Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Фундаментальні парадигми розвитку мережевої комунікації: СВОБОДА СЛОВА





Леся Городенко, доктор наук із соціальних комунікацій, доцент кафедри електронних видань і медіадизайну Київського національного університету імені Тараса Шевченка

УДК 342.727


Стаття присвячена тлумаченню міжнародних декларацій і теоретичних обґрунтувань основних концептів реалізації свободи слова у мережевій комунікації.

Ключові слова: свобода слова, мережева комунікація, медіа

 

В статье рассматриваются толкования международных деклараций и теоретические обоснования основных концептов реализации свободы слова в сетевой коммуникации.

Ключевые слова: cвобода слова, сетевая коммуникация, медиа

 

The article deals with the interpretation of international declarations and theoretically conclusions implementation of the basic concepts of freedom of speech in network communication.

Key words: freedom of speech, network communication, media

 

Демократія як суспільний устрій характеризується низкою прав для кожного індивіда. Серед базових привілеїв демократії чи не найважливіше місце відводиться свободі висловлювань власних позицій. Медіа — це не інструмент тотального впливу, це арена, за допомогою якої повинні реалізуватися базові парадигми демократії. У процесі видозміни векторів масової комунікації, з набуттям привілеїв персоналізації масової інформації у глобальному інформаційному просторі інтернету для теоретиків і практиків комунікативістики і медіалогії дедалі частіше формулюються проблеми, пов’язані з вільністю обміну інформацією у мережевому середовищі. Для декого інтернет — це вершина демократичного розвитку, для інших — це інформаційна анархія. У такому багатоголоссі позицій особливо актуальним виглядає осмислення практичних реалізацій декларативних положень міжнародних документів про реалізацію свободи слова.

Мета статті — тлумачення з позиції міжнародних декларацій і теоретичних обґрунтувань основних концептів реалізації свободи слова у мережевій комунікації.

Завдання:

– відстежити основні міжнародні декларативні положення та теоретичні обґрунтування щодо реалізації свободи слова у масовій комунікації;

– виділити наслідки вільного обігу інформації в інтернеті.

Недостатньо, щоб твої слова були сказані доречно, треба, щоб вони були звернені до людей. Так наголошував С. Лец, ведучи мову про особливе місце слова в структурі процесу спілкування, в системі формування громадської думки. Відомо, що основними формами її виявлення є вибори органів влади, участь мас у законодавчій та виконавчій діяльності, преса, збори, референдуми тощо [12, с. 108].

Однією з функцій ЗМК є висвітлення стану громадської думки, а це безпосередньо виявляє стан масової (політичної) свідомості. Хто володіє інформацією, той володіє світом. І не в останню чергу тому, що може засобами, формою подачі цієї інформації істотно, якщо не кардинально, вплинути на ситуацію, на думку суспільства чи певної групи людей, втягнути їх гру «ми вам — інформацію, ви нам — відповідний очікуваний ефект».

«Кожен має право на свободу вираження своїх поглядів», — так проголошує десята стаття Європейської конвенції про захист прав людини. Отже, світ визнає право людини вільно виявляти, висловлювати погляди. Світ — так. А Україна, яка тільки 20 років тому стала на шлях незалежності, де-юре підтримуючи світові засади свободи слова, повинна де-факто ще навчитися по-європейськи цивілізовано будувати інформаційну політику. Незалежність засобів масової комунікації від можновладців — передумова демократії в суспільстві, правових відносин у ньому, гуманітарної спрямованості розвитку держави.

Свобода вираження поглядів визнається як фундаментальне право людини в численних міжнародних документах, присвячених правам людини. Загальна декларація прав людини 1948 р. у статті 19 проголошує: «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами незалежно від державних кордонів» [6].

Як справедливо зазначається захисниками свободи слова в інтернеті: «Прозорливе формулювання статті 19 («будь-якими засобами») робить його цілком придатним щодо свободи вираження за допомогою інтернет. Право «шукати» і «поширювати» інформацію виглядає особливо придатним для «серфінгу» в мережі і розміщення інформації для всіх на веб-сторінках для читання, у той час як право «одержувати» інформацію охоплює обмін електронною поштою і зчитування інформації» [17].

Майже аналогічна за змістом ст. 19 Міжнародного Пакту про громадянські й політичні права [9], однак у ній перелічуються випадки, які виправдовують застосування обмежень свободи вираження поглядів. Такі обмеження повинні передбачатися в законі і бути необхідними для поваги до прав чи репутації інших осіб; захисту національної безпеки, громадського порядку, суспільного здоров’я або моралі.

Більш детально виписані винятки з права на свободу вираження поглядів у Європейській Конвенції про захист прав людини й основних свобод. Стаття 10 Конвенції [7] проголошує:

• кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати й передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади й незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств;

• здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві.

Професор права й один із засновників Беркманського центру з вивчення взаємодії інтернету й суспільства у Гарварді Дж. Зіттрейн відзначає: «З одного боку, середній користувач отримав більше свобод: він може грати, спілкуватися, робити покупки, у нього набагато більше можливостей, ніж раніше. З іншого — не можуть не тривожити тенденції, що ведуть до нагляду за інформаційними потоками» [13].

Професор В. Шкляр, досліджуючи шлях еволюції української журналістики від ролі служниці тоталітарної радянської системи, до утвердження в Україні нової системи ЗМК, яка повинна відповідати найкращим європейським, всесвітнім гуманістичним традиціям, має будуватися на свободі слова, вільному висвітленні засобів комунікації, розкріпаченні журналістської діяльності, стверджує, що «гласність стала нормою життя. Журналістика вийшла на ринок і слово стало товаром» [16, с. 32].

Слушна думка. Але якщо є ринок і якщо є товар, то мусить бути його покупець. Покупець, який міг би заплатити справжню ціну за правдиве слово, покупець платоспроможний. І цим українське суспільство відрізняється від суспільства інших розвинених країн, де демократія давно вже стала нормою життя.

У бідному суспільстві вільне виробництво й споживання інформаційного продукту неможливе. Свобода слова прямо пропорційна добробуту рядових громадян, їх спроможності вибирати джерело інформації, платити за нього відповідну, часто дуже високу, ціну. В іншому разі обиватель змушений споживати ту інформацію, яку йому даютьЗМК, що контролюються і фінансуються владою чи певними олігархічними кланами.

Ця проблема має дуже багато тем і аспектів, зокрема й щодо можливості для журналіста в цих умовах зберегти почуття власної гідності і відповідати за сказане не тільки перед роботодавцями, але й перед Богом і власною совістю. Бо коли ми сприймаємо як первісно об’єктивну думку про те, що журналісти — люди однієї групи крові (а це передбачає певну професійну етику, почуття відповідальності, взаємовиручку і служіння її величності Правді), то тоді саме журналістська солідарність не дозволила б власникам ЗМК постійно тримати журналістів у підвішеному стані, під загрозою звільнення, позбавлення засобів для існування. Бо тоді незаконне звільнення високопрофесійного фахівця тягнуло б за собою солідарну підтримку всіх творчих працівників. Але це тема іншого дослідження, яке, автор переконана, буде здійснене науковцями і практиками, якщо ми й справді прагнемо утвердити в Україні реальну свободу слова.

Як стверджує В. Шкляр, «інформаційна політика держави має базуватися і дотримуватися трьох принципів: обєктивність, справедливість, повага свободи особистості» [16, с. 33]. Суть їх полягає у прагненні неупереджено, ґрунтуючись на істині, знаходити правильні відносини — ставитися до інформації згідно з вимогами служіння суспільним інтересам.

І тут на перший план виходить організація процесу спілкування влади з народом. Політики без засобів масової інформації життєво не здатні, без преси, телебачення, радіо вони не можуть існувати власне як політики. Як не дивно, соціологи відзначають таку ж тенденцію і в тих, хто споживає інформацію. Так, російський журнал «Власть» [5] стверджує, що серед переліку товарів, явищ дійсності на сторінках російського Інтернету найбільш часто зустрічаються саме засоби масової комунікації. За кількістю згадок вони стоять на першому місці і втричі випереджають такі суспільні явища, як «життя», уп’ятеро — «суспільство», «політику». Можна сказати, що у нашій країні до інтернету мають доступ далеко не рядові і не бідні громадяни, однак, безперечно, рівень політичної активності залежить від діяльності ЗМК в суспільстві.

Маємо чимало прикладів взаємовпливу ЗМК і політики. Влада, як один із компонентів суспільства, який контролюється засобами масової комунікації, у свою чергу не може не зробити спроби контролю і впливу на них. І коли це їй удається, стверджує А. Москаленко, «обов’язково порушується суспільна рівновага, а це часто призводить суспільство до зміщення у бік тоталітаризму» [11, с. 16].

Цікаві і нові підходи до оцінки ЗМК як влади висловили А. Чічановський та В. Шкляр. Загалом, вони згоджуються з тим, що засоби масової комунікації є частиною системи стримань і противаг, котрі в доповнення до класичної тріади гілок влади у державі — законодавчої, виконавчої і судової — забезпечують стабільність громадянського суспільства. Однак, зазначають ці дослідники, пресса (ЗМК) не може бути власне четвертою за рахунком владою після перших трьох; вона є четвертою поряд з ними. Враховуючи, що перші три є гілками єдиного дерева державної влади, пресі, за загальними правилами, на цьому дереві місця нема. Вона повинна бути «поза», тобто рости на дереві влади суспільства (виділення — Л.Г.) і стежити, щоб дерево державної влади не загнивало. У цьому розумінні пресу правильніше іменувати не четвертою, а першою суспільною владою [14, с. 5]. ЗМК виступають у ролі регулятора відносин між громадянами і державними, політичними, соціальними інститутами суспільства.

Формуючи громадську думку, впливаючи на неї всім спектром засобів, національним ЗМК необхідно перейматися і проблемами власного іміджу, особливо враховуючи економічну ситуацію, за якої українська преса зазнає величезних економічних утисків порівняно з аналогічною продукцією з Росії (вартість паперу, інших друкарських матеріалів, вартість розповсюдження, податки). І хоча у розмовах найвищих державних достойників постійно чуємо про пріоритети для вітчизняних ЗМК, Указ Президента України щодо забезпечення свободи преси в Україні передбачає зниження мита на ввіз паперу і деякі інші фінансові спрощення, це ще не означає, що всі, від кого це залежить в Україні, відразу кинуться виконувати вказівки Президента. Тим більше, що ніхто їх особливо картати за невиконання не буде — аж до наступної хвилі журналістського невдоволення чи нового політичного скандалу.

Серед головних ідей, що знайшли своє відображення у культурних мережевих течіях, є теза чи гасло «інформація повинна бути вільною», доступ до неї не повинні обмежувати чи регулювати жодні владні структури.

Лідером думок про свободу комунікації у мережі є Дж. Барлоу з його «Декларацією незалежності кіберпростору», в якій відбивається звернення до урядів інформаційно-розвинених країн і в досить різкій формі проголошується побудова глобального соціального мережевого простору, незалежного за своєю природою від тиранії, в якому немає моральних прав для управління чи залякування громади: «Кіберпростір складається зі взаємозв’язків і відносин, мислить і вибудовує себе у комунікаційному сплетінні. Наш світ одночасно скрізь і ніде, але не там, де живуть наші тіла […] Ми творимо світ, де будь-хто і будь-де може висловлювати свої думки, якими б екстравагантними вони не були, не відчуваючи остраху, що його примусять мовчати чи погодитися з думкою більшості» [3, с. 349–350].

Ідеї теоретика і практика мережевого лібералізму підхопили й розвинули як пересічні користувачі інтернету, так і науковці й наукові спільноти. Автори концепції вільного потоку інформації як соціального блага і продукту культури Т. Адорно й М. Горкгаймер [1] ще у 1930-х роках справили негативний вплив на особистість з боку стереотипів масової культури, поширеної мас-медіа. Теоретики розглядали історичний процес просвітництва — постійне зростання та раціоналізацію контролю людини над природою та умовами людського існування. У XX ст., на думку авторів, «медіа з гаранта прогресу та демократії перетворилися на інструмент капіталістичного панування. Відповідно, медійний контент аналізується як товар, що гарантує несправедливість і експлуатацію, створюючи систему, в якій безнадійно заплутуються психіка та буденне життя індивіда» [4, с. 475].

Через специфічні ознаки МК, такі як деперсоналізм, анонімність, оперативність, позатериторіальність та загальнодоступність, інформаційні повідомлення в інтернеті, мобільних комунікаційних засобах, інтерактивному телебаченні мають нижчий рівень довіри, ніж новини, поширені традиційними ЗМІ. Хоча ситуація щодо довіри до інформації в мережі останнім часом змінюється, про що свідчать дані різних дослідницьких організацій, недостовірність, неповнота, упередженість чи сенсаційність стали візитівкою не для одного мережевого ресурсу. Оприлюднення секретних документів, що підривають авторитет організації чи навіть держави загалом, нині є інструментом інформаційних війн і засобом збагачення. Чи не найяскравішим прикладом, що ілюструє останню тезу, є проект «WikiLeaks», автори якого на своїх сторінках розмістили тисячі секретних матеріалів та приватне листування американських чиновників найвищого рангу, посадовців, військових, дипломатів. Причому розсекречення тих чи інших документів досить гучно анонсувалося різними засобами МК і на момент їхньої публікації кількість зацікавлених користувачів сягала сотень тисяч. Незважаючи на деактивацію материнського доменного імені wikileaks.org та спроби деяких країн (США, Великобританія, Австралія) зашкодити поширенню інформації через блокування доступу до сайту, проект продовжує своє існування на технічних потужностях інших країн. До речі, спираючись на першу поправку Конституції США, суд дозволив відновити первісну адресу сайту www.wikileaks.org , яка функціонує досі і має близько 1500 дзеркал у всьому світі.

Відправною точкою при побудові вільного мережевого суспільства прийнято вважати ідеї М. Маклюена, так званого «Галактика Маклюена» (за М. Кастельсом) про те, що з приходом електронних засобів масової комунікації завершується історичний етап панування культури, в якій превалює лінійний текст, так званого «Галактика Гутенберга», й починає розвиватися «постгутен-бергерівська ера» з поступовим витісненням писемних і друкарських форм аудіовізуальними способами передачі (чи трансляції) інформації [8]. Технології, що стимулюють інтерес аудиторії до МК, базуються на принципах гіпертексту чи інтертекстуальності з їхніми нелінійними різнорівневими зв’язками і можливістю миттєвого переходу від однієї групи інформації до іншої.

Не менш актуальними у руслі нашого дослідження є ідеї німецького професора Ю. Габермаса про рівні можливості будь-якого мережевого користувача. На думку вченого, кожен голос, кожен вислів еволюціонує мережева комунікація, що гарантує можливість викласти свої ідеї чи думки у будь-який час і будь-де без жодних обмежень. На нашу думку, ця ідеальна модель розвитку мережевої комунікації насправді ще не має (і не відомо, чи матиме) основ для реалізації через низку істотних зауваг. Безумовно, це й нерівний доступ громадян до ІКТ, і різність освіти, знання мов, специфіка культур, і готовність до використання технологій та ін. Не менш важливою є інформаційна перенасиченість, коли інформаційні потоки не досягають (чи не знаходять) свого адресанта. Отож, користувачі отримують можливість вільно висловитися, проте відсутні гарантії, що їх почують.

На нашу думку, теорія мережевої комунікації повністю вписується у теорію егалітарної масової комунікації, запропоновану Ф. Шарковим. Головною тезою теорії є надання всім громадянам вільного доступу до мас-медіа і права вибору каналу доступу до ЗМК для отримання будь-якої інформації [Шарко]. Як розвиток цієї теорії є модель рівних можливостей, розроблена цим же автором. До зазначених пунктів додаються можливість висловлюватися у засобах масової комунікації, а також публікація в інших ЗМК будь-яких нестандартних, спірних точок зору [15].

Не менш важливе значення відводиться мережевій комунікації у теорії нетократії, розробленій О. Бардом та Я. Зодерквістом. У розумінні науковців, мережа є напівпрозорою системою, тому вона є осередком демократії та надає людям рівні можливості у спілкуванні, доступі до інформації та управлінні [2, с. 196]. Причому інтернет вважається чи не єдиним засобом масової комунікації, оскільки в ньому стирається межа між виробниками та споживачами інформації.

В. Шкляр та А. Чічановський, розмірковуючи над природою журналістського буття, зазначають: «Журналістська діяльність вбирає в себе два пласти усвідомлення своєї власної національної винятковостіпсихологічний та історико-культурний, повязаний з аксіологічними (ціннісними) та гносеологічними традиціями» [14, с. 14]. Для більшості мережевих субкультур ключовими є постулати, якими декларується: максимальний рівень свободи слова і плюралізм висловлювань; загальний і необмежений доступ до інформації та знань; чітко сформульована власна думку і власні переконання, що базуються на розмаїтих джерелах інформації; незалежність та надмірне захоплення лібералізмом віртуального світу.

Свобода доступу до інформації у МК, окрім позитивів, характеризується цілою низкою негативних факторів, кожен з яких може дискутуватися і не підтримуватися частиною ліберально налаштованої інтернет-громади та деякими науковцями. Зокрема, сповідувана С. Дацюком та С. Корнєвим деперсоналізація автора веде до нівелювання таких традиційних цінностей, як авторське право та авторська винагорода (гонорар).

Не менш дискусійною, на нашу думку, є так звана громадянська журналістика, суть якої примітивно зводиться до тези: будь-хто, хто увійшов у мережу, може бути журналістом і, як наслідок, створювати, редагувати й поширювати інформацію. Ми вважаємо таке трактування абсолютно хибним, оскільки журналістику, як і будь-яку іншу професію, потрібно опановувати як у спеціалізованих навчальних закладах, так і в процесі професійної діяльності. Тим більше, що журналістика, хоч і вийшла з філології, є унікальною професією, а письменницькі спроби у блогах часто не можна навіть визначати як літературне явище. Вкрай цікаві думки з цього приводу зустрічаємо у сучасних німецьких журналістикознавців: «Підготовка журналістів у Німеччині поділяється на три сфери: вища освіта (університети та технічні університети), позауніверситетська та комерційна підготовка (школи журналістів, вільні установи), а також волонтаріат (підготовка у журналістських організаціях). Ці три сфери формують систему підготовки журналістів, науковим вираженням якої є журналістика як наука про журналістику та підготовку журналістів» [4, с. 354]. Отож, німецькі студії абсолютно чітко визначають професійну групу, що може називатися журналістами. І в цьому переліку відсутні категорії «вільних журналістів».

На підтвердження тези щодо самоуособлення блогерів із професійними журналістами наведемо результати соціологічних вивчень, проведених у 2010 р. агенцією Media Survey: приблизно половина американців та канадців, що мають власний блог, який постійно поповнюється новинними замітками, вважають себе справжніми журналістами. Громадянська журналістика, активне обговорення якої нині йде як у науковому товаристві, так і в користувацькому середовищі, не завжди дотримується традиційних журналістських цінностей. Для багатьох «вільних» журналістів чи «фрілансерів» на перший план виходять ідеї свободи обміну інформацією, за якої не може бути жодних обмежень при передачі, отриманні чи коментуванні інформаційних потоків.

Керівник електронного проекту Uatoday.net С. Моругін під час дискусії, організованої Інтернюз Україна, сформулював досить чітку тезу щодо відповідальності деяких МВ. Він стверджує, що не весь український інтернет є відповідальним: «Останнім часом виникають фальшиві інтернет-видання, які анонімно розповсюджують однобоку, тенденційну інформацію, або інформацію, що не відповідає дійсності. Ці ресурси активно рекламуються у мережі, а неправдива інформація через непрофесіоналізм чи корумпованість журналістів традиційних ЗМІ широко розходиться серед українського суспільства. Більшість регіональних газет рясніє посиланнями на кшталт: «як писали в Інтернеті», «передано каналами Інтернет» тощо. Найбільш негативним наслідком такого явища стають випадки, коли за анонімки, знайдені в мережі, відповідати доводиться журналістам і юридичним особам традиційних засобів масової інформації» [10].

Підсумуємо: мережа гарантує будь-якому користувачеві можливість реалізації творчої (чи креативної) функції через письменство, образотворче мистецтво (фотографія, інфографія, малярство тощо), відео- чи кінопродукування. Споживач може висловити свої думки через текст, зображення, звук, відео, анімацію або поєднати різні компоненти. При цьому не слід розглядати будь-які поширені користувачем новини як журналістську діяльність.

Об’єктивність як принцип поширення інформації в інтернеті часто поступається оперативності. Усталені в традиційній журналістиці постулати перехресної перевірки даних тут замінюються кількіснимипоказниками наповнення. Інформація продукується настільки швидко і в таких обсягах, що жоден користувач не в змозі сприйняти й опрацювати увесь інформаційний спектр.

Висновки. Свобода доступу до інформації вважається головним набутком демократичного світового устрою. Відповідно до цієї думки, інтернет є соціальним інститутом, побудованим винятково на засадах демократизму і плюралізму. В умовах вільного й неконтрольованого руху інформації можуть виникнути зародки інформаційної анархії. Таким чином, перед світовою мережевою спільнотою стоїть складне питання, суть якого зводиться до намагань знайти розумний компроміс між реалізацією максимального доступу до розмаїтої інформації, можливістю роботи з нею та регулюванням руху інформації.



Номер сторінки у виданні: 111

Повернутися до списку новин