Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Еволюція політико-правового статусу уряду України крізь призму білоруського досвіду





Олег Долженков, доктор політичних наук, професор кафедри політичних наук Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К.Д. Ушинського (м. Одеса)

УДК 342.03 (477)   

 

Виявлено зміст політичних процесів, пов’язаних з юридичним місцем уряду у системі поділу влади в Україні. Зроблено спробу екстраполяції досвіду еволюції статусу уряду у сусідній Білорусі для прогнозування та уточнення місця уряду України в межах суперпрезидентської системи влади, що складається де-факто.

Ключові слова: уряд, поділ влади, парламент, президент, конституційна реформа

 

Выявлено содержание политических процессов, связанных с юридическим местом правительства в системе разделения властей в Украине. Сделана попытка экстраполяции опыта эволюции статуса правительства в соседней Беларуси для прогнозирования и уточнения места правительства Украины в рамках складывающейся де-факто суперпрезидентской системы власти.

Ключевые слова: правительство, разделение властей, парламент, президент, конституционная реформа

 

The essence of political processes connected with the place of Cabinet of Ministers in Ukrainian system of division of power is discovered. The attempt is made to give prognosis and to precise the place of Ukrainian Cabinet in de-facto super presidential system of power, by extrapolating the experience of evolution of the Cabinet’ status in neighboring Belarus.

Key words: Cabinet, division of power, parliament, president, constitutional reform

 

Дискусії, що останні майже 20 років точаться в науковому середовищі щодо місця українського уряду у системі поділу влади, поряд зі спробами уточнити це місце через прийняття змін до Конституції, переконують у тому, що консенсус у цьому питанні досі не знайдено. Поряд із цим соціально-економічне становище у державі, постійна критика діяльності уряду як з боку Президента України, так і в парламенті, і в суспільстві в цілому, зумовлюють підвищену увагу до політичних та теоретичних питань поділу влади, усвідомлення сутності та змісту діяльності її вищих органів, спроб окреслити перспективи їхньої еволюції та визначити її бажаний напрям.

Місце уряду України в системі поділу влади тією чи іншою мірою досліджували і продовжують досліджувати багато вчених, з кола яких можна виділити Г. Атаманчука, К. Ващенка, В. Кампо, А. Коваленка, М. Козюбру, А. Колодій, Р. Мартинюка, С. Сороку, С. Чикурлія, В. Шаповала та інших.

Слід відзначити, зокрема, роботи С. Кисіля «Центральні органи виконавчої влади України: стан і розвиток», А. Коваленка «Розвиток виконавчої влади в Україні на сучасному етапі: теорія та практика», монографію за редакцією О. Кордуна «Особливості виконавчої влади в пострадянській Україні», де докладно аналізується статус, роль та місце уряду України у системі стримувань та противаг, поставлено відповідні проблеми, що потребують вирішення.

Досить глибоко проаналізовано проблеми дуалізму виконавчої влади у низці наукових робіт В. Кампо, відповідальності уряду — у роботах Р. Павленка.

Цікавість викликає дискусія щодо зміни статусу уряду у процесі обговорення, прийняття, а потім і скасування конституційної реформи в Україні у 2003–2010 роках, у якій взяли участь, крім вищезазначених науковців, і Т. Грозінська, В. Шатіло, В. Романов, Ю. Тодика, В.Скрипнюк та багато інших. Попри увесь спектр точок зору, як вектори цієї дискусії можна було виділити необхідність корекції нормативного статусу уряду України, його інституціоналізацію як самостійної гілки влади, уточнення та удосконалення механізмів формування уряду та його відповідальності.

Водночас неочікуване повернення у 2010 р. до старої редакції Конституції України, формування у 2012 р. де - акто однопартійної більшості у Верховній Раді, перетворення Кабміну на суто технічного виконавця політики Президента і для нього ж таки на «хлопчика для побиття», на якого списуються всі недоліки та провали державної політики, вимагає постановки дослідницької цілі — системного переосмислення та концептуалізації очевидної еволюції ролі та статусу уряду України як політичного інституту у більш широкому, політичному та історичному, контексті, що його можна було б охарактеризувати як фактичний перехід до суперпрезидентської системи влади з сильними елементами авторитаризму. Відповідно до такої цілі, виокремлено завдання статті:

– розглянути хід еволюції статусу уряду України;

– порівняти її з аналогічним процесом у Білорусі, де перехід до суперпрезидентської системи влади відбувся раніше і у найбільш довершених з-поміж наших сусідів формах;

– шляхом екстраполяції білоруського досвіду на українські реалії, окреслити найбільш очікувані зміни статусу та способу функціонування уряду України як політичного та державного інституту.

Загалом у системi розподiлу влад виконавча влада покликана відігравати вирішальну роль, оскільки саме від неї залежить адекватність втілення у життя правових норм i управлiнських рiшень. Однак виконавча влада, яка сформувалася в бiльшостi країн, що виникли на пострадянському просторi, по сутi «випала» iз класичної концепції подiлу влад. Згiдно з радянською традицiєю, як зазначають українські дослідники, «глава держави (одноосібний чи колективний) i уряд (Рада Міністрів) не складали єдиний механізм виконавчої влади, а були штучно розведень у двi рiзнi групи opганів держави (вiдповiдно, органи державної влади i органи державного управлiння)». Звiдси, як наслiдок: «Пiсля 1990 р. в Українi (як i у бiльшостi пострадянських держав) вiдбулося, по сутi, вiдтворення такої ненормальної з точки зору полiтичної логiки системи. Посаду першого секретаря було замiнено посадою президента, але намагання керувати «всім i вся», не вiдповiда ючи нi за що, не полишає нинiшнiх пострадянських правителiв. Президент як «глава держави, гарант дотримання конституцiї i арбiтр нації», тобто глава виконавчої влади (Кабiнету Міністрів), фактично не несе політичної вiдповiдальностi перед будь-ким за дiяльнiсть керованого ним уряду» [1, с. 68–69].

Непiдготовленiсть України до незалежного розвитку й, зокрема, до необхідності реального управлiння суспiльними процесами, кардинальної перебудови державного механiзму, зумовила форсоване формування особливої форми правлiння як основи функцiонування виконавчої влади в нових умовах. Цi умови «призвели до фактичного дрейфу у бiк президентсько-парламентської форми правлiння, як найбiльш оптимальної для України» [2, с. 32]. Остаточне закрiплення системи державного правлiння в Україні сталося з ухваленням Закону «Про внесення змiн i доповнень до Конституцiї (Основного Закону) України» вiд 14.02.1992 р. За цим законом Президент України як глава держави та глава виконавчої влади отримав повноваження:

– здiйснювати i спрямовувати виконавчу дiяльнiсть Кабiнету Міністрів;

– очолювати систему opганів державної виконавчої влади;

– пропонувати Верховнiй Радi для призначення кандидатури Прем’єр-міністра й подавати пропозицiї щодо його звiльнення;

– пропонувати на затвердження Верховнiй Радi кандидатури керiвникiв силових міністерстві державних комітетів;

– визначати кiлькiсний склад Кабiнету Міністрів України;

– утворювати, реорганiзовувати та ліквідовувати міністерства, вiдомства та iншi органи державної виконавчої влади.

За укладеним 8 червня 1995 р. мiж Верховною Радою України та Президентом Конституцiйним Договором «Про основні засади органiзацiї i функцiонування державної влади i мiсцевого самоврядування в Укpaїнi на перiод до прийняття нової Конституцiї України» Кабiнет Міністрів визначався як центральний колегiальний орган виконавчої влади, підпорядкований Президентовi України i вiдповiдальний перед ним, а не перед Верховною Радою, як ранiше. При цьому роль глави уряду — Прем’єр-мiнiстра України, який дiяв у межах, визначених Президентом, зводилася фактично лише до координацiї i органiзацiї роботи КабiнетуМіністрів.

Конституцiя України 1996 р. закрiпила нові засади органiзацiї дiяльностi уряду. Його було визначено як: вищий орган у системi opганів виконавчої влади; колегiальнийорган з особливою роллю Прем’єр-мiнiстра; орган загальної компетенцiї, який охоплює своєю структурою та діяльністю вci галузi державного управлiння; орган, вiдповiдальний перед Президентом України та у визначених Конституцiєю межах пiдконтрольний i пiдзвiтний Верховнiй Радi України.

Принциповi новели щодо діяльності Кабiнету Міністрів не змiнили основну тенденцiю, вiдповiдно до якої «правовий статус Президента визначається тим, що він, структурно не входячи до жодної «гiлки» влади, виступає як глава держави iз значними преференцiями у сферi виконавчої влади (тобто є функціонально iнтегрованим до системи виконавчої влади), а правовий статус уряду на чолi з Прем’єр-мiнiстром — тим, що є вищим органом у системi opгaнів виконавчої влади, на який покладається основний обсяг органiзацiйної роботи по реалізації функцiй i повноважень виконавчої влади». Отже, Кабiнет Міністрів «є своєрiдною верхiвкою виконавчої влади України, який, однак, при здiйсненнi своїх владно-полiтичних та владно-адмiнiстративних функцiй (виходячи iз зазначених повноважень глави держави у сферi виконавчої влади i переслiдуючи мету дотримання внутрiполiтичної державної стабiльностi) має враховувати позицiю президента з вiдповiдних питань» [2, с. 35–36].

Таким чином, в Україні законами 1991–1992 рр. було закладено, а потiм збережено й зафiксовано Конституцiйним договором 1995 р. та новою Конституцiєю 1996 р. так звану бiцефальну структуру виконавчої влади iз сильним, але не відповідальним полiтично президентом, та слабким i залежним вiднього прем’єp-мiнiстром. При цьому Кабiнет Міністрів України фактично перебуває в ситуації подвiйного пiдпорядкування, орiєнтуючись, звичайно, на бiльш впливового суб’єкта реальної влади — у цьому випадку на президента. Як зазначив Р. Маринюк, «розділ VI Основного Закону на самому загальному рівні з’ясовує лише питання про структуру системи органів виконавчої влади. Однак питання про те, хто визначає і формує цю систему, реально контролює її діяльність і кому вона підпорядкована, залишається висвітленим украй фрагментарно» [3, с. 663]. Хоч в Українi глава держави за чинною конституцiєю й не є представником виконавчої влади, фактично вci реальнi важелi впливу на неї перебувають у його руках, оскiльки саме йому належать ключовi кадровi та полiтичнi повноваження. До oстаннix належать: право призначати i звільняти Прем’єр-мiнiстра; призначати членів Кабiнету Міністрів, голiв iнших центральних opгaнів виконавчої влади та мiсцевих державних адмiнiстрацiй; призначати i звiльняти Генерального прокурора; призначати половину складу Ради НБУ, Голову Фонду державного майна, Голову Державного комітету телебачення i радiомовлення, Голову Антимонопольного комітету, половинускладу Нацiональної ради з питань телебачення та радiомовлення; призначати та звiльняти вище командування Збройних сил України та глав дипломатичних представництв України в iнших державах i при мiжнародних органiзацiях; призначати третину складу Конституцiйного Суду; пропонувати парламенту кандидатури на посаду Голови НБУ, кандидатури членiв Центральної виборчоїкомісії та iнiцiювати їх звiльнення парламентом; формувати персональний склад РНБОУ.

Наявнiсть в Україні потужної «президентської влади», надiленої багатьма традицiйними виконавчими функцiями, зумовлює ситуацiю, яка, за визначенням В. Чиркiна, «в багатьох випадках перетворює посаду прем’єр-мiнiстра в суто адміністративний iнститут» [4, с. 288]. Iснуючий дуалiзм виконавчої влади призвiв до фактичної вiдсутностi самостiйних владних повноважень у міністра України як глави уряду, що не сприяє посиленню ролi Кабiнету Міністрів України як основного механiзму вciєї системи державної влади. Посилення ролi Кабмiну, як слушно зазначав С. Чикурлiй,

повинне вiдбуватися за допомогою внесення певних коректив до конституційного механiзму призначення, функцiонування та звільнення Прем’єр-мiнiстра України. «Данi корективи, — зазначає дослiдник, — повиннi бути внесені шляхом прийняття вiдповiдного закону, адже розділ 6 Конституцiї України не в змозi охопити всіх сторін діяльності Кабiнету Міністрів України». Отже, при формуваннi Закону України «Про Кабiнет Міністрів України» необхiдно передбачити ряд положень. «Особливо ретельно повинно бути врегульовано припинення повноважень Кабiнету Miністрів України. Якщо Президент України реалізовує своє право за власною ініціативою вiдправити Уряд у вiдставку, необхiдно законодавчо закрiпити, в яких випадках у нього виникає дане право. Таке законодавче закрiплення надасть механiзму припинення повноважень уряду бiльш правовий, а не полiтичний характер. Те ж саме повинно бути зроблено щодо повноваження Президента України про скасування актів Кабiнету Міністрів України, яке на сьогодні i реалiзовується абсолютно довiльно i вказiвка будь-якої мотивацiї не обов’язкова» [5, с. 132].

Ситуацiя, коли Президент України та Адмiнiстрацiя Президента практично діяли як паралельна урядові виконавча влада, наділена широкими повноваженнями щодо прийнятгя державних рiшень i при цьому залишалися безвiдповiдальними, призвела до того, що в Україні iснує досить слабка виконавча вертикаль. По cуті, як зазначає В. Шульженко, вiдбулося «тактичне пристосування старої системи управлiння до нових суспiльних вiдносин» [6, с. 4]. А це, у свою чергу, засвiдчує «неспроможнiсть державної влади ефективно реалiзовувати функцiї поточного суспiльно-полiтичного управлiння i державного регулювання» [7, с. 389]. Звiдси — висновок фахівців Iнституту держави i права iм. В.М. Корецького НАН України: «Ocтaннім часом piвень функцiонування виконавчої влади не задовольняє потреби динамiчного розвитку громадянського суспiльства, енергiйного формування соцiально-економiчного складу та демократичної, правової держави в Укрaїнi» [8, с. 250].

Вище зазначені міркування стали підґрунтям для спроби запровадження політичної реформи, ключовим елементом якої у 2006–2010 рр. було змiщення центру реальної влади вiд президентських структур до політично вiдповiдального уряду, який формувався парламентською бiльшiстю. Згiдно iз Законом України «Про внесення змiн до Конституцiї України» (вiд 08.12.2004 р.), Кабiнет Міністрів України ніс вiдповiдальнiсть не тiльки перед Президентом України, а й перед Верховною Радою України (ст. 113). Кабiнет Міністрів України складав повноваження перед новообраною Верховною Радою України (ст. 115). Проте внаслідок її скасування наша держава повернулася до ситуації, коли, за Р. Мартинюком, «наслідком абсолютного домінування Президента України в питанні визначення і здійснення урядової політики стало усунення дуалізму виконавчої влади — ще одного сутнісного атрибуту змішаної форми правління» [9, с. 292].

На цьому тлі певні процеси в нашій державі доцільно концептуалізувати у контексті порівняння з процесами у сусідній Білорусі, як найближчій до нас за географічними, ментальними, політичними характеристиками пострадянській країні. Лише у контексті порівняльного аналізу стає зрозумілим, що є наслідком дії специфічно українських факторів, а в чому відображаються об’єктивні потреби або прорахунки пострадянського розвитку.

Уряд Республiки Бiлорусь на початку 1990-х років перебував у ситуацiї втрати важелів керівництва економiкою. Не отримавши вiд вищого законодавчого органу необхiдної правової бази реформ, він не адаптувався до ролi виконавчого органу. Його дiяльнiсть цього перiоду нерозривно пов’язана з втратою керованості суспiльним органiзмом. Першi кроки Ради Міністрів зовнiшньо були нацiленi саме на децентралiзацiю системи управлiння. Намiчалося розмежувати функцiї державного управлiння i безпосереднього господарювання, забезпечити перехiд вiд переважно вертикальних до переважно горизонтальних зв’язкiв, що повиннi були сприяти розвитку асоцiативних форм органiзацiї господарської дiяльностi. Функцiї i завдання міністерств i вiдомств передбачалося уточнити шляхом лiквiдацiї тих структур i пiдроздiлiв, яким були властиві адмiнiстративно-команднi методи управлiння.

Предметом особливої турботи вважалася промисловість. Великий обсяг роботи належало здiйснити у зв’язку з передачею у відання республіки підприємств iз союзного пiдпорядкування, визначенням форм i методiв взаємодiї з вiдповiдними мiнiстерствами i вiдомствами СРСР i мiсцевими радами народних депутатiв, безпосередньо з виробничими ланками — асоцiацiями, концернами тощо. При цьому вci підприємства місцевої промисловостi, що обслуговують потреби вiдповiдних територiй, планувалося передати в безпосереднє ведення рад народних депутатiв. Отже, простежується чітка орiєнтацiя на модернiзацiю урядової влади: її децентралiзацiю, створення гнучких органiзацiйних структур, демократизацію системи управління народним господарством.

Ця тенденція логiчно пов’язувалася з основними напрямами економiчної реформи,  окрема, iз плануванням заходiв щодо роздержавлення економiки, розвитком пiдприємництва, необхiднiстю подолання монополiзму, оздоровленням фiнансiв, кредитного i грошового обiгу. Вiдповiдно міг би змiнитися сам принцип державного регулювання економiки: він мiнiмiзував би адмiнiстративне втручання i передбачав би ринковi стимули.

Але сутність кризи влади полягала не лише у руйнацiї авторитарних основ управлiння, але й у одночасній вiдсутностi необхiдної для державних реформ законодавчої бази. За цих умов, зазнаючи тиску з боку галузевих лобiстських груп, Радмiн повертається до знайомого i, як йому здавалося, оперативного шляху: відновлення адміністративних механiзмiв. Проте в контексті дiалектичного аналiзу його можна визначити як шлях «пiдмiни». Тому що йдеться не про усунення першопричини кризи (тобто не про уточнення полiтики реформ), а про локальне, механiчне протистояння процесам руйнацiї влади.

Антикризова урядова програма мiстила два напрями. Перший — подальший розвиток реформ: сприяння пiдприємництву, розкріпачення пiдприємств як за оплатою працi, так i за цiнами на промислову продукцiю. Через позики, пiльговi кредити, приватизацiю планувалося одержати основну масу прибутку i вiдрахувань до бюджету. Другий — заходи фiскального характеру, як-от: вилучення коштів від необґрунтованого підвищення цiн; залучення ресурсів від конверсії обороннихпiдприємств; обмеження непершочергових витрат на підприємствах ycix форм власностi; налагодження торгiвлi гостро дефiцитними товарами. Або, як зауважив глава уряду, « ... необхiдно на певний строк пiти не тiльки на збереження, але i на деяке посилення непопулярних сьогоднi адміністративних заходiв ... «. Саме на oстанніx робився акцент. Саме для їх легітимізації уряд виступив із законодавчою ініціативою про перерозподіл повноважень між вищими державними органами республiки, що фактично полягало в наданнi уряду до даткових повноважень з регулювання в народному господарствi. Верховна Рада у результатi тривалих дебатiв 27 червня 1991 р. ухвалила Закон «Про надання Радi Міністрів Бiлоруської РСР додаткових повноважень у 1991–1992 роках». У 1993 р. цей закон був продовжений парламентом до закiнчення строку повноважень Верховної Ради Республiки 12-го скликання. І тодi ж, у 1993 р., пере глядався закон про Раду Міністрів, доповнення й змiни до якого були знову-таки спрямованi на розширення повноважень уряду. Мова йшла не тiльки про адмiнiстративний контроль, а й про адміністративну регламентацiю, адміністративне коригування низки найважливiших аспектiв господарської дiяльностi. Коло наданих уряду повноважень перевершило по сутi сферу компетенцiї, узаконену в старiй і ще радянській конституції Республіки (коли, як вiдомо, Рада Міністрів була одним iз стовпів адмiнiстративно-командної системи). Тобто вироблений урядом адмiнiстративний курс зумовив переxiд Ради Miнicтpiв вiд виконавчих до фактично керiвних державних функцiй. Вiдповiдно, це стало пiдґpунтям для iдеї «пересадити» фактичного главу держави В. Кебiча в крiсло юридичного глави держави — Президента, з передачею йому ролі фактичного глави виконавчої влади паралельно з виконанням ним обов’язкiв глави держави. Згiдно зi ст. 106 Конституцiї, Кабiнет Miністрів Республiки Бiлорусь створювався «при Президентовi Республiки Бiлорусь». Отже, Кабiнет Міністрів формувався не як самостiйний уряд, а лише як один з органів підпорядкованої президентовi виконавчої влади. Бiлоруський дослiдник В. Кодавбович цiлком справедливо зазначас «виконавча влада в Бiлорусi мимоволі виключалась iз числа суб’єктiв, через якi народ міг здiйснювати народовладдя; зовсiм невизначеною залишалася правова природа виконавчої влади; формально народ не делегував їй свого права на здiйснення частини суверенної влади, належної тiльки йому» [10, с. 68].

У новiй редакції Конституції Республiки Бiлорусь (прийнята на республіканському референдумi 24 листопада 1996 р.) була уточнена редакцiя ст. 106 Конституцiї, згiдно з якою зазначається: «Виконавчу владу в Республiцi Бiлорусь здiйснює Уряд — Рада Міністрів Республiки Бiлорусь — центральний орган державного управлiння». Разом з тим у цiй же статтi зазначається: «Уряд у своїй діяльності пiдзвiтний Президентовi Републiки Бiлорусь i вiдповiдальний перед Парламентом Республiки Бiлорусь». Отже, — як зазначає В. Кодавбович, — можна говорити про певний дуалiзм виконавчої влади в Бiлорусi, основу якого «становить конституцiйно-правова компетенцiя уряду i президента» [10, с. 72].

Оскiльки Рада Міністрів перебуває у прямiй залежностi вiд президента Республiки Бiлорусь, можна стверджувати, що вона займає другий щабель у системi (iєpapxiї) очолюваної президентом виконавчої влади. Уряд складається з 38 членiв. До складу цього широкого колегіального органу входять не лише міністри, а й керівники інших органів державного управлiння, iншi особи — голова правління Білоруського республіканського союзу споживчих товариств, глава Адміністрації президента, голова Комітету державного контролю. Отже, склад бiлоруського уряду відрізняється вiд уряду України не лише кiлькiсно, але i якiсно.

Невiд’ємною частиною бiлоруського уряду є Президiя Ради Міністрів у складі прем’єра, його заступникiв, визначених Президентом Міністрів (загальний склад — 11 осiб). Водночас статус президiї не визначено достеменно: її можна розглядати i як самостiйний державно-владний iнститут, i як одну з органiзацiйних форм роботи Ради Міністрів.

Основною формою роботи Ради Міністрів є засiдання для колегiального вироблення та прийняття рiшень. При цьому цiкаво зупинитися на такiй своєрiднiй формi роботи бiлоруського уряду, як опитувальний порядок ухвалення постанов. Як правило, це вiдбувається шляхом вiзування членами президії проектiв постанов. Постанова вважається ухваленою шляхом опитування, якщо її завiзувало шестеро з 11 членiв президiї. При цьому постанова виступає як акт Ради Міністрів, яка, нагадаємо, складається з 38 осiб. Таке порушення колегiальностi не можна пояснити нiчим, окрім «технiчного» статусу уряду, який не виробляє власної полiтики, а лише вiдповiдає за втiлення у життя політики президента.

Ще однією специфiчною формою прийняття рiшення засiдання (наради) у Прем’єр-мiнiстра та його заступникiв, за результатами яких можуть ухвалюватися рiшення та оформлюватись у виглядi протоколiв. Оскiльки ці рішення є обов’язковими для їхніх адресатiв, вони є нормативно-правовими актами. Проте протокольні рiшення не публiкуються, не мають вiдповiдних реквiзитiв нормативних актів, чим порушують закон «Про нормативно-правовi акти Республiки Бiлорусь». Перед нами, таким чином, ще один інструмент «ручного управлiння» процесами в економiцi та соцiальнiй сферi, характерний для бiлоруської моделi органiзацiї виконавчої влади.

При Радi Міністрів дiють структури, якi на громадських засадах сприяють уряду у виробленнi економічної та соціальної політики: експертна рада з економічного розвитку, національна комісія зі сталого розвитку, комісія з координації діяльності рiзних видiв транспорту, міжвідомча комісія з організації громадського харчування, міжвідомча комiсiя з питань якостi харчування, мiжвiдомча комiсiя з проблем використання брухту кольорових металiв та ін. Проте ці експертно-консультативнi структури мають винятково технократичний характер, не слугують точкою дотику інтересів держави та громадянського суспiльства — представники профiльних громадських органiзацiй та об’єднань практично у них не представленi.

Таким чином, аналiз практики функціонування урядiв України та Бiлорусi, розгляд еволюцiї їxнього юридичного та полiтичного статусу дозволяє зробити певнi висновки.

Визначенi Конституцiєю структура та механізми функцiонування виконавчої влади в Україні є недосконалими, оскiльки зумовлюють нестабiльнiсть та безвiдповiдальнiсть як цієї гiлки влади, так i системи державної влади в цiлому. Оскiльки Президент як фактичний глава виконавчої влади не несе вiдповiдальноcтi перед народом України чи представницьким органом за діяльність пiдпорядкованого йому уряду, саме його дiяльнiсть та необмеженi можливостi владного впливу є основою для бiльшостi суперечностей i протистоянь у cxeмi наявних в Україні полiтико-правових відносин.

Щодо Бiлорусi, то, за висновками члена президiї Верховної Ради Республiки Бiлорусь 13-го скликання С. Калякiна, у системi оптимiзацiї форми правлiння країни одне з найважливiших мiсць належить виконавчiй владi, що об’єктивно потребує: деконцентрацiї президентських повноважень; широкого розвитку мicцевого управління і самоврядування, децентралізації державного управління і розвитку локальної демократiї, тобто реального самоврядування; реформи виконавчої влади, насамперед уряду [11, с. 43]. У першу чергу це зумовлено тим, що за чинною Конституцiєю уряд Республiки визначений як центральний орган виконавчої влади «при Президентовi Республiки Бiлорусь». Вiдповiдно до цього, а також внаслiдок стійкої тенденції нині дiючого президента О. Лукашенка до адміністративно-командного стилю управління, виконавча влада потрапила в цілковиту залежність вiд владно-вольових зусиль, компетенцiї та специфiки дiяльностi глави держави та виконує, по сутi, технiчну роль у реалізації полiтики президента — здiйснює поточне керiвництво народним господарством.

Отже, після нетривкого етапу політичних коливань та конституційних експериментів, якими відзначений початок 1990-х років, статус урядів пострадянських країн утвердився як, по суті, другорядний відносно президента та президентських структур. Така схема, яка стала відповіддю на певні потреби антикризового управління та інтереси консолідації нового владного прошарку, разом із тим засвідчила і свої цілком очевидні іманентні вади, невдалою спробою подолати які була запроваджена в Україні так звана конституційна реформа.

Цей тип відносин уряду з іншими гілками влади, попри те що він уже встиг стати традиційним для згаданих країн, є об’єктивним гальмом у подальшій демократизації, зокрема щодо вироблення механізмів політичної відповідальності та ефективної партійної системи. Тому повернення до спроб закріпити схему, яка б передбачала пряму залежність формування й діяльності уряду від підсумків парламентських виборів та розстановки політичних сил у парламенті є лише питанням перспективи: для України — найближчої, для Білорусі — більш віддаленої.



Номер сторінки у виданні: 41

Повернутися до списку новин