Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Методологічні підходи зарубіжних дослідників до вивчення державно-церковних відносин в Україні





Микола Палінчак, кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри міжнародних відносин Ужгородського національного університету

УДК 322+0.018: 930

 

У пропонованій статті аналізуються основні методологічні підходи зарубіжних авторів щодо вивчення проблеми державно-церковних взаємин в Україні.

Ключові словаДержавно-церковні взаємовідносини, методологія державно-церковних відносин, відносини між церквою і державою

 

В предлагаемой статье анализируются основные методологические подходы зарубежных авторов по изучению проблемы государственно-церковных отношений в Украине.

Ключевые слова: Государственно-церковные взаимоотношения, методология государственно-церковных отношений, отношения между церковью и государством

 

The proposed paper analyzes the major methodological approaches of foreign authors to study the problem of church-state relations in Ukraine.

Key words: church-state relations, the methodology of church-state relations, the relationship between church and state

 

Починаючи з середини 80-х років, монопольна компартійна точка зору на релігію як «шкідливий світогляд» пішла в минуле в ідеологічній сфері життя країни, а з нею і обмеження в дослідницьких підходах і висновках. Праці науковців пострадянської доби містять у собі альтернативний пануючому в радянські часи погляд та відрізняються більш широким спектром різних поглядів на проблеми стосунків держави та християнських конфесій повоєнної доби. Але об’єктивне висвітлення проблеми державно-церковних відносин, розкриття масштабів репресій та переслідування віруючих стали можливими лише із відновленням Україною незалежності. Тоді були зроблені помітні кроки у зміцненні джерельної бази з цієї проблеми. Науковці отримали доступ до архівних матеріалів, документів, описів, робіт, які були недоступними для вивчення та аналізу.

Нові дослідження вирізнялись великою кількістю раніше не відомого фактичного матеріалу, переосмисленням марксистсько-ленінських уявлень про релігію та її роль в історичному і культурному процесах. Велике значення для розвитку української науки стало знайомство та впровадження західних наукових підходів до розуміння ролі церкви в суспільному та політичному житті, а також взаємовідносин між Церквою та державою. Впровадження нових наукових підходів сприяє розвитку науки в Україні, дозволяє ширше вивчати проблематику державно-церковних відносин та відкриває нові методологічні підходи до вирішення проблематики. Відтак вважаємо за доцільне проаналізувати основні підходи до державно-церковних відносин на пострадянському просторі.

Окремі аспекти нових підходів до державно-церковиних взаємовідносин висвітлені в працях А. Колодного [8], В. Бондаренка [2], В. Любчика [10], П. Панченко [12], В. Рибалка [13], А. Васьківа [3], В. Єленського [5]. А також дисертаційних дослідженнях О. Білоус [1], І. Коваля [6], І. Ломаки [9].

Фінський дослідник радянської церковної історії Арто Луукканен пропонує виділяти окремо «доархівні» і «постархівні» праці з радянської історії [18, с. 42]. Зрозуміло, що лише «постархівні» праці українських суспільствознавців, тобто праці, написані в період із кінця 1980-х років, коли банкрутство й розвал радянської політичної системи дали могутній поштовх до наукового зацікавлення історією релігії та Церкви радянського періоду, що раніше розглядалася лише крізь призму панівних ідеологічних постулатів, мають наукову вартість.

Велике значення для розуміння напрямів і масштабів посткомуністичних релігійних змін, що відбулися в Центрально-Східній Європі, мають фундаментальні теоретичні праці західних політологів і релігієзнавців другої половини ХХ ст. Г. Кокса [7], Г. Оллпорта [11], Д. Поллака [23], М. Готьє [15], С. Рамет [22] та ін. Узагальнено дані з проблеми, що містяться в нещодавно опублікованій (за редакцією відомого німецького дослідника Герхарда Робберса) книзі «Держава і релігії в Європейському Союзі» [14].

Відображаючи розвал східноєвропейського комуністичного блоку, індійський соціолог С. Мітра пропонує чотири різних категорії державно-церковних відносин: 1) головна, де одна релігія домінує, але інші релігії допускаються до існування, як це має місце у Великобританії; 2) теократична, прикладом його є Іран чи Ізраїль; 3) світська, що має місце, зокрема, у Франції, колишньому СРСР, США; 4) нейтральна, прикладом якого є, зокрема, Індія, де уряд безсторонній у своєму підході до всіх релігій, включаючи домінуючу [19, с. 755–777].

C. Мітра розглядає відносини між державою, суспільством і релігією як тріаду. Роль релігії в політиці лежить у сфері національного врегулювання. Дослідник вірить, що релігія «підвладна певним видам держави й відносин суспільства, що формується в певному історичному збігу обставин… Специфічний історичний збіг обставин може бути сприятливим до зростання специфічної форми релігійного руху» [19, с. 765].

Німецький теолог Ф. Гогартен перший увів поняття секуляризація в сучасний європейський теологічний дискурс. Він вважав, що криза релігії та культури зовсім не означає кризу Божественного Слова [16, с. 130]. Секуляризація, за словами Гогартена, розкриває процес «історизації людського існування та світу», коли світ з міфічного стає історичним простором людської діяльності. Тому секулярна людина є людина історична. Але самостійність людини у світі та концентрація її уваги на власній діяльності пов’язані з небезпечним хибним розумінням смислу секуляризації [16, с. 130], коли «пов’язана з Богом» свобода світу підмінюється свободою без Бога. Гогартен зауважив, що подібна підміна веде вже не до секуляризації світу, а до його дехристиянізації. Це, на відміну від «секуляризації», дослідник називає негативним терміном «секуляризм».

Деякі американські вчені стверджують, що ми є свідками глобального процесу великого політичного значення релігії [17, с. 587–611; 24, с. 17–26]. Інші науковці запевняють, однак, що секуляризація взагалі продовжується, за винятком деяких обставин та умов [26; 28]. Тривалі дебати щодо політичної важливості релігії визначають, що є брак ясності відносно того, як релігійні цінності, норми і вірування стимулюють і стосуються соціополітичних подій і навпаки.

Шведський учений Гьоран Терборн стверджує, що є два основних шляхи, «якими релігії можуть торкнутися цього світу», — тим, що вони говорять, і тим, що вони роблять [29, с. 105]. Перший — доктрина або теологія. Останній визначає релігію як соціальне явище, що працює через перемінні моделі інституалізації, включаючи політичні партії та державно-церковні відносини й функціонуючи як ознака ідентичності. Інакше кажучи, релігія просто не має значення на індивідуальному рівні. Це також, подібно політиці, питання групової солідарності та часто міжгрупові напруження та конфлікти. Англійський соціолог Дж. Мойсер поглиблює це питання, говорячи, що «ці … впливи… мають тенденцію працювати по-іншому та з різними часовими характеристиками для тієї ж самої теологічно визначеної релігії в різних частинах світу» [20]. Крім того, доповнює цю думку американський соціолог Кеннет Д. Волд: «оцінка політичного впливу релігії надто залежить від того, який аспект релігії розглядається та яка політична арена досліджується» [25, с. 247]. Знаємо, що загалом дуже важко виокремити один вплив релігії, тому що це майже незмінно буде частиною комбінації причинних форм.

Аналізуючи різні форми державно-церковних відносин, релігієзнавці почали їх класифікувати. Більшість типологій державно-церковних відносин підкреслює їхні взаємні дії. Понад 80 років тому, наприклад, німецький соціолог M. Вебер визначив три типи відносин між світською та духовною владою: ієрархічні, де світська влада домінує, але захована в релігійні закономірності; теократична, де духовна влада є більша за світську владу; та цезаро-папізм, де світська влада панує безпосередньо над релігією [27]. Всі типології беруть до уваги зростаюче розділення між церквою та державою, функцію модернізації західного стилю, ведучи до збільшення секуляризації. Американський соціолог Талкотт Парсонс, відображаючи створення антирелігійних держав в СРСР, Албанії та в ін., звертає увагу, що церква може мати символічні стосунки з державою екстремальним шляхом або бути повністю відокремленою від нього в іншому випадку [21], останнє положення не міститься в типології Вебера.

Європейський вектор України актуалізує для нас ті питання, котрі в книзі «Європа та релігії. Ставки ХХІ століття» детально аналізує Жан-Поль Віллем [4]. Варто полишити в стороні поверхнево-узагальнюючі стереотипи про «Захід» і про «Європу» та вслід за французьким ученим уважно придивитися до істотних відмінностей в підході до цих питань між Італією і Німеччиною, між Грецією та Бельгією, між Англією та Францією. Вдумливий аналіз цих відмінностей допомагає відмовитися від спрощених уявлень про специфіку України в цьому широкому контексті і ясніше усвідомити реальні «виклики» і відповіді на них. А головне — усвідомити міру відповідальності за ті чи інші рішення питань свободи совісті на рівні законодавства країни.

Попередні книги Ж.-П. Віллема були присвячені вивченню протестантизму. Вчений щедро цитує тези своїх опонентів і колег, провідних знавців соціології релігії Європи і США, котрі сьогодні ведуть широку дискусію з приводу кризи теорії секуляризації в кінці минулого століття і пошуку нових парадигм. До участі в цій дискусії також запрошується український читач книги «Європа та релігії». Компаративний метод ще недостатньо застосовують у вивченні наших реалій. При цьому необхідна обережність у спробах застосування тих чи інших аналогій до «постатеїстичних» суспільств. Від поспішних висновків застерігає соціолог, детально аналізуючи відмінність між Німеччиною та Францією: «Якщо раптом з’явиться намір увести у Франції німецьку систему (з церковним податком, з визначенням релігійних інституцій корпораціями громадського права, з віросповідним релігійним навчанням у школі, з богословськими факультетами в численних університетах…), це викличе велике занепокоєння; і таке саме глибоке занепокоєння виникло б у Німеччині, якби хтось перейнявся наміром увести там французьку систему лаїчності, себто взаємної автономії політики та релігії, роз’єднання понять громадянства та релігійної приналежності… Розбудова Європи не може відбуватися шляхом поширення на інші країни певної національної моделі. Вона вимагає постійного пошуку тонкої рівноваги та узгодження, пошанування до деяких фундаментальних принципів», — підсумовує дослідник [4, с. 95].

На підставі аналізу недавніх опитувань європейців автор переосмислив роль віруючих у духовному житті континенту, поділяючи їх на «номінальних» і «практикуючих», аналізує культурні й національні різновиди тенденції believing without belonging (вірити, але не належати), а також belonging without believing (належати, але не вірити) [4, с. 15].

Таким чином, дослідження посткомуністичних трансформацій у релігійній сфері, які розпоча- лися практично одночасно з демонтажем комуністичних режимів в Європі, дозволили дослідникам релігії різних країн з більшою або меншою впевненістю говорити про корельованість характеру систем державних і церковно-суспільних відносин країн центрально-східної Європи та специфікою їхньої посткомуністичної еволюції; про присутність значної кількості паралельних процесів цієї еволюції для суспільств різної релігійної культури.

Увага дослідників передусім сконцентрована на спільних рисах та специфічності державно церковних відносин транзитних країн, інституційних перетвореннях, політичному залученні релігійних інституцій, політико-правових і філософсько-соціологічних перспективах релігійної свободи та новітніх релігійних рухах. Малодослідженими залишаються сутність змін у релігійній свідомості, загальне і особливе в характері релігійності посткомуністичних суспільств, соціокультурні

Нині характер державно-церковних відносин є однією з головних ознак рівня демократичного розвитку і держави, і певного релігійного напряму, оскільки вони напряму пов’язані із здійсненням (чи нездійсненням) принципу свободи совісті як одного з головних складових фундаментальних прав і свобод людини. Дійсний науковий інтерес до державно-церковних відносин вітчизняні дослідники проявили не так давно, що було пов’язано з необхідністю теоретичного усвідомлення змісту цього типу суспільних відносин та з практикою формування державної політики щодо церков.



Номер сторінки у виданні: 40

Повернутися до списку новин