Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Роль етнотуризму у формуванні політичної культури українського суспільства





Ольга Анісімович-Шевчук, кандидат політичних наук старший викладач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Львівського інституту економіки і туризму

УДК 338.483.13:32

 

Розглядається взаємозв’язок між етносом та політичною культурою. Аналізується роль етнічного туризму як способу комунікації у суспільстві. Визначається його значення у процесі формування політичної культури та толерантності українського суспільства.

Ключові слова: толерантність, демократія, політична культура, свідомість, нація, етнос, комунікація, етнотуризм

 

Рассматривается взаимосвязь между этносом и политической культурой. Анализируется роль этнического туризма как способа коммуникации в обществе. Определяется его значение в процессе формирования политической культуры, толерантности украинского общества.

Ключевые словатолерантность, демократия, политическая культура, сознание, нация, этнос, коммуникация, этнотуризм

 

The relationship between the ethnic group and the political culture is considered. The role of ethnic tourism as a means of the communication in the society is analyzed. Its importance in shaping the political culture of tolerance and Ukrainian society is determined.

Key words: tolerance, democracy, political culture, consciousness, nation, ethnicity, communication, and ethnic tourism

 

Взаємозв’язок між етносом, державою та процесами глобалізації стають одними з важливих проблем сучасного життя суспільства. Конфлікти і напруження на ґрунті міжетнічних та міжконфесійних непорозумінь у світі та їхнє запобігання в Україні потребують уваги суспільства, держави, міжнародного співтовариства. Взаємодія процесів етносоціалізації, регіоналізації та глобалізації у кожному регіоні, кожній державі має свої особливості. А «запит на толерантність, що стає все помітнішим, зумовлений значною мірою зростанням нетерпимості, нетолерантних тенденцій у спілкуванні між людьми, які відрізняються расовим, етнічним походженням або поділяють відмінні світоглядні цінності» [3, с. 5]. Необхідність формування у громадян держави та світового співтовариства політичної культури, яка ґрунтувалася б на засадах демократії та почутті толерантного ставлення один до одного, спонукає до пошуку шляхів вирішення цієї проблеми.

Питання толерантності у літературі зазвичай аналізуються у контексті розгляду політичної свідомості, демократії, консенсусу та функціонування політичної комунікації у суспільстві. Їх досліджували як закордонні (Ґ. Алмонд, Ю. Ґабермас, Р. Даль, К. Дойч, Д. Пітерсон, Дж. Локк та інші), так і вітчизняні науковці (О. Бабкіна, Є. Головаха, А. Колодій, А. Круглашов, М. Михальченко, Л. Нагорна, Г. Почепцов, Н. Ротар, В. Логвинчук, В. Ханстантинов та інші). Останніми роками з’явилися праці, що наголошують на важливості формування ідентичності у громадян у час глобалізації (В. Кремень, В. Ткаченко) та значенні туризму як механізму спілкування між людьми, народами, суспільствами (О. Вишневська, А. Гаврилюк, Ф. Рудич, Я. Любивий, В. Шикеринець та інші).

Всебічне висвітлення питань туристичної сфери здійснюється не лише в аспекті зміни людиною зовнішнього середовища, а й тих впливів, які подорожі здійснюють на розвиток особистості, трансформацію її суспільно-політичної свідомості. Окрім цього, О. Вишневська наголошує, що завдання держави полягає в тому, щоб «шляхом реформ швидко реагувати на зміни в суспільстві, сприяти розвитку національної економіки у всіх її проявах, а також популяризувати здобутки національної культури у глобальному середовищі» [1, с.122], дбати про духовну, культурну єдність націй, збереження їх самобутності, формування взаємоповаги у суспільстві.

Аналізуючи ці важливі взаємопов’язані питання, слід зазначити, що толерантність — це «ціннісна детермінанта політичної культури» (В. Логвинчук), передумова діяльності суб’єктів політики, що сприяє відкритості перебігу політичних подій та передбачає певний рівень терпимості суб’єктів політичної сфери до інших політичних цінностей. І такі категорії, як толерантність та терпимість, виступають взаємодоповнювальними. Наприклад, у Декларації принципів толерантності, що затверджена 16.11.1996 р. Генеральною конференцією ЮНЕСКО, зазначено, що толерантність — це «повага, прийняття і правильне розуміння різноманіття культур нашого світу, наших форм самовираження і способів виявлення людської індивідуальності. Їй сприяють знання, відкритість, спілкування і свобода думки, совісті та переконань. …це гармонія у різноманітті. Це не лише моральний борг, але й політична і правова потреба…

Це обов’язок сприяти утвердженню прав людини, плюралізму (зокрема культурного плюралізму), демократії і правопорядку… кожен може дотримуватися своїх переконань і визнавати таке ж право за іншими. Це означає визнання того, що люди за своєю природою відрізняються за зовнішніми ознаками, становищем, мові, поведінці і цінностях та мають право жити у світі та зберігати свою ідентичність» [2].

Метою написання статті є аналіз етнічного туризму як способу міжетнічної комунікації, що сприяє формуванню демократичної політичної культури та толерантності в українському суспільстві.

Об’єктом дослідження є процес формування політичної демократичної культури українського суспільства.

Розвиток політичної культури, як і будь-якої культури, це природно-історичний процес, який, з одного боку, розвивається відповідно до певних цілей і завдань, що їх ставлять перед собою люди. Політична культура і свідомість, безперечно, пов’язана з людською суб’єктивністю, визначає позиції людей, впливає на форми політичної активності, надає цілісності та інтегрованості політичній системі, подібно до того, як загальнонаціональна культура надає цілісність та інтегрованість суспільно-політичному життю загалом.

Політичне життя суспільства — система, яка функціонує в єдності всіх елементів та забезпечує стійкість процесів за допомогою регулювання взаємовідносин у суспільстві на основі існуючих або створених норм і законів, політичної культури. Варто наголосити, що політична система — це не збір абстрактних норм і правил, а сукупність дій, взаємодій, практик людей, які відтворюють ці норми і правила. Культура — фундаментальна основа процесу збереження, зміцнення та розвитку самобутності народу, суспільства. Американський політолог, історик С. Коен, розглядаючи складники змісту та характеристику форми політичної культури кожної нації зазначав: «…жодна політична система в жодній країні не буде стабільною, якщо вона не народилася в цій же державі, на її ґрунті як результат розвитку власної політичної культури» [10, с. 533].

Поняття «політична культура» характеризує виконання людьми специфічних соціальних надбань культури (традицій, правових норм, цінностей, навичок, політичної поведінки). Вона складається історично, втілює у собі досвід попередніх культур.

На наше переконання, поряд з політичною культурою та сферою свідомості розкривається комплексний духовно-практичний характер комунікації у процесі функціонування політичного життя суспільства. Комунікації як типу взаємодії між людьми, що передбачає інформаційний обмін, зокрема за допомогою туристичної сфери, що особливо активно розвивається сьогодні. «Культура та доповнювальність комунікації — це не речі, відірвані від решти життя» [4, с. 546–566]. «Комунікація виявляється нерозривно пов’язаною з цілями та засобами життя, з цінностями людей та зразками їхньої праці в команді… Національність, культура і комунікація — не єдині чинники, що на них впливають, але вони постійно наявні» [4, с. 566]. Між індивідами встановлюються певні узгодження, розуміння на підставі обміну інформацією та врахування попереднього досвіду, вироблення певних норм і правил, за допомогою яких здійснюється і контролюється діяльність. К. Дойч стверджував: «Термін «культура» та «спільнота» можна застосовувати як взаємозалежні, оскільки вони описують один і той самий комплекс процесів. Коли ми говоримо «культура», ми наголошуємо на конфігурації уподобань або цінностей; коли ми говоримо «спільнота», ми наголошуємо на аспектах комунікації. … Коли ми говоримо «комунікація», ми наголошуємо на зібранні живих індивідів, розум і пам’ять яких якраз і містить у собі звички та канали культури» [4, с. 549]. Політична культура — це «система стійких уявлень, орієнтацій, цінностей, переконань, позицій, зразків поведінки у сфері взаємовідносин влади і народу, які так чи інакше проявляються у діяльності суб’єктів політичного процесу» [7, с. 255].

Дослідники також наголошують на існуванні двостороннього взаємозв’язку між зростанням національної та історичної свідомості і політичної культури народу [7, с. 271]. Національна культура завжди залучається до легітимації політичної системи [11, с. 533]. Тому національна культура може репрезентувати політику та, навпаки, політика може репрезентувати національну культуру. Тому політична культура і свідомість — важливі структурні елементи політичної системи, і від рівня їхнього розвитку залежить процес становлення суб’єктності нації [7, с. 317]. Нації як політичної форми існування етносу.

Сьогодні «процес формування української політичної культури проходить через подолання тоталітаризму й відновлення та розвиток демократичних традицій політичного життя і політичної культури України. …Тоталітарна культура була позбавлена терпимості: у поглядах на політику домінував принцип «хто не з нами — той проти нас». Не допускався політичний плюралізм. … Панування тоталітарної політичної культури спричинилося до поглиблення відчуження людини від політики» [7, c. 269–270]. У книзі «Заяви про себе культурою» М.Жулинський зазначав, що в Україні є «значна частина людей, які мають несформовану національну позицію, мають невизначене національне обличчя. Багато з них у цьому не винні — не треба зараз творити моральні суди над такими людьми, а навпаки, спокійно, ненав’язливо, тактовно допомогти їм прилучитися з їхньої ж волі до духовного материка України і виплекати в собі почуття національної гідності, гордості, усвідомлення духовної незалежності. Шлях цей нелегкий і затяжний, але він — єдино вірний, бо без національної держави не виплекати в народові усвідомлення приналежності до конкретної мовно-етнічної спільності, до великої історичної традиції державотворення. Тільки власна держава може задіяти такі механізми впливу на «самосвідомість» людини, які пробудять і виростять у ній почуття приналежності до певної етнічної спільності, ідейно-світоглядним ядром якої є традиції, спільність норм поведінки, спорідненість психічного складу населення, яка історично складалася і формувалася протягом усього мовно-цивілізаційного процесу, спільні досягнення в системі суспільних цінностей і соціально-економічних орієнтацій» [5, с. 196–197].

Українська політична культура успадкувала елементи різних політичних культур, що було спричинене також специфікою геополітичного становища України. Наша держава — не лише одна з найбільших країн Європи, а й поліетнічна держава, що «характеризується чи не найстрокатішою в етнічному плані палітрою населення. На її території (згідно з останнім переписом населення) мешкають представники 134 національностей і народностей. Хоча формально Україна є багатонаціональною державою, у структурі розселення домінуючим є один із найчисельніших етносів Європи — українці — титульна й корінна національність держави» [6, c. 5]. Серед українців протягом століть склалися різні етнографічні групи, які мають певні відмінності в культурі, побуті, мові. Серед них найбільш відомі горяни (гуцули, лемки, бойки), які постійно проживають у західноукраїнських областях, а також (поліщуки, пінчуки, литвини, русини) — в районах Українського полісся [6, c. 7].

До складу Української держави входять різні національні меншини — групи громадян України, які не є українцями за національно-етнічною ознакою, а можуть ідентифікувати себе за політичною ознакою. Вони «менші за чисельністю, ніж українці, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою і готові добровільно зберегти і розвивати свою етнокультурну самобутність» [6, c. 12]. Тому поряд з українцями — нацією, яка дала назву країні, значний відсоток становлять росіяни, білоруси, поляки, болгари, чехи, євреї, німці, греки, вірмени, цигани, угорці, словаки, грузини та громадяни України інших національностей.

Неподібність, неповторність, унікальність кожного громадянина яскраво проявляється на індивідуальному рівні і часто ґрунтується саме на їхньому етнічному. «Жити в сучасному глобалізованому світі й бути незалежним від багатоярусної системи ідентичності — неможливо» [11, с. 188]. Ідентифікація особи з певною групою, етносом, відбувається тоді, коли індивіди ототожнюють себе з родиною, парафією тощо. Коли вони об’єднані не лише спільною територією, мовою, а й підсвідомим відчуттям власної симпатії, об’єднані спільною історичною долею (компліментарністю, як називав Л. Гумільов). Групова ідентичність і ментальні установки, спосіб і стиль життя зберігаються протягом життя однієї людини й кількох поколінь. А «одним із найважливіших завдань багатонаціональної держави є інтеграція різних етнічних груп, налагодження стійких зв’язків між ними на різних рівнях соціальних відносин» [3, с. 10]. Постійне спілкування представників різних націй, етнічних груп — необхідна умова існування суспільства як цілісного організму. Ю. Лотман зазначав, що людське суспільство тримається тим, що всі люди є різними, неоднаковими в багатьох відношеннях. І тому, на нашу думку, важливо навчитися цінувати людей за те, що вони інші, не потрібно вимагати від них подібності до нас.

Демократизація сучасного українського суспільства передбачає поширення цінностей різними шляхами, зокрема, через сферу туризму (в тому числі етнічний туризм), що й формує підґрунтя для утворення потреб у культурних цінностях. Туристична сфера піклується не лише про комерційні інтереси, а й про задоволення потреб людини у нових враженнях через знайомство з іншим історико-культурним середовищем. Під час туристичної подорожі особа не лише пізнає нове, а й долає певні мовно-культурні, етнопсихологічні, релігійні та інші бар’єри. При цьому під час таких етнічних мандрівок передається інформація чуттєво-емоційного, емпіричного, психологічного, політичного, наукового, релігійного, загальнокультурного, технологічного чи будь-якого іншого значення.

У літературі в межах етнічного туризму (етнотуризму) науковці виділяють кілька найпоширеніших напрямів. Одним із них є ностальгійний або сентиментальний туризм, який виникає як наслідок відриву людини від рідних місць, від своєї країни. Відвідування своєї етнічної батьківщини особою, яка народилася і виховувалася в іншому соціокультурному середовищі, такий напрям в етнотуризмі є своєрідним генетично сформованим «покликом предків» [9, c. 37–38]. Та інший, на нашу думку, більш важливий для розвитку демократичної політичної культури українського сусільства напрям етнічного туризму — культурно-пізнавальний — з метою ознайомлення з життям етнічних груп, які у повній мірі зберегли традиційні архаїчні риси матеріальної і духовної культури. При цьому приналежність туриста до етнічної групи, яку він відвідує, не є необхідною умовою. І такий напрям етнотуризму є найактуальнішим, оскільки цікавість, яку виявляють туристи до культурного спадку інших етносів і народів, викликає прагнення зберегти свої національні традиції, почуття спільності історичної долі, симпатії та толерантного ставлення один до одного.

Цю національно-етнічну особливість сьогодні активно почали використовувати організатори етнотурів (наприклад, «Травневі легенди Гуцульщини» (туроператор «Етнотур»), «Карпати етнічні» (туроператор «Терра Інкогніта»), або етнофестивалів «Всесвітні бойківські фестини» (Львівська область), «Сорочинський ярмарок» (Полтавська область) та інші.

Отже, туризм — це активна форма комунікації як у державі, так і на міжнародному рівні, що допомагає взаємопізнанню націй, етносів, сприяє взаєморозумінню та встановленню культурно-економічних зв’язків, формує політичну культуру українського суспільства на засадах демократії. Суспільство, що спілкується, в тому числі за допомогою туристичної сфери, стає відкритим, вільніше інтегрується у світову співдружність. Якщо ж говорити про етнічний туризм, то це галузь економіки, що взаємодіє з іншими суспільно-економічними та політичними сферами життєдіяльності суспільства. Тому у «цих складних культурно-цивілізаційних соціально-економічних умовах необхідно робити все для того, щоб переорієнтувати систему суспільної свідомості за допомогою відродження історичної пам’яті, розкриття шляхів реалізації духовно-інтелектуальних резервів як самих українців, так і інших народів, що становлять разом з українцями народ України» [5, c. 196]. Подорожі з метою пізнання історії та культури етносу, що проживає чи проживав на певній території, та процеси глобалізації актуалізують необхідність розвитку етнотуризму як чинника, що виокремлює національно-етнічні ідентичності та сприяє їхньому взаєморозумінню, толерантному ставленню один до одного, долає стереотипи, які часто свідомо створюються політиками.



Номер сторінки у виданні: 56

Повернутися до списку новин