Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Концептуалізація ідеї державності як основа діяльності політичних еліт





Ольга Алаликіна, аспірантка Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського

УДК: 316.46

 

Статтю присвячено актуальній проблемі сучасного політичного розвитку — ролі еліт у визначенні та концептуалізації ідеї української державності. Визначено контури історичної генези концепцій та моделей дежавотворення минулого століття (соціалістичні, ліберальні, консервативні та ін.). Проаналізовано особливості сучасних метаморфоз політичних еліт в Україні.

Ключові словаполітичні еліти, державотворення, концепції української державності, процес діяльності еліт, соціалістичні концепції, консервативні концепції, ліберальні концепції державотворення

 

Статья посвящена актуальной проблеме современного политического развития — роли элит в определении и концептуализации идеи украинской государственности. Определены контуры исторического генезиса концепций и моделей создания государства прошлого века (социалистические, либеральные, консервативные и др.). Проанализированы особенности современных метаморфоз политических элит в Украине.

Ключевые словаполитические элиты, создание государства, концепции украинской государственности, процесс деятельности элит, социалистические концепции, консервативные концепции, либеральные концепции государства

 

This article is devoted to actual problems of modern political development — the role of elites in defining and conceptualizing the idea of Ukrainian statehood. Defined the contours of the historical genesis of concepts and models dezhavotvorennya last century (socialist, liberal, conservative, etc.).. The features of modern metamorphosis of political elites in Ukraine.

Key words: political elites, state, concept of Ukrainian statehood, the process of elite socialist concept, the concept of conservative, liberal conception of the state

 

Акутальність теми цієї статті обумовлена теоретичною та практичною значимістю досліджень політичних еліт, політичного класу суспільства. Протягом усього цивілізаційного розвитку еліти виконували важливі суспільні функції, діяльність політичних еліт виступає однією із головних складових політичного процесу.

Історичний досвід свідчить, що від здатності еліт визначити основні шляхи, напрямки та завдання суспільного розвитку та реалізувати концептуальні ідеологічні засади державотворення великою мірою залежав стан суспільства та держави. Іноді політичні та економічні виклики змушували еліти діяти всупереч власним груповим та індивідуальним інтересам, ставити «суспільне» благо та «суспільний інтерес» вище за власний егоїзм. Зокрема, так відбувалось у Англії, Нідерландах, Німеччині, Франції та інших європейських країнах у XVII–XVIII століттях на світанку становлення ринкових капіталістичних відносин в економічній сфері та розвитку демократії як особливої, конкурентної форми організації політичної влади. Еліти у той історичний період діяли «всупереч собі», але виграли разом із країною.

В умовах бездержавного стану українського суспільства перед представниками еліти на початку минулого століття стояли завдання формування та кристалізації ідеї української державності, візій процесу державотворення.

Певною мірою ці виклики актуальні (звичайно, з урахуванням пройденого шляху) для представників сучасної політичної еліти України.

Можна стверджувати, що концептуалізація ідеї української державності в умовах глобалізації, розвитку держави та суспільства на засадах демократії, права, справедливості, сталого економічного розвитку та «суспільного блага» виступає основою діяльності сучасних політичних еліт.

Теорія еліт у сучасній політичній науці виступає сферою міждисциплінарних досліджень, яка інтегрує здобутки політичної філософії, соціологічної науки, теорії управління, публічної політики, права, конституціоналізму, економічної науки, психології та ін.

Серед напрямів досліджень еліт можна відзначити проблему ротації політичних еліт, роль еліт у процесі державотворення, формування публічної політики та реалізації управлінських рішень, процес внутрішньоелітної взаємодії, а також аналіз конституційно-правових, інституційних, комунікативних та процесуальних основ діяльності політичної еліти.

Обґрунтування сутності політичної еліти та визначення основних напрямів її діяльності на різних історичних етапах розвитку філософської та політичної думки знаходимо у працях Конфуція, Платона, Аристотеля, Марка Туллія Цицерона, Марка Аврелія, Геласія, Томи Аквінського, Нікколо Макіавеллі, Томаса Гобса, Джона Локка, Шарля Луї Монтескьє, Жан-Жака Руссо, Джона Стюарта Мілля, Девіда Г’Юма, Герберта Спенсера, Фрідріха Ніцше та ін.

Класичні теорії еліт наприкінці ХІХ — початку ХХ століть заснували Вільфредо Парето (колообіг еліт, теорія контреліти), Гаетано Моска (теорія правлячого класу) та Рональд Міхельс (теорія «залізного закону олігархії»).

Серед досліджень різних аспектів діяльності політичних еліт та політичного класу в сучасних умовах слід відзначити таких зарубіжних авторів, як Р. Арон, Т. Боттомор, Ю. Габермас, О. Гаман-Голутвіна, Т. Дай, Р. Даль, Р. Дарендорф, А. Лейпгарт, Д. Растоу, Й. Шумпетер та ін.

У контексті дослідження процесу концептуалізації ідеї української державності на особливу увагу заслуговують роботи П. Орлика, С. Яворського, Т. Прокоповича, Г. Сковороди, М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, В. Винниченка, М. Міхновського, Д. Донцова, М. Сціборського, Ю. Бачинського, В. Липинського та ін.

Діяльності політичних еліт в сучасному українському суспільстві та визначенню їхньої ролі у процесах державотворення після проголошення незалежності України присвячено дослідження Б. Андресюка, В. Бебика, Є. Бистрицького, І. Бураковського, О.Гараня, М.Головатого, О. Дергачова, Н. Дубовик, В.Журавського, В. Кременя, В. Литвина, С. Макеєва, Дж. Мейса, М. Михальченка, С. Наумкіної, М. Обушного, А. Пахарєва, В. Полохало, М. Пірен, Д.Табачника, М.Томенка, Ю. Шайгородського, П. Шляхтуна та ін.

Разом із тим проблема концептуалізації ідеї української державності та пошуку оптимальної моделі розвитку держави та суспільства як основи процесу діяльності політичних еліт в Україні із урахуванням специфіки посткомуністичних трансформацій останніх років та демократичних принципів організації політичної взаємодії потребує подальших досліжень.

Мета цієї наукової роботи — здійснити дослідження основних концепцій української державності та державотворення як складової процесу діяльності політичних еліт. Поставлена мета обумовила такі завдання статті:

— визначити сутність «елітизму» як політологічної концепції;

— проаналізувати такі основні концепції української державності, як соціалістичні, комуністичні, націократичні, консервативні, «класократичні», ліберальні та ін.;

— визначити вплив концепцій та моделей української державності, що були сформульовані у ХІХ–ХХ століттях на процес формування та діяльності сучасних політичних еліт в Україні;

— проаналізувати метаморфози українських політичних еліт після 1991 року та їх вплив на процес державотворення.

Термін «політична еліта» використовується для позначення провідних верств та груп, які здійснюють управління у різних сферах суспільного життя та визначають «правила гри» та політичної взаємодії у суспільстві.

На думку українського автора М. Головатого, концепція політичного елітизму виходить з того, що «будь-яке суспільство поділяється на «вибрану» меншість, що керує суспільством, та «неорганізовану» більшість, що є об’єктом управління... В основі елітаризму лежить ідея природної обдарованості людини, наявність у неї таких якостей, які зумовлюють здатність найкращого виконання владних функцій у суспільстві» [2, с. 215].

У процесі дослідження концептуалізацій ідеї української державності необхідно враховувати загальносвітовий контекст політичного розвитку та здобутки теорії еліт, елементи яких були використовані у працях українських авторів.

Так, на різних етапах історичного розвитку були висловлені ідеї щодо необхідності існування елітних суспільних груп. Так, Конфуцій наголошував на правлінні моральної особи, Геракліт писав про правління «найкращої особи», Платон — про правління «філософів» (мудрих). На думку Аристотеля, правити задля загального блага в умовах політії здатні представники «середнього» класу. У релігійних доктринах середніх віків елітарний підхід знаходить вираження у феномені «цезарепапізму» (поєднання влади світської та церковної).

Нікколо Макіавеллі висунув ідею щодо політичної основи влади еліт, яка не потребує релігійного та морального виправдання, а його пораду правителям бути «левами» та «лисами» у подальшому інтерпретував Вільфредо Парето як два типи еліт, що змінюють один одного. У політичних доктринах доби модерну основою участі еліт у процесах державотворення стали політичні ідеології — лібералізм, консерватизм та соціалізм, а також ідеї розподілу влади, верховенства права, ротації державних службовців (бюрократії), циркуляції еліт, розвитку політичних партій та ін. Саме у сусільствах доби модерну формується концепція елітаризму, яка наголошує на провідній ролі еліт у визначенні фундаментальних основ державотворення, державного курсу та державної політики.

На думку українського дослідника М. Михальченка, «елітаризм — це соціально-філософська і політологічна течія, яка об’єднує різні погляди на еліти: консервативні, ліберальні, демократичні, тоталітаристські та ін. Усі ці течії виходять з факту існування еліт, але по-різному оцінюють їхні соціальні та політичні функції. Наприклад, прихильники концепції «демократичної еліти», «ліберального елітаризму» наголошують на необхідності соціальної мобільності і постійної ротації еліт, що дає змогу поповнювати еліти представниками неелітарних груп населення, закликають створювати спеціальні механізми поповнення еліт (система освіти, демократична політична система тощо)... Теоретики демократичного елітаризму наголошують на тому, що збереження ліберальних демократичних цінностей багато в чому залежить від еліти» [2, с. 217].

З іншого боку, у теоріях елітаризму, незалежно від їх напряму, відбувається протиставлення еліти, держави та суспільства. Це «думка, що в принципі уряд завжди та всюди має бути обмежений колом еліти... намагання дати нормативне виправдання врядуванню еліти в демократичному суспільстві» [1, с. 218].

У сучасних умовах однією із головних проблем державотворення та політичного управління суспільними процесами вважається монополізація влади елітними групами, що у поєднанні з «демократичним конформізмом» не-елітних груп веде до автократії, відмови від демократичних принципів формування та ротації політичних еліт, зниження рівня політичної участі громадян. Саме тому у концепціях демократичного елітизму (Й. Шумпетер) та поліархії (Р. Даль) наголос робиться на принципі «змагальності» між елітами та інституційних основах демократії (вибори, громадянське супсільство, політичні партії, вільні медіа).

Одними із головних причин кризових явищ в незалежній Україні в усіх сферах суспільного життя український автор О. Дергачов називає відсутність державної стратегії, концептуальну безпорадність, невиразність політичної тактики державотворення. У 1996 році він писав, що «Владна надбудова над суспільством — Левіафан держави — постає в Україні поза традиціями національної державницької думки ХХ століття, історичним та сучасним досвідом європейських демократій. Конструювання української держави здійснюється непублічними, келійними засобами, у віддаленості від суспільного загалу... Держава сакралізується, панує риторика самозвеличення» [3].

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття концептуалізації ідеї української державності відбувалось під впливом таких факторів:

— формування національної еліти. На початку ХХ століття акцент з питань історії, культури та духовності, які були характерними для Кирило-Мефодіївського товариства, переноситься на політичні проблеми. Відстуність власної суверенної державності та політичної організації не завадила представникам національно-орієнтованих еліт формулювати політичні вимоги, серед яких головні — автономія, а згодом і незалежність України. Саме діяльність політичних еліт, що утворюють «Товариство Українських поступовців», призводить до заснування 17 березня 1917 року Центральної Ради.

— розвиток партійного будівництва. Цей процес характеризувався активністю як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні. У державному відродженні та державотворенні велику роль відіграли концепції, які було виражено у програмових засадах Соціал-демократичної партії, Соціал-революційної партії, Української селянської спілки, Союзу українських федералістів-автономістів, Української демократично-хліборобської партії та ін.;

— домінування соціалістичних та комуністичних моделей української державності у ХХ столітті. Варто погодитись із Дж. Мейсом у тому, що «чи на щастя, чи на жаль, у ХХ столітті в Україні найпливовішою ідеологією був соціалізм. Від перших спроб утворення політичних партій у наддніпрянській Україні на самому початку сторіччя, через визвольні змагання 1917–1922 рр. Аж до краху СРСР, всі українські (і псевдоукраїнські) уряди були соціалістичними... Соціалізм — спроба моделювання не держави, а самого суспільства за допомогою держави» [3, с. 3];

— конкуренцію соціалізму на українських теренах складав націоналізм, як концептуальна основа побудови держави та діяльності еліт. Варто згадати концепцію націоналізму, викладену М. Міхновським у праці «Самостійна Україна», модель «націократичної» держави М. Сціборського, «інтегральний націоналізм» Д. Донцова. У подальшому саме останні концепції стали ідеологічною основою для діяльності ОУН;

— водночас варто відзначити незначний вплив (порівняно із соціалістичними та націоналістичними доктринами) ліберальних ідей в Україні. Можна стверджувати, що концептуалізація ідеї української державності в межах ліберальної політичної доктрини так і не відбулась. Це стосується як початку ХХ, так і початку ХХІ століття. Незважаючи на те, що формула Ф. Фукуями щодо «приреченості» лібералізму на перемогу у всесвітньому масштабі стала дуже поширеною у дискурсі українських еліт, її реалізація, напевно, залишається справою майбутнього. На думку М. Томенко, «в українській політичній думці ліберальна (демократична) ідея була завжди підпорядкована соціальній на національній ідеям. Можна вирізнити дві спроби рецепції ідеї лібералізму в Україні: перша пов’язана з намаганнями Михайла Драгоманова перенести західноєвропейські ліберальні уявлення на український ґрунт у другій половині ХІХ століття та поєднати їх з соціальною та національною ідеями; друга — з діяльністю представників російської ліберальної течії в Україні на початку ХХ століття» [3, с. 74].

Таким чином, одним із актуальних завдань діяльності політичних еліт у сучасних умовах виступає пошук та реалізація оптимальної моделі державності. Це передбачає трансформацію усіх сфер суспільного життя, демократичну організацію політичної взаємодії як усередині елітних груп, так і між елітами та суспільством.

У процесі формування концептуальних засад державотворення необхідно враховувати такі чинники. По-перше, досвід протиставлення та боротьби між соціалістичними та націоналістичними моделями в історії української державності. По-друге, досвід реалізації «радянського» проекту в Україні та існування тоталітарного та авторитарного режимів, які певною мірою визначають політичну ситуацію на усьому пострадянському просторі. По-третє, метаморфози посткомуністичних еліт та «неототалітарний» досвід державотворення періоду незалежності, який засвідчив, що «у 1991 році Україна підняла свій національний прапор, не маючи реальної програми політичного та економічного унезалежнення, так само, як і власної політичної філософії» [3, с. 314].

На порядку денному концептуалізації ідеї державотворення знаходяться підвищення рівня політичної культури влади та суспільства, подолання загрози монополізації влади з боку елітних груп через механізми підвищення рівня громадянської участі та політичної активності суспільства, широке залучення представників громадянського суспільства до процесу прийняття та реалізації політичних рішень.



Номер сторінки у виданні: 36

Повернутися до списку новин