Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Ідея федералізму в політичних поглядах Михайла Грушевського





Михайло Давиденко, аспірант кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

УДК 94 (477)

 

Стаття присвячена ролі Михайла Грушевського в українській політичній думці, характеристиці його внеску у розроблення проблем української державності. Досліджено вплив ідеї федералізму в наукових та політичних концепціях вченого, еволюцію поглядів М. Грушевського на україно-російські взаємини. Наголошується, що чимало ідей і концепцій науковця і державного діяча співзвучні сьогоденню і не втратили своєї актуальності на сучасному етапі державотворення. Виокремлено слабкі і суперечливі сторони історіографічної спадщини М. Грушевського, які не витримали випробування часом і викликають застереження в сучасних геополітичних реаліях.

Ключові слова: федералізм, взаємини між Україною та Росією, федеративне державне об’єднання

 

Статья посвящена роли МИхаила Грушевского в украинской политической мысли, характеристике его вклада в разработку проблем украинской государственности. Исследованы влияние идеи федерализма в научных политических концепиях ученого, эволюция взглядов М. Грушевского не на украинско-российские отношения. Акцентируется, что немало идей и концепций ученого и государственого деятеля созвучны современности и не утратили своей актуальности на современном этапе образования государства. Выделены слабые и противоречивые стороны историографического наследия М. Грушевского, которые не выдержали испытания временем и вызывают предостережение в современных геополитических реалиях.

Ключевые слова: федерализм, отношения между Украиной и Россией, федеративное государственное объединение

 

Один із засновників грушевськознавства, історик Олександр Оглоблин, стверджує: «Дві основні ідеї керували Грушевським у його науковій роботі і в його громадсько-політичній діяльності… перша — то була його ідея народництва («народна маса»), друга — ідея федералізму («держави») [10, с. 9]. З цим узагальненням важко не погодитись. Навіть у момент жорстокої кризи федералістичних ідей в Україні 1918 роки вчений називав федералістичну традицію «провідною ідеєю нашого національного політичного життя». Аналізуючи програму української партії соціалістів-революціонерів,

у розробці якої він брав активну участь, Грушевський писав: «Українська партія соціалістів-революціонерів завжди вважала своїм обов’язком дотримуватись старих федералістичних принципів, висунених кирило-мефодіївцями (і ще раніше «Обществом Соединенных Славян»), не кажучи вже про старші прецеденти» [6, с. 44].

Про недвозначність позицій ученого і політичного діяча в цьому питанні свідчать і такі слова: «В минувщині ми ніколи не були приклонниками незалежності в ходячім, вульгарнім розумінні цього слова. Мати власну армію, митну сторожу, поліцію, в’язниці і шибениці, се ніколи не захоплювало українських народників» [6, с. 46]. Характеризуючи ідеологію «старих» народників, до яких він відносить і себе, Грушевський зазначає, що перші голосні заклики до незалежності, які прозвучали в «Ukraina irredenta» Бачинського та «Самостійній Україні» РУП, були сприйняті ним з великим скептицизмом і побоюванням, що «з цього самостійного яйця вилупиться шовіністична реакція і всякі націоналістичні авантюри» [6, с. 46]. Але й після 1917 р., коли була поставлена вимогасамостійності та незалежності України, навіть тоді, «на порозі нової України», коли, за словами Грушевського, «згоріла… наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго і уперто силоміць, і кінець кінцем, як то часто буває — справді присвоєна собі значною частиною українського громадянства, — керівники українського життя давно стояли під владою цих (федералістичних. — В.П.) гасел, і я сам не відрікаюсь їх» [4, с. 9, 10]. І навіть у 1920 р., повертаючись до проблеми незалежності України, Грушевський не вважає гасло самостійності неминучим; він упевнений, що за інших, більш сприятливих, обставин суверенність українського народу, захист його національних, економічних і політичних інтересів можна було б забезпечити і на федеральній основі [6, с. 47].

Таким чином, ідея федералізму залишилася домінуючою протягом усього періоду наукової та громадсько-політичної діяльності вченого. В окремі моменти вона відступала на задній план під тиском більш популярної ідеї повної незалежності України, але й тоді продовжувала впливати на його світоглядні позиції. У зв’язку з цим спробуємо розглянути, хоча б у найзагальніших рисах, як відбивалась федералістична ідея у конкретних питаннях, що цікавили Грушевського і як ученого, і як політичного діяча.

Одним із найважливіших питань, до якого Грушевський постійно звертався у своїх наукових працях, публіцистичних статтях та політичних виступах, було питання про взаємини України з Росією в їхньому історичному розвитку в умовах царського самодержавства і в оновленій Російській державі, а також поза її державними формами. Поза сумнівом, Росія була в українсько-російських стосунках стороною активною і навіть агресивною. Тому, природно, Грушевський виділяє тут дві сторони цього, по суті, єдиного питання:1) історико-політичне значення Росії, Російської держави; 2) програма державно-політичної перебудови Росії на засадах національно-територіальної автономії.

М. Грушевський твердить: з’єднавшись 1654 р. з централістичною і бюрократичною Московською державою, Україна змушена була «повести оборонну боротьбу з домаганням московської централізації з прагненнями московського уряду обмежити автономні права України» [5, с. 59]. Ліквідація гетьманщини в кінці XVII ст. як наслідок політики російського уряду створила передумови для «примусового зросійщення українського життя, і українське життя та культура вступають у період російський, великоруський» [4, с. 15]. Учений неодноразово підкреслював, що в ХІХ ст. Україна була остаточно відірвана від Заходу і повернена обличчям на північ, позбавлена своїх нормальних умов і викинута на великоруський ґрунт. «Під російським пануванням, — зауважував Грушевський, — з століття в століття розграбовувались, нищились, вимирали цілі племена, народи, раси» [4, с. 15]. Так створювалась «Російська імперія народів» [2, с. 105], — «той механічний конгломерат, позбавлений всякого внутрішнього об’єднання і стримуваний лише зовнішньою силою» [5, с. 65], що його він незмінно називав «тюрмою народів» [3, с. 13].

Отже, внаслідок з’єднання український народ протягом XVII–XX ст. зазнав немало лиха від свого північного сусіда. Та, незважаючи на це, Грушевський у своїх політичних поглядах стояв на платформі тісного зв’язку України та Росії, відносини між якими, на його думку, повинні були базуватись на основах автономії і федерації, тобто автономного існування України в складі федеративної Російської держави. Цю думку Грушевський послідовно захищає в усіх своїх публіцистичних творах і громадсько-політичній діяльності, особливо з 1905 р. «Росія, — стверджував Грушевський, — не може розвиватися свобідно і успішно, доки в цій перебудові не буде забезпечене вільне і не утиснене існування й розвиток її складових частин її народів, доки в її розвиткові, рухові, прогресі ці народи не будуть вбачати запоруку свого розвитку й прогресу. Без перетворення Росії у вільну спілку народів немислиме повне оновлення, її цілковите визволення від темних пережитків минулого» [5, с. 111]. До 1917 р. Грушевський вважав єдино можливим шлях, котрий він сформулював як «широке переведення принципу національно-територіальної і обласної автономії й забезпечення національних прав усіх народностей на їх територіях і поза ними. І в переведенні цих принципів — запорука збереження єдності Росії» [5, с. 67]. Лише після революції 1917 р. з’явилася реальна можливість здійснення програми створення автономної України в складі Російської Федерації, що, на переконання Грушевського, найбільше відповідає національним інтересам нашої країни.

У квітні 1917 р. М. Грушевський пише теоретичну працю «Якої ми хочемо автономії й федерації», в якій дає чіткий образ майбутньої автономної України у федеративній Російській Республіці. Така автономія, на думку вченого, «більш-менш наближається до державної самостійності» [7, с. 133]. М. Грушевський пропонував організувати політичну владу на засадах широкої місцевої самоуправи. Законодавча влада — Сойм, мала складатися з представників від усіх партій, течій і національних груп. Сойм мав би «порядкувати справами всієї України в її етнографічних межах». Правда, варто зазначити, що бажання М. Грушевського бачити Україну в її етнографічних межах було утопічним як на той час, бо він пропонував провести певні відрізування в Польщі (Хелм), Молдавії, Росії на користь України. Сойм «видаватиме закони в усяких справах, окрім тих небагатьох, що будуть полишені для парламенту загальнодержавного і міністрів республіки» [7, с. 133].

Отже, у федеральні органи Україна мала б делегувати: «Справи війни і миру», міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митових… нагляд за поштами, телеграфами й залізницями держави, надавання певної одностайності карному… цивільному праву країв, стеження за додержуванням певних принципів охорони прав національних меншостей в краєвім законодавстві» [7, с. 133].

Вся ж решта мало перейти відповідно до компетенції «краєвої». Це, насамперед, обирання виконавчого комітету чи ради краєвих міністрів, які поряд із захистом справ України представлятимуть її інтереси в раді міністрів федерації. Передбачались окремі міністри для охорони прав національних меншостей. Хоча військо і перебуватиме в межах України, підпорядковуватися воно буде центральній владі. «Право зносин з пограничними державами в справі охорони своїх торговельних і всяких інших інтересів мусить бути за Україною, і при укладанні трактатів республіки міністр український, як і міністри інших членів федерації, мусить мати голос. Війна і мир також не можуть бути рішені без їх участі» [7, с. 133].

Водночас М. Грушевський вслід за М. Драгомановим не захоплювався панслов’янізмом, тому він розглядав таку федерацію не як кінець усієї справи, а лише як певний важливий етап на шляху до «політичної перебудови Європи та її перетворення на Європейську Федерацію». Іншими словами, М. Грушевський вважав, що «велика революція Російська… велико вплине на політичну перебудову всієї Європи, на її перетворення в Європейську Федерацію… І от чому я й інші нітрохи не журимось повною політичною незалежністю України, не даємо їй ніякої ваги. Для близшого часу зовсім досить широкої української автономії в федеративній Російській республіці (підкр. наше). А в будущині, сподіваємося, ця республіка війде в склад федерації Європейської, і в ній Україна стане одною з найбільш сильних, міцних і певних складових частин — одною з підстав сеї Європейської федерації» [7, с. 51].

Такі тоді були часи, такі мрії, такі оптимістичні плани… У всякому разі літо й початок осені 1917 р. зовсім не виключали, можливо, саме початку руху в цьому напрямку. Однак перелік лише законодавчих актів Центральної Ради про поширення влади на всю території, про виняткове право ЦР видавати закони для УНР, Закон про Генеральний Суд показали, що одночасно почався рух й до перетворення автономії у «повну державу». Було владнано й проблему гарантії прав меншостей (національної, політичної, професійної), що дало змогу врегулювати відносини з Тимчасовим урядом, передбачалось увести в Генеральний Секретаріат посаду секретаря в національних справах. Було також проведено з’їзд представників народів і областей, що прагнули федеративної перебудови Росії, який ухвалив резолюцію «Про федеративний устрій Російської Республіки», що мала сприяти федералістичним настроям в Росії. Однак конкретні події кінця 1917 р, пов’язані з Жовтневою революцією в Петрограді, утворення в Харкові паралельної більшовицької влади кардинально змінили політичне мислення М. Грушевського. З його безпосередньою участю був підготовлений і задекларований IV Універсал, який проголошував Україну «самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». Було заявлено, що «власть у ній буде належати тільки народу України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу…» [1, с. 100].

При голосуванні у Центральній Раді за цей Універсал було подано 39 голосів, проти — 4 голоси (російські соціал-демократи та представник Бунду), утримались — 6 [9, с. 212].

У лютому-березні 1918 р. М. Грушевський публікує ще один збірник «На порозі нової України», в якому він, враховуючи обставини, що склалися після проголошення незалежності України, проте далі підтримує концепцію федералізму, правда, тепер уже «народів Чорного моря». Він залишається також на соціалістичних позиціях.

М. Грушевський проголошує кінець східної, промосковської орієнтації, розробляє серію соціальноекономічних реформ. Майже одночасно Центральна Рада ухвалює два важливих закони про національно-персональну автономію та про громадянство. Якщо перший акт дехто називав навіть «вершиною моральною» українства, який мав би забезпечити національну згоду й гармонію всіх націй, що проживали в Україні, то другий — Закон про громадянство УНР — був кроком назад. Згідно з цим законом «всі, хто не побажав бути громадянином УНР, у тримісячний строк мали виїхати з України», що викликало негативну реакцію. Навіть один з авторів збірника «Вехи» Б. Кістяківський, що на цей час уже був професором Київського університету, заявив, що «как украинский патриот опасаюсь — как бы украинская государственность себя не скомпрометировала и не показала себя малокультурной».

Вершиною політичної думки на той час була конституція УНР, ухвалена Центральною Радою 29 квітня 1918 р., призначена до оголошення на Українських Установчих Зборах, яка внаслідок перевороту так і не ввійшла в життя. Серед її авторів були і М. Грушевський, і А. Степаненко та багато інших.

Вражає лаконічність (всього 83 пункти), логічність й систематичність цього правового, політичного документа. Текст складається з коротких восьми розділів [8, с. 73–79]. У першому зазначається, що Україна «відновлює своє державне право, яко Українська Народна Республіка». Отже, ця політична акція спирається на історичні державницькі традиції українства, підтверджуючи тим відновлення політичного державного феномена, перерваного наприкінці XVIII ст. Проголошувалося, що суверенним об’єктом в УНР є народ України, який здійснює «своє суверенне право… через Всенародні Збори України» (п. 3–4).

Перша конституція УНР, яка мала переважно правнополітичний характер, на відміну від попередніх, і значний соціально-економічний зміст, але й вона була не позбавлена хиб.

Подальший розвиток українсько-російських взаємин вніс значні корективи в політичну програму Грушевського. Він піддає різкій критиці політику радянської Росії в Україні, оскільки вважає, що вона фактично продовжує стару царську політику. Вчений писав з цього приводу, що більшовицькі керівники, які своїм завданням поставили федеральне об’єднання великоруської та української демократії, під своїм федералізмом приховують найгірший терористичний централізм [4, с. 77, 78]. Тому Грушевський змушений був визнати, що для українців, очевидно, неможливий «повний поворот від незалежної України до федеративної Росії» [6, с. 49]. В історичних умовах, що склалися після проголошення незалежності УНР, Грушевський вважав, що питання взаємовідносин України з Росією найкраще вирішаться за умови входження обох республік як рівноправних членів до складу світової європейської федерації. «У відносинах до Росії, — зазначає вчений, — Українська республіка мусить бути самостійною і незалежною — вони можуть об’єднатися тільки у вищій організації, як дві рівнорядні одиниці» [6, с. 49].

Вплив ідеї федералізму в наукових і політичних концепціях Грушевського виявляється не тільки у сфері українсько-російських стосунків. Історична минувшина, гіркий досвід сучасності й тривожні аспекти майбутніх політичних відносин на Сході Європи — все це примушувало вченого і політика досить обережно ставитися до питання федеративного зв’язку України з Росією і, у свою чергу, привертало його увагу до інших можливостей здійснення української федералістичної ідеї. Особливу роль у своїй концепції майбутнього політичного устрою Східної Європи Грушевський відводив як Білорусії, так і Литві.

Домінуючу роль у цій спілці вчений відводив, очевидно, українській нації, більш чисельній і багатшій на господарські ресурси. Його захоплювала перспектива майбутнього федеративного державного об’єднання трьох народностей на балтійсько-чорноморських шляхах. Ідея чорноморсько-балтійської федерації у складі України, Білорусії та Литви, безперечно, була однією з найзаповітніших мрій ученого.

Послідовний прихильник ідей федералізму в її народницькому розумінні, Грушевський вірив, що українська республіка врешті-решт стане федерацією земель, сполученими штатами України [6, с. 44]. Партія українських соціалістів-революціонерів, ідеологом яких був Грушевський, виступаючи за впровадження федеративних форм у стосунках України з іншими республіками, водночас визнавала й за національними меншостями, що проживали на її території, права домагатися створення федеративної Української Республіки. Сам же Грушевський писав з цього приводу: «Чи буде Українська Республіка формально зватись федеративною, чи ні, фактично вона однаково повинна організуватись, як федерація своїх фактичних республік-громад» [6, с. 45]. І в 1926 р., підбиваючи підсумки своєї 40-річної науково-політичної діяльності, він, як і раніше, називає одним із основних завдань, що стоять перед українською нацією, зближення не тільки різних частин розділеної української території, а й усіх народів Східної Європи, роз’єднаних історичними непорозуміннями, проте об’єднаних спільними завданнями і майбутнім [11, с. 27].

З прикрістю доводиться констатувати, що, будучи соціалістом за світоглядом, М. Грушевський замість реальної нагоди відродження самостійної української державності взяв на себе непосильне і непотрібне завдання — перебудувати Росію на федеративних засадах. Його нерішучість у відстоюванні національних інтересів, поступливість Тимчасовому урядові й московським більшовикам дорого коштували і йому особисто, й українському народові.



Номер сторінки у виданні: 21

Повернутися до списку новин