Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Консервативна державницька концепція В. КУЧАБСЬКОГО





Михайло Давиденко, аспірант кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

УДК 32.001

 

Стаття присвячена одному з яскравих представників консервативної школи в українській історикополітичній науці — Василю Кучабському, який посідає почесне місце поряд із такими дослідниками, як В. Липинський та С. Томашівський. Розглянуто політичні погляди В.Кучабського на майбутню форму української держави як «мілітарної монархії». Досліджено місце і провідну роль еліти а військової аристократії у державному творенні, концепцію «позитивного мілітаризму», а також ідею визначення Західної України (Галичини) як місця, звідки можна зорганізувати решту України на визвольну боротьбу — «український П’ємонт». Актуалізовано здійснений В. Кучабським критичний аналіз доктрини і практики більшовицької партії у національному житті. Наголошується, що чимало ідей науковця співзвучні сьогоденню і не втратили своєї актуальності на сучасному етапі українського державотворення.

Ключові слова: «позитивний мілітаризм», українська еліта, Галичина — «український П’ємонт», більшовицька доктрина у національному житті

 

Статья посвящена одному из ярких представителей консервативной школы в украинской историко-политической науке — Василию Кучабскому, который занимает почетное место рядом с такими исследователями, как В. Липинский и С. Томашевский. В статье рассмотрены политические взгляды В. Кучабского на будущую форму украинского государства как «милитарной монархии». Исследованы место и ведущая роль элиты и военной аристократии в государственном созидании, концепция «позитивного милитаризма», а также идея определения Западной Украины (Галичины) как места, откуда можно организовать остальную Украину на освободительную борьбу — «украинский Пьемонт». Актуализирован осуществленный В.Кучабським критический анализ доктрины и практики большевистской партии в национальной жизни. Отмечается, что многие идеи ученого созвучны настоящему и не потеряли своей актуальности на современном этапе украинского государства.

Ключевые слова: «положительный милитаризм», украинская элита, Галичина — «украинский Пьемонт», большевистская доктрина в национальной жизни

 

This article is devoted to one of the brightest representatives of the conservative school of Ukrainian history and political science — Basil Kuchabskyi which takes pride of place alongside researchers such as W. Lipinski and S. Tomaszewski. In article V.Kuchabskoho political views on the future shape of the Ukrainian state as a «military monarchy.» Investigated the place and leading role of the elite and the military aristocracy in the state creation, the concept of «positive militarism» and the idea of the definition of Western Ukraine (Galicia) as a place where you can organize the rest of Ukraine on the liberation struggle — «Ukrainian Piedmont». Last update occurred V. Kuchabskyi critical analysis of the doctrine and practice of the Bolshevik Party in national life. It is noted that many of the ideas in tune with the present and the scientist are still relevant at present Ukrainian state.

Key words: «positive militarism» Ukrainian elite, Galicia — «Ukrainian Piedmont» Bolshevik doctrine of national life

 

Перші ідейні впливи, що спричинилися до формування світогляду Кучабського, визначилися ще в юнацькі роки. Вісімнадцятирічним юнаком, одягнувши мундир січових стрільців, він глибоко проникся ідеологією цього військового об’єднання. Думки про особливу роль армії у державному творенні, військові традиції увійшли у плоть і кров майбутнього вченого, вплинули на всі його подальші наукові пошуки. Аналіз наукових праць Кучабського засвідчує, що вирішальний ідейний вплив на формування світогляду вченого справила концепція його вчителя Липинського, зокрема, теорії аристократії, політичної культури, ірраціональних впливів, орієнтації на власні сили, постання держави шляхом завоювань тощо.

У своїй політичній концепції української держави Кучабський проводить думку, що всі держави хоча й мають багато спільного між собою, водночас різняться традиціями, культурою, історичними долями. На відміну від Томашівського і Липинського, які у своїх теоріях державного будівництва спиралися на ідеї «клерикальної монархії» та «легітимної трудової монархії», Кучабський називає свою концепцію «позитивним мілітаризмом». На думку вченого, особливу роль у заснуванні монархічної держави покликана відігравати провідна верства суспільства — люди військового духу та організації, люди «найрозумніші, найліпші, найтвердіші». Ці «вожді свого народу» понад усе ставлять перед собою вимоги честі, обов’язку і слави; смерті фізичної вони не бояться, лише духовної. Їм «зовсім байдуже, чи життя буде «щасливе» чи «нещасливе», себто чи комусь буде житися на світі «добре» чи «зле», — головна річ: сповнити свій життєвий сенс і ставлену до себе вимогу» [5]. Іншими словами, провідниками нації має стати когорта людей з героїчним, аристократичним ставленням до життя.

Поняття «нація» Кучабський визначає як «психічний стан своєрідного національного комплексу почувань, національного світогляду і бажань, на яких засновується всебічно творче змагання цієї суспільності» [2]. У праці «Первні нинішньої нашої національної політичної структури» він віддає належне стійкості та відпорності (здатності до опору) української нації: «Цей народ ще зберіг багато дечого так із прастарого аристократичного хліборобського етносу, як і з глибокої, століттями оформленої культури духа, чим він безумовно перевищає сусідні етнічні маси. Як довго цей етнос і ця культура живі, так довго має цей нарід якісь по правді таємні відпорні сили, наче несе в собі якусь вічність. Ці таємні відпорні сили нашої Матері-Землі з’єдналися в цьому народі так нероздільно з нашою національною ідеєю, що поки що можемо бути спокійні: національна зрада в цьому середовищі все ще досить поверхове явище, яке ще далеко не запустило коріння в самі глибші нідри, в сам живий живчик цього народу. Ми все ще розпоряджаємо в ліпшій мірі, ніж сусідні нації, дійсним народом, який стихійно хоче і єдиного національного проводу і твердої всенаціональної дисципліни і супроти якого стихійної сили, всякі явища національного розкладу є справді проблемою» [8].

Кучабський вважає, що справу утворення української держави може вирішити не етнічне об’єднання українців у межах чужої держави, а формування дійсного психічного складу нації в якомусь одному певному місці її скупчення. Тобто для початку потрібен своєрідний «український П’ємонт», яким може бути Галичина, Київщина або навіть Кубань, і який зможе, так само як колись П’ємонт в Італії, організувати решту України на визвольну боротьбу.

Єдиним позитивним наслідком для українців у катастрофі 1917–1920 рр. була, на думку Кучабського, щаслива випадковість, яка відкинула Галичину до польської держави і захистила від безпосереднього нівелюючого впливу політики Радянської Росії. Польща, як прогнозував дослідник, виходячи з історичних традицій Речі Посполитої, буде забороняти національні українські прояви, тим самим лише скріплюючи почуття індивідуальності української нації. Інакше стоїть питання з «українізуючим» більшовизмом, який нищить саме почуття індивідуальності української нації, замінюючи його почуттям інтернаціональної солідарності, що дає можливість будь-який національний прояв визначати як зраду інтересам всесвітнього братства робітників. «Більшовизм б’є власне в сам недорозвиток почуття української національної індивідуальності і тому можливість його денаціоналізуючої перемоги є надзвичайно велика» [2].

Поширення ідеї українського П’ємонту, роль якого волею історичних обставин мала здійснити Галичина, на думку вченого, ґрунтувалося передусім на засаді існування провідної аристократичної верстви — людей, спроможних здійснити цю ідею і повести за собою інших. Ця провідна верства має вождівський сильний характер, військовий хист, аристократизм національного почування, «для якого не всі шляхи є добрі, а лише ті, які скріплюють суспільнотворчі, організаційні здібності населення, і які на всю національну боротьбу кладуть відбиток не сліпого істеричного бунту, а лишеетично високого лицарського подвигу» [4]. В листі до Томашівського від 4 лютого 1925 р. Кучабський писав з цього приводу: «Підстава моєї праці: аристократичне відношення: не маси варті, лиш варті вожді» [9].

Обґрунтовуючи роль Галичини як українського П’ємонту, Кучабський бере до уваги не лише несприятливі для східних українців історичні умови — окупацію Наддніпрянської України більшовицькими військами, а й державотворчі якості галицьких мас. Позитивними рисами населення Галичини дослідник вважає працьовитість і «слухняність», вміння господарювати, розпорядливість, енергію, цілеспрямованість, поміркованість і патріотизм, які за умови кваліфікованого керівництва могли б стати добрим підґрунтям для самостійного державного творення. Порівнюючи державотворчий потенціал Галичини, Наддніпрянщини й Польщі, він доходить висновку, що основною вадою інтелігенції Великої України було недолуге народництво, анархічність і хаотичність самого населення.

Водночас Кучабський спростовує твердження Липинського про те, що більшовицький лад ліквідується сам по собі, не встигнувши завдати великої шкоди державницьким силам Наддніпрянщини. Сприятливим підґрунтям для української державно-національної політики залишалася, на його думку, лише Галичина, адже як би не трансформувався більшовицький лад, Москва ніколи не буде зацікавлена в реальному відновленні України. Це реальне відновлення наступить лише тоді, коли станеться «така переміна, яка б створила на Україні людей зовсім нового духовного і політичного типу» [6].

Потужним джерелом поширення в національній свідомості антимосковських настроїв стала Галичина. Цього, правда, було недостатньо, і Кучабський слушно передбачав, що більшовизм ще проіснує досить довго і встигне за цей час знищити провідні сили українського народу. Саме з цих міркувань Ризький мирний договір 1921 р. був щасливою випадковістю, оскільки виводив частину недержавного українського народу з його кволим почуттям національної самосвідомості з-під шкідливого впливу більшовиків. Це дало змогу націоналізмові Західної України проникати через більшовицький кордон на схід, допомагаючи й у радянській Україні подальшій кристалізації почуття української національної індивідуальності.

У доповіді «Завдання української суспільности під теперішній момент» на студентському з’їзді у Львові, що відбувся на початку липня 1921 р., молодий ще Кучабський заявив, що реальний шлях до державної незалежності лежить через революцію, через боротьбу. Проте історик відкидав необдумані насильницькі ідеї, які нічим не були одухотворені: збройна боротьба не повинна бути «вибухом ентузіазму й інстинктів, кавалерійською атакою», а лише «завершенням усього комплексу національної праці, всього процесу національного самовизначення…».

Кучабський визначив чотири першочергові заходи, які, на його думку, могли би сприяти підготовці галичан до національно-визвольної боротьби: 1) відмовитися від ілюзорної надії на чужу допомогу; 2) орієнтуватися виключно на власні сили; 3) визнати шкідливими поодинокі виступи, зокрема терористичні акції, які не підтримані масовою активністю трудящих; 4) знищити гіпноз страху перед польською тюрмою і психічно підготуватися до складніших і ризикованіших масових виступів у майбутньому [8].

На відміну від В. Липинського та С. Томашівського, які у своїх політичних концепціях спиралися на історичні дослідження монархічних традицій держави Б. Хмельницького та Галицько-Волинського князівства, Кучабський будує свої політичні висновки на основі дослідження історії української державності в 1917–1920 рр. Історичні події, що відбувалися в Україні в зазначений період, простежуються вченим у двох великих працях: «Вага і завдання Західноукраїнської держави серед сил Східної Європи на переломі 1918/19 року» та «Західна Україна в боротьбі з Польщею і більшовизмом в рр. 1918–23».

За словами І. Лисяка-Рудницького, Кучабський не обминув своєю увагою ні світової війни, ні Паризької конференції, ні російської революції, вважаючи, що від них залежала доля України [7]. Характеризуючи українську інтелігенцію, що творила основні кадри так званого свідомого українства, вчений зазначав, що в ролі будівничого української держави вона себе уявити не могла. Слова універсалу «від нині самі будемо творити наше життя» не відповідали реальним можливостям українства. Вони швидше означали гучне гасло, незвичайний порив ентузіазму української громадськості, яка на перших порах беззастережно визнавала Центральну Раду національним урядом. Творити своє життя власними силами, спираючись не лише на моральний авторитет, сформований мітинговими настроями, а й на авторитет державної влади — це був єдино правильний шлях для Центральної Ради.

Основними причинами поразки національної держави у формі народної республіки Кучабський вважав домінування у політичній думці України (особливо Наддніпрянської) ідеї української автономії у складі демократичної Росії та ідеї соціалістичної революції. Саме завдяки домінуванню цих ідей у свідомості української народної інтелігенції, що виконувала роль політичного керівника у Центральній Раді, не вдалося організувати армію, державний апарат, провести соціально-економічні реформи, консолідувати соціальні верхи та соціальні низи навколо соціальної ідеї.

Кучабський докладно аналізує причини поразки ЗУНР, виокремлюючи основні внутрішні слабкості цього недовговічного державного об’єднання. Вони полягали перш за все у відсутності керів ного й авторитетного державного проводу, спроможного здійснювати політику, що відбивала б інтереси всього краю, а не окремих його частин, який міг би скеровувати зусилля місцевих політичних діячів, громадських організацій і т. д. Кучабський вважає, що відсутність кваліфікованих державних політиків у середовищі західноукраїнської інтелігенції була закономірним явищем. Причини такого становища, на думку вченого, крилися в інтелектуальній обмеженості і малодушності галицької інтелігенції, відсутності у ній шляхетності і громадської моралі. До цього додавалися ще й брак героїчних якостей, військового духу й досвіду воєнного будівництва та організації, безвідповідальність, невимогливість до своїх власних державних функціонерів, призвичаєння місцевих органів до абсолютної безкарності за помилки і некваліфікованість, безчесність і продажність багатьох представників західноукраїнської бюрократії, «що пояснювалось її матеріальною бідністю і скупою оплатою, а також потягом значної її частини до «панського» життя, яке імпонувало значній частині галицької інтелігенції і якого вона ніколи не зазнавала».

Поряд із тим в її середовищі слабкими були моральні категорії особистої гідності й честі, які традиційно плекалися в аристократичних «панських» верствах. Подібне прагнення до матеріального добробуту за відсутності особистої та громадської моралі сприяло, на думку Кучабського, поширенню серед значної частини інтелігенції таких негативних рис, як політична і особиста продажність і навіть злодійкуватість [3].

Попри критику хиб галицької інтелігенції, Кучабський у своїх працях переконливо доводить, що Західна Україна щодо відродження державності випереджала сусідні країни. Вона, на думку вченого, належала до провідних країн Центральної та Східної Європи, які піднімалися з розрухи до організованого і міцного ладу. Більше того, народ західноукраїнських земель цілком був здатний на невеликій східногалицькій території розгорнути силу, яка не тільки була б вирішальною для розвитку всієї України, а й була би спроможна суттєво впливати на долю тогочасної Східної Європи. Роль України в політичній історії ХХ ст., її історичну місію вчений вбачає в тому, що, по-перше, західноукраїнська держава впродовж свого недовгого існування заслонила Польщу і Чехословаччину від більшовизму; по-друге, Україна, зосередивши на собі «увагу» Москви і прийнявши на себе її удари, врятувала Західну Європу від небезпеки більшовицької світової революції. Вчений вважав, що в майбутньому становище у Східній Європі будуть визначати вже не тільки Ро сія і Польща, а, як і в XVII ст., — «три елементи, хоча й неоднозначно рівні: Москва, Польща і Україна» [10].

Не втратив своєї актуальності і здійснений Кучабським аналіз доктрини і практики більшовицької партії в національному житті. «Життєвий смисл» більшовизму вчений вбачав передусім у тому, що він був міцно організований «релігією» зла, а тому сподіватися на його швидкий занепад не доводиться. Більшовицький інтернаціоналізм Кучабський розглядав передусім як світогляд національний — російський, корені якого слід шукати у російському деспотизмі, що, у свою чергу, ґрунтується на монголо-візантійських деспотичних традиціях. Він був першим, хто зумів глибоко й проникливо розкрити суть лицемірного гасла про «право націй на самовизначення», яке використовувалося більшовицьким режимом для прикриття брутальної шовіністичної політики. Вчений проаналізував погляди більшовиків на державу взагалі й на суверенність національних держав зокрема. Оглядаючи працю В. Леніна «Держава і революція», аналізуючи проблеми, пов’язані зі становленням держави диктатури пролетаріату, він дійшов висновку, що більшовики є ворогами суверенності будь-якої національної держави.

Більшовики, зазначав Кучабський, ніколи не заявляли, що виступають проти відокремлення України, а лише створювали враження, ніби вони б’ють не саму українську державну суверенність, а лише «реакційність» українських урядів. Таким чином, «самостійність» більшовицької України з її «самостійними закордонними представниками» і пропагандою «радянської державності» була, на думку Кучабського, нахабною провокацією. Домогтися своєї мети більшовикам допомагали хитання українських урядів між інтернаціональною революційністю і національним державництвом, безсистемність та непередбачливість державної організації і політики.

У праці «Большевизм і сучасне завдання українського Заходу» (1925) Кучабський висміяв намагання певних політичних сил у Галичині переконати світ у тому, що колишньої Росії вже немає, а є держава Україна, що вороття до «неділимої» неможливе, а тому слід привчати світову громадську думку до нових політичних реалій. Вчений передбачав, що червона Москва без вагань готова втопити в крові всю Україну. Мета більшовизму, на думку Кучабського, полягала в тому, щоб не дати змоги народам викристалізуватися в нації. А позаяк нації творяться у боротьбі, то потрібно було будь-якою ціною нейтралізувати змагання за національні інтереси.

Отже, головною метою більшовицької національної політики було приспати національні почуття народів Росії, не дати їм використати боротьбу за мову для формування національної індивідуальності. Друга мета більшовиків зводилася до того, щоб облудно «дозволити» вияв «етнографічно-національних» почуттів з таким розрахунком, щоб спрямувати їх у русло популяризації більшовицької ідеології рідною мовою. Отже, мета більшовицької національної політики, зокрема «українізації», полягала в тому, щоб не допустити формування української нації як політичної потуги й зупинити її на рівні «культурних націй» [1].

Еліту Кучабський розумів як аристократичну верству, здатну розв’язати назрілі питання сучасності. Її поява можлива внаслідок зміни духовної суті народу. Українську еліту 1917–1921 рр. він охарактеризував як таку, що не володіла державно-владними рисами, а більше схилялася до анархізму, продажності, відчуженості, матеріального комфорту. На думку вченого, високо розвинену духовну еліту можна сформувати тільки на засадах консерватизму та патріотизму. Вивчаючи проблему лідерства, Кучабський пов’язував визначних осіб із відповідною історичною ситуацією, психічним станом нації. Він виділив три типи лідерів: пророчі, Богом натхненні постаті, героїчні реформаторські особистості й ті, хто можуть очолити натовп, збурити його інстинкти, запалити на руйнівну стихію [1].

Підсумовуючи, зазначимо, що на відміну від С. Томашівського і В. Липинського, які у своїх державотворчих концепціях спиралися на ідеї «клерикальної монархії» та «легітимної трудової монархії», Кучабський називає свою концепцію «позитивним мілітаризмом». За цією концепцією провідну роль у побудові монархічної держави має відіграти військова еліта із сильним вождистським характером, військовим хистом та аристократизмом національного почуття. Кучабський дотримувався ідеї «українського П’ємонту», виходячи з того, що завдання державотворення може виконати не етнічне об’єднання українців у межах чужої держави, а нація, психічний склад якої може бути сформований лише на певній території. Таким П’ємонтом, на його думку, могла стати Галичина, в якій склалися для цього найсприятливіші умови.

Надзвичайно актуальними і для сьогодення залишаються думки Кучабського стосовно того, що основною проблемою для українською державності є не вплив зовнішніх сил, а внутрішня слабкість самого українського народу та невідповідність національної еліти тій державотворчій, історичній місії, яка на неї покладена. А також те твердження, що вирішення всіх державотворчих питань для України можливе за умови створення суверенної незалежної держави, де спільною ознакою для людей різного національного походження, різних релігій і мов стане державна приналежність до України.



Номер сторінки у виданні: 30

Повернутися до списку новин