Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Проблеми сприяння самореалізації неповнолітніх, котрі відбувають покарання у місцях позбавлення волі





Василь Бучко, кандидат психологічних наук, старший викладач кафедри загальної психології та психодіагностики Рівненського державного гуманітарного університету

УДК 159.923:364

 

Стаття присвячена проблемам надання психологічної допомоги неповнолітнім, засудженим до позбавлення волі з метою їхньої подальшої самореалізації. Автор наводить перелік умов, необхідних для уникнення депривації метапотреб та, як наслідок, метапатології.

Ключові словасамореалізація, психологічна допомога, метапотреби

 

Статья посвящена проблемам оказания психологической помощи несовершеннолетним, осужденным к лишению свободы с целью их дальнейшей самореализации. Автор приводит перечень условий, необходимых для избежания депривации метапотребности и, как следствие, метапатологии.

Ключевые словасамореализация, психологическая помощь, метапотребность

 

The article is devoted to the problems of psychological support for the underage persons, who are deprived of liberty with purpose of their further self-actualization. The author gives a list of conditions needed to avoid deprivation of metaneeds and, consequently, metapathology.

Key words: self-actualization, psychological support, metaneeds

 

За вчинення низки тяжких та особливо тяжких злочинів неповнолітні відбувають покарання у місцях позбавлення волі. Згідно зі ст. 1 Кримінально-виконавчого кодексу України вважається, що Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства й держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими [3].

Ст. 50 Кримінального кодексу України вказує на те, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність [2].

Ст. 6 Кримінально-виконавчого кодексу України передбачає виправлення і ресоціалізацію засуджених. Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив [3].

Практика та статистика показують, що місця позбавлення волі не здатні ефективно виправити та ресоціалізувати засудженого, не кажучи вже про створення умов для самореалізації. Оскільки наукою не доведено, що домінантним чинником злочинної поведінки є генетичний, слід припустити в такому разі, що домінантним чинником є середовище. Тому змінювати це середовище шляхом певного психологічного впливу на неповнолітніх засуджених є актуальним, оскільки в далекій перспективі це сприяє їхній потенційній самореалізації, а у ближчій — дає можливість уникати повторних злочинів, змінює Я-концепцію засуджених, їхні пріоритети, мотиви, цінності та низку інших чинників, які спонукають здійснювати суспільно небезпечну діяльність. Дослідження такого роду проблематики допоможе повніше реалізувати вищезазначені норми.

Статті Кримінального та Кримінально-виконавчого кодексів України нічого не говорять про психологічний вплив. Законодавець це не передбачив, не виокремив з-поміж інших засобів. Тому резюмується, що психологічний вплив на засуджених може здійснюватись у руслі навчання, соціально-виховної роботи та громадського впливу.

Немає сенсу наводити чи інтерпретувати інші норми згаданих кодексів, адже переважна більшість правозахисних організацій, які хоча б якимось чином задіяні у процес надання допомоги засудженим, визнають, що це декларовані права, які на практиці часто не реалізуються. Значна частина норм кодексу реалізується із суттєвими його порушеннями, де практика і теорія — діаметрально протилежні речі. Вважаю, проблема надання психологічної допомоги неповнолітнім засудженим до позбавлення волі є особливо актуальною, оскільки сам факт позбавлення волі є більш ніж достатнім чинником деформації особистості, її психіки, значного ускладнення подальшої самореалізації.

Проблему самореалізації досліджували вітчизняні та зарубіжні вчені: Г. Балл, Л. Коган, А. Маслоу, М. Михайлов, Г. Нестеренко, К. Роджерс, Л. Рудкевич, В. Франкл, Ю. Юхименко та інші. Вона була також предметом уваги у наукових працях К. Абульханової-Славської, Л. Анциферової, Г. Батіщева, Є. Головахи, Г. Костюка, О. Леонтьєва, П. Лушина, С. Максименка, В. Панка, О. Кроника, В. Роменця, С. Рубінштейна, Л. Соханя, Т. Титаренко та інших.

Мета статті — висвітлення недостатньо досліджених проблем надання психологічної допомоги та сприяння самореалізації неповнолітніх, котрі відбувають покарання у місцях позбавлення волі.

Якщо розглядати самореалізацію з позиції А. Маслоу, то ймовірність її досягти у засуджених до позбавлення волі дуже мала, оскільки сам автор цього поняття вважав, що тільки 1% людей самореалізованих, і то серед тих, які живуть у звичному середовищі. А. Маслоу до групи людей, які прагнули самоактуалізації, але так її і не досягли повністю, відніс, наприклад, Бенджаміна Франкліна, Джорджа Вашингтона [4, с. 394].

Типову пенітенціарну установу на теренах України важко уявити звичним середовищем для потенційної самореалізації. Однак, відкинувши теорію Ч. Ломброзо про спадкову схильність до злочинної поведінки та неможливість виправитись за життя, все-таки вважаємо, що самореалізація досліджуваних неповнолітніх можлива, однак значно утруднена через відсутність належної психологічної допомоги. Це створює проблему превентивності скоєння ними повторних злочинів, перешкоджає ефективній ресоціалізації, а часто і навпаки: поглиблює асоціальну поведінку, підсилює ненависть до правоохоронних органів, державних структур, викликає емоційну агресію, вільно плаваючий гнів, когнітивний дисонанс, негативні установки, астенічні емоції, погіршення фізичного стану та психічного здоров’я. Наявність численних проблем значно зменшує ймовірність подальшої самореалізації неповнолітніх.

Проаналізувавши особливості правосуддя та підходу до виправлення засуджених, помічаємо чітке спрямування останніх на те, щоб силою або переконанням не дати можливості вчинити новий злочин. Це стратегія на уникнення невдач, проте водночас паралельно потрібно будувати стратегію для досягнення успіху. А. Маслоу страх досягнення успіху назвав комплексом Іони. Таку перешкоду у згаданих умовах неповнолітньому важко подолати, тому психолог повинен допомогти не боятися своїх здібностей, сприймати світ неупереджено, зменшити рівень тривоги, перебувати на самоті без відчуття самотності, не прагнути престижу, почестей (як компенсації відсутності підтримки та любові в минулому) тощо. Завдання психолога — правильно визначити та врахувати при психологічному впливі на особу неповнолітнього засудженого саме ті чинники, котрі стали причиною або каталізатором скоєння злочину. Інакше процес виправлення та ресоціалізації буде, як мінімум, малоефективним. Ресоціалізація та виховання засуджених неможливі без психологічного впливу. Питання платності, волонтерства та заохочення до надання психологами допомоги у цій сфері має, на мою думку, регулюватись законодавством, навіть тим самим Кримінально-виконавчим кодексом України або іншим нормативним актом.

Щоб сприяти неповнолітнім у самореалізації, необхідно створити такі умови: фокусування на проблемі; сприйняття реальності такою, як вона є; незалежність від кримінальної культури та оточення; суспільний інтерес; глибокі міжособистісні стосунки; розрізнення цілей та засобів; філософське почуття гумору, креативність; етичні стандарти тощо. Створити їх досить важко, оскільки це молекулярні зміни протягом тривало часу роботи. Кримінальна субкультура багато з перерахованих характеристик формує, однак вони спрямовані для самореалізації саме у кримінальній сфері, а відступ від неї вважається порушенням «кодексу етики, понять» злочинця й суворо карається. Це жорсткий поділ на «ми» та «вони» із забороною переходити із одної групи (касти, прошарку, куль тури) в іншу. Природно, що місце позбавлення волі стає «університетом» і готує свою еліту в першу чергу тому, що реалізувати потреби в безпеці, належності, любові, самоповазі та навіть часто-густо фізіологічні по-іншому неможливо. Якщо ці потреби задовольняються представниками кримінальної субкультури і засуджений не може розраховувати на належну допомогу та розуміння з боку пенітенціарної установи, логічно, що виправлення та ресоціалізації засудженого не буде, а «самореалізація» відбудеться в площині кримінального світу.

А. Маслоу зробив висновки про існування суттєвої кореляції між щасливим дитинством та психічним здоров’ям дорослої людини. Він виокремив два види любові дорослих: дефіцитарну — яка розвивається з дефіцитарних потреб і полягає в прагненні отримати те, чого не вистачає (поваги, теплоти, товариства) та буттєву — визнання цінності інших людей без бажання їх змінювати чи керувати ними [4, с. 243].

Звідси видно, що засуджений неповнолітній має всі шанси на розвиток дефіцитарної любові, на формування дефіцитарних мотивів. А. Маслоу описав метапатології внаслідок депривації мета потреб: недовіра, цинізм, скептицизм, ненависть, антипатія, відраза, вульгарність, нетерплячість, відсутність смаку, невиразність (відсутність кольору), дезінтеграція, відчуття себе анонімним, втрата почуття власного Я, безнадійність, гнів, тотальний егоїзм, депресія, пригніченість тощо [4, с. 245]. Зазначені характеристики в значній кількості присутні у неповнолітніх засуджених. Їх неможливо повністю позбутись без реального задоволення дефіцитарних потреб. Однак психолог може зробити все можливе для того, щоб після виходу на свободу колишній неповнолітній ув’язнений не повернувся до місця позбавлені волі, не почав жити за правилами кримінальної субкультури, а спробував влитись у суспільство більшості, реалізувати себе в певній сфері та реально або віртуально задовільнити дефіцитарні потреби.

Психіка незаконно засуджених неповнолітніх потребує особливої уваги психологів, оскільки в такому разі у засуджених проявляється значний когнітивний дисонанс. Причина цьому — різниця уявлень про скоєне фактично та приписане у вироці, між цінностями кримінальної субкультури та власними, між уявленнями про судову систему до та після засудження тощо. Проблема полягає в тому, що в країнах пострадянського суспільства процедура виправдання незаконно засуджених, м’яко кажучи, бажає чекати кращого. Причина цьому більш-менш зрозуміла: це б свідчило про непрофесіоналізм слідчих, правоохоронних органів, судів, прокуратури; це б змусило державу виплатити відшкодування; це б «зірвало погони» окремих працівників, спричинило винесення дисциплінарних стягнень, звільнення з роботи тощо. А тому психолог, який і добереться до засудженого, змушений апріорі припускати, що засудження законне. В протилежному випадку це може обернутись проти нього (за принципом «хто не з нами — той проти нас»). Недовіра психолога до особи засудженого значно підвищуватиме суб’єктивізм з боку психолога і ускладнюватиме будь-яку терапію. Резюмую, що на цьому етапі розвитку пенітенціарної системи в Україні краще було б, якби психологічну допомогу надавали б не тільки штатні психологи з місць позбавленя волі, а й члени психологічних асоціації, неприбуткових організацій тощо, котрі були б незаангажованими і непідвладними директорам та штату пенітенціарних установ. Тим більше, що штатні психологи з часом схильні до емоційного вигорання, проявів байдужості внаслідок звикання, шаблонних методів допомоги засудженим, стереотипного мислення, зараження елементами кримінальної суб-культури тощо. Усі згадані чинники схиляють до думки про необхідність ротації психологів, які надаватимуть допомогу особам, позбавленим волі. Одним із варіантів вирішення цієї проблеми може бути аналогія із наданням безоплатної адвокатської допомоги згідно з чергою.

Наступною масштабною проблемою є те, що цілий пласт досліджень у сфері пенітенціарної психології не використовується на практиці. Пенітенціарні органи часто отримують інформацію незаконними методами (шляхом застосування фізичної сили, психологічного тиску, обману, шантажу). Проведені сучасні дослідження у вітчизняній та зарубіжній психології, як правило, не знаходять свого застосування у місцях позбавлення волі, а якщо й знаходять, то дуже часто із кричущими порушеннями. Наприклад, поліграф (детектор брехні) в Україні офіційно не застосовується. У цьому є й плюси, й мінуси. Плюс у тому, що навіть за кордоном, а головним чином у Сполучених Штатах Америки, верифікатор допускає значних порушень, помилок, часто неправильно оцінює показники поліграфа, брехню приймає за правду і навпаки. Навіть сама назва «детектор брехні» є некоректною, тому що поліграф не визначає правду чи брехню, а тільки заміряє зміни у виділенні поту, артеріального тиску, ритму серця, дихання [1]. Ці зміни свідчать про зміну емоції, але ніяким чином не свідчать про те, чи підозрюваний, підсудний або засуджений обманює або говорить правду. На основі даних поліграфа можна робити висновок про зміну емоційного стану, але в жодному разі не про наявність брехні чи правди. Тим більше, що деякі категорії людей, наприклад психопати, здатні майже не переживати сором, страх тощо на задане те чи інше контрольне чи релевантне запитання верифікатора. Натомість тривожні особи схильні проявляти зміну емоцій (наприклад, страх) не через те, що вони причетні до вчинення злочину, а через те, що бояться присудження (інкримінації) їм діяння, якого вони не вчиняли. Тому поліграф ніколи не повинен служити прямим доказом, а отримана за допомогою нього інформація повинна ретельно аналізуватись психологом. Тому відмова застосування поліграфа для отримання доказів дозволяє уникнути неправильної кваліфікації дій, а разом з тим і не дозволяє отримати інформацію щодо тих обставин, на які слідчим особам, суддям тощо слід звернути увагу внаслідок емоційної реакції підозрованих, підсудних чи засуджених.

На жаль, рідко застосовується на практиці такий метод, як психодіагностика почерку, психолінгвістичний аналіз суджень. Інтерпретацію отриманих даних проводять особи без психологічної підготовки. Загалом складається враження, що кримінальний процес тільки на папері є змагальним, а в дійсності — майже інквизиційним. Окремі працівники слідчих органів, пенітенціарних установ посягають на життя та здоров’я як винних, так і невинних людей, про що неодноразово можна читати на шпальтах газет, журналів, у рішенях Європейського суду з прав людини тощо. І це тільки частина «айсберга над водою». Тому для психологів і в цьому плані є над чим попрацювати, а саме: над цінностями слідчих, правоохоронців, працівників пенітенціарних установ, засуджених, тих, хто відбув покарання тощо; над проблемою спрощеного (стереотипного) мислення, над емоційним інтелектом, конформістською поведінкою, свідомістю вищезазначених осіб, їхнім світоглядом, перспективами розвитку, потребами, над корекцією їхньої емоційної, когнітивної, мотиваційної сфери, корекцією міжособистісного розуміння (ідентифікацією, рефлексією, емпатією), особливостями розв’язування конфліктних ситуацій. Якщо протестанські напрями релігії здатні привернути на свій бік людей з кримінальним минулим і внормувати їхню поведінку, вважаю, що професійні психологи просто зобов’язані це зробити внаслідок своєї професії. Різниця між першими та другими в тому, що у протестанів є мотивація залучення нових учасників групи, а у пересічного психолога провідна мотивація — винагорода. Хто саме повинен надавати таку допомогу — це питання спеціалізації, практики, уподобань того чи іншого психолога. Зрозуміло, що шкільний психолог скаже у такому разі: «Моя хата скраю», і буде в певній мірі правий, тому що його поле діяльності — діти, а от психологів, які ведуть приватну практику, можна було б залучити як волонтерів чи у примусовому порядку шляхом прийняття чи доповнення відповідних нормативних актів.

Оскільки неповнолітні засуджені та ті, хто відбув покарання (як правило, малозабезпечені верстви населення), не спроможні самостійно оплачувати послуги психолога, знову виникає проблема: хто має платити, хто може заплатити? Якщо це не є предметом інтересів держави, місцевих органів самоврядування, окремих політиків, то чи повинна про це дбати міжнародна спільнота.

Природньо, що лобіювати питання правового регулювання надання психологічної допомоги засудженим до позбавлення волі повинні, перш за все, групи психологів, асоціації, товариства, неурядові організації, окремі практики. Держава щороку видає дипломи зі спеціальності «психологія» тисячам студентів, тому аргументація відсутності кадрів логічно відпадає, залишається не до кінця доведеною аргументація відсутності можливості та інтересу.

Вищезазначена проблема породжує наступну: відсутність достатньої практики дослідження злочинців, а відтак і правильної, і (або) комплексної їхньої психологічної діагностики. Відсутність діагностики породжує проблему корекції постзлочинної поведінки, що у свою чергу не дає можливості визначити оптимальні превентивні заходи. А відтак, кримінальна субкультура не змінюється, хоча варто припустити, що вдалий психологічний вплив зміг би такі зміни спричинити і закріпити.

Як показує світова практика, дуже важко і практично неможливо коригувати стійкі потяги серійних вбивць, для яких характерний період емоційного охолодження між епізодами вбивства. В таких злочинців девіантна поведінка тягнеться з дитинства і у найважчій формі може проявитись у період зрілості чи навіть старості. Тому питання, яку саме психологічну допомогу надавати в такому випадку, залишається відкритим. Але це не свідчить про те, що не потрібно робити психологічну діагностику таким злочинцям хоча б заради збагачення теоретичної частини кримінальної психології.

Здійснювати психологічний вплив на засуджених до позбавлення волі (або тих, хто відбув покарання) слід з урахуванням ряду чинників, серед яких важливе місце має гендерний та віковий. Окрім того, психологам слід обирати програму психологічного впливу на засуджених з урахуванням їхніх індивідуальних особливостей та обставин, за яких вони вчинили суспільно небезпечне діяння (мета, мотив, вина, стан афекту, усвідомлення скоєного тощо), а також з урахуванням об’єктів злочинів, наприклад, за групами, виділеними особливою частиною Кримінального кодексу України: злочини проти основ національної безпеки України; злочини проти життя та здоров’я особи; злочини проти волі, честі та гідності особи; злочини проти статевої свободи та статевої недотор канності особи; злочини проти власності; злочини проти громадської безпеки тощо.

Висновки. На шляху надання психологічної допомоги неповнолітнім, засудженим до позбавлення волі з метою сприяння у їхньої самореалізації існує ряд проблемних моментів як у діяльності пенітенціарної системи, так і у сфері правосуддя в цілому. Залишаються відкритими такі питання: ефективне залучення психологів до надання допомоги засудженим до позбавлення волі (або тим, хто відбув покарання у місцях позбавлення волі), заохочення та фінансування такої допомоги, а також її правове врегулювання; впровадження сучасних вітчизняних та закордонних досліджень з юридичної психології та психології в цілому в діяльність правоохоронних, пенітенціарних органів; психодіагностика засуджених, здійснення відповідного психічного впливу з метою коригування їхньої поведінки, ціннісних орієнтацій, установок, стереотипів, зміни кримінальної субкультури в цілому; здійснення психологічного впливу на засуджених з урахуванням гендерного, вікового чинника та причин вчинення злочину для створення максимально можливих умов самореалізації.

Ця стаття не охоплює усієї проблематики. Подальших психологічних досліджень потребують причини формування, зміни та впливу кримінальної субкультури на неповнолітніх, засуджених до позбавлення волі, способи корекції їх дефіцитарних мотивів, когнітивної, емоційної сфери, збільшення шансів на успішну самореалізацію після відбуття покарання в цілому.



Номер сторінки у виданні: 181

Повернутися до списку новин