Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Електоральний процес як феномен демократичного розвитку





Вікторія Бокоч, аспірантка кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

 

У статті досліджено зв’язок електоральної культури, електорального процесу та демократичного політичного маркетингу.

Ключові слова: демократія, електоральна культура, електоральний процес, політичний маркетинг

 

В статье исследована связь электоральной культуры, электорального процесса и демократического политического маркетинга.

Ключевые словадемократия, электоральная культура, электоральный процесс, политический маркетинг


The paper investigates communication electoral culture, electoral process and democracy political marketing.

Key wordsdemocracy, electoral culture, electoral process, political marketing

 

Винахід та використання у світовій суспільно-політичній практиці демократичних процедур формування органів політичної влади є одним із засадничих політико-технологічних винаходів, який дозволяє залучити до управління суспільством значно більшу кількість людей, ніж при так званому «елітарному» правлінні, коли владу здійснюють царі, королі, аристократи, олігархи чи тирани [3; 4].

Відомий політолог Р. Даль у своїй роботі «Про демократію» виокремлює три джерела теорії і практики демократії, серед яких він виокремлює республіканську традицію Риму та італійських міст - держав, ідеї й інститути представницького правління та засади політичної рівності [8].

Проте, незважаючи на своє досить давнє (античне) історичне походження (І тис. до н.е.), демократична виборча процедура у вигляді рівного виборчого права стала відносно популярною і масовою в політичній практиці лише через дві з гаком тисячі років — у ХХ столітті.

Рівне виборче право, втім — лише для чоловіків, разом із скасуванням майнового цензу вперше було запроваджено у Франції та Швейцарії у 1848 р. Жінки ж отримали виборче право в цих країнах лише після Другої світової війни, на відміну від Австрії (1902 р.) та Фінляндії (1906 р.).

У цьому зв’язку варто згадати, що політична процедура електорального таємного голосування вперше була використана на локальних (місцевих) виборах у Південній Австралії (1858 р.), Великій Британії (1872 р.) та в США (1884 р.) [3].

У сучасних умовах будь-яка держава, яка прагне називатися демократичною, відповідно до певних міжнародних стандартів проводить переважно прямі вибори своїх органів представницької влади (центральних, регіональних та місцевих) на основі таємного голосування, без використання матеріальних чи освітніх виборчих цензів.

Проте загальна демократична практика все-таки характеризується використанням певних вікових обмежень (18 років чи 21 рік), часового цензу громадянства (наприклад, 5-річний термін з часу отримання громадянства) та законодавчі обмеження виборчих прав хворих осіб, визнаних судом не дієздатними.

Оскільки ідеальних форм політичного правління у світі не існує, тому, попри всі відомі недоліки демократичної форми правління, в сучасному суспільстві вона лишається найефективнішою (хоча й не єдиною) формою управління суспільством.

Вже згаданий вище Р. Даль називає такі переваги демократії:

– позбавлення від тиранії;

– дотримання основних прав і свобод людини;

– свобода особи; самовизначення;

– моральна автономія;

– можливість розвитку особи;

– захист основних інтересів особи;

– політична рівність;

– прагнення до миру;

– процвітання [8].

Українське суспільство, котре переживає непростий шлях трансформаці від тоталітаризму — через авторитаризм — до демократії, не є якимось особливим винятком із світової політичної практики та відповідних стандартів реалізації політичного процесу, що тісно пов’язаний із специфікою використання в політичному житті нових електоральних політичних технологій.

Зрозуміло, що дослідження вказаних політико-технологічних технологій має здійснюватися на принципових концептуальних засадах електорального процесу та його складових чинників, оскільки від набутого суспільного досвіду і часу та тривалості використання демократичних виборчих процедур у політичному житті суспільства залежить і формування відповідної моделі демократичної політичної культури.

У цьому зв’язку нам надзвичайно важливо визначити основний зміст і сутність таких фундаментальних понять, як політичний процес і електоральний процес та розглянути їхні базові чинники.

Власне процес у перекладі з латини (processus) означає не що інше, як просування. Політологічні словники традиційно визначають політичний процес, з одного боку, як форму функціонування політичної системи суспільства, що еволюціонує в просторі і часі; з іншого боку, як вид суспільного процесу; і в третьому вимірі — як означення конкретного процесу з кінцевим результатом: формуванням певної партії, проведенням виборів, створенням урядової коаліції, досягненням відповідних результатів на загальнонаціональному чи локальному референдумі чи вступі до певної міжнародної організації [12].

На думку І. Поліщука, політичний процес є сукупністю дій інституціоналізованих і неінституціаналізованих суб’єктів політики щодо реалізації своїх специфічних функцій (дисфункцій) у сфері влади, які в кінцевому підсумку забезпечують розвиток (або занепад) політичної системи [14]. Хоча, на нашу думку, орієнтація на кінцевий результат та обов’язкове завершення політичного процесу не є такою вже й обов’язковою, оскільки політичний процес може бути достатньо складним і тривалим.

Результат політичного процесу залежить від об’єктивних чинників (наявність необхідних ресурсів, характер умов, зовнішнє оточення, непостійні фактори) та суб’єктивних чинників (неправильно обрані засоби та методи досягнення цілі, малоефективні відносини та політичні комунікації між суб’єктами політичного процесу).

Сучасні політичні процеси зазвичай характеризуються такими тенденціями:

— раціоналізацією політичного життя і, зокрема, політичних процесів, які відбуваються в політичній сфері суспільства;

— відмовою (в основному) від силових методів здійснення політики;

— використанням і удосконаленням політичних технологій формування та реалізації влади;

— активною участю в політичній діяльності широких народних мас (особливо під час виникнення кризових явищ та загострення ситуації);

— професіоналізацією суб’єктів політичного процесу [12; 13].

Електоральний процес є одним із найважливіших видів політичного процесу, насамперед через те, що:

— вибори є засадничою політичною процедурою демократичної системи правління;

— демократична форма політичного режиму довела свою найбільшу ефективність не тільки в політичному, але і в соціально-економічному плані, оскільки більшість найпотужніших держав світу належать до розвинутих демократій (хоча й досвід таких азійських країн, як КНР, заслуговує на особливий розгляд та увагу).

Український дослідник І. Поліщук [14; 15] відмічає, що в дослідженні електорального процесу виокремлюються такі концептуально-методологічні підходи:

інституційний підхід (М. Дюверже, Р. Таагепери, М. Шугарт, В. Лисенко, Г. Голосова), який характеризуэться політико-правовими дослідженнями особливостей функціонування виборчих систем у рамках функціонування політичних інститутів суспільства;

соціологічний підхід (Б. Берельсон, П. Лазарсфельд, С. Ліпсет, С. Роккан), який передбачає дослідження специфіки соцієтальних розколів, що викликані спрямованою діяльністю правлячих політичних еліт;

соціально-психологічний підхід (О. Мелешкіна, Д. Дмитрук), який вивчає проблеми політико-партійної ідентифікаціїв електоральному процесі;

раціонально-економічний підхід (А. Даунс, М. Фіоріна, В. Нечаєв), який передбачає розгляд базових чинників електорального процесу через намагання індивідів мінімізувати свої власні витрати та оцінити в найближчій та віддаленій перспективі своє та суспільне економічне положення;

регіональний підхід (В. Колосов, Р. Туровський, Н. Петров, В. Лісничий), в якому розглядається регіональна специфіка голосування виборців;

синтетичний підхід (Т. Колтон), який досліджує комплексну дію різноманітних факторів в електоральному процесі;

когнітивний підхід (Д. Норт, Н. Бірюков, В. Сергєєв), який досліджує когнітивні настанови електорату та лідерів, щоб зрозумітти логіку поведінки виборців та здійснити реконструкцію діяльності політичних лідерів у процесі виборів;

виборчо-метафоральний підхід (М. Блек, Дж. Лакофф, М. Джонсон), котрий полягає в проведенні аналізу політичних метафор виборів (часто на підсвідомому рівні), через які індивід інтерпретує те чи інше явище, що визначають у результаті й логіку його політичної поведінки під час електорального процесу.

Водночас, незважаючи на досить насичену джерельно-фактологічну базу електоральної демократії, електоральні (виборчі) процеси поки що залишаються напрямком політичного аналізу, теоретико-методологічна база та методично-дослідницький інструментарій якого розроблені далеко не в повному обсязі і несуть на собі відбитки певної еклектичності і фрагментарності.

Хоча загалом електоральні процеси в різних умовах їхньої реалізації є предметом дослідження достатньо великої кількості вчених, зокрема, особливої уваги заслуговують наробки у системному дослідженні електоральних процесів та виборчих технологій в контексті національної ментальності та політичної культури виборців — В. Бебика [3], політичної іміджелогії — Г. Почепцова [17; 18], діяльності політичних партій в електоральних процесах — М. Примуша [19], А. Романюка і Ю. Шведи [20], оптимізація демократичного розвитку політичних систем у контексті співвідношення державної влади та політичної участі — О. Чемшита [25], політична участь громадян України у системних трансформаціях перехідного періоду — Н. Ротар [21] тощо.

Загалом, як справедливо відмічає І. Поліщук [14], методологія дослідження чинників впливу на електоральний вибір вперше була запропонована А. Кемпбелом у межах соціально-психологічної моделі («воронка причинності») і передбачала дослідження електорального процесу за такими рівнями змінних чинників електорального процесу:

– зовнішні чинники (вплив та підтримка міжнародних фінансово-промислових груп того чи ін- шого суб’єкта політики, прямий чи прихований тиск зарубіжних урядів, зацікавлених у результатах виборів у певних країнах тощо);

– загальнонаціональні чинники (соціально-економічний стан суспільства, політико-правові умови здійснення виборчого процесу, соціальна стратифікація суспільства, політична культура та політична соціалізація електорату, використання адміністративного ресурсу під час проведення виборчої кампанії, участь у виборчих перегонах певних політичних партій та виборчих блоків);

– регіональні чинники (діяльність регіональних структур політичних партій, регіональної управлінської та політичної еліти, соціально-демографічні характеристики населення регіону, релігійні та етнічні чинники тощо);

– чинник впливу малих соціальних груп, до яких належать громадяни (трудові колективи, академічні групи, сім’ї, коло друзів і т. ін.);

– індивідуально-психологічні характеристики регіонального електорату.

Якщо із зовнішніми чинниками впливу на національний електоральний процес все більш-менш ясно, в контексті політико-культурного впливу на результати виборів варто згадати слова великого філософа Платона (Аристокла), який писав, що майбутні виборці мають бути добре виховані в дусі законів, щоб шляхом осудження або схвалення обрати чи відкинути претендентів — зважаючи на заслугу кожного [12; 13].

З ним згоден і сучасний дослідник впливів політико-культурних чинників на електоральні процеси Ж. Сегела, який переконує нас у тому, що політична культура суспільства відіграє одну з головних ролей на всіх етапах виборчого процесу, надаючи йому національної специфіки в тій чи іншій країні [23]. Водночас, ніхто й не збирається применшувати вагомість політико-правовихчинників, які, за твердженням Р. Даля, попри все, забезпечують функціонування поліархії як системи розвинутої демократії:

– виборче право, яке набуло глобального поширення в сучасному суспільстві, набуваючи рис універсального чинника;

– право на участь громадян у суспільних справах;

– проведення справедливо організованих виборів без насильства та примусу;

– забезпечення захисту свободи думки, включаючи критику влади, панівної ідеології, режи му, уряду;

– наявність конкурентних джерел інформації, не підконтрольних уряду;

– високий рівень свободи у створенні суспільних організацій, включаючи опозиційні політич ні партії;

— залежність уряду від громадської думки виборців та результатів голосування на виборах [8].

Укоріненню демократичних процедур формування влади в більшості сучасних країн світу передувала тривала історія боротьби пересічних громадян за отримання політичних, у тому числі виборчих, прав та скасування різноманітних майнових, соціальних, расових, національних, освітніх та інших обмежень (цензів).

Унаслідок цієї тривалої боротьби в сучасних конституціях переважної більшості демократичних країн світу було законодавчо закріплено використання виборчих прав за всіма повносправними і повнолітніми громадянами (за винятком тих, що визнані судом недієздатними) незалежно від статі, соціального походження, суспільного статусу, національності, расової чи мовної приналежності, приналежності до певної релігійної громади тощо.

А успішне й ефективне з точки зору легітимності проведення виборів, які визнаються суспільством законними і справедливими, вважається важливою ознакою рівня демократичності та відкритості вказаного суспільства та його здатності досягати суспільного консенсусу й вирішувати всі конфліктні ситуації мирним способом.

У суспільних науках існує чимало визначень терміна вибори [11; 12; 13], але практично всі вони ґрунтуються на розумінні виборів як демократичної технології формування органів державної влади та місцевого самоврядування.

Наприклад, І. Поліщук стверджує, що поняття політичні вибори є ідентичним поняттю електоральний процес і визначає його як періодичну послідовність подій, сукупність різноманітних форм взаємодії та конкуренції між політичними акторами, послідовні дії з висунення, рекламування та голосування за суб’єктів політичної влади, персональнийта структурний склад яких формується вираженням волі представницької частини населення, яка за законодавством вважається достатньою для визнання результатів виборів легітимними [14].

Варто відзначити, що електоральний процес є важливою формою взаємодії громадянського суспільства і держави, яка полягає у здійсненні технологічної процедури передачі влади через реалізацію електоральної процедури [10; 11].

Аналізуючи основні чинники електорального процесу, слід відзначити, що вказані чинники реалізації виборчих політичних технологій відтворюють їхні ідеальні (знання, ідеологія, політична культура) чинники та матеріальні (фінансові, організаційні та матеріальні ресурси) основи. А ідейний зміст конкретної виборчої кампанії має відповідати очікуванням виборців та домінуючим у суспільстві настроям.

Будь-яке національне виборче законодавство завжди формується під впливом міжнародних (глобальних чи регіональних) політичних стандартів та усталених народних традицій здійснення демократичної процедури в тій чи іншій країні.

Водночас, як і будь-який інший політичний документ, виборчі закони (закони про вибори президента, парламенту, місцевої влади) є наслідком досягнення певного політичного компромісу між найбільшими політичними силами країни щодо основних правил «електоральної гри» [13].

Цей політичний компроміс є комбінацією політичної кон’юнктури та національних традицій, в разі невідповідності яким виборці можуть просто проігнорувати вибори, тим самим поставивши під сумнів легітимність майбутніх виборів.

Підсумки виборів по суті є результатами тотального (в межах явки виборців на вибори) «соціологічного опитування», яке дає інформацію про стан національної політичної культури певного суспільства в конкретний історичний момент.

Визначальними чинниками електорального процесу, на думку дослідників, є такі чинники:

— характер політичних режимів і систем, державних устроїв і форм правління, які використовуються в тих чи інших країнах;

— особливості ідеологічних орієнтацій та цінностей;

— ієрархічний рівень виборів (загальнонаціональні й місцеві);

— особливості виборчогозаконодавства;

— специфіка мас-медійного супроводження електорального процесу;

— лідерські ресурси суб’єктів політики тощо.

Наприклад, президентська система передбачає концентрацію зусиль суб’єктів політики навколо невеликої кількості провідних кандидатів на посаду президента. А федеративний устрій сприяє децентралізації партійно-політичних структур, що беруть участь в електоральному процесі.

Особливості партійно-політичних систем також суттєво впливають на специфіку електоральних процесів і конкретних виборчих кампаній.

Зокрема двопартійна система вимагає безкомпромісної битви із супротивником. А в багатопартійній системі, яка використовується у більшості країн Європи, політичні партії повинні зважати на вірогідність коаліційного партнерства, що робить політичне протистояння менш жорстким та принциповим.

У партійно-політичних системах з домінуванням однієї партії спостерігається прагнення самотужки чи в блоці з лояльними владі політичними партіями використовувати комбінацію двох згаданих сценаріїв електоральної боротьби.

В цих умовах, зазвичай, одна потужна опозиційна партія чи виборчий блок переслідують мету позбавлення влади правлячої партії чи коаліції, а менші політичні партії вишукують собі варіанти утворення майбутньої коаліції.

Всі зовнішні чинники електоральної поведінки поділяють на керовані (на які кандидат та його команда можуть впливати) і некеровані (які не піддаються впливу учасників електорального процесу).

До керованих чинників електорального процесу можна віднести передвиборчу програму кандидата чи партії, політичний імідж суб’єктів виборчої кампанії, менеджмент виборчої кампанії (стратегія, тактика, організація), матеріально-фінансове забезпечення, опанування проблемного поля електорату, організація політичної підтримки суспільно-політичними організаціями тощо [4].

До некерованих чинників відносять, перш за все, геополітичні та геоекономічні умови проведення виборів, соціальну, демографічну та соціально-економічну структуру адміністративно-територіальної одиниці, де проводяться вибори, сезонні та погодні умови.

Як наслідок, результат політичного процесу залежить не тільки від суб’єктивних, а й від об’єктивних чинників. До об’єктивнихчинників політичного і, зокрема, електорального процесу, відносять політичну культуру, яка є базовим фактором електоральної поведінки, позаяк вбирає в себе всі найважливіші соціально-психологічні чинники індивіда, групи, суспільства.

Досліджуючи методологічно-категоріальну базу електорального процесу, варто відзначити, що в сучасній науковій літературі і досі немає чіткого розмежування таких ключових понять, як виборчий процес і виборча кампанія.

Зазвичай, ці поняття розглядаються як тотожні. Але більш правильно, на нашу думку, розглядати виборчі кампанії як своєрідні елементи в єдиному ланцюгу, котрий зветься електоральним процесом, що дозволяє більш чітко визначити масштаб конкретної виборчої кампанії в рамках масштабу електорального процесу.

Таким чином, методологічно коректним виглядає розгляд виборчої кампанії як один із складових еле ментів електорального процесу, а сам електоральний процес — як сукупність виборчих кампаній [14], які в цілому виступають як надзвичайно важливий чинник демократизації суспільств, що через вибори отримують потужні імпульси для якісних трансформацій вказаних суспільств.



Номер сторінки у виданні: 51

Повернутися до списку новин