Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Українські кореспонденти журналу «КУЛЬТУРА» у контексті публіцистичної дискусії з приводу порозуміння українського та польського народів





Тетяна Пасова, здобувач кафедри історії української журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка

УДК 007 : 304 : 070 (477+438)

 

У статті розглядається внесок українських кореспондентів польського журналу «Культура», який виходив у Парижі (1947–2000 рр.), у справу українсько-польського взаємопорозуміння. Дається характеристика цьому сегменту публіцистичного дискурсу видання на тлі тогочасних суспільно-політичних реалій.

Ключові слова: публіцистичний дискурс, українсько-польське взаємопорозуміння, українська еміграція

 

В статье рассматривается вклад украинских корреспондентов польского журнала «Культура», выходившего в Париже (1947–2000 гг.), в вопрос украинско-польского взаимопонимания. Дается характеристика этому сегменту публицистического дискурса на фоне тогдашних общественно-политических реалий.

Ключевые слова: публицистический дискурс, украинско-польское взаимопонимание, украинская эмиграция.

 

The article discusses the contribution of Ukrainian correspondent of the polish magazine «Kultura», published in Paris (1947–2000), to the question of the Ukrainian-Polish understanding. It features the characteristic of this segment of the journalistic discourse in aspect of socio-political realities of that times.

Key words: journalistic discourse, the Ukrainian-Polish understanding, Ukrainian emigration

 

Актуальність теми дослідження. Питання українсько-польського взаємопорозуміння було важливою складовою лінії журналу «Культура». Видання приділяло чимало уваги обговоренню означеної проблеми, залучаючи до публіцистичного дискурсу не лише польських авторів, а й українських. Їхній доробок став важливим сегментом боротьби української еміграції проти тоталітаризму та на користь взаємопорозуміння між народами Центрально-Східної Європи.

Огляд наукової літератури стосовно теми дослідження. Доробок українських кореспондентів журналу став предметом дослідження багатьох авторитетних українських та польських науковців. Зокрема, Боґуміла Бердиховська питанням, що стосуються співпраці редакції з українськими авторами, присвятила статті «Україна в житті Єжи Ґедройця та на шпальтах паризької «Культури» і «Ґедройць та українці». Магдалена Семчишин проаналізувала співпрацю журналу зі С. Стемповським у статті «Станіслав Стемповський». Марія Сенич представила своє бачення лінії «Культури» у статті «Промоція української справи на міжнародній арені як елемент програми паризької «Культури». Цьому ж питанню присвячено роботу Миколи Ґеника «Українське сприйняття «Культури». Крім того, до питання взаємодії української та польської діаспор на шпальтах журналу зверталися такі науковці як Олександра Гнатюк, Марек Корнат, Анджей Менцвель, Адам Міхнік, Кшиштоф Помян, Малгожата Пташінська-Войчік та інші.

Мета дослідження. Проаналізувати та формалізувати доробок українських кореспондентів журналу «Культура» у контексті українсько-польського взаємопорозуміння.

Питання українсько-польського взаємопорозуміння було важливою складовою лінії журналу «Культура». Після другої світової війни діалогу між представниками двох народів у публіцистичному просторі практично не існувало. У ПНР та УРСР цей діалог був під жорстким контролем цензури, що унеможливлювало вільні дискурсійні практики. На еміграції ситуація була складною для ведення відкритої дискусії через низку причин. Більшість емігрантів (як українських, так і польських) походили з Західної України, яка після другої світової війни відійшла до СРСР. Відомо, що на цих територіях у 1939–1945 відбулася низка етнічних конфліктів, суть, причини та наслідки яких українські та польські емігрантські кола трактували протилежно, звинувачуючи один одного. Спірним для переселенців залишалося й питання повоєнних кордонів.

Як відзначав один з українських кореспондентів польського журналу «Культура», який виходив у Парижі, Борис Левицький у листі до Єжи Ґедройця від 18 лютого 1960 року: «Деякі читачі «Культури» думають, що було б добре, якби редакція «Культури» якось зреагувала на ці пасквілі (йдеться про статтю Володимира Стахіва «Почалося від «чорних списків», яку надрукувала «Сучасна Україна» 7 лютого 1960 р.), та для мене це абсолютно другорядна справа. Позаяк пан Стахів уживає того самого «аргументу», що й Мірчук — мовляв я написав на сторінках «польської газети», — саме це єдине, на мою думку, потребує гострої реакції з боку редакції» [1, 256].

Як бачимо, контакти у межах публіцистичного дискурсу між українськими та польськими публіцистами були настільки ускладнені, що навіть сам факт дискурсійної події підлягав осуду. До речі, такий само висновок стосовно складності українсько-польської дискусії робив й Юзеф Лободовський у статті «Проти почвар минулого».

Водночас, як можемо зробити висновок з наведеної цитати (й загалом з об’єму публікації українських авторів на сторінках «Культури»), це видання наважилося відновити дискусію із залученням протилежної сторони, не остерігаючись осуду з боку еміграційних інтелектуальних кіл та читацької аудиторії. У різні часи з «Культурою» співпрацювали такі представники української еміграції як: Єжи Стемповський (псевдонім Павло Гостовець), Леонід Мосендз (під псевдонімом Леонід Корзон), поет та журналіст Євген Маланюк (псевдонім Юліан Кардош), професор, літературознавець Микола Глобенко (під псевдонімом М. Слобожанин), професор, літературознавець Юрій Шерех-Шевельов, Юрій Лавріненко, Борис Левицький, Іван Лисяк-Рудницький, Іван Кошелівець (справжнє ім’я — Іван Ярешко), Іван Кедрин-Рудницький та Богдан Осадчук, який був багаторічним українським кореспондентом «Культури».

На сторінках журналу велику увагу приділяли й українській літературі. Зокрема, на шпальтах видання з’являлися твори таких авторів як Емма Андієвська, Микола Бажан, Павло Филипович, Станіслав Гординський, Леонід Полтава, Максим Рильський, Микола Зеров, Олена Теліга, Павло Тичина, Юрій Клен, Улас Самчук, Іван Багряний, Михайло Драй-Хмара.

Такий список співробітників свідчить про те, що висвітлюючи українське питання, журнал намагався залучити до дискурсу якомога більше українських учасників, аби по-перше, почути їхню думку, а по-друге, спричинити дискусію стосовно примирення двох народів й на українському боці. Адже багато з запрошених публіцистів та письменників водночас співпрацювали з українськими еміграційними виданнями, були громадськими активістами. У такий спосіб вони розширювали дискурс журналу й ставали осередками, навколо яких створювалося комунікаційне поле, сприятливе для обговорення означених питань.

Інкорпорація до публіцистичного дискурсу журналу «Культура» стосовно українсько-польського взаємопорозуміння українських публіцистів стала визначним кроком у створенні спільного комунікаційного простору, що у свою чергу, стало підґрунтям для публіцистичного дискурсу, який відтак, надавав усім учасникам цього складного процесу можливість винести свою позицію на загальний розсуд. Тобто, завдяки журналу, усі сторони українсько-польської дискусії в еміграції отримали статус не лише комуніканта, а й комуніката, що є головною запорукою інтелектуальної дискусії.

З огляду на окреслені засади, робимо висновок, що у співробітництві з українськими авторами, а також у підготовці текстів стосовно української тематики колектив журналу керувався такими цілями:

1) статті, що вміщувалися у журналі, мали на меті досягти українсько-польського поєднання;

2) провести роботу над помилками політики стосовно національних меншин у Польщі у міжвоєнний період (20–30-ті роки ХХ ст.);

3) критика тоталітарного ладу;

4) налагодження співпраці між українською та польською еміграціями;

5) встановлення зв’язків з УСРС.

Особливу увагу редактор «Культури» приділяв тому, щоб на шпальтах його видання з’являлися матеріали та документи, які б реабілітували історію двох народів. Особливо у роки другої світової війни. Прикладом такої позиції журналу стала робота над темою ніби то участі українців у подавлені Варшавського повстання, яку підкреслювали й тиражували певні емігрантські кола.

18 лютого 1952 року Єжи Ґедройць звернувся до Бориса Левицького з проханням: «Хочу поновити прохання про статтю, що висвітлювала би діяльність і виступ Галицької дивізії та участь українців у Варшавському повстанні або взагалі в антипольському виступі під німецьким командуванням. Мені дуже важливо мати цю статтю до 1 березня, позаяк хотів би дати її у квітневому числі «Культури». Якщо писання статті по-українськи було би для Вас легшим, аніж писання по-польському, то переклад, зрозуміло, не буде для нас особливим клопотом. Лободовський, безсумнівно, досконалий перекладач. Гадаю, ми з Вами однієї думки, що слід якнайшвидше усунути або прояснити всі непорозуміння, спотворення, котрі так ускладнюють не те, що можливе порозуміння, але навіть провадження нормальних розмов і дискусій поміж поляками та українцями» [1, 344–345].

У зверненні до Бориса Левицького варто виокремити кілька комунікаційних констурктів, які визначають особливості співпраці з усіма українськими авторами та певною мірою лінію «Культури» в українському питанні.

Перше — це сам факт того, що обстоювати українську позицію польський журнал дає українцям. Тобто прагне на своїх сторінках представити точку зору, притаманну опозиції дискурсивного процесу. Це характеризує «Культуру», як видання, не лише налаштоване на діалог, а й таке, яке дотримується принципів свободи та демократії, яке прагне ознайомити свою аудиторію зі всіма аспектами дискусії, а не лише тими, яких вона схвально очікує. Це у свою чергу свідчить про те, що «Культура» мала на меті не лише інформувати аудиторію, а й впливати на неї. Тому не боялася на своїх сторінках висловлювати ідеї, піднімати теми, давати право голосу представникам іншого табору, що могли б не сподобатися читачам.

Друге — це увага до чутливих для українського та польського народів тем з боку редакції. Звернімо увагу на те, що саме редактор пропонує авторові приготувати відповідний матеріал, а не навпаки. Тоді як листування з Б. Левицьким, Б. Осадчуком та іншими кореспондентами «Культури» свідчить, що значно частіше співробітники пропонували редакції теми для статей, будучи краще обізнаними з «українським порядком денним». Наприклад, з ініціативи Б. Левицького з’явилася ціла серія матеріалів про національну політику в СРСР, Б. Осадчук не узгоджував жодних подій, які потрібно було відобразити в рубриці «Українська хроніка» тощо.

Трете — це фаховість та авторитетність автора. Редактор «Культури» у співпраці з українськими авторами особливий акцент робив на тому, щоб обрані працівники були експертами у справі, про яку вони пишуть, а також користувалися авторитетом серед української еміграції. На прикладі підготовки статті про участь українців у Варшавському повстанні, ми можемо дослідити перманентність цих вимог до автури. У листі до Б. Осадчука від 9 січня 1952 року Єжи Ґедройць вказує: «Ясна річ було би важливо, аби така стаття була підписана кимось компетентним і водночас з видатним українським прізвищем» [1, 91]. У листі до Б. Левицького редактор запитує: «Шукаю компетентних авторів щодо СС «Галичина» на Волині. Може, Ви знаєте когось, хто міг би це опрацювати?» [1, 347]. У цьому контексті не можна не згадати про відповідальне ставлення й української автури до своїх текстів. Зокрема, з листування відомо, що Б. Левицький відмовився писати статтю про СС «Галичина», посилаючись на брак знань. Більше того, українські співробітники журналу завжди допомагали редактору сконтактуватися з авторами, які на високому рівні могли виконати завдання у разі, якщо їм самим це було не під силу.

Четверте —з наведеної цитати можемо зробити висновок про технічні складнощі у співробітництві між «Культурою» та її українськими кореспондентами. Передусім йдеться про переклад. Через процеси, з цим пов’язані, автори, зокрема Б. Левицький, не раз не встигали вчасно здати статтю й опрацювати потрібні тексти. З листа редактора до Б. Левицького видно, що він планував помістити замовлену статтю у квітневому номері 1952 року, тоді як текст «Українці і ліквідація Варшавського постання» з’явився аж у №6, тобто за червень. Неодноразово редактор нарікав на низьку якість перекладу, крім того, після того, як стаття була перекладена її, згідно зі стандартами «Культури», знову відправляли авторові на вичитку, щоб він мав змогу перевірити достовірність перекладеного тексту, правильність цитат, прізвищ та цифр й фактів. Це ще більше ускладнювало й затягувало публікації українських кореспондентів, бо листуватися доводилося з ФРН, де мешкали Б. Левицький та Б. Осадчук, США, де оселився після війни Ю. Лавріненко та цілий ряд українських громадських діячів. Тож на переклад та повне узгодження матеріалу йшли тижні. Оперативно реагувати на події за таких обставин було неможливо. Тому «Культура» здебільшого опрацьовувала джерелознавчі теми.

У контексті співпраці з українськими кореспондентами окреме місце приділялося критиці тоталітарного ладу та встановленню зв’язків з УРСР. Спеціально з цією метою у журналі було створено, зокрема такі рубрики як: «Українська хроніка», «З радянської преси», дуже часто статті відповідного контенту з’являлися у рубриках «Сусіди», «Новітня історія», «Документи». З позиції саме співробітництва з українською автурою варто відзначити рубрику «Українська хроніка», яку довгий час вів Б. Осадчук та Б. Левицький. Хоча у цій рубриці з’являлися тексти й польських авторів, зокрема Домініка Моравського [2, 104-106] та Кароля Шведовича [3, 103–105].

Статті, які вміщувалися у хроніці, виходячи з природи журнальних жанрів, мали б мати інформаційні ознаки. Проте, через тривалість роботи над текстами, та з огляду на мету, яку ставив видавець, замовляючи відповідний комунікативний продукт, вони дедалі активніше набували рис аналітичного матеріалу й зрештою, даючи оцінку цим матеріалам, ми більше схильні визначити їх як огляди, що дозволяє залучити ці тексти до аналізу публіцистичного дискурсу «Культури» у контексті українсько-польського взаємопорозуміння. Оскільки хроніка вимагає точного відображення подій та явищ, тоді як огляд включає їхній коментар. Саме такі характеристики мають тексти Б. Осадчука.

Наприклад, «Українська хроніка», вміщена у № 12, 1958 року [4, 80–85] містить не лише інформацію про процеси, які відбувалися в Україні у зв’язку з реформати М. Хрущова, а й їх коментар для читача-емігранта, який міг не розуміти багатьох явищ радянської дійсності. Такий висновок можна зробити з таких висловлювань: «Цей шкільний едикт для читача, необізнаного з радянськими справами, виглядає «ліберальним», а насправді є суттєвим ударом, бо це — перший крок до часткового викорінення української мови як панівної на території республіки», «процес українського позитивізму можна трактувати як багатовекторний», «ця пропаганда разом із новою шкільною реформою може дати серед національно нестійкого елементу, а в політичному сенсі опортуністично налаштованого, неабиякі результати». У кожному із зацитованих відрізків є виразний оціночний компонент, що базується не лише на подіях та фактах, а й на власному переконанні автора. Головна мета, яку ставив собі Б. Осадчук — це не стільки інформувати, як переконувати. Тому ми можемо сказати, що «Українська хроніка» мала ще й пропагандистський акцент.

Водночас, як і більшість матеріалів українських авторів «Культури», хроніки та статті, які вони пропонували журналу, були по суті бінарною опозицією до преси СРСР та країн-членів Варшавського договору. Обрамлення публіцистичного дискурсу «Культури» мало яскраво виражений антирадянський характер. На прикладі даної «Української хроніки» можемо дослідити, які назви використовує автор, на позначення влади: «підсовєтська Україна», «комуністи», «сталінський терор», «вищі щаблі партійної ієрархії», «більшовицька партійно-урядова верхівка», «теперішній диктатор і група, яка ділить з ним владу», «існуючий лад», «диктатура Хрущова», «Київ», «велико-російська пропаганда». Як бачимо, за єдиним нейтральним винятком, решта називань мають яскраво виражену негативну конотацію. Крім того, жоден з публіцистів «Культури», й з української автури зокрема, не виявив бажання висвітлити позицію керівників тогочасної України. Так, в «Українській хроніці» Б. Осадчука велика частина матеріалу присвячена русифікації середніх шкіл. Як видно з наведених цитат, автор різко засуджує цей процес. Водночас він не представив у своєму тексті позиції уряду. Хоча напевне мав радянську пресу, яка містила протилежні точки зору. Це додаткове свідчення того, що українські тексти «Культури», мали яскраво виражену пропагандистську складову. Вони виступали виразниками думок тієї частини еміграції та населення УРСР, які були незгодні з політикою СРСР, однак через відсутність свободи слова, не мали можливості виразити свої погляди ані у формі медійного дискурсу, ані у вигляді громадських акцій.

Маніфестом, який розкривав суть й причини співробітництва українських кореспондентів з «Культурою», можна вважати статтю Б. Осадчука «Погляди українського полонофіла», що була надрукована у 1977 році (№ 7–8, с. 202–207), у номері, присвяченому тридцятиріччю журналу. Цей текст досить точно окреслює вихідні позиції публіцистів прихильників українсько-польського порозуміння. Характеризуючи його модель, можна визначити, як текст-сповідь, що має на меті використання дедуктивних інструментів переконання комунікатів — від окремого (особистісного, індивідуального) до загального (спільного для певної групи публіцистів-емігрантів).

Відстоюючи необхідність порозуміння двох народів, Б. Осадчук чітко розкриває причини, які у післявоєнний період, унеможливили цей процес. Автор вказує: «За існуючих умов поваленої України та невільної Польщі, можливостей розпочати дискусію на тему найновішого періоду наших спільних історій — як підґрунтя пізнішої співпраці — не існувало ні у Варшаві, ні в Києві» [5, 78]. Розвивати таку дискусію на еміграційному ґрунті, на думку автора, було досить складно через «брак рішучості запропонувати сміливі рішення». Автор на прикладі власної біографії доводить, що кривди, нанесені один одному обома народами під час воєнних подій мають бути подоланими, а подальше стратегічне співробітництво України та Польщі лежить в основі їхніх державних інтересів.

Текст має яскраво виражений характер маніфесту, оскільки факти, аргументи, приклади, причинно-наслідкові зв’язки, мовно-стилістичні фігури мають риси заклику до взаємопорозуміння двох народів.

Важливим є й те, що ця стаття опинилася у ювілейному номері, присвяченому тридцятиріччю журналу. Згідно з встановленою традицією такі номери є знаковими й матеріали у них визначають не лише позицію автора, а й редакційну політику. Тому можемо зробити висновок, що оприлюднюючи «Погляди українського полонофіла», Єжи Ґедройць водночас декларував важливість української справи для журналу, й виголошував позицію видання. Відтак підкреслено особистісний текст, яким його створив автор, перетворився на маніфест групи інтелектуалів-емігрантів, які ставили собі за мету відновлення міжнаціонального діалогу на комунікативному рівні.

Курсу на взаємопорозуміння «Культура» дотримувалася не лише у святкових номерах. Єжи Ґедройць у листах до Бориса Левицького та Б. Осадчука неодноразово вказує, що «наступний номер знову матиме виразний український акцент». Це означало, що до нього ввійдуть одразу кілька текстів присвячених українській тематиці. Приклад такого номеру — № 9, 1972 року. У ньому вміщено одразу два тексти, які свідчать про особливу увагу до подій в СРСР загалом та Україні зокрема. Це стаття Б. Левицького «Сучасна Україна» та матеріал Адама Кручека до рубрики «У радянській пресі».

Стаття Б. Левицького «Сучасна Україна» відображає одразу кілька контекстів в українсько-польському дискурсі «Культури». Найперше завдання, що його ставить перед собою автор — поінформувати аудиторію про політичні процеси, які відбувалися в Україні 1972 року. А саме, низку арештів дисидентів, шістдесятників та зміну політичного керівництва республіки, що, на думку автора, тісно пов’язане з розвитком опозиційного руху в Україні.

Варто зазначити, що інформуючи читачів, Б. Левицький надзвичайно відповідально ставиться до джерел інформації, достовірності вказаних дат та інших статистичних даних. Зокрема, на підтвердження наводяться цитати з газет «Радянська Україна» (№11.02.1972), «Вечірній Київ» (№11.02.1972), а також «Самвидаву». Це свідчить про значну поінформованість автора у подіях в радянській Україні та професійний підхід до написання тексту.

Інший контекст, про який можемо говорити, аналізуючи «Сучасну Україну» — це однозначна підтримка українських дисидентів, яку автор висловлює мовою аргументації. Він свідомо уникає оцінюючих суджень, використовуючи з цією метою висловлювання героїв своєї публікації. Зокрема, замість висновку він цитує останнє слово В. Мороза перед судом: «Закриваєте очі і поводитеся так, ніби не було жодних проблем. Прекрасно, можете так продовжувати ще протягом десяти років. А що потім? Нові процеси в Україні і цілому радянському Союзі знаходяться нині на початковій фазі, коли кожен вміє писати, коли лише в Україні маємо 800 тисяч студентів, коли усі мають радіо і кожна важлива подія стає відомою всюди. Чи не розумієте, що вже невдовзі матимете справу з масовими суспільними процесами?» [6, 102].

Третій контекст, про який йдеться у цій статті — віддзеркалення подій в Україні в українській емігрантській пресі. Зокрема, автор цитує мюнхенський тижневик «Українські вісті», який коментуючи справу Добоша (бельгійський українець Ярослав Добош був заарештований 4 сiчня 1972 року в Чопі та дав неправдиві свідчення проти дисидентів, від яких потім відмовився), написав: «Ідеаліст Ярослав Добош врятував свою шкуру ціною голів та доль людей, рівень шляхетності, сили волі та безкомпромісності є набагато вищий, ніж його власний» [6, 101]. При цьому Б. Левицький вказує, що бандерів-

ські видання підтримали вчинок Добоша: «Бандерівські газети роблять з Добоша героя, оскільки він зробив ряд заяв, в яких дистанціюється від своїх київських свідчень» [6, 101]. Таким чином можемо говорити про інтертекстуальний підхід до створення гібридного тексту, за допомогою якого автор прагне максимально точно відобразити медійний дискурс стосовно тогочасної ситуації в Україні, використовуючи радянські, емігрантські джерела і навіть самвидави (український та російський).

Тож можемо зробити висновок, що головними принципами, якими керувалися працівники «Культури» у роботі над матеріалами кореспондентів були: прозорість, відданість демократичним засадам та відкритість до критики та зауважень. Так само відповідально до своїх обов’язків перед журналом ставилися й українські автори «Культури», творчий спадок яких тепер можна вважати літописом боротьби за незалежність України у період холодної війни.



Номер сторінки у виданні: 228

Повернутися до списку новин