Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

«Противсіхи» і «фофудія» як питомо українські медіавіруси





Гліб Семенюк, аспірант Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

УДК 007: 304: 001+159.99+316.77

 

У статті розглянуто питомо українські медіавіруси «противсіхи» і «фофудія». Увагу зосереджено на специфіці їх постання, особливостях, властивих їх мемам, порушеній згаданими медіавірусами проблематиці та їх місці в українському медіапросторі.

Ключові слова: медіавірус, мем, Інтернет, медіапростір

 

В статье рассмотрены истинно украинские медиавирусы «протывсихи» и «фофудия». Внимание сосредоточено на специфике их возникновения, особенностях, присущих их мемам, поднятой упомянутыми медиавирусами проблематике и их месте в украинском медиапространстве.

Ключевые слова: медиавирус, мем, Интернет, медиапространство

 

Specific Ukrainian media viruses «protyvsikhy» and «fofudiya» are reviewed in the article. Attention is focused on the specifics of their rise, inherent features of memes, problems, initiated by mentioned media viruses and their place in the Ukrainian media.

Key words: media virus, meme, Internet, media

 

Формування вичерпної картини сучасного медіапростору потребує розгляду його взаємозв’язку з Інтернетом та проваджуваною в ньому мережевою комунікацією, специфікою функціонування мережевих видань та їхнього представлення в нинішньому глобальному інформаційному просторі. Одним із його складників, досить прикметним і малодослідженим нині явищем, виразником сучасних реалій інформаційного суспільства є медіавірус.

Під медіавірусом розуміємо певні події або явищами, що, послуговуючись медійними комунікаційними каналами, вірусним шляхом поширюють інформаційним простором меми і прямо або опосередковано призводять як до глобальних, так і до локальних світоглядно-поведінкових трансформацій у суспільному вимірі [1, с. 51]. Відповідне поняття в обіг увів американський медіатеоретик Дуґлас Рашкоф.

У свою чергу меми — одиниці культурної інформації, що за своєю природою є реплікаторами соціокультурних процесів, здатні до самокопіювання й конкурування одне з одним у боротьбі за ресурс існування — людський розум [1, с. 51].

Пропонована робота присвячена необхідності збагнути сутність, особливості й проблематику медіавірусів у контексті українських реалій. Задля цього розглянемо конкретні питомо українські медіавіруси — так званих «противсіхів» і «фофудію». З огляду на лише початок наукового осмислення відповідної проблематики у вітчизняному вимірі, а також значну роль медіавірусів у формуванні громадської думки, можливості маніпулювати нею й змінювати сприйняття людьми тих чи інших реалій дослідження можна вважати своєчасним, що свідчить про його актуальність.

Якщо вести мову про стан розробки проблематики, то в цьому контексті можна передовсім відзначити закордонних дослідників Д. Рашкофа, Р. Докінза, С. Блекмор, а також вітчизняних науковців Б. Потятиника, Л. Городенко й інших, тематика праць яких є дотичною до порушеної у пропонованій роботі проблематики.

Стаття має на меті окреслити питомо українські медіавіруси «противсіхи» і «фофудія», розглянути специфіку їх виникнення, меми, на основі яких вони постали, зокрема, притаманні їм особливості та спричинювану ними проблематику, а також їх присутність у сучасному інформаційному просторі.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

— висвітлити специфіку постання медіавірусів «противсіхи» і «фофудія» на основі однойменних мемів;

— встановити властиві згаданим мемам особливості;

— репрезентувати породжену ними проблематику;

— з’ясувати їх присутність у сучасному інформаційному просторі.

Так званих «противсіхів» можна вбачати одним із найприкметніших феноменів, що з’явилися внаслідок взаємозв’язку українського інформаційного простору із реаліями вітчизняного політикуму. Зумовлене його кризовим становищем і дуже високим рівнем недовіри до нього українського суспільства, відповідними історичними традиціями, це явище остаточно сформувалося під час президентських виборів 2010 року, коли до другого туру вийшли Віктор Янукович і Юлія Тимошенко. Противсіхами назвали тих виборців, які вирішили принципово не голосувати за жодного зі згаданих кандидатів, а тому обрали відповідну графу [2]. Розуміння специфіки означеного питомо українського [3] мему та посталого на його основі медіавірусу потребує розгляду конкретної ситуації.

Передумовою появи феномену «противсіхства» стали глибока політична криза в Україні та крах Помаранчевої революції, особливої дошкульності якому додавало змарнування не лише значних можливостей закономірного цивілізаційного розвитку української держави, а й неабиякого громадянського піднесення і суттєвого кредиту довіру до новообраної на той час влади. Натомість перед виборами президента України 2010 року притаманними для соціуму загалом і його освіченої частини, інтелектуальної еліти зокрема стали зневіра й зневага до вітчизняного політикуму [2]. Означене разом із незадовільністю взаємодії між суспільством і політичними силами, що зазвичай ігнорують його, вдаючись головно до паразитичних маніпулятивних експлуатацій, спекуляцій і популізму, відсутність дієвих механізмів їх політичної відповідальності перед громадянами й витворило підґрунтя до появи противсіхів.

Показово, що окресленою ситуацією з метою здобуття додаткових голосів критично налаштованих виборців скористався один із кандидатів — президент Івано-Франківської торгово-промислової палати Василь Гуменюк — який змінив своє прізвище й балотувався на виборах 2010-го як самовисуванець Василь Противсіх.

Граничних гостроти й полемічності проблематиці «противсіхства» додав другий, вирішальний тур президентських перегонів, які по суті й сформували його феномен. Кульмінацією стало те, що боротьба між Януковичем і Тимошенко точилася чи не за кожен відсоток, а перемогу врешті-решт здобув переможений п’ять років тому, причому різниця між кандидатами становила 3,48%. Кульмінацією ж у контексті «противсіхства» стало те, що жодного з висуванців на пост голови держави не підтримало 4,36% учасників голосування. Означене дало привід прихильникам Юлії Тимошенко зокрема й антагоністам Віктора Януковича загалом звинувачувати в програші тодішньої прем’єр-міністерки противсіхів, а також розглядати їхню ідеологію як вирішальний чинник і без того унікальних для української історії виборів, оскільки жоден із кандидатів не подолав бар’єр у 50%, тож державу вперше з часів відновлення її незалежності очолив президент меншості [2].

Паралелі виникнення «противсіхства» із ситуацією, що почала визрівати в Росії ще задовго до приходу до влади Володимира Путіна [4], не видаються чіткими й такими, що мають достатньо підстав, оскільки на відміну від росіян українські антагоністи діючого політикуму не просто ігнорують його загалом і вибори зокрема, натомість активно висвітлюють й аргументують власну позицію, себто аж ніяк не лишалися бездіяльними. Так само не відповідатиме дійсності ототожнювання феномену «противсіхства» з абсентеїзмом, оскільки останній полягає саме в пасивному протестові населення супроти існуючого політичного ладу та неучасті у виборчому процесі як наслідку байдужого ставлення до виконання своїх прав та обов’язків [5, с. 100]. «Противсіхи» ж є аж ніяк не аполітич ними. Вони беруть участь у виборах і, не підтримуючи жодного з кандидатів, висловлюють свою громадянську позицію, хоч і в інший спосіб, проте так само, як і ті, хто віддає свій голос за одну з кандидатур. Абсентеїстам насамперед притаманно те, що називають «голосувати ногами» — себто просто не прийти на виборчу дільницю. Невластивість цього противсіхам і цілковиту недієвість у контексті відповідних вітчизняних реалій промовисто продемонстрували нещодавні парламентські вибори 2012 року й передвиборча кампанія до них, що призвели до формування неофіційного й по суті негласного, проте широко розповсюджуваного, надто поміж користувачів Інтернету та відвідувачів мережевих видань, принципу «Не прийшов на вибори — проголосував за «Партію регіонів»». Він став одним зі свідчень упевненості опозиційно налаштованого українського загалу в численних провладних фальсифікаціях, якими позначився виборчий процес, особливо — підрахунок голосів.

Окреслене складне тло, на якому виник і сформувався феномен «противсіхства», значною мірою посприяло його суперечливості й помітному місцю в українському медіапросторі, що вкупі з надлишком розбрату, алогічності, злості й водночас апатії в ньому, надто на мережевих медійних майданчиках, зумовило розмаїтість критики та неоднозначність сприйняття противсіхів — од відверто негативних «підлих зрадників» [4] і мало не освічених «безумців» [2] до нейтральних, поміркованих і далебі ближчих до істини «сегмента негативного електорального потенціалу» та «культурно-стурбованих інтелектуалів» [6], які й справді становлять основу «противсіхства». Приміром, за так би мовити значних противсіхів мають Оксану Забужко, Юрія Андруховича, братів Капранових (за власним зізнанням 2010-го вони таки підтримали Юлію Тимошенко, тож послідовними сповідниками «противсіхства» стали не одразу [6]). При цьому неофіційну пальму першості його вагомих представників часто віддають Вікторові Ющенку, який «пройшов «почесний шлях» від народного президента до технічного кандидата влади» [7]. Таку характеристику, звісно, можна ставити під сумнів, однак агітаційна боротьба тоді ще президента — вельми активна зі своєю колишньою соратницею й далебі пасивніша із колись головним суперником, і заклики не підтримувати жодного із кандидатів у другому турі президентських перегонів 2010 дали не лише широкому загалові, а й медіа достатні підстави сприймати Ющенка (й тих його прихильників, які відстоювали окреслену позицію) як противсіха.

Відкинути необдуману критику, що в мережевих виданнях почасти переростала в остракізм, і таврувати противсіхів спробували брати Капранови. На їхню думку, вони протистоять «електоральним латифундистам» і «політичним гопникам», не піддаються маніпуляціям, а неприйняттям наявного дискредитованого політикуму «викликають привид нової ідеології» і таким чином «поступово готують повну і докорінну зміну державних еліт» [6].

До прикметних рис противсіха Капранови долучають незламність мислення, стійкість до навіювання й активність у відстоюванні власної позиції [6].

Із такими твердженнями частково погоджується й більш поміркована, серйозніша критика феномену, що відзначає притаманність противсіхам-інтелектуалам відповідальності й ідеалістичності, значно більшої вимогливості до влади за властиву загалові, тож ідентифікує їх як сумлінних, потенційно взірцевих громадян і сприймає їхній образ як загалом «цілком симпатичний» [7]. Однак при цьому акцентує увагу й на суттєвій негативній рисі «противсіхства» — інфантильності, небажанні сприймати реальну ситуацію комплексно та неспроможності сповна брати безпосередню активну участь у подіях, що мають місце тут і зараз.

Якщо певно мірою нейтралізувати політичну зумовленість феномену «протисіхства», що багато в чому є визначальною й робить його осмислення таким суперечливим і багатоаспектним, а отже — складним і неоднозначним, його суть можна тлумачити як здебільшого аргументовану позицію переважно послідовного неприйняття існуючого вітчизняного політикуму та його реалій. Саме неспроможність адекватно ввібрати їх у власну систему поглядів і переконань зумовлює світоглядну драму частини української інтелігенції, наслідком якої і є поява противсіхів. Показовою ілюстрацією означеного є датована другим туром президентських виборів 1999 року репліка Оксани Забужко: «Я між двома покидьками не обираю. Вибачте, не привчена» [6].

У разі ж остаточного абстрагування від політичного диктату й пов’язаних із ним складнощів і вдавання до максимального спрощення противсіх постає антагоністом не просто здійснення вибору між чимось, що суперечить його світоглядові, а й тих ідей, поглядів, рішень, позицій тощо, мало не будь-чого, що є реальним на конкретний момент, проте несумісним із його баченням — загалом саме в межах такого трактування відповідне поняття як мем функціонує в Інтернеті. При цьому противсіх може як відстоювати власну думку з приводу, в основі якої лежить із різних причин непоєднувана з реаліями певна ціннісна орієнтація або й світоглядна модель, так і просто заперечувати наявне. Таким чином, до вже загаданих рис, справді притаманних противсіхам, можна додати ще й ідеалістичність і нонконформізм.

Безпосередньо приналежним до феномену «противсіхства» є своєрідний мем у мемі, що свого часу став чи не основним аргументом противсіхів, а саме — небажання обирати між «купами лайна» [7], тобто тим, що суперечить їхнім поглядам, переконанням і цінностям. Натомість своїх критиків вони звинувачували в підміні «куп» міфічними «сортами», один із яких (у конкретному випадкові — Юлія Тимошенко) є «меншим злом» за інший (Віктор Янукович відповідно). Вже тоді зі зрозумілих причин головними опонентами противсіхів у голіварах (узагальнене позначення будь-яких суперечок насам- перед у Всесвітній мережі між сповідниками діаметрально протилежних поглядів, які при цьому не мають жодних намірів змінювати їх або дослухатися до своїх візаві [8]) стали прихильники опозиційних сил, антагоністи чинної влади й передовсім юлеботи — коментатори будь-яких матеріалів насамперед і переважно українських мережевих видань, де наявний бодай натяк на Юлію Тимошенко, особу якої вони всіляко звеличують, піддають остракізмові тих, хто висловлює полярні думки з приводу, засмічують контент в основному ангажованою, неактуальною інформацією, яка може й не мати навіть опосередкованого відношення до коментованого. Цілком закономірно, що саме вони, зважаючи на специфіку виникнення феномену «противсіхства» та його формування, з особливою неприязню ставляться до противсіхів, що призводить до різкого осуду останніх та численних флеймів (обмін повідомленнями з яскраво вираженим характером «словесної війни», що зазвичай не має відношення до початкової теми (так званий срач), суперечка заради суперечки [9, с. 399]) на мережевих медійних майданчиках, надто на форумах і в коментарях резонансних публікацій.

Якщо вести мову про феномен Інтернету, варто пам’ятати про надзвичайно вагому роль гумору чи не в усьому, що має місце в Мережі. Здебільшого саме він виправдовує і пояснює левову частку не лише вчинків Інтернет-користувачів, а й того, що з’являється й відбувається незалежно від їхньої волі, тобто функціонує за неписаними мережевими законами і логікою. Показовою ілюстрацією цього може слугувати широко розповсюджена в інтернет-просторі інтерпретація відомого мему «I did it for the lulz» («Зробив це заради лулзів») «Усе заради лулзів» [8].

Поняття «лулзів» походить од давнього мему LOL (від англ. «laughing out loud» — реготати, причому як у значенні «гучно, нестримно сміятися», так і «насміхатися, глузувати з кого-небудь»), що й трансформувалося у фонетичний варіант «lulz». Цікаво, що якщо «лол» увійшов до українського мережевого сленгу як вигук, то «лулз» — іменник на позначення будь-чого кумедного, веселого, смішного, з чого можна посміятися й отримати задоволення — «зловити лулзи». У спрощеному розумінні його синонімами можна вбачати слова «розвага», «сміх» [10], «стьоб». Зважаючи на згадану специфіку походження та, відповідно, його сутності, лулз часто має зловтішний характер [8], хоч і далебі не завше яскраво виражений.

Лулзи можна вбачати одним із визначальних факторів появи та функціонування зокрема мемів, мережевих субкультур, інтернет-фольклору, саме явище якого пов’язане з тим, що в інтренет-просторі «ніщо нізвідки не з’являється», натомість усе закорінене в загальнолюдську культуру, «розвивається в нових і незвичних умовах переконденсації інформації», її «перетворення, колективного переосмислення, багаторазової мутації і викривлення змісту» з набуттям змісту нового [3]. Таким чином, можемо стверджувати про постання феномену мережевого фольклору, безпосередньо пов’язаного з переосмисленням дійсності. У контексті вітчизняного досвіду одне із чільних місць у ньому посідає питомо український мем і медіавірус «фофудія».

Означене стало наслідком лулзів, стьобу прогресивних, патріотично налаштованих користувачів україномовного сегмента Всесвітньої мережі як над вітчизняними реаліями загалом (відсутність дієвих національної й інформаційної політик як наслідок постоколіальності України, великодержавно-шовіністична політика Російської Федерації щодо неї і засилля вітчизняної інформаційної сфери відповідною російськомовною продукцією, інформаційні війни тощо), так і пропагандистською дезінформацією систематичного характеру щодо утисків прав російськомовного населення в Україні.

Виникнення мему почалося із допису користувача Ноздреватенкова під час інтернет-чату з Петром Симоненком. Ішлося про те, що дочці дописувача, нібито мешканця Херсонської області й росіянина за національністю, в школі «заборонили носити такий атрибут російської культури, як фофудія». Нібито ображений у своїх почуттях і переконаннях користувач зажадав од лідера КПУ відповіді, доколи (в оригіналі російською — «доколе») триватиме таке «свавілля», на що Симоненко пообіцяв «розібратися» [10]. Достеменно невідомо, чи був означений допис цілеспрямовано створений «для лулзів», хоча це й убачається найбільш вірогідним. Приміром, за словами Ноздреватенкова, «заборону» носити фофудію в школі аргументували тим, що «державною мовою є українська». Використання саме невідомого широкому загалові слова «фофудія» (східна коштовна тканина; одяг, відповідний єврейському ефодові — одежі первосвященика) в означеному контексті пояснюють наявністю в ньому одразу двох «ф», що слугує на позначення непритаманного українській мові звуку. Так, за Борисом Грінченком, літера «ф» позначає не осібний звук, а звукосполуку «хв», іноді — звук «х» [11, с. 27–43].

Свідомі українські інтернет-користувачі скористалися ситуацією й задля її дієвої експлуатації створили в Живому Журналі карикатурну спільноту буцімто великодержавних шовіністів та українофобів, православних «істинних росіян» (відсилка до чорносотенців) «Фофудія» [12], насправді призначену для зловтішних глузувань над означеними. Мем швидко набув розголосу й із початкової спрямованості на кепкування з міфічних утисків російськомовних мешканців України трансформувавсь у цілеспрямоване висміювання великодержавного шовінізму, російських неоімперіалізму й ура-патріотизму, українофобії та заперечень усього українського — нації, історії, культури, держави тощо. Сам образ фофудії як нібито національного одягу й «атрибуту» російської культури став символом «істинного» росіянина, православного і патріота, а також його протесту супроти «гноблення» й «несправедливості», на ділі ж почав символізувати великодержавного шовініста й українофоба.

Прикметною є й рефлексія фофудії на так зване мовне питання. Всі інші мови, крім російської, сповідники «ідеології» проголосили штучними й неповноцінними, однак при цьому, послуговуючись винятково російською, роблять це з дотриманням оригінальної орфографії, використанням специфічної лексики, для посилення саркастичного ефекту — ксенофобської, антисемітської, зі вкрапленнями церковнослов’янської лексичної архаїки, часом — притаманної дореволюційній імперській Росії в поєднанні з відповідними стилістичними, граматичними й орфографічними особливостями. Однак найбільш промовистим та оригінальним тут можна вбачати те, що члени спільноти й сповідники її поглядів пишуть російські слова із використанням українських літер («канонічєскій язьік»), що традиційно пояснюють підступами жидобандерівців (про них йтиметься далі), які «видерли плоскогубцями всі клавіші з російськими літерами й спалили їх» [13]. Прикладом такого написання може слугувати розшифрування одного з найбільш уживаних адептами фофудії скорочень «ИЗИЖБК» — «извините за использованиє жидобандеровской клавіатурьі». Часте застосування подібних гротескних абревіатурних скорочень спеціально спрямоване на забезпечення особливого комічного ефекту. Сарказмові також сприяє широке використання великодержавно-шовіністичних та українофобських ідеологем, гасел і закликів, притаманних як чорносотенцям, так і сучасним пронацистським і праворадикальним російським організаціям.

Про феномен фофудії свідчить і наявність у неї власної атрибутивної лексики. Поміж неї — скорочення «ВВП» (Володимир Володимирович Путін), «Газпром», «МП» (Московський патріархат), «ФСБ», якими послуговуються за принципом, аналогічним уживанню знака правової охорони товарного знака; «исконньій» (властивий «істинному» росіянинові; такий, що має глибоке історичне коріння в контексті російської державності або культури); «каноничньій» (єдино правильний з позицій російських імперських традицій); «исполать» (висловлення підтримки, схвалення чогось «канонічного», «путиноугодного», себто такого, чому притаманний великодержавний шовінізм) тощо. Згадане представляє цілком звичні слова або застарілу лексику, що в контексті фофудії набули нових значень. Однак наявні тут і неологізми, приміром — «светолубок (свєтолубокъ)» (світлина; за аналогією — «пользолубок» (юзерпик, аватар), «движелубок» (відео)), «Междусетье» (Інтернет) [8].

Члени «Фофудії» як спільноти «исконньіх» («істинних») «руССкіх людей» (росіян), а також прибічники її «поглядів» ідентифікують себе, відповідно, як «ісконників» (літературний український відповідник — «такий, що є споконвічним») і «фофудієносців», що певним чином пародіює назву російської ортодоксальної шовіністичної релігійно-політичної організації «Союз православних хоругвеносців» [14]. Серед основних занять учасників і симпатиків «Фофудії» — своєрідний моніторинг насамперед Інтернету з метою пошуку проявів великодержавного шовінізму й українофобії, специфічне реагування на них, що полягає у саркастичній підтримці, гіперболізовуваному схваленні, породженні флеймів задля провокації та висміювання означеного й причетних до нього.

Із часом первинна ЖЖ-спільнота, нині заморожена, проте збережена як меморіал «правому дєлу» й «нєзабвєнному Ільє Ноздрєватєнкову» [12], трансформувалася в «Орден Священної Фофудії», що має навіть власний «статут» [15] і «Храм Св. Фофудії (МП)» [16]. Також при згаданому орденові існувала галерея слави, головною відзнакою якого був «Перехідний орден Священної Фофудії» за особливо прикметні українофобські або ксенофобські загалом вислови та прояви. Варто відзначити й наявність імпровізованого «Тлумачного словника фофудіїста» [17], який однак не претендує на всеохопність репрезентації відповідної лексики.

Комічність феномену фофудії, його розмах, у межах якого формується власний самобутній фольклор, своєрідна саркастичність і неабиякий потенціал щодо породження лулзів спричинилися до виходу мему за межі не тільки Живого Журналу, а й Інтернету і постання медіавірусу. Стилістикою фофудії, «канонічєскім язьіком» зокрема, став послуговуватися відносно широкий загал українських і білоруських користувачів Усесвітньої мережі, саме ж поняття фофудії почали застосовувати й у російському політологічному середовищі на позначення прихильників шовіністичного й ультраконсервативного, їхніх ініціатив і переконань [8].

Показово, що феномен спричинив появу інших мемів, чи не найвідомішими й найуживанішими з-поміж яких є «доколє?» і «львівське метро». Церковнослов’янське слово, що вже давно вийшло з активного вжитку, перетворилося на символ вияву незгоди з «наступом» на все російське й непокори йому «істинним» росіянином, заклик «боротися» й терпляче чекати на відновлення «історичної справедливості», що має полягати в «неминучому возз’єднанні» України як «тимчасово окупованої жидобандерівцями території» з «істинно» православною Росією. Натомість львівське метро є міфічним підземним комплексом, спеціально призначеним для масових тортур і знущань над росіянами (надто російськомовними немовлятами та священиками Московського патріархату) [10], а похідне від нього «жахи львівського метро» — гіперболізованим збірним образом усіх тих «мук» і «страждань», через які начебто доводиться проходити росіянам в Україні.

Тему львівського метро та «жахіть» його «катівень» можна простежити в романі «Місто Львів» невідомого автора, віртуального персонажа українсько- й російськомовного сегментів Інтернету, який позиціонує себе як Іван Денікін — доктор історичних наук, професор, видатний науковець і літератор, троюрідний племінник генерала Антона Денікіна і великий патріот Росії. Сам він і його сторінка в Живому Журналі [18] є типовою для фофудії пародією на великодержавний шовінізм та українофобію. Аналогічно й творчість професора Денікіна («Шлях Лумумби, або НАШІ в Конго», «Сокира Олекси Довбуша», «За наше дєло. Архів професора Денікіна» й інші) безпосередньо пов’язана із феноменом фофудії й споріднена з ним.

Особливої оригінальності й дошкульності сарказмові Івана Денікіна додає той факт, що широко вживаним у його творах є певною мірою гіперболізований переказ абсурдних поглядів російських великодержавних шовіністів та українофобів. Тож автор уміло застосовує той самий принцип, який використовує фофуді, висміюючи опонентів за допомогою їхніх власних переконань, при цьому промовисто демонструючи їхню безглуздість. Приміром, у згаданому романі «Місто Львів» Денікін просто вклав у вуста його героїв типові великодержавно-шовіністичні й українофобські стереотипи, штампи, надавши їм саркастичної гротескності. Авторові влучність і дотепність значно посприяли популярності розповсюджуваного винятково через Мережу «Міста Львова» серед широкого загалу, надто молоді, а також і самого «нащадка» одного з лідерів Білого руху, переконливим свідченням чого можна вважати появу так званих «лжеденікінських дописів», що намагалися копіювати стилістику й тематичне спрямування, притаманне «справжньому» професорові.

Як реакцію на систематичні приниження честі та гідності українства, його історії, культури та мови, неприховану українофобію, якої не позбавлені й вітчизняні суспільство та політикум, є всі підстави вбачати феномен фофудії проявом зрілості української нації, спроможної протистояти означеному в нетиповий оригінальний спосіб, за допомогою гумору [14]. Підтвердженням упливовості й значущості мему, а також постання на його основі медіавірусу може слугувати той факт, що він посів чільне місце в питомо українському складникові інтернет-фольклору, вийшов за межі Мережі, заявив про себе в літературній площині [19] й поступово утверджується в медіапросторі. До прикладу, ЗМІ не тільки виявляють цікавість власне до специфіки відповідного мему [20], а й починають уживати відповідний мем на позначення різноманітних проявів великодержавного шовінізму й українофобії.

Фофудія спричинила появу двох антагоністичних субкультурних психотипів на теренах Руй УАнету: так званих «ісконників» (рос. «исконники», часом — «иССконники») і «жидобандерівців» («жидобандеровцьі») [8]. Прикметно, що якщо перші дещо вийшли за межі відповідного фольклору, то останні зберігають із ним тісний взаємозв’язок. Річ у тім, що із часом спершу одна із самоназв адептів суто фофудії, які насправді висміювали відповідні погляди шляхом їх гротескного сповідування, «ісконники» поширилася на великий загал справжніх сповідників великодержавно-шовіністичних та українофобських переконань. Натомість «жидобандерівці» у фофудії постали найлютішими ворогами «істинного» росіянина, які «тимчасово окупували споконвічно-російські («исконно-руССкіє») землі» — Україну. Загалом утворені аналогічним складанням основ словашироко вживані в межах відповідної «ідеології» через притаманний фофудії антисемітизм — на позна чення як будь-яких неналежних до росіян націй або етносів із негативною конотацією («жидояпонцы», «жидожиды» тощо), так і тих «нечисленних» узурпаторів влади на певних територіях, населених «переважно російським» населенням, яких вони пригноблюють («жидоприбалты», «жидобандеровцы») [14]. Саме слово «жидобандеріці» набуває особливої комічності через свою абсурдність з огляду на відповідні догми російського імперського світогляду, тож є черговим інструментом у нетиповій відсічі великодержавному шовінізмові й українофобії.

Як висновок зазначимо, що розглянуті питомі українські медіавіруси спричинилися до виникнення власних мемів, вийшли за межі Інтернету, де відіграють досить вагому роль, і посіли певне місце в українському медіапросторі. Вони розкривають складність і повноту його комунікаційних зв’язків, генерують різноманітну, почасти суперечливу комплексну проблематику й породжують реакцію аудиторії протягом уже досить тривалого часу, що зумовлює притаманну медіавірусам спрямованість на певні суспільні трансформації, якими й позначилися противсіхи та фофудія. Іншим переконливим підтвердженням їх приналежності до медіавірусів може слугувати те, що вони спричинили ускладнення відповідних порушених питань, репрезентували їх у всій неоднозначності комплексності проблематики, уникаючи при цьому її спрощення.



Номер сторінки у виданні: 125

Повернутися до списку новин