Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Комунікаційні стратегії формування радянських концептуальних моделей пам’яті





Тетяна Хітрова, кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри журналістики і соціальних комунікацій Інституту журналістики і масової комунікації Класичного приватного університету (м. Запоріжжя)

УДК: 007: 316: 001


У статті аналізуються інституційні основи реалізації радянської «політики пам’яті». З’ясовуються комунікаційні стратегії формування концептуальних моделей пам’яті, засоби їхньої наративної організації та дискурсивної ретрансляції в аспекті нормативного та медійного ресурсу держави.

Ключові слова: історична пам’ять, комунікаційні стратегії, концептуальна модель, масова свідомість, наратив, пропаганда

 

В статье анализируются институциональные основы реализации советской «политики памяти». Определяются коммуникационные стратегии формирования концептуальных моделей памяти, способы их нарративной организации и дискурсивной ретрансляции в аспекте нормативного и медийного ресурса государства.

Ключевые слова: историческая память, коммуникационные стратегии, концептуальная модель, массовое сознание, нарратив, пропаганда

 

The institutional foundations of the implementation of the Soviet policy of memory are analysed in this article. The communicative strategies for the formation of conceptual models of memory, the ways of organizing narrative and discursive relaying in terms of regulatory and media resources of the state are defined.

Key words: historical memory, communicative strategies, conceptual model, mass consciousness, narrative, propaganda

 

Протягом усього ХІХ–ХХ ст. Україна була ареною боротьби різних версій історичної пам’яті. І не лише Росія, а й інші «володарі» українських теренів вели послідовну політику нав’язування свого розуміння української історичної пам’яті — польського, румунського, угорського, від яких українці перейняли й інтерналізували негативні проекції домінуючих культур, зокрема, вторинності й підлеглості. Однак, найбільш ефективними виявилися маніпуляційно-тоталітарні засоби російсько-радянської доби, які досить міцно укорінилися в українській ментальності й до сьогодні панують в інформаційному просторі, акумулюючи суспільні конфлікти й визначаючи поведінкові мотиви індивідів чи соціальних груп у напрямі схвалення чи заперечення існуючих версій історичної пам’яті. Медійна сфера стала джерелом культивації цих явищ, і не лише на рівні тиражування, а й ініціатора публічних дискусій (протистоянь), що втілюються в численних дискурсах (від офіційних до побутових) й виявляються в протистоянні міфологізованих концепцій носіїв різних ідеологій (національної, російсько-радянської, проєвропейської), причому як романтичної, так і автостереотипізованої.

На думку Я. Примаченко, дослідити витоки цих конфліктів можливо лише в рамках підходів, запропонованих історією повсякденності [8, с. 98]. Адже повсякденна радянська реальність, фіксована в численній документально-нормативній та літературно-мистецькій спадщині й відтворена у засобах масової інформації, заклала певні стереотипи мислення, з якими ми маємо справу і до сьогодні. Відправною точкою цих процесів стала послідовна управлінська політика й безпосередня участь держаного керівництва у формуванні основних дискурсів пам’яті. Оперуючи необмеженим інституційним ресурсом й використовуючи важелі державного управління, правляча еліта перетворила «історичну пам’ять» на інструмент політичних маніпуляцій та технологій, сформувавши самостійну сферу діяльності органів влади — «державну політику» пам’яті. «Влада завжди потребувала ретроспективної легітимізації і перспективного увіковічення, а суспільство у власному образі, знаннях про самих себе» [10, с. 194]. Важлива роль у цьому процесі покладалася на медійний сектор, що став ефективним засобом пропаганди та сприяв формуванню колективної радянської ідентичності, маргіналізуючи будь-які національні вияви.

Директивна функція в напрямі реалізації державної політики памяті покладалися на ідеологічний апарат ЦК ВКП (б), нормативна база якого демонструє специфіку організації основних інформаційних потоків у суспільстві та відображає рівень комунікційних стратегій держави в концепції творення «радянської консолідуючої моделі». Її ідеологічним підґрунтям було тотальне ототожнення «держави» та «нації» й формування спільного соціального концепту «радянський», що став основою творення нового колективного наративу. Ефективність його поширення й заучування керувалася «зверху» широкомасштабною пропагандистською та агітаційною роботою, методологічне удосконалення якої інституційно закріплювалося численними декретами та розпорядженнями («Про постановку пропаганди», 1903 р., «Про пропаганду і агітацію», 1905 р.; «Про пропаганду», 1917 р.; «Про політичну пропаганду і культурно-освітню роботу на селі», 1919 р.; «Про пресу і пропаганду», 1922 р.; «Про пропагандистську роботу на найближчий час», 1934; «Про організацію науково-освітньої пропаганди», 1945 р. тощо). Таким чином, радянський комунікаційний простір можна схарактеризувати як закритий одноосібний простір «управління історією». Відсутність конвенції між основними учасниками комунікаційних відносин стало провідною ознакою маніпулятивних стратегій радянського керівництва, формою тотального контролю масової свідомості на шляху формування нового типу суспільства.

Наслідки цієї масштабної та послідовної роботи є об’єктом уваги сучасних постколоніальних студій різних наукових шкіл, що репрезентують міждисциплінарні дослідження в межах подолання пострадянської масової свідомості. Методологічно ці дискусії пов’язані з англомовною традицією вивчення (пост)колоніалізму. Першими про стійкі конотації між російським імперіалізмом та радянським колоніалізмом почали писати українські історики в діаспорі ще у 1950–1960-ті рр. Серед українських дослідників у діаспорі, що приділяли увагу комунікаційним аспектам формування радянської «політики пам’яті», треба згадати С. Величенка, М. Шкандрія, М. Кирчаніва, Дж. (Григорія) Грабовича, М. Павлишина, С. Єкельчика, Є. Томпсон, А. Камінського та ін. Питанням побутування національної історичної пам’яті, комунікаційним прийомам її корегування й трансляції в умовах радянської і пострадянської доби присвячена низка праць російських дослідників: Г. Бордюгова, В. Бухарева, В. Тишкова, П. Вартановського, А. Стьопіна, Р.Хондожка. Останні два десятиліття активним пошуком джерел сучасних постколоніальних явищ, зокрема й аналізом радянської деструктивної комунікації займається низка українських дослідників, наприклад: І. Гирич, С. Грабовський, В. Кулик, В. Карпенко, Ю. Колісник, Б. Потятиник, Г. Почепцов, М. Рябчук, М. Скуленко, Т. Ящук та ін.

Однак, варто констатувати, що на сьогодні в науковій комунікації є недостатньо розробленим питання соціокомунікативної сутності «історичної пам’яті», як результату політичного впливу на соціальну комунікацію. Такий підхід дозволяє говорити про «політику пам’яті» без лапок, які підкреслюють метафоричну природу цього концепту. Тому одним із найбільш перспективних напрямів сучасних досліджень вважаємо аналіз соціально-комунікаційних моделей «історичної пам’яті» (маніпуляційних, конвенційних, традиційних, генетичних, штучно конструйованих, гібридизованих тощо), технологій трансляції образів минулого в прагматичних концепціях радянської «політики пам’яті», де абсолютним монополістом виступала держава.

Метою даної розвідки є аналіз комунікаційних стратегій формування радянських концептуальних моделей пам’яті в системі інституційних засобів реалізації державної «політики пам’яті». Методологічний інструментарій зумовлений специфікою об’єкта дослідження й реалізований у використанні аналізу документально-правових актів у сфері організації державного управління, моніторингу публічних заходів інституційно-підпорядкованих установ, контент-аналізу основного наповнення медійних суб’єктів формування історичної пам’яті у межах державного замовлення.

Конструювання концептуальних моделей памяті, їх дискурсивна ретрансляція в маси стала основним інституційним засобом організації радянського комунікаційного простору й дієвим механізмом впливу на формування колективної історичної свідомості та корегування національних версій історичної памяті. З точки зору побудови комунікаційних стратегій радянський інформаційний простір являв собою тоталітарну модель соціокультурного проектування, деструктивний характер якої був обумовлений тотальним знищення та нівелюванням опозиційних комунікаційних стратегій. Репрезентуючи, таким чином, закритий (дискретний) тип континууму розуміння, який базувався на принципі солідарності та довіри з боку аудиторії й був зручною формою програмування історичної свідомості.

Основою радянського соціокультурного проектування й механізму формування концептуальних моделей пам’яті було намагання партійних ідеологів відобразити життя в текстах законодавчих записів. Таким чином створювалися «соціальні ілюзії», які у формі наративно завершених текстів «накидалися» на історичну реальність та культивувалися в численних медіа-дискурсах шляхом централізованої ідеологічно-пропагандистської роботи. Наприклад, для того щоб сформувати видимість народовладдя, радянська пропаганда виголошувала все від імені народу і в його «інтересах», роз’яснюючи чергові завдання партії як необхідні засоби поліпшення життя народу. Методологічні основи конкретних завдань пропаганди, як і основні суб’єкти реалізації «політики пам’яті», чітко визначалися нормативними резолюціями ВКП (б) [1]. Аналіз документальної бази дає можливість констатувати, що інструментом публічної репрезентації були: кіно, радіо, газети, стінні газети, концерти, театральні вистави, клуби, виробничі наради, відкриті збори осередків, робота «індивідуалістів», живий зв’язок з масами у виробничій, освітній та культурних сферах. У резолюції ХІІІ з’їзду КП(б) зазначалося: «Відповідно до загального перелому роботи агітпропів у партії і в галузі пропаганди повинні бути висунуті на перший план її масові форми, а серед них найвизначніше місце повинні зайняти робітничий клуб, червоний куток, хата-читальня (сельбудинок на Україні) і культ – шефство над селом» [1, с. 167].

Особливі функції покладалися на медійний сектор як важливий ідеологічно-пропагандистський інструмент: «Завданнями найближчого року повинно бути: жодного партійця, який не був би передплатником і читачем партійної газети; жодного робітника, робітниці і червоноармійця, який не читав би газети; два мільйони газет на село — не менше однієї газети на 10 селянських дворів» [1, с. 159]. Інституційно закріплювалися й типологічні орієнтири розвитку преси, як необхідні засоби реалізації соцзавдань: «Слід завершити перехід преси нацреспублік на місцеві мови, добиватися підвищення тиражу нацпреси і посилення зв’язку її з масою і вироблення типу газети, пристосованої до рівня відсталого селянства нацреспублік… Необхідно закріпити й забезпечити сітку юнацьких обласних газет (робітничих, селянських і національних)» [1, с. 161]. Пропагандистський інструментарій медіа й дискурсивні форми репрезентації «соціальних ілюзій» закріплювалися в численних декретах, резолюціях, постановах та інструкціях, зокрема: «Про партійну і радянську пресу» (1917 р.), «Про пресу і пропаганду» (1922 р.), «Про пресу» (1924 р.), «Про керівництво радіо-мовленням» (1927 р.), «Про поліпшення якості і збільшення обсягу республіканських, крайових та обласних газет» (1945 р.); в окремих публікаціях державних лідерів: «Про характер наших газет» (В. Ленін «Правда». — № 202. — 1918, 20 вересня). Інституційне підпорядкування і тотальний контроль медіа- ресурсу був необхідним засобом програмування соціального «ідеологічного» методу мислення. «З цим методом пов’язано творення уявлення про те, що духовні процеси визначають самі себе (в концепції генетичної моделі історичної пам’яті, насправді ж є результатом «накидання» штучних наративів, як досить швидкого засобу конструювання історичних форм свідомості на основі стереотипного мислення, — курсив автора), для нього характерні уявний критицизм, суб’єктивізм і фабрикація причинно-наслідкових зв’язків, телеологізм, некритичність при осмисленні історичних форм свідомості» [6, с. 5]. На думку П. Гуревича, процес духовного освоєння в ідеологічній концепції мислення пов’язаний з систематичними змінами суспільно-політичних завдань і, як наслідку, соціальних явищ [2, с. 53]. Стійкість подібної моделі комунікації, обумовлена тим, що, «носіями ідеології можуть бути виключно класи або партії, а не індивідуальні суб’єкти» [7, с. 21].

Аналіз урядової документації свідчить, що радянська політика пам’яті прямо залежала від національної політики керівної еліти та соціально-ідеологічних трансформацій. З одного боку вона сприяла формуванню національних ідентичностей, а з другого — досить послідовно проводила курс на створення єдиної радянської спільноти. Саме ці керівні стратегії стали основою формування радянських концептуальних моделей пам’яті. «Результатом першої тенденції було те, що у масовій

свідомості на тлі пропаганди інтернаціоналізму вкорінювалися норми націоналізму» [4, с. 2]. Зокрема, важливою стратегією впливу на історичні форми свідомості з метою формування радянської версії української історичної пам’яті, був той факт, що українська мова в СССР (на відміну від імперської Росії) формально не заборонялась, але досконала система освітніх, пропагандистських, адміністративних заходів успішно марґіналізувала її функціонування. Проголошення національних засад державного будівництва було важливим дискурсивним засобом протиставлення імперського наративу, радянському, комунікативні аспекти якого закріплювалися нормативно і масового тиражувалися за допомогою пропагандистського арсеналу. Наприклад, у резолюції до ХІІ з’їзду КП(б) у розділі «До національного питання», зазначалося: «Розмови про переваги російської культури і висування положення про неминучість перемоги більш високої російської культури над культурами більш відсталих народів (українською, азербайджанською, узбецькою, киргизькою та ін.) є не чим іншим, як спробою закріпити панування великоруської національності» [1, с. 128 ]. Так, з прямим посиланням на документ і його цитуванням у газетах «Правда» і «Комуніст» за 1923 рік, було опубліковано понад 160 матеріалів, що засуджували великоросійську і позитивно тлумачили «прогресивну» радянську національну політику: «Органи національних республік мають будуватися переважно з людей місцевих, які знають мову, побут, нрави і звичаї відповідних народів; забезпечення вживання рідної мови в усіх державних органах і в усіх установах, що обслуговують місцеве інонаціональне населення і національні меншості» (Правда. — 1923. — № 85, 30 квітня).

Важливим засобом формування «національної» концептуальної моделі пам’яті було культивування у масовій свідомості інверсій національних стереотипів — автостереотипів, негативного уявлення про самих себе, які вписувалися у публічний дискурс й актуалізувалися за допомогою низки ідеологем, що формували світогляд залежності й меншовартості. «В питанні про те, хто є носієм волі нації КП (б) стоїть на історично-класовій точці зору, зважаючи на те, на якому ступені її історичного розвитку стоїть дана нація: на шляху від середньовіччя до буржуазної демократії чи від буржуазної демократії до радянської або пролетарської демократії. Тільки при такій політиці можливе створення умов для дійсно тривкої, добровільної єдності національно різнорідних елементів» [1, с. 72]. Український досвід абсолютно вкладався в окреслену теоретичну парадигму.

«Великий поворот» у винайденні концептуальної моделі радянської політики памяті відбувся у 1930-х роках, коли партійне керівництво змінює курс від пролетарського інтернаціоналізму до індустріалізації. «Пережитки капіталізму в свідомості людей далеко більш живучі в галузі національного питання, ніж в будь-якій іншій галузі. Вони більш живучі, тому що мають можливість добре маскуватися в національному костюмі. Багато хто думає, що гріхопадіння Скрипника є поодинокий випадок, виняток з правил. Це не вірно, Гріхопадіння Скрипника і його групи в Україні не є виняток» [1, с. 301]. «Ухил до націоналізму є небезпечним у республіках з кількома національностями, де воно набуває форм ухилу до шовінізму (Україна, Азейбаржан, Грузія). Ухил до націоналізму утруднює справу згуртування пролетаріату різних національностей» [1, с. 131]. «Боротьба з націоналістичними пережитками і насамперед з шовіністичними формами цих пережитків є черговим завданням нашої партії» [1, с. 129]. Такі заклики посилюють різноманітні етнічні фобії, до класових ворогів зараховуються всі, хто в той чи інший спосіб намагався зберігати свою ідентичність, противлячись радянсько-російсько-комуністичній уніфікації. Концепт «буржуазний націоналізм» стає своєрідним ідеологічним ярликом й кримінальним звинуваченням. «Особливо це стосується України, де різноманітні декрети утверджували «інтернаціоналістські» цінності, тимчасом як таємна поліція завзято викорінювала «буржуазний націоналізм». Термін ефективно використовувався для знищення будь-яких «націоналістичних» сентиментів разом із їхніми носіями, а також для тотальної дискредитації ледь не всіх українських діячів» [9].

Передвоєнний та воєнний період радянської історії характеризується черговою зміною комунікаційних стратегій партійних ідеологій у «національній» концептуальній моделі пам’яті. Український дослідник у діаспорі С. Єкельчих схарактеризував цей процес «спробою влади використати український патріотизм як мобілізаційний засіб» [3, с. 49]. Його емпіричною основою стали не лише нові керівні постанови (від 3 та 6 липня 1941 р.), а й перфомантивні ресурси медіапропаганди. У публічному дискурсі формулою успіху цієї кампанії стало поєднання процесу реабілітації національних героїв з тиражуванням національно-патріотичних концептів: «великий український народ», «священна українська земля», «свободолюбові українці», «незламний народ», «Сини і доньки Великої України!». У післявоєнний період вектор державної політики пам’яті більше схиляється до спільної радянської концептуальної моделі, основною тенденцією якої було формування громадянської нації на засадах «пролетарського інтернаціоналізму» та «радянського патріотизму». Від початку її керівна стратегія полягала у «вихованні» загальнорадянської свідомості через актуалізацію ідеологем: «дружба народів», «братерські народи», «спільна колиска», «віковічне братерство», «радянський народ», «радянський патріотизм», «братерський союз», «непорушний союз» тощо. Семантичне поле радянської нарації в перші десятилітня було представлене превалюванням дискурсів спільності українсько-російського походження, взаємної боротьби; консолідуючими історичними епізодами, які допомагали конструювати спільну дорадянську й радянську історичну пам’ять, заперечуючи «попередню» українську. У роки Другої світової війни історична нарація в радянській концептуальній моделі пам’яті будувалася на індивідуальних та колективних героїчних вчинках та подвигах, самовідданій праці людей у тилу тощо. У пізніших текстах героями нарації ставали видатні радянські діячі, вчені — символи колективної радянської історичної пам’яті. У публічній сфері превалювали концепти «розвитку», «прогресу», «будівництва», «перемоги», «досвіду» тощо.

У медійній практиці заучування спільної радянської пам’яті здійснювалось шляхом повторень та вплітання у суспільну свідомість окличних шаблонізованих лозунгів: «Хай живе марксизм-ленінізм — могутня ідейна зброя трудящих всіх країн!», «Хай живе могутня світова система соціалізму — незламний оплот миру і безпеки народів! Хай процвітає і міцніє велика співдружність країн соціалістичного табору!», «Хай живе миролюбива зовнішня політика Радянського Союзу — політика мирного співіснування держав з різним суспільним ладом, зміцнення миру і безпеки народів, поважання їх свободи та незалежності, розвитку широких економічних і культурних зв’язків!» (Радянська Україна. — 1955. — № 256, 28 жовтня). Повторення у початкових конструкціях служило певним закликом, утвердженням, сприяло пропагандистській системі формування ідей та поглядів.

На відміну від попередньої, наративна основа згаданої концептуальної моделі пам’яті формувалася на директивному рівні й напряму залежала від актуальних суспільно-політичних завдань партійних ідеологів. Її емпіричною базою був модус соціальної пам’яті, який виявився у накопиченні спільного життєвого та професійного досвіду, матеріальних та духовних цінностей, як основного ресурсу творення «соціальних ілюзій» й мобілізуючого засобу до виконання чергових керівних завдань економічної та політичної унітарності держави. Важливою комунікаційною стратегією реалізації радянської концептуальної моделі пам’яті стало культивування стереотипного мислення, як зручної форми колективного «заучування». Масофікації спільного радянського наративу сприяло інституційне підпорядкування публічної сфери, зокрема медіа-ресурсу, як важливого засобу реалізації керівних постанов та пропагандистських інструкцій. З цією метою медійний наратив здебільшого вибудовувався на основі лінійної моделі комунікації (за Г. Лассуеллом), яка мала один з найвищих рівнів сугестії, оскільки впливала не на розумові здібності реципієнтів, а на емоційний стан сприйняття й була розрахована на узагальнений естетичний та когнітивний рівень колективної свідомості. На думку В. Масненка, найлегшим варіантом заучування (навіювання) масової публічної пам’яті є пропагандистська робота з аудиторією з невисоким рівнем особистісної історичної пам’яті [5, с. 52].

Стратегія усереднення стала основним засобом конструювання комунікативного портрету «ідеального» реципієнта («формовки людини соціального типу») в радянській концептуальній моделі пам’яті, стандарти якої закріплювалися партійними ідеологами в численних нормативних актах й культивувалися в усіх сферах суспільно-політичного, професійного й культурно-освітнього життя. Процес «формовки» був необхідним етапом в конструюванні радянської цільової комунікації, що ґрунтувалася на солідарності та довірі масової аудиторії, акумулюючи таким чином нову колективну творчість в межах єдиного історичного наративу.

Провідним дискурсивним засобом «радянської консолідуючої моделі» був чинник колективної ідентифікації шляхом «іншування» та протиставлення явищ, що не вписувалися в ідеологічну модель соціокультурного проектування. Стереотипізовані установки негативного ставлення до всього поза радянського (з маркуванням конкретних внутрішніх й зовнішніх явищ) формулювалися на керівному рівні й наративно закріплювалися у численних звітах, резолюціях, постановах тощо. Боротьба з будь-якими «ухилами», що суперечили або уповільнювали будівництво радянського суспільства була провідною комунікаційною стратегією формування радянської моделі пам’яті, що ґрунтувалась на спільних (консолідуючих) символах: «У зв’язку із загостренням класової боротьби в країні, активізацією у лавах партії національних ухилів у бік великодержавного і місцевого шовінізму, партія повинна посилити боротьбу з обома ухилами, що послаблюють єдність народів СССР і грають на руку інтервенції» [1, с. 267].

Критика та зображення негативного образу капіталістичних країн стали основою протиставлення ідеологічних концепцій «капіталізмсоціалізм» й формуванням у медійній сфері антибуржуазного дискурсу: «Непримиренна суперечність між процесом господарського обєднання народів і імперіалістичними способами цього обєднання визначила нездатність, безпорадність, безсилість буржуазії знайти правильний підхід до розвязання національного питання. Неминучі конфлікти і війни, розпад старих колоніальних і багатонаціональних державговорять про нестійкість і нетривкість багатонаціональних буржуазних держав» [1, с. 125].

Антирелігійна полеміка й організована пропаганда атеїзму в публічному секторі були засобом творення нового типу консолідації масової свідомості в радянській концептуальній моделі пам’яті: «Робота партії по остаточному зруйнуванні релігійних вірувань ускладнюється значним ростом деяких сект, верхівки яких ідейно зв’язані з певними елементами європейської і американської буржуазії. Населення Союзу республік досі майже недоторканними зберегло численні, зв’язані з релігією середньовічні забобони, використовувані до контрреволюційних цілей, необхідно виро-

бити форми і методи ліквідації цих забобонів, враховуючи особливості різних національностей» [1, с. 133]. У медійному дискурсі цей процес відображався протиставленням ідеологічних маркерів «середньовічні фанатики», «мракобіси» — «прогресивному радянському громадянину».

Аналіз радянських нормативних документів, моніторинг численних публічних виступів партійних ідеологів та тематичного контенту медійного ресурсу дозволили виявити основні комунікаційні стратегії формування державної політики памяті та її інституційного ресурсу. З’ясовано, що директивним засобом реалізації державної концепції пам’яті було культивування двох основних концептуальних моделей колективної організації масової свідомості, які з одного боку сприяли національному «вихованню», а з другого — творенню єдиної радянської спільності.

Перспективним напрямом подальших досліджень вважаємо вивчення структури соціокомунікаційних засобів конструювання моделей «історичної памяті» в радянському комунікаційному середовищі, аналізу їхнього семантичного поля у напрямі декодування змісту символічних установок та маніпуляційного ресурсу.



Номер сторінки у виданні: 179

Повернутися до списку новин