Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Суспільно-політична згода як соціальний феномен та її роль: основні складові





Тетяна Хлівнюк, кандидат політичних наук, доцент кафедри соціальних теорій Інституту післядипломної та інноваційної освіти Одеського національного університету імені І. І. Мечникова

Руслан Карагіоз, кандидат політичних наук, викладач кафедри соціальних теорій Інституту післядипломної та інноваційної освіти Одеського національного університету імені І. І. Мечникова

УДК: 32.019.51

 

У статті обґрунтовується нетотожність суміжних понять — політична згода, консенсус, ідеологічний плюралізм, ідеологічна конвергенція. Аналізується феномен суспільно-політичної згоди як відсутності конфронтації, а також спосіб консолідації суспільства на плюралістичній основі при вирішенні його найважливіших проблем.

Ключові слова: згода, політична згода, національна згода, громадська та суспільна згода, консенсус, конфлікт, конфронтація, плюралізм

 

В статье обосновывается нетождественность смежных понятий — политическое согласие, консенсус, идеологический плюрализм, идеологическая конвергенция. Анализируется феномен общественно-политического согласия как отсутствия конфронтации, как способ консолидации общества на плюралистической основе при решении его важнейших проблем.

Ключевые слова: согласие, политическое согласие, национальное согласие, гражданское та общественное согласие, консенсус, конфлікт, конфронтация, плюрализм

 

The unidentity of contiguous concepts — political consent, consensus, ideological pluralism, ideological convergence is grounded in the article. The phenomenon of social and political consent as absences of confrontation, as method of consolidation of society is analysed on pluralism basis at the decision of his major problems.

Key words: consent, political consent, national consent, civil that public consent, consensus,confrontation, pluralism

 

Згода є міждисциплінарною категорією, яка досліджується філософами, соціологами, культурологами, економістами, юристами, психологами, конфліктологами, політологами та фахівцями інших галузей. Переважно вчені розуміють під згодою гармонію, єдність, цілісність, порядок, стабільність, рівновагу, інтеграцію, адаптацію, солідарність, договір, ідеал, дружбу, любов. Деякі автори бачать джерела згоди в природі людини, її прагненнях, інші — виводять згоду із властивостей соціуму, або пов’язують природу згоди з єдністю світу.

Необхідність практичного вирішення проблеми підштовхнула до осмислення суспільно-політичної згоди та її категорій вітчизняними дослідниками. З’явилися праці, присвячені тим або іншим проблемам досягнення суспільної, соціальної та національної згоди в Україні. При цьому поняття «політична згода» як самостійна категорія не виділялася, її найчастіше ототожнюють із консенсусом, а також національною або суспільно-політичною згодою.

Метою статті є визначення ключового поняття «згода», зокрема, «суспільно-політична згода» у контексті теорій конфлікту та консенсусу, політичної стабільності та демократичного розвитку, зазначення ролі цього феномена в соціально-політичному житті суспільства.

Цей феномен став об’єктом уваги українських учених в останні десятиліття. Так, Н. Дубовик розглядає ідеї національної згоди в рамках теорії консенсусу політичної еліти, простежуючи становлення та розвиток зазначеної ідеї в історії світової політичної думки та обґрунтовуючи поняття «недемократичний консенсус» [1]; П. Вознюк розглядає саме консенсус як принцип сучасної демократії [2]; В. Можаровський аналізує взаємовідношення конфлікту й консенсусу як соціальних феноменів, які розглядаються на підґрунті сучасних теорій соціального конфлікту. Згаданий автор доводить, що консенсус є не тільки протилежністю конфлікту, а й необхідним елементом його структури (внутрішній консенсус, консенсус механізму і консенсус розв’язання), засобом управління ним, шляхом розв’язання або локалізації [3]; М. Потураєв вивчає консенсусний потенціал політичної комунікації в умовах ідеологічного плюралізму як необхідну умову досягнення згоди у суспільстві. На підставі аналізу політичної комунікації розкриває функціональні риси комунікативного механізму формування ідейно-ціннісного консенсусу та встановлює головні тенденції вироблення державної політики в умовах ідеологічної конвергенції [4].

Заслуговує уваги аналіз громадянської згоду, проведений М. Арудовим, який розглядає громадянську згода як передумову громадянського суспільства в Україні на основі досвіду політичного аналізу в Криму [5].

Цікавими також є роботи російських науковців. Так, проблеми природи, структури та типів політичної згоди розглядали такі вчені, як І. Базильова, Н. Варламова, Н. Крісюн та багато інших.

Проблема згоди активно розроблялася в рамках теорій конфлікту, політичного конфлікту, політичної стабільності, структурного функціоналізму, позитивізму, демократії, громадянського суспільства символічного інтеракціонізму, комунікації, в школах синергетики, герменевтики, етнометодології, феноменології і т. п.

Насамперед, варто зазначити, що не слід ототожнювати такі суміжні поняття, як політична згода, консенсус, національна, громадська та суспільна згода. Відповідно до загального визначення, громадська згода — це відсутність конфронтації в суспільстві, а також спосіб консолідації суспільства на плюралістичній основі при вирішенні його найважливіших проблем. При визначенні громадської згоди слід виходити з єдності громадян щодо найбільш значимих питань, що стосуються їхнього існування та життєдіяльності, коли згода виникає як ініціатива «знизу», що не залежить прямо від держави.

Під національною згодою розуміється єдність усіх націй, або різних груп, що становлять населення багатонаціональної держави, відповідно до яких-небудь життєво важливих питань як результат політики національного примирення. Національна згода є політичним принципом, яка проголошена громадськістю, партіями або/і урядами в надзвичайних, складних обставинах, та прийнята більшістю народів як єдино можливий вихід із соціально-політичної ситуації. Національна згода — це наявність між різноманітними етносоціальними групами одностайності з основних питань спільної життєдіяльності, однодумності, спільності міркувань на шляху їх вирішення. Національна згода проявляється в політичній реальності у відображенні повної гами національних почуттів, породжених історичними, економічними, політичними, етнопсихологічними, культурними, побутовими та іншими факторами. Природа національної згоди така, що її легко зруйнувати навіть не дією, а лише вербальним неформальним засобом, і результатом може бути дуже різкий та агресивний національний конфлікт.

При визначенні політичної згоди слід акцентувати увагу на феномені «політичний», який при всій багатозначності тлумачення містить основне його розуміння — як особлива сфера життєдіяльності людей, пов’язана з владними відносинами, державою та державним устроєм, з тими інститутами, принципами, нормами й т. д., які покликані гарантувати життєздатність того або іншого співтовариства людей, реалізацію їхньої загальної волі, інтересів та потреб. Залежно від ступеня важливості проблем, що зачіпаються, суспільна та громадська згода можуть виступати як самостійні категорії, а можуть і становити політичну згоду. Водночас, що стосується національної згоди, то вона завжди буде політичною.

Найпоширенішим у науковій літературі є ототожнення політичної згоди з консенсусом. Слово «консенсус» походить від consentio, що з латинського означає спільність почуттів і думок, взаєморозуміння. За іншою версією консенсус походить від латинського consedo і означає форму вираження згоди з аргументами супротивника в суперечці. У пізньому стоїцизмі consensus genitium був критерієм істини, за якою теза вважалася правдивою настільки, наскільки з нею збігалася думка всіх людей або більшої частини з них. Консенсус стосується в першу чергу поєднання намірів і бажань: це угода, в якій є збіг думок і суджень. Консенсус у другому значенні стосується вирішення та схвалення, які треба прийняти або відкинути при самому консенсусі, вимагаючи та домагаючись його.

Інший підхід до поняття сутності консенсусу в рамках громадської згоди — це засіб вирішення конфліктів. Йдеться, зокрема, про згоду відносно: а) принципів функціонування конкретної системи, що втілюється в демократичних структурах влади, керування суспільством; б) правил і механізмів, що регулюють вирішення конкретних конфліктів.  

В енциклопедичному словнику з політології консенсус — це: 1) наявність між двома або більше індивідами подібних пізнавальних і практичних орієнтацій, що дозволяють їм установити взаєморозуміння та/або взаємодію в якому-небудь відношенні; 2) у більш вузькому змісті консенсус — це

згода значної більшості будь-яких співтовариств щодо найбільш важливих аспектів його соціального порядку, що одержує вираження в погоджених діях людей, які обумовлюють існування та функціонування цього співтовариства [6, c. 543].

Поняття «політичний консенсус» вживається переважно у двох змістах: по-перше, як спосіб прийняття різних політичних рішень, за якого чітко виражена політична воля більшості, що беруть участь у його прийнятті, та врівноважується відсутністю заперечень із боку хоча б одного з учасників. У цьому ж змісті говорять про консенсус у вирішенні спорів та конфліктів. Також під консенсусом розуміється громадська згода, яка формується в суспільну згоду.

Дослідницьку традицію з проблеми консенсусу науковці ведуть, починаючи з О. Конта. Термін «консенсус» був уперше введений у науковий обіг саме цим французьким дослідником, але над проблемою суспільної (громадської) згоди, стабільності, конфлікту та інтеграції міркували й до нього.

Сьогодні існують дві дослідницькі традиції. Одна виходить із того, що протягом багатьох століть світ наповнювався ворожістю та ненавистю. Таку ситуацію Т. Гоббс оцінював як «природний стан індивідів». Саме страх насильства та смерті спонукає людей жити разом. Щоб перебороти небезпеку самознищення, люди добровільно підкоряють свою пристрасть до насильства легальної влади держави. Політичне суспільство породжує соціальний порядок, можливість взаємодіяти, утворювати стійкі соціальні спільності [7, c. 9]. Таким чином, нормативний порядок на соцієтальному рівні можна розглядати як вирішення проблеми, поставленої Т. Гоббсом — як вберегти людські відносини від виродження.

Інша традиція виходить із автономії людини, заснованої на моральній позиції як людській якості, яка дозволяє виділитися з природної спільності собі подібних, перебороти стадно-комунальну ідентифікацію. Мораль може бути тільки універсальною. Лагідність, терпимість, довіра, солідарність роблять можливими людські взаємозв’язки, асоціації та одночасно виявляються значимими людськими суспільними якостями.

Європейські мислителі Нового часу — Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо — вже не розглядають державу, владу та право як результат божественного промислу, а трактують їх як прояв людського розуму, як здатність індивіда до свідомого та цивілізованого спільного проживання.

Дж. Локк зазначає такий важливий принцип консенсусу, як принцип більшості. Дж. Локк згадує також про інший важливий принцип консенсусу — добровільності в його досягненні: «оскільки люди за своєю природою є вільними, рівними і незалежними, то ніхто не може бути виведений з цього стану та стати підлеглим політичній владі іншого без своєї власної згоди» [8, с. 317]. Тобто це згода з іншими людьми щодо об’єднання їх у співтовариство для того, щоб зручно, благополучно

та мирно спільно жити, спокійно користуючись своєю власністю та перебуваючи в більшій безпеці, ніж хто-небудь, хто не є членом суспільства.

На думку Ж.-Ж. Руссо, загальна воля може існувати не стільки кількістю голосів, скільки наявністю спільного інтересу, що поєднує голосуючих, тому що кожний у разі необхідності підкоряється умовам, які він сам робить обов’язковим для інших [9, с. 203].

О. Конт дає два трактування консенсусу. Під впливом біології він розуміє під консенсусом структурну погодженість частин соціального цілого. Консенсус — це загальна взаємодія, що характеризує будь-який організм, як біологічний, так і соціальний, частини якого безупинно впливають один на одного, сприяючи та протидіючи один одному [10, с. 117]. Таким чином, О. Конт не зводить консенсус тільки до взаємодії та пошуку згоди, але включає сюди й протидію, тобто конфлікт. Іншими словами, консенсус є невід’ємною частиною конфлікту, і навпаки.

Друге визначення консенсусу подається О. Контом як суб’єктивна згода (збіг думок, мислення, звичок), тобто форми солідарності, особливим способом поєднання людства в єдиний колективний організм.

Ці тлумачення мають не тільки прихильників, а й критиків, насамперед серед неокантианців. Саме вони вказували на розбіжність між двома тлумаченнями консенсусу. Як показав розвиток соціології, перша версія в структурному функціоналізмі Т. Парсонса й Р. Мертона вилилася в поняття «інтеграція», а друга версія вийшла на перший план у роботах представників психологізму та емпіризму, які звузили об’єкт соціології до розмірів малої групи, до комбінацій міжособистісних взаємодій. Після Другої світової війни саме таке поняття консенсусу стало центральним. Тобто консенсус — це соціально-психологічний феномен з різними рівнями і відмінною природою походження та досягнення.

Звичайно, не всі суспільні дії ґрунтуються на згоді, але лише ті, які усереднено орієнтуються на шанси згоди. Учасники дій, заснованих на згоді, можуть переслідувати спільні зовнішні інтереси, однак це необов’язково. Стосовно політики цей підхід може бути інтерпретований у такий спосіб: незалежність і самостійність будь-якого суб’єкта політичної діяльності в реалізації власних політичних інтересів в умовах єдиного, інтеграційного суспільного організму є відносною. В остаточному підсумку вона визначається необхідністю урахування всієї різноманітності суспільних зв’язків і залежностей, в яких об’єктивно перебуває цей суб’єкт. Найважливішого значення набуває співвідношення інтересів окремо взятого суб’єкта з об’єктивними потребами, інтересами суспільства в цілому. Без розвитку соціальної цілісності суспільства неможливі не тільки істотний прогрес, але й необхідна політична стабільність. 



Номер сторінки у виданні: 71

Повернутися до списку новин