Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Ідеологічні метаморфози нового парламенту





Катерина Меркотан

УДК 324

 

Статтю присвячено питанням ідеологічної розбудови на прикладі парламентських партій України. Проаналізовано передвиборчі програми чинних парламентських партій з метою визначення їхні ідеологічних перспектив.

Ключові словаідеологія, політична партія, парламент, передвиборча програма

 

Статья посвячена вопросам идеологического строительства на примере парламентських партий Украины. Проанализированы предвыборные программы современных политических партий с целью определения их идеологических перспектив.

Ключевые словаидеология, политическая партия, парламент, предвыборная програма

 

The article is devoted to the ideological development of the example of the parliamentary parties of Ukraine. Election programs existing parliamentary parties are analyzed to determine their ideological perspectives.

Key words: ideology, political parties, parliament, election program

 

Восени минулого року в Україні відбулися чергові парламентські вибори. Їх наслідком стала дещо нова конфігурація політичних сил, які протягом найближчих п’яти років намагатимуться принаймні законодавчо змінити імідж України. В цьому контексті йдеться про широке тлумачення слова «законодавчо». Це означає, що новообрані народні депутати України безпосередньо (через нормотворчу діяльність) і опосередковано (завдяки впливу на суспільство та громадськість) докладатимуть зусиль щодо реалізації своїх передвиборчих програм. Відтак постає питання про ідеологічні засади нового складу парламенту, що так чи інакше може вплинути на подальший розвиток політичних процесів у державі. Тому метою цієї статті є аналіз програмових положень політичних партій у складі Верховної Ради України VII скликання з точки зору подальшої ідеологічної розбудови в Україні.

Черговий раз акцентуючи увагу на суттєвих змінах у сучасному ідеологічному дискурсі, доводиться визнавати дедалі більшу популярність його інструментальних складових. Свідченням цієї тези слугує, зокрема, стратегія сучасних масових партій — прагматизм вище ідеологічних засад, а політичний маркетинг важливіший за повсякденну роботу з виборцями [1, с. 312]. Загалом ідеологія перестає бути колективною утопією і здебільшого перетворюється на певну програму вирішення політичних, економічних, соціальних та інших проблем суспільства.

Разом з тим сучасне тлумачення поняття «ідеологія» набуває ознак універсальності як з огляду цінностей, так і щодо механізмів її масового розповсюдження. Дедалі частіше звучить так звана «загальнонаціональна ідеологія», тобто здійснюється спроба пошуку суспільного консенсусу шляхом штучного поєднання різних культурних кодів, соціальних архетипів, ціннісних орієнтацій тощо. Принагідно актуалізується міфологічна свідомість, наукові концепції (для обґрунтування ідеологічної доктрини), аж до релігійного почуття віри. Однак майбутнє такої (інтегрованої) ідеології безпосередньо залежить від політичних традицій тієї чи іншої держави, від рівня та якості політичних комунікацій. Йдеться, насамперед, про те, чи в стані опозиційні партії ефективно співпрацювати з партією (партіями) влади, чи готові переможці парламентських виборів підтримати прогресивні наробки попередників. Таку політичну спадкоємність можемо спостерігати на теренах Західної Європи, що позитивно позначається не лише на якості партійних взаємодій і на роботі парламенту, але в цілому на якості життя в багатьох західноєвропейських країнах.

Зрозуміло, що ідеологія — це складний світоглядний продукт, певна символічна структура. Тому наразі не існує (і навряд чи існуватиме) концепції чи теорії, що могла би слугувати теоретичним підґрунтям для створення дієвої ідеології. Праці відомих дослідників торкаються тих чи інших окремих аспектів вивчення ідеології, зокрема взаємообумовленості ідеології та утопії (К. Манхейм, З. Бауман, Дж. Александер, Т.А. ван Дейк, І. Валлерстайн, А. Грамши, У. Матц та ін.); взаємодії ідеології та політичних міфів (Ж. Сорель, А. Кол’єв, А. Цуладзе, Е. Кассірер та ін.); історичної самосвідомості (Т. Карлейль, Д. Мілль, Г. Маркузе, О. Шпенглер та ін.); політичної символізації (Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Бодрійяр та ін.) тощо.

Власне теоретичні конструкти цікавлять переважним чином політологів. У площині практичної політики в пошані здебільшого маркетинговий підхід. Партії-учасники виборчого процесу сегментують ринок електорату і пропонують передвиборчі програми як товар. Громадяни свідомо чи несвідомо купують передвиборчі лозунги, віддаючи за них свої голоси.

У такий спосіб відбувається своєрідний взаємообмін. Виборці вкотре намагаються повірити в краще майбутнє. Натомість кандидати у народні депутати «малюють» для громадян певну ідеальну картину світу, шляхи досягнення цього ідеалу, вирішення проблем, задоволення потреб тощо. Наявність у політичній системі декількох партій, тобто інституту багатопартійності, створює можливість (або ілюзію) існування альтернатив для досягнення поставлених цілей.

Таким чином, за допомогою технологій політичного маркетингу штучно сконструйована ідеологічна концепція спрямовується на особистісний життєвий простір громадянина, змушує його вкотре повірити у світле майбутнє, запропоноване тією чи іншою політичною силою.

Водночас почуття віри пронизує сакральними мотивами ідеологію політичних партій, вживлює в неї ідею спасіння, яка, за М. Вебером, стає винагородою за негаразди та нещастя, що супроводжують людину протягом життя. Німецький дослідник наголошував, що свого суттєвого значення «концепція спасіння» досягає лише тоді, коли виступає як систематично розроблена «раціональна картина світу» з відповідним ставленням до неї [2, с. 756].

Отже, для політичних партій ідеологія слугує певним технологічним інструментом, що допомагає у формуванні відповідного електорального сегмента своїх прихильників. Але у зв’язку з тим, що сповідувачів якоїсь «чистої ідеї» на сьогодні майже не зустріти, створюються так звані гібридні, інтегровані ідеології. Пов’язано це не в останню чергу з тенденцією світової глобалізації, а також з більш швидкою зміною стеоретипів в епоху інформаційного суспільства. Політики теж призвичаюються сворювати ідеологічні конструкти типу ad hoc, тобто від виборів до виборів. Це така собі «ідеологічна пігулка» або, за влучним висловом російського соціолога І. Задоріна, «ідеологічний фаст-фуд», яким принаймні кожні п’ять (раніше чотири) років майбутні парламентарії «годують» електорат.

Вибори народних депутатів України, що відбулися 28 жовтня 2012 року, стали яскравим свідченням застосування ідеологічного маркетингу та пропонування не лише «фаст-фуду», а й «ідеологічного коктейлю», націленого на залучення більшого числа виборців.

Вдалося небагатьом. Лише п’ять політичних партій (табл.) вибороли перемогу та увійшли до складу нинішнього парламенту з можливістю формування фракцій1.

Як свідчать дані таблиці, Партія регіонів знову отримала суттєву перевагу і намагатиметься впливати на прийняття законодавчих рішень. Якою є ідеологія Партії регіонів? Важко відповісти, бо ні в програмі, ні в статуті партії вона (ідеологія) чітко не визначена.

У Статуті Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина» зафіксовано: «Партія за своїм характером та ідейно-політичній спрямованості є демократичною» (п. 2.2) [3]. На жаль, таке формулювання не розкриває ідеологічної сутності «Батьківщини».

 

УДАР теж прямо не вказує своєї ідеологічної приналежності.

Мабуть, у випадку і Партії регіонів, і Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина», і Українського демократичного альянсу за реформи сміливо можна послугуватися популярним остатнім часом і вищезгадуваним поняттям «загальнонаціональна ідеологія».

Натомість насправді ідеологічними в нинішньому парламенті виявляються Всеукраїнське об’єднання «Свобода» і Комуністична партія України. Як не дивно, але кількісна різниця у складі їх фракцій становить чотири особи (голоси) — 36 і 32 відповідно.

Комуністи традиційно сповідують ліву ідеологію, свободівці ж уособлюють праворадикальну націоналістичну течію.

Цікаво, що комуністи у своїй передвиборчій програмі знову пропонують будувати соціалізм в Україні3. При цьому називають його демократичним суспільством, суспільством справедливості та гуманізму «без експлуатації людини людиною», з «ліквідацією диктатури капіталу і встановленням справжнього народовладдя». Програмове (одночасно передвиборче) гасло «Уперед, до соціалізму!» супроводжується численними обіцянками покращення життя, зокрема «забезпечення щорічних інвестицій у розвиток села не менше 7% ВВП; надання медикам, працівникам культури та освіти, які

працюють у державних установах, статусу державних службовців; встановлення орендної плати за житло на рівні не вище 10% від прожиткового мінімуму; збільшення чисельності та рівня фінансування державних культурних установ, бібліотек, книжкових магазинів» та ін.

Таке собі утопічне есе, до того ж не найкращого гатунку. Втім обіцянками рясніють всі без винятку передвиборчі програми. І Партія регіонів, і «Батьківщина», і Комуністична партія України пропонують виборцям «якісну освіту сьогодні» (Партія регіонів), «освіта стане доступною і сучасною» («Батьківщина»), «доступність якісної освіти» (КПУ). Партія регіонів обіцяє збільшення аж до 75% держзамовлення у ВНЗ, а КПУ — повернення до державної безкоштовної вищої освіти (це при зростанні кількості безробітних серед випускників!). І вже майже традиційно — доступне житло для молоді, комп’ютеризація шкіл, підвищення зарплат, пенсій тощо.

Деякі програмові тези викликають неабияке здивування. Так, «УДАР» пропонує «впровадити механізми прямої народної дії» через «народну законодавчу ініціативу», «народне вето», «народний вотум недовіри», тобто повернення до прямої демократії, що по суті неможливо (але ідеологам новоствореної партії, мабуть, бракує часу для з’ясування відмінностей між прямою та представницькою демократією).

Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» намагатиметься «у середній школі реалізувати програму «Знай англійську — як українську». А що робити тим, хто не знає української, або тим, хто прагне вивчати не англійську, а французьку чи китайську? Більше того, незрозуміло, що означає: «Наповнимо реальним змістом статус української мови як єдиної державної»? І остаточно збиває з пантелику теза: «Чисте повітря, чиста вода, чисті міста і села — наша мета»?! Видавалося, що мета політичної партії — це щонайменше сприяння вираженню і формуванню політичної волі громадян. Наразі захист довкілля є лише тактичним інструментом, і то здебільшого для партій екологічного

спрямування.

Читаючи передвиборчу програму Партії регіонів «Від стабільності до добробуту», складається враження, що потрапляєш у чергову утопію. Може, не таку яскраву як у Анрі Сен-Сімона або Джорджа Оруела, але масштабну з «середньою зарплатою 8000 грн. у 2017 році; з 100% забезпечення лі- ками хворих на онкологічні, серцево-судинні захворювання, туберкульоз, ВІЛ/СНІД; з 20 000 систем централізованого очищення питної води; з розбудованою соціальною інфраструктурою сільської місцевості (автодоріг, лікарень та шкіл); з новим швидкісним залізничним сполученням між столицею та регіонами» тощо.

Окремим приводом для здивування є програма Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Що правда в цьому випадку виникають різні почуття — не лише здивування, а й неабияке занепокоєння. Одразу впадає в око «Програма захисту українців», особливо з огляду на те, що Україна є багатонаціональної державою. Далі привертає увагу теза «Ліквідувати соціальну прірву між багатими та бідними...». Читається вельми неоднозначно і, як не парадоксально, дуже нагадує комуністичну (соціалістичну) ідеологію. Заради справедливості треба сказати, що друга частина фрази стосується «стимулювання розвитку середнього класу». Але видається, що змістово і комуністи, і свободівці малюють одну й ту ж картину світу.

Відстоюючи імідж радикальної партії, ВО «Свобода» пропонує здійснити досить абсурдальні заходи, як, наприклад, «забезпечити пільгові умови повернення на Батьківщину всіх українських заробітчан» (немає жодних перешкод для їх повернення, для чого створювати пільги); «встановити п’ятикратне співвідношення між максимальною і мінімальною погодинною заробітною платою у працівників бюджетної сфери» (звідки взялася така цифра, може, все-таки краще визначати залежність зарплати від якості виконаної роботи); «регламентувати вживання української мови у ЗМІ відповідно до кількості українців — не менше ніж 78% від друкованої площі та ефірного часу» (а може, краще від попиту на засоби масової інформації?).

Загалом актуальність радикалізму на українських теренах, а точніше перемога ВО «Свобода» на паламентських виборах, є прогнозованим результатом. Це своєрідна відповідь на посилення кризових явищ в українському суспільстві та неспроможность чинної влади запропонувати ефективні засоби подолання кризи. Але це ще не означає, що «Свобода» створює певні загрози для подальшого розвитку України. Українське суспільство є досить поміркованим, тому подальший перебіг подій відбуватиметься згідно з відповідною «ідентифікаційною матрицею», вибираючи «засоби змін, адекватні цій матриці, бо в нас не спрацювали б ні польський, ні китайський варіанти радикального реформування суспільства» [4]. У зв’язку з зазначеним вище, свободівцям варто ретельно обміркувати та вибудувати таку стратегію своєї парламентської діяльності, яка дозволить не розгубити свій електорат за час нинішньої каденції.

Це потребує певної ідеологічної гнучкості, бо так чи інакше доведеться об’єднуватися з іншими парламентським фракціями, принаймні для ухвалення законопроектів, що відповідають програмовим засадам «Свободи». Власне таке об’єднання відбулося ще напередодні парламентських виборів 2012 року внаслідок підписання Політичної угоди про створення коаліції демократичних сил у Верховній Раді VII скликання4.

Таким чином, на практиці спостерігаємо формування так званої інтегрованої ідеології, хоча її майбутнє видається досить сумнівним. Досвід парламентської діяльності в Україні свідчить про нетривалість існування різних передвиборчих об’єднань, а на утвердження певної ідеології потрібен час...

Власне тому непереконливо сприймаються результати окремих соціологічних досліджень, проведених напередодні виборів. Йдеться про зростання впливу програмно-ідеологічного чинника на електоральний вибір громадян. Зокрема, за даними Центру Разумкова, 45% українців, здійснюючи вибір, орієнтувалися на ідеологію та виборчу програму партії (кандидата) [6]. Невже громадяни

України дали себе ошукати, вкотре повіривши в передвиборчі обіцянки? Бо якщо ті програми уважно прочитати, то одразу було б зрозуміло, що просто недоцільно (якщо не небезпечно) довірити таким кандидатам управління державою. Натомість вибір зроблено. Наскільки він був вдалий, покаже час...

Наразі, підсумовуючи викладене, доводиться визнавати, що на сьогодні партійна ідеологія не є засадничим фактором політичних комунікацій на теренах українського парламентаризму. Неідеологічне джерело політичних комунікацій є перешкодою для ідентифікації партій, відтак для ідеологічної розбудови в Україні. Але навіть ті партії, що так чи інакше визначилися зі своєю ідеологічною платформою, доволі легко «перефарбовуються» залежно від кон’юнктури. Це сприяє посиленню ідеологічної невизначеності або формуванню ідеологічних симбіозів (ВО «Батьківщина та ВО «Свобода»). Радикальні настрої останньої навряд чи створюватимуть загрозу розвитку української держави, а ефективна робота парламенту стане запорукою для визначення ідеологічних пріоритетів на майбутнє.

Як би не розгорталися подальші події, нові обличчя в українському парламенті — це добрий знак для формування нової генерації політиків. Можливо, їм удасться зламати стереотипи чинного владарювання і змусити нас повірити в те, що влада може бути чесною, що вона турбується про добробут кожного з пересічних громадян. Натомість громадяни стануть впевненішими у собі, а відтак і вимогливішими до себе й до влади. Бо, як відомо, народ заслуговує на таку владу, яким є сам.

 __________________________________________________________________________________________

1 На час виборів в Україні налічувалося 202 політичні партії, на кінець січня 2013 року — 200 (згідно з даними Державної реєстраційної служби України. — http://www.drsu.gov.ua/party

2 За даними з офіційного веб-порталу Верховної Ради України. — http://iportal.rada.gov.ua/

3 Передвиборчі програми партій-переможниць парламентських виборів-2012 взято з офіційного веб-серверу Центральної виборчої комісії. — www.cvk.gov.ua

4 Угоду підписали ВО «Свобода» та Об’єднана опозиція ВО «Батьківщина», у складі партій ВО «Батьківщина», Громадянська позиція, Європейська партія України, «За Україну!», Народний Рух України, Народна самооборона, Реформи і порядок, Фронт змін [5].



Номер сторінки у виданні: 51

Повернутися до списку новин