Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Особливості процесу становлення та орієнтири української ліберальної думки у другій половині ХІХ — початку ХХ століття





Наталя Гедікова, доктор політичних наук, професор кафедри політичних наук, декан факультету післядипломної освіти та роботи з іноземними громадянами Державного закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д. Ушинського».

УДК 32:94(477)”18/19”

 

У статті досліджуються особливості процесу становлення української ліберальної думки у другій половині ХІХ — початку ХХ ст. Аналізуються основні підходи українських учених, політиків та громадських об’єднань щодо вирішення політичних, правових, національних і соціальних проблем в Україні в історичний період, що розглядається.

Ключові слова: українська ліберальна думка, ліберальний рух, ліберальні ідеї, орієнтири

 

В статье исследуются особенности процесса становления украинской либеральной мысли во второй половине ХІХ — начале ХХ ст. Анализируются основные подходы украинских ученных, политиков и общественных объединений к решению политических, правовых, национальных, социальных проблем в Украине в рассматриваемый исторический период.

Ключевые слова: украинская либеральная мысль, либеральное движение, либеральные идеи, ориентиры

 

The features of the process of becoming Ukrainian liberal thought in the second half of XIX — the beginning of the twentieth century are investigate in the article. The main approaches of Ukrainian scientists, politicians and public organizations concerning the decision of the political, legal, national, social problems in Ukraine are analyzed in the reporting period of history.

Key words: Ukrainian liberal thought, the liberal movement, liberal ideas, guideline

 

Ліберальні ідеї другої половини XIX — початку XX ст. для сучасної України, що створює свою державність на основі ліберально-демократичної моделі суспільного розвитку й державного управління, є надзвичайно актуальними й нині. Вони стали основою в процесі модернізації української державності, в процесі написання статутів і створення програм партій ліберальної спрямованості (і не тільки) і положень ряду документів національного і державного значення, перш за все, Конституції. Окрім цього, ліберальні ідеї й концепції у всій своїй сукупності, створені в процесі зародження і становлення української ліберальної думки у другій половині XIX — початку XX століття, і досвід їхнього практичного розв’язання є базою для сучасних науково-практичних дій у процесі побудови українського демократичного суспільства, в основі якого лежить все той же історичний принцип — політико-правова й соціальна єдність нації в рамках суверенної, самостійної української держави.

Значущий внесок у вирішення означеної проблеми зробили Т. Андрусяк, М. Жиленкова, М. Кармазіна, А. Катренко, А. Пащук, О. Редькіна, М. Чорний, Г. Шабельник та ін.

Історія української ліберальної думки — це тисячолітній процес, який з моменту свого зародження (автор цього дослідження вважає правомірним вести відлік з часів Київської Русі, але цей процес має і більш глибоке коріння), становлення й розвитку, незважаючи на всілякі історичні умови й багатогранну систему поглядів, завжди має безперервний, поступальний й еволюційний характер. Кожний новий його етап спирався на попередні досягнення конкретної епохи, збагачувався і доповнювався як власними накопиченими традиціями, так і досягненнями світової ліберальної думки.

Зародження і розвиток ліберальної думки в українському опозиційному русі з середини другої половини ХІХ століття стало закономірним явищем, зумовленим об’єктивними факторами, які перш за все склалися у самому українському суспільстві. В її основу були покладені традиції, створені попереднім поколінням представників українського ліберального толку, зокрема ідеологами першої половини ХІХ ст. (Т. Шевченком, М. Костомаровим, Г. Андрузським, П. Кулішом та ін.).

І разом з тим слід зазначити, що ліберальний рух в Україні (у цілісній територіальній її єдності), який став основною передумовою у процесі зародження й становлення української ліберальної думки на новому етапі історичного розвитку, розвивався у стіснених двома імперськими режимами умовах, з обмеженою соціальною базою, яка не мала гідної підтримки ні з боку уряду, ні з боку народних мас, тому багато положень класичного лібералізму були тут інтерпретовані відповідно до місцевих умов. В цілому ж з підготовкою і відміною кріпосного права, проведенням інших прогресивних реформ лібералізм набув більш оформленого характеру, посилював свої ідейні позиції, ставав політичною течією, з якою вимушені були рахуватися. У таких умовах лібералізм почав відходити від суто теоретичного напряму до діяльності, пов’язаної з нагальними потребами і державного устрою і суспільного руху. Відбувалася відмова від початкової байдужості до соціальної сфери; почала виявлятися багатогранність лібералізму; виникла потреба пошуку опори для своїх ідей у структурах самодержавного режиму [1, с. 5].

Саме у цей період було закладено підґрунтя, на якому в подальшому розвивалася, модифікувалася і видозмінювалася українська ліберальна думка. Подальше її становлення йшло за двома напрямами: революційно-демократичним і національно-ліберальним.

Ідейні основи нового напряму в українській ліберальній думці у другій половині ХІХ століття формувалися у таємних товариствах, створених у багатьох містах України і очолюваних Київським товариством (яке часто згадується істориками як «старе»), у товаристві «Просвіта», організаціях народництва та інших громадських об’єднаннях.

Суспільно-політична діяльність прибічників ліберальних ідей у цей період почала проявлятися у земствах, опозиційно налаштованих проти самодержавного режиму. Їхні представники виступали з вимогою впровадження народного представницького органу із законодавчими функціями, який став би виразником громадської думки; за припинення адміністративного насилля і бюрократії; за обмеження дій адміністративної влади; впровадження громадського контролю; реформування податкової системи, захист інтересів селян; за гласність і свободу слова; надання демократичних свобод усім індивідам, народу право на самоврядування і встановлення конституційного ладу через реформування усіх сфер життєдіяльності тощо. При цьому, віддаючи належне земствам у цьому питанні не варто перебільшувати їхнє значення для формування українського ліберального руху, оскільки, як справедливо зазначає С. Донченко, український лібералізм спирався більше на громади, а на земства — російський, саме це й заклало розбіжності між російськими і українськими ліберальними партіями в розумінні багатьох проблем [2, с. 30].

Розвиткові основ української ліберальної думки у цей період часу сприяли ідеї М. Драгоманова, С. Подолинського, М. Зібера, В. Антоновича, М. Туган-Барановського, Б. Кістяківського, М. Старицького, А. Желябова, І. Петрункевича, І. Франка та інших. Вчені були свідомо орієнтовані на демократично-радикальні рухи Заходу того часу й ідейно підготовлені до практичних перетворень усієї системи українського суспільства в інтересах народу. Незважаючи на те, що зазначені й багато інших українських ідеологів були представниками різних соціально-політичних течій і рухів, все ж слід визнати той факт, що їхня заслуга в історії становлення і розвитку української ліберальної думки полягала в тому, що вони своєю суспільно-політичною і науковою діяльністю затверджували історичну і культурну самобутність українського народу, сприяли зростанню його національної самосвідомості, об’єднанню представників різних течій на всій поділеній території України, обґрунтовували проекти майбутньої української державності, правової держави і громадянського суспільства, розвитку економіки за законами вільного ринку і конкуренції. І хоча ідеї і конкретні завдання мислителів того часу далеко не завжди отримували втілення, вони стали тією науково-практичною базою, на основі якої формувалося ядро української ліберальної думки третьої декади ХІХ століття і навіть більш того — двох наступних століть.

При цьому, незважаючи на те, що багато українських теоретиків в історичний період часу, що розглядається, у своїх поглядах спиралися на базові ліберальні цінності і принципи, вони мали власні вельми різноманітні підходи у питанні вирішення національних і політичних проблем. Так, істотною відмінною особливістю в процесі реалізації їх ліберальних поглядів став неоднозначний погляд на те інституціональне середовище (у цьому разі мається на увазі державний устрій), у якому вони можуть бути здійснені. Отже, якщо М. Драгоманов відстоював позицію незалежності України в межах федеративної моделі розвитку суспільства, при цьому, віддаючи належне політичній і на ціонально-територіальній автономії майбутньої української держави, у виборі політичної стратегії і тактики мислитель наполягав на пріоритетності гуманістичного підходу, то В. Антонович «відстоював «австрійський» варіант українського автономізму, тобто план об’єднання українських земель військовою силою Австро-Угорщини і створення української автономії в межах цієї держави» [3, с. 117]. У подальшому ідейні розходження між ними набули характеру політичного конфлікту і навіть особистісного протистояння. Їхній сучасник М. Грушевський наслідував ідеї автономного розвитку, але на етнічних принципах. Він створив ідею про створення Балтійсько-Чорноморської федерації у складі Фінляндії, Латвії, Естонії, Білорусі й України. Ця його ідея у подальшому була підтримана і розвинута С. Рудницьким. С. Шелухін припускав думку про створення Чорноморсько-Адріатичної федерації. Найбільш істотну відмінну особливість мали погляди І. Франка і М. Міхновського. І. Франко, відстоюючи принцип федеративно-громадського устрою, один із перших з числа представників української ліберальної думки того часу вивів і обґрунтував концепцію про політичну самостійність України, вбачаючи саме в ній основне джерело соціально-економічного і культурного розвитку народу, національної самореалізації, інструмент реалізації ідеалів політичних і економічних прав і свобод, соціальної рівності. Що ж стосується безпосередньо федерального устрою, то ідейна позиція І. Франка чітко простежується у його такому висловлюванні: «Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів» [4, с. 10].

Свою позицію з цього питання висловлює і М. Міхновський. Оцінюючи процеси, які настали за підписанням у 1654 р. Переяславського договору між Україною і Росією і самі його положення, він вказує на те, що, згідно з цим документом, «держава наших предків злучилася з московською державою «як рівний з рівним» і як «вільний з вільним», каже тогочасна формула, се є то, дві окремі держави, цілком незалежні одна від одної щодо свого внутрішнього устрою, схотіли з’єднатися для досягнення певних міжнародних цілей» [5, с. 14]. Відповідно до цього положення кожна нація у міжнародних відносинах повинна мати форму незалежної, самостійної держави, оскільки тільки така держава може дати своїм членам нічим не обмежену можливість всебічного розвитку і досягнення найкращого способу життя, розквіт індивідуальності, турбота про яку є метою держави. А це, у свою чергу, дасть зрозуміти, що «державна самостійність єсть головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом в сфері міжнаціональних відносин.

Разом з тим, незважаючи на низку розбіжностей у концепціях українських політиків і вчених, вони були об’єднані спільною ідеєю радикального реформування соціальної сфери, ідеєю конституціоналізму, затвердження прав і свобод у рамках ліберальної традиції. У подальшому самі реалії життя переконали їх переглянути свої позиції і схилитися до ідеї про повну самостійність української державності. Ця ідея почала набувати своєї значимості напередодні Лютневої революції 1917 р., коли українські інтелектуали усвідомили той факт, що «Україна не може йти второваними шляхами — ні тими, які силоміць нав’язувалися Московським урядом, ні тими, якими йшли держави Заходу, тому потрібно йти тією дорогою, яку вказали реальні обставини життя» [6, с. 60]. Після революції акцент було перенесено з ідеї «федералізації» і «європеїзації» на власні джерела саморозвитку України. У цьому зв’язку ідея суверенного, самостійного розвитку України набувала першочергового значення і була законодавчо закріплена на державному рівні Конституцією УНР [див: 7, с. 15].

На межі ХІХ–ХХ ст. українська ліберальна думка вступила у якісно нову фазу свого розвитку. В рамках її загальної еволюції відбулася зміна переважних орієнтирів — відхід від абсолютизму і культурництва і орієнтація на політичні проблеми країни, прослідковуються тенденції часткової радикалізації ліберально-демократичної течії, у якій відчутніше почали проявлятися тенденції соціал-демократії, націоналізму і консерватизму. Це було закономірним процесом, який створювався і регулювався суспільною думкою і суспільно-політичним рухом. Тим більше, що багато мислителів — представників ліберального толку 50–80-х років ХІХ ст. підтримували низку позицій соціал-демократії і марксизму, націонал-демократії.

Це був новий етап у розвитку свідомості і світогляду українського народу і суспільно-політичної думки в цілому. Важливим був і той факт, що лави інтелігенції поповнювалися вихідцями з народу, перш за все, сільського населення.

На рубежі цих століть (будучи більше продуктом західноєвропейської суспільної думки) оформились основні напрями української політичної думки і основні українські політичні ідеології: лібералізм, консерватизм, соціал-демократизм, націоналізм, марксизм тощо. Це, без сумніву, є показником початку диференційованого процесу, тенденції якого проявилися у процесі інтелектуальної еволюції людства. Разом з тим представники нового етапу еволюційного розвитку української ліберальної думки змогли регенерувати і перетворити ряд нових ідей, які вироблялися як європейськими, так і власними політичними течіями. Саме у цей період в Україні ідеологія стає рушійною силою історії.

Так, генератором ліберальних ідей і об’єднувальним центром представників цілої низки ідеологічних течій виступили масонські ложі, які на рубежі століть активізували свою діяльність, наддавши їй політичного і національного характеру.

Від початку масонство організовувалося як братство рівних, незалежно від кольору шкіри, соціального становища, переконань тощо. І за родом своєї діяльності переважно було направлено на пізнання устрою світу, на основі езотеричних знань, не використовуючи політичну практику і навіть забороняючи обговорення питань, пов’язаних з цією сферою суспільного життя у своїх колах (лишаючись вірними цим традиціям протягом усієї історії існування цього таємного товариства). Незважаючи на це, під час Великої французької революції його члени брали найактивнішу участь у політичній боротьбі, основним мотивом якої став принцип рівності, в ході цих подій виникли нові думки і напрями в самому братстві.

Час виникнення масонства в Україні визначається істориками, починаючи з часів Б. Хмельницького, і вважається наступником братських організацій в Україні XV–XVII століть.

Але як перші політичні товариства, масонські братства, набуваючи форми лож, виникають в Україні у першій половині XVIII ст. у Лівобережній її частині. У політичних питаннях були орієнтовані, перш за все, на Польщу і меншою мірою цікавилися суспільними проблемами в Україні і знаходилися далеко від народних мас. Ці та інші моменти в історії українського масонства розглянуті й проаналізовані українським вченим С. Єфремовим в роботі «Масонство на Україні» [8]. Але із зміною геополітичних обставин, які безпосередньо торкнулися Польщі, українські масони змінили свої позиції і почали перейматися ліберальними ідеями.

Масони іноді бували фанатичними проповідниками своїх поглядів і у своєму захопленні вони часом дотримувалися різних поглядів: від ліберальних до консервативних. Проте вони сформували ліберальний світогляд і навіть більше, вони створили універсальне етико-філософське вчення, яке

стало підґрунтям для зародження нових наукових ідей у наступному процесі розвитку ліберальної думки в Україні. Саме в масонстві закладені витоки поглядів видатних українських учених і політиків ХІХ — початку ХХ ст. (П. Гулак-Артемовського, М. Котляревського, Т. Шевченка, В. Лукашевича, Т. Падура, І. Франка, М. Грушевського, С. Петлюри, П. Скоропадського та багатьох інших), до праць яких дедалі частіше почала звертатися сучасна українська наука.

Членів масонського руху в Україні цікавили ті ж самі питання, що й усю суспільно-політичну думку в цілому — єдність нації, соціально-економічний і культурний прогрес, створення громадянського суспільства, законодавча база, що служить на благо індивіда та їх більшості, досягнення політичної і державної незалежності своєї країни, об’єднання слов’янських народів у федерацію під проводом України. Поряд із цим вони зберегли спадковість моральних традицій, проповідуючи у своєму вченні ідеї рівноправ’я людей, віротерпимість, терпимість національну, свободу думки й дій, природно, обмежених мораллю й законом, самопізнання кожним індивідом через роботу над собою і своїм оточенням. Вони щиро вірили в прогрес цивілізації, який може бути досягнутий завдяки розуму, науці і самовдосконаленню як кожного окремого індивіда, так і усього суспільства в цілому.

В цілому ліберальні ідеї українського масонства з другої половини ХІХ століття свідчать про те, що українське суспільство на цьому етапі свого розвитку вже проявило «готовність громадян до діалогу, повагу не тільки до цілого, але і його складових, здатність до соціальної і політичної консолідації на основі широкої суспільної злагоди. Система владних органів при цьому повинна структурно-вибудовуватися так, щоб максимально забезпечити права і свободи людини, задовольнити інтереси розвитку суспільства. У такій системі суспільних відносин на перше місце неминуче виходить вільна, відповідальна і самоврядна особистість — рушійна сила суспільства і держави» [9, с. 71].

Масонство в Україні проіснувало до початку 30-х років ХХ ст.

Головною особливістю етапу становлення української ліберальної думки у період часу, що розглядається, стало зародження політичних партій, у програмних проектах і документах яких визначились її основні положення і напрями. Це істотно відрізняло її від попереднього етапу, в якому основні ліберальні ідеї створювались окремими мислителями і генерувалися у громадських об’єднаннях. Наступною особливістю стало те, що почала створюватися ліберальна політична еліта, яка мала своє представництво в органах влади і мала право голосу і вибору, хоча не завжди її благі наміри були здійсненними.

Отже, виходячи з положень, розглянутих у цій статті, можна зазначити, що особливість української ліберальної думки у другій половині XIX — початку XX ст. полягає в тому, що заслуга українських учених і політиків, які були кращими її виразниками кінця XIX — початку XX ст., в історії становлення української ліберальної думки є незаперечною. Їхні ліберальні ідеї і проекти набули винятково поширення в українській суспільно-політичній і правовій думці і знайшли своє практичне застосування в процесі подальшого будівництва української державності. Саме це й зумовлює особливість української ліберальної думки в історичний період, що розглядається. 



Номер сторінки у виданні: 25

Повернутися до списку новин