Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Періодизація історії та теорії лівого руху в Україні





Ігор Бегей, кандидат політичних наук, доцент кафедри суспільних дисциплін Львівського інституту банківської справи Університету банківської справи НБУ

УДК 94 (477) «18/20»

 

У статті здійснено періодизацію розвитку лівих політичних течій в Україні (анархістської, соціалістичної, соціал-демократичної, комуністичної) від їх зародження до сьогодення.

Ключові слова: Анархізм, комунізм, націонал-комунізм, соціалізм, соціал-демократія, україно-соціалізм, україномарксизм

 

В статье осуществлена периодизация развития левых политических течений в Украине (анархистской, социалистической, социал-демократической, коммунистической) от их зарождения до современности.

Ключевые слова: Анархизм, коммунизм, национал-коммунизм, социализм, социал-демократия, украиносоциализм, украиномарксизм

 

The article periods of leftist political movements in Ukraine (anarchist, socialist, social democratic and communist) from their inception to the present.

Кey words: Anarchism, communism, national communism, socialism, social democracy, ukrayinosotsializm, ukrayinomarksyzm

 

Історією та теорією лівого руху в Україні займається чимало дослідників, але ніхто із них досі не вдавався до комплексно-універсальної періодизації. Спроба заповнити цю прогалину визначає й актуальність цієї статті.

Задум періодизації історії та теорії зародження й розвитку лівиці української та в Україні потребує виокремлення двох форм її існування — як ідеї, доорганізаційної форми та ідеологічно-організаційної, себто ідеї матеріалізованої у створенні й діяльності соціал-демократичних, соціалістичних, комуністичних, анархічних груп, гуртків, партій, об’єднань з відповідними політичними програмами й статутами, а також інституціоналізованої в конституціях та інших нормативно-правових актах.

Існування української лівиці, передусім анархії та соціал-демократії у формі ідеї, можна позначити серединою ХІХ ст. Яскравою ілюстрацією її виникнення є віча часів держави Антів, княжої України-Русі як предтечі представницької, безпосередньої демократії, самоврядування і виборів.

Звичайно, в тогочасному розшарованому суспільстві на чільному місці перебувало вічне як світ соціальне питання. Пошук теоретичних і практичних відповідей хвилював тодішню національну еліту, релігійну та світську владу. Підходи до його вирішення визначаються принципами християнської моралі, які через тисячоліття запозичили укладачі радянського Морального кодексу будівника комунізму.

Уже в першому писаному політико-філософському творі княжої доби «Слово про закон і благодать» його автор митрополит Іларіон Київський для прикладу і наслідування іншими наголошував на тих численних милостинях і щедротах, які день і ніч князь Володимир чинив убогим і боржникам, удовицям і прохачам, голодним і сиротам, і всім нужденним, що потребують милості, себто соціальної допомоги [1, с. 19, 20].

А його онук Володимир Мономах у своєму чудовому і досі актуальному політичному заповіті повчав своїх синів: «Усього ж паче-убогих не забувайте, але наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину» [2, с. 457]. Якщо таким високим соціальним гуманізмом був проникнутий заповіт самого Великого князя Київського, то тим більше зрозумілими і природними були прагнення до нього нижчих верств суспільства. Особливо красномовно й образно виражені вони в одному з найдавніших і найвидатніших світських літературно-публіцистичних і суспільно-політичних творів України — «Слові Данила Заточеника, що написав він князю своєму Ярославу Володимировичу».

Автор, соціальний стан якого досі не встановлено, щиро бідкається за долю свого народу, майже чверть свого «Слова» присвячує темі соціального захисту обездоленої людини. Образність і соковитість форми подання цієї проблеми, її співзвучність із сьогоденням заслуговує на довгу цитату.

«Княже мій, пане! — пише Данило. Позбав мене злиднів тих, як сарну від тенет, як пташеня від сильця, як каченя від пазурів яструба, як вівцю від пащі лев’ячої.

Я ж бо, княже, мов дерево при дорозі: багато хто стинає його та у вогонь кидає. Так і я з всіма скривджений, бо не огороджений пострахом грози твоєї.

…Птах бо весні радіє, а немовля матері, весна прикрашає землю квітами, ти оживлюєш людей усіх милістю своєю, сиріт та вдовиць, вельможами утиснутих.

…Тож як звеселяєшся ти багатьма ласощами, мене спом’яни, що хліб їсть сухий, п’єш солодке питво, — то мене спом’яни, що теплу воду п’є, од вітру незахищений, коли ж лежиш на м’якій постелі під ковдрами соболиними, мене спом’яни, що під єдиною холстиною лежить та від холоду конає і краплями дощовими, мов стрілами до серця пронизаний… » [3, с. 36].

Зерна соціальних і демократичних ідей, засіяні в часи Київської і Галицько-Волинської Русі, проросли у політико-правовій думці України ХV–ХVІІІ ст., зокрема працях Станіслава Оріховського — Роксолана, якого в Західній Європі називали «українським Демосфеном» та «сучасним Ціцероном».

У цей же період поруч з ними на значній частині українських земель засіваються ідеї анархізму. Українці, не втримавши у ХІV ст. свою державність, потрапляють під чужинське національне, релігійне й соціально-економічне поневолення. Чимало з них, рятуючись від нього, з кінця ХV ст. селяться на вільних землях за дніпровськими порогами. Так, на засадах рівності, свободи, справедливості, самоврядування, звичаєвого права виникає суспільна спілка — Запорізька Січ. Її члени аж до середини ХVІ ст. організовують своє суспільне життя без влади, відсутність якої є кінцевою метою будь-якої анархічної течії. Цей період можна вважати стихійним українським анархізмом, який на генетичному рівні уживається у кожного українця разом з демократизмом. І навіть після того, як з часів Дмитра (Байди) Вишневецького, почала формуватися українська козацька держава, інститут самоврядування, інші засадничі категорії анархо-демократії залишаються у ній на чільному місці.

Правове оформлення вони одержали в Березневих статтях (Богдан Хмельницький, 1654 р.), Гадяцькому трактаті (Іван Виговський, Юрій Немирич, 1958 р.), і особливо в «Пактах й конституції законів і вольностей Війська Запорозького» (1710 р.) — першій писаній Конституції у світі. Пилип Орлик разом із своїми однодумцями використав перші здобутки своїх попередників у царині політико-правової думки і, передусім, практичний досвід реалізації ідей демократії та соціальної справедливості в «першій християнській республіці Європи» — Запорозькій Січі. У Конституції, зокрема, закріплювались такі засадничі демократичні і соціальні положення: поділ влади на три гілки — законодавчу, виконавчу і судову; президентсько-парламентська республіка; соціальний захист особи; самоврядування; природні права людини [4].

Додамо сюди ще соціальні й демократичні ідеї українських мислителів ХVІІІ — першої половини ХІХ ст. від Григорія Сковороди до Тараса Шевченка і матимемо приблизне уявлення про ідейно-теоретичну підвалину для організаційного оформлення українського лівого руху в другу фазу.

Отже, у другій половині ХІХ ст. розпочинається друга — ідеологічно-організаційна фаза української лівиці. Тоді, за влучним висловом І. Лисяка-Рудницького, на політичну сцену виходить тип революційного юнака з «Комуністичним маніфестом» в одній кишені й «Кобзарем» у другій [5, с. 189]. Такі юнаки і стали організаторами українського лівого руху. Розвиваючи образність публіцистичного стилю Лисяка-Рудницького, додамо, що тоді ж Україною починають снувати юнаки з «Маніфестом Комуністичної партії» в одній кишені і з томиком Пушкіна, або Міцкевича, або Шолом-Алейхема — в другій.

На нашу думку, доцільніше і продуктивніше періодизувати історію й теорію лівого руху не в цілому, а окремими сегментами: соціал-демократія і соціалізм, комунізм, анархізм.

З певними застереженнями історію організованого українського і неукраїнського соціал-демократичного та соціалістичного руху в Україні можна поділити на такі періоди:

перший — зародження (60-ті роки ХІХ ст. — 1890);

другий — становлення і усамостійнення (1890–1917 р.);

третій — державотворення і міжнародного визнання (1917–1921 р.);

четвертий — міжвоєнно-еміграційно-концтабірний (1921–1945 р.);

п’ятий — післявоєнно-еміграційний (1945–1990 р.);

шостий — відродження (1990 р. — дотепер)*.

Стисло охарактеризуємо кожний із них.

Перший і другий періоди — зародження, становлення і усамостійнення (кінець 60-х років ХІХ ст.–1917). На цьому етапі український соціалістичний і соціал-демократичний рух виникає і формується в умовах відсутності будь-яких ознак державності, її поділу між двома імперіями — Російською і Австро-Угорською, панування двох монархічних режимів — абсолютистського (самодержавного) російського і конституційно-парламентського австрійського. Зрозуміло, що сприятливіші умови для його розвою склалися на підавстрійських українських землях.

Але як на Наддніпрянській, так на Наддністрянській Україні це був рух бездержавної, поневоленої нації, який зазнавав гоніння не лише з боку державних інститутів обох імперій (правда, різною мірою), а й утисків соціал-демократичними і соціалістичними рухами панівних націй — російським, австрійським, польським, угорським (знову ж, різною мірою).

Під різним прикриттям, передусім необхідності збереження єдності соціалістичного руху в боротьбі з економічними гнобителями, соціал-демократичні партії панівних націй всілякими способами перешкоджали усамостійненню українських соціал-демократів. Насправді, одні, наприклад російські, соціал-демократи із поваленням царизму зовсім не бажали розпаду Російської імперії, що й було підтверджено після їхнього приходу до влади. Інші, приміром польські, соціал-демократи бажали відновлення польської державності не в етнічних, а в історичних кордонах, які на сході мали відкраяти великий шмат споконвічних українських земель. Гальмувало розвиток української національної соціал-демократії, зрештою, як і інших аналогічних національних рухів, керівництво Соціалістичного Інтернаціоналу, яке перебувало в полоні догм Ф. Лассаля, К. Маркса, Ф. Енгельса про «державні» й «недержавні» нації, а відтак відмовляло їм на окреме представництво в цій міжнародній структурі.

Зрештою, були істотні відмінності між наддніпрянськими і наддністрянськими соціал-демократами. Скажімо, якщо галицькі соціал-демократи обов’язковою передумовою соціального визволення вважали вирішення національного питання, то наддніпрянські відійшли від цієї вимоги, висунутої на початку своєї діяльності, і програмою-мінімум вважали автономний статус України.

Але у будь-якому разі на межі ХХ ст. українські соціалістичні рухи перетворюються у національні рухи.

Галицькі соціалісти першими у 90-х роках ХІХ ст. поставили завдання відновлення незалежної української держави на всіх етнічних землях. Схожу програму щодо відродження «історичної Польщі» висунули польські соціалісти. Саме положення про Польщу в історичних, а не етнічних кордонах і стало найбільшим каменем спотикання між двома політичними таборами — польським і українським.

На думку відомого канадського вченого українського походження Джона-Поля (Івана-Павла) Химки, у Галичині «можливо простежити зародження соціалістичних рухів, їхній органічний поступ від демократичного націоналізму 60-х років ХІХ століття» [6, с. 18]. До цього варто додати, що він був змішаним — польсько-українсько-єврейським. Таким він залишався ще два десятиліття.

Початком українського соціалістичного руху у звичному розумінні цього слова серед дослідників прийнято вважати судовий «соціалістичний» процес у Львові у січні 1878 р. над Еразмом Кобилянським, Іваном Мандичевським, Михайлом Павликом, Анною Павлик, Остапом Терлецьким, Іваном Франком.

Кінець ХІХ і початок ХХ ст. стали часом утворення соціалістичних партій: суто українських — Русько-української радикальної партії, Української соціал-демократичної партії, Революційної української партії, Української соціал-демократичної робітничої партії, а також польських, російських.

Третій період — державотворення і усамостійнення (1917–1921 рр.).

На цьому етапі українська соціал-демократія завдяки проголошенню і дипломатичному визнанню УНР і ЗУНР стає повноправним членом Соціалістичного Інтернаціоналу як представник «державницької нації» (1919 р.). У той час практично всі українські соціал-демократичні (соціалістичні) партії в Наддніпрянській Україні з автономістської платформи переходять на самостійницьку, їхні представники переважають в органах законодавчої, виконавчої і судової влади УНР. Галицькі соціал-демократи відіграють помітну роль у становленні ЗУНР, ініціюють Акт Злуки. Неукраїнські соціал-демократичні (соціалістичні) організації або не підтримують установлення української державності (російські, польські), або займають нейтральну позицію (єврейські).

Четвертий період — міжвоєнно-еміграційно-концтабірний (1921–1945 р.).

Україна знову втрачає незалежність, її землі ділять між собою Радянська Росія, Річ Посполита (Польща) і Чехо-Словаччина. Москва до середини 20-х років встановлює в Україні однопартійну систему, імпортує сюди своїх керівників, а в 30-х роках фізично знищує і тих українських есдеків, соціалістів, які повернулися з еміграції, і тих, хто не емігрував.

Варшава 1924-го на чотири роки забороняє діяльність УСДП та її друкованих органів на Західній Україні, а з початком Другої світової війни радянська влада, яка прийшла сюди, припиняє її діяльність і репресує керівництво.

Водночас українська соціал-демократія розвивається в еміграції, передусім у Празі. П’ятий період — післявоєнно-еміграційний (1945–1991 р.).

До середини 40-х років ХХ ст. в еміграції істотно зменшується кількість членів української соціал-демократії — одні відійшли у вічність природною смертю, інших радянська контррозвідка таємно і силоміць вивезла з країн Центральної та Західної Європи у в’язниці, концтабори СРСР.

Ті, що залишилися (УСДРП, УСДП, УСРП), об’єдналися 1951 року в одну Українську соціалістичну партію (УСП), яка послідовно представляла інтереси України в Соцінтерні аж до 1976 р.

Шостий період — відродження (1990 — дотепер).

В УРСР соціал-демократичний рух почав відроджуватися наприкінці 80-х років ХХ ст. З кількох груп соціал-демократичного напряму у травні 1990 р. було засновано Соціал-демократичну партію України (СДПУ) як правонаступницю Українських соціал-демократичних партій — УСДП, УСДРП, УСРП та УСП. Реєстрація СДПУ відбулася 1 листопада 1991 р. Отож, де-юре сучасна українська соціал-демократія — ровесниця відновленої новітньої української державності. Тепер в Україні на засадах соціал-демократії та соціалізму діє чимало партій, зокрема: СДПУ(О), СДПУ, УСДП, Партія «Соціал-Демократичного Союзу» (СДС), Соціалістична партія України (СПУ) [7]. Їхня роль, вага і діяльність у суспільстві — тема окремого дослідження.

Не претендує на універсальність і періодизація наступного напряму лівиці в Україні — комуністичного.

Перший — імпортовано-інтернаціональний та національний (1918–1933).

Другий — тоталітарно-репресивний (1933–1953).

Третій — авторитарно-репресивний (1953–1985).

Четвертий — перебудовний (1985 –1991).

П’ятий — реакційно- контреволюційний (1992 — дотепер).

Виокремимо найважливіші моменти розвитку комуністичної політичної течії на кожному із зазначених етапів.

Отож, перший — імпортовано-інтернаціональний та національний (1918–1933). На цьому етапі комуністичний рух в Україні має вигляд дволикого Януса — одне обличчя російське, друге — українське.

З грудня 1917 р. у Харкові порядкують комуністи, поставлені там В. Лєніним у результаті інтервенції Росії проти Української Народної Республіки. У липні 1918 р. за його ж вказівкою створюється маріонеткова, складена переважно з чужинців, Комуністична партія (більшовиків) України для легалізації в майбутньому окупаційної політики Москви щодо України. Прикметно, що вже на першому установчому з’їзді КП(б)У його делегати визнали більшовицьке гасло про право кожної нації на політичне самовизначення вже не актуальним для підросійської України, а тільки — для підавстроугорської [8, арк.131].

Водночас вихідці із соціал-демократичних і соціалістичних українських партій, а також РСДРП (б) починають формування комуністичного руху, соціального за формою і національного за змістом. Створення Української комуністичної партії на таких засадах пропонував Василь Шахрай у квітні 1918 р. на Таганрозькій нараді комуністичних організацій України.

На жаль, більшість її учасників обрала інший шлях — шлях до створення КП(б)У як складової Російської комуністичної партії, як інструмент тотальної деукраїнізації України). У своїх працях, доповідях, опублікованих і виголошених упродовж 1918–1919 рр., В. Шахрай виклав ґрунтовну програму українського націонал-комунізму — незнаної до нього політично-ідеологічної течії у світі. Початком реалізації цієї програми мали би стати організація сильної, потужної, самостійної і української за характером, рівноправної в Інтернаціоналі — комуністичної партії. Вона вкупі з національними революційним силами мусила б забезпечити повне державне усамостійнення України як робітничо-селянської республіки.

На схожих засадах були створені: у серпні 1919 р. Українська Комуністична партія (боротьбистів) [УКП(б)], яка під тиском більшовиків у березні 1920 р. саморозпустилася і злилася з КП(б)У; у лютому 1919 р. Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ, з 1923 р. — Комуністична партія Західної України), розпущена Комінтерном у 1938 р.; у січні 1920 р. Комуністична партія України, саморозпустилася з «допомогою» того ж Комінтерну у 1925 р. А за кулісами Комінтерну його діями диригував Кремль, який встановив Компартійну монополію не лише в Україні, а й в інших «суверенних» республіках СРСР.

Встановлення однопартійної системи в УРСР, як це не парадоксально, в короткотривалій перспективі мало і один позитивний момент. Значна частина членів названих партій, увійшовши до чужинської КП(б)У, значно українізувала її національний склад, а також стала локомотивом українізації усіх сфер життя в суспільстві, символічним кінцем якої стали самогубство Миколи Скрипника у 1933 р.

Другий етап — тоталітарно-репресивний (1933–1953). Якщо висловлюватись образно, то його початком стала смерть М. Скрипника, а кінцем — смерть Й. Сталіна. Самостріл Скрипника можна оцінити не лише як останній публічний протест відчаю проти п’ятирічних репресій українського духовенства, української інтелігенції, голодомору українського селянства, заміни українщення на подальше російщення, але й власним порятунком від сталінського концтабору. З його відходом у вічність на кілька десятиліть зникли і будь-які ознаки українства в КП(б)У і КПУ. На зазначеному етапі продовжується політична і фізична ліквідація українського елемента на всіх щаблях партійної, радянської влади, каральних органів, його заміна чужинцями. Потім іде самопожирання у владних структурах: нові кати українців знищували своїх попередників, а згодом ставали жертвами своїх наступників і т.д. Свого апогею процес внутрішнього компартійно кривавого бойовища досяг у 1937 р. До цього часу «вірні лєнінці» вже встигли знекровити Україну. Через п’ять десятиліть ці кати катів фальшивими радянськими істориками і політиками будуть проголошені невинними жертвами найголовнішого ката українців — Сталіна.

Саме його смерть спричиналася до послаблення тоталітарно-репресивного пресу на суспільство і заміни його авторитарно-репресивною Комуністичною машиною. Це третій період (1953–1985). Після 35 років призначення першими компартійними особами неукраїнців Москва з 1953 р. почала вписувати на посади перших секретарів ЦК КПУ етнічних українців: О. Кириченко, М. Підгорний, П. Шелест, В. Щербицький, В. Івашко, С. Гуренко. Більшість із них виконували кремлівські приписи з більшою запопадливістю, ніж чужинці, боялися самостійно зробити найменший крок. Так, якщо вірити кремлівському перекладачу В. Суходреву, на його запитання до В. Щербицького, чи буде він виголошувати тост на честь Президента США Ніксона у Києві українською мовою, той жахнувся: «Ні, ні, ні в якому разі! Не дай боже, Москва знову вирішить, що це прояв українського націоналізму!» [9, с. 17]. Саме за Щербицького масштаби боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» сягали рівня 30-х років, учасників дисидентського руху було запроторено у тюрми, концтабори, психіатричні лікарні. Ідеологічно-каральними заходами і засобами українці переплавлялися у росіян під назвою «єдиний радянський народ».

Четвертий етап — перебудований (1985–1991). На цьому етапі вище кремлівське керівництво вдруге після Хрущова вдалося до косметичних реформ комуністично-радянського режиму, які увійшли в історію під назвою «перебудови і гласності» М. Горбачова. Однак ці зміни, які мали на загал позитивний характер, не торкалися глибинних пластів усталеної політичної системи. Зокрема, вони не були спрямовані на децентралізацію СРСР і перетворення його у конфедерацію, що могло би зберегти його існування. Поверхнево вирішувались нагромаджені десятиліттями релігійні проблеми, а особливо національні. Росія і надалі залишалась «першою серед рівних сестер-республік», а росіяни були старшим братом.

В Україні ж перебудовні процеси гальмувались аж до відставки у 1989 р. з посади першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького — одного з останніх із могікан брежнєвського застою. Але, попри супротив його команди, оновлення діяльності Комуністичної партії відбувалося. До змін у компартії підштовхувала й активна діяльність українських національно-демократичних сил, яка переважно мала антикомуністичне спрямування. За таких умов значна частина керівних і рядових компартійців об’єднуються на платформі демократизації партії, а окремі групи повертаються до ідеї націонал-комунізму і висувають гасло «Суверенній Україні — суверенну Компартію» [10].

Такий заклик знаходить значну підтримку передусім у компартійних організаціях західних областей України, а також у певної частини делегатів двоетапного ХХVIII з’їзду Компартії України у 1990 р. Однак тодішні керівники Компартії України (В. Івашко, С. Гуренко) проводили лише часткові, дозволені Москвою, зміни у ній і не були готові очолити рух за її усамостійненя, а відтак і відновлення Української держави. Ілюстрацією сказаного може бути такий факт. У червні 1990 р. тодішнього Першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Антоновича Івашка було обрано Головою Верховної Ради УРСР, проведення сесії якої збігалося у часі з проведенням ХХVIII з’їзду КПРС у Москві. Зважаючи, за його ж словами, на складність роботи самої сесії і ситуації в цілому, українські депутати запропонували йому залишитись і працювати у Києві, йому було сформульовано ультиматум — негайно покинути з’їзд і повернутися на сесію [11, c. 51]. Він залишився на з’їзді, і той обрав його заступником Генерального секретаря ЦК КПРС — другою особою у партії. Не послухався народної мудрості, згідно з якою «краще бути першим хлопцем на селі, ніж другим у місті», спрацював малоросійський політичний комплекс.

Х – ХVIII з’їзди КПРС і КПУ не виправдали сподівань національно свідомих членів партії, і вони масово почали виходити з неї. Правда, партійні квитки клали не лише з національно-державницьких міркувань. До серпня 1991 р. в КПУ, як і на початку її існування, знову переважали неукраїнці, які прибули в Україну з метою «асвабаждєнія» українців від української мови, культури, прадавніх звичаїв і традицій, а у разі потреби — рідної землі.

П’ятий етап — реакційно-контреволюційний (1992 — дотепер). Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Верховна Рада ухвалила постанову про заборону діяльності Компартії України. Певна частина її членів, переважно неукраїнців, зденаціоналізованих українців, які знайшли тимчасовий притулок під дахом СПУ, у 1992 р. відновили свою діяльність як правонаступники КПУ — КПРС. А відтак їхня політична діяльність генетика — у російському більшовизмі, їхні ідеологічні та духовні наставники — Маркс, який відмовляв українцям у праві на національне державотворення, Лєнін, який розпочав військову інтервенцію проти УНР і здійснив окупацію України Росією, Сталін, який за рішенням українського суду у січні 2010 р. визнаний злочинцем №1 у справі про штучний Великий голод в Україні [12]. Два десятиліття їхній політичний курс був спрямований на збереження Росії в Україні, утворення СРСР-2.

Досить умовною буде періодизація ще однієї складової лівиці в Україні — анархізму.

Перший — природний (стихійний) (кінець XV — середина XVII ст.).

Другий — неукраїнської практики та української теорії (друга пол. XIX ст. — 1917).

Третій — україноподібний (1917–1921).

Четвертий — здеукраїнізований (1991 — дотепер).

Розглянемо їх у зазначеній послідовності. Отже, перший етап — природний або стихійний (кінець XV — середина XVII ст.). Він пов’язаний із створенням Запорізької Січі, яка перших два з половиною століття свого існування може вважатися прототипом анархічно-демократичного ладу суспільства. На початках, до Дмитра (Байди) Вишневецького (середина XVI ст.), вона взагалі формувалася на ідейних засадах, які згодом будуть названі анархічними: свободи людини, вільного входження і виходу нею з громади, самоврядування, відсутності державних інститутів. Дещо впорядкованішими і видозміненими вони збереглися і до національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. На них було покладено підвалини української Козацько-Гетьманської держави, вони знайшли відображення у першій Конституції світу — Конституції Пилипа Орлика (1710).

Другий — неукраїнської практики та української теорії (друга пол. XIX ст. — 1917). Майже за століття до цього часу сусідами України було знищено рештки державності України, її землі поділили дві імперії, які, щоправда, різною мірою намагалися позбавити українців їх вродженої анархо-демократичної самобутності. Тому в Україні на цьому етапі прояви анархізму дослідники пов’язують з діяльністю секти духоборів і «Київської комуни». Але одних і других важко назвати українськими. Натомість чимало відомих учених були прихильниками ідеї анархізму і пересаджували їх на український ґрунт, давали йому свої оцінки (М. Драгоманов, М. Туган-Барановський, І. Франко, Б. Кістяківський). В основі анархізму вони бачили «безначальство», самоврядність громад, їхнє федералістичне єднання, дотримання прав і свобод людини й громадянина. А відтак суспільство уявлялось, скажімо Драгомановим, як вільна спілка людей.

Третій — україноподібний (1917–1921). У часі він збігається з українською національно-визвольною революцією і асоціюється насамперед з іменем Нестора Махна, а також отаманші Марусі (Марії Никифорової) та інших.

Батько Махно надзвичайно колоритна і суперечлива постать в історії України і анархізму на її теренах. Він вважав себе анархо-комуністом, послідовником засновника цієї течії князя Петра Кропоткіна, в жилах якого текло чимало української крові. На практиці ідеї анархізму Н. Махно втілював у створенні добровільних сільськогосподарських комун на підконтрольній йому території. Йому вдалося розбудити у значної частини українського селянства притлумлену свамодержавством козацьку вольницю. Вивільнивши в українських гречкосіїв вояцький дух, Махно спрямував його на практичну реалізацію анархічних ідей, боротьбу з червоними і білими російськими інтервентами і, на жаль, вкупі з першими — проти Української Народної Республіки. При цьому він ідентифікував себе з Україною, а не з «Южною Россией», шкодував, що видає свої спомини російською, а не українською мовою. Назагал, можна сказати, що махновському анархізму притаманні українські риси.

Четвертий — здеукраїнізований (1991 — дотепер). За радянської однопартійності будь-які політичні рухи, окрім комуністичного, були унеможливлені. Ідеологічна множинність в Україні відновилася на початку 90-х років ХХ ст. Тоді ж на Сході і Півдні країни почали утворюватися невеликі анархічні групи на інтернаціоналістсько-російській основі, які згодом реорганізувались у партію «Союз анархістів України». Українськість сучасних анархістів в Україні закінчується на територіальному місцезнаходженні.



Номер сторінки у виданні: 14
Автор:

Повернутися до списку новин