Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Екологічна свідомість та самосвідомість як предмет наукового дослідження





Алла Литвинчук, аспірантка кафедри історії, політології та психології Житомирського національного агроекологічного університету УДК 159.923.2

 

Здійснено аналіз теоретико-методологічних підходів до вивчення свідомості особистості, зокрема її екологічної свідомості та самосвідомості. Окреслено дефініцію «екологічна самосвідомість», перспективи подальшого дослідження феномену.

Ключові слова: свідомість, екологічна свідомість, екологічна самосвідомість, природа, Світ 

 

Осуществлён анализ теоретико-методологических подходов к изучению сознания личности, в частности экологического сознания и самосознания. Очерчена дефиниция «экологическое самосознание», перспективы дальнейшего исследования феномена.

Ключевые слова: сознание, экологическое сознание, экологическое самосознание, природа, сознание, Мир

 

The analysis of the theoretical and methodological approaches to the study of consciousness of the individual, in particular, environmental consciousness and self-awareness. Delineated definition of «environmental consciousness », the prospects for the further study of the phenomenon.

Key words: consciousness, the World, environmental awareness, environmental consciousness, nature

 

Сучасна екологічна криза зумовила необхідність екологізації суспільної свідомості. В останні десятиріччя спостерігається масове розповсюдження та зростання значущості соціально-екологічної проблематики екологічної свідомості суб’єктів. Також формується екологічна самосвідомість, для якої характерний інтегральний спосіб відображення Світу та комплексний характер регулювання відносин у системі «Я-природа». І якщо в царині екологічної психології активно досліджувалось явище екологічної свідомості, її структура та функції, то проблема екологічної самосвідомості не вивчалась.

Проте усвідомлення особливостей функціонування систем «людина-природа», «людина-людина» як структурних, активних елементів навколишнього середовища, усвідомлення особистістю свого місця у Світі є невід’ємним елементом самосвідомості суб’єкта.

У зв’язку з цим ми поставили за мету зробити критичний аналіз теоретичних досліджень свідомості та самосвідомості особистості, зокрема її екологічної свідомості задля виокремлення феномену екологічної самосвідомості як предмету наукового дослідження.

Передбачається, що екологічна свідомість — складне, багатогранне, системне явище, яке є нерозривним зі самосвідомістю особистості. У феномені «екологічна свідомість» виокремлюються конструкти, що становлять основу екологічної самосвідомості. Екологічна самосвідомість — одна із форм світоглядного самоусвідомлення особистості.

Однією з форм свідомості людини є екологічна свідомість, що в останні десятиліття активно досліджується. ( С. Дєрято, А. Льовочкіна, Г. Пустовіт, Н. Пустовіт, О. Плахотнік, В. Скребець, В. Ясвін та ін.) На розвиток особистісної свідомості впливає розвиток суспільної свідомості, зокрема ідеї, погляди, теорії. Останні впливають і на розвиток та становлення екологічної свідомості.

В. Скребець визначає, що «екологічна свідомість — це вищий рівень психічного відображення природного та штучного середовища, свого внутрішнього світу, рефлексія відносно ролі та місця людини в біологічному, фізичному та хімічному світі, а також саморегуляція цього відображення» [15, с. 209].

За антропоцентричним підходом екологічна свідомість — це знання й розуміння людиною своїх можливостей впливу на природу, визначення цілей такого впливу, оцінку варіантів передбачуваної поведінки в екосередовищі, врахування наслідків поведінки і пізнання самого себе як однієї з підсистем екосистеми [10, с. 97].

Також екологічну свідомість розглядають як відображення свідомості процесів взаємодії між людиною як організмом та людиною як особистістю, з однієї сторони, і суспільством та навколишнім світом — з іншої, в тих аспектах біологічного та соціального життя, що обумовлені природними факторами [14, с. 85]. Під екологічною свідомістю розуміють єдність розуміння навколишнього середовища і місця, функцій людини в ній [8, с. 144]. К. Романова означає екологічну свідомість як систему етичних, когнітивних, естетичних, прагматичних стосунків людини з природою та з самим собою.

В. Медвєдєв та А. Алдашева поділяють численні аспекти екологічної свідомості на дві групи, що складають єдине ціле:

— усвідомлення матеріального світу, відношення між його системами;

— визначення місця й функцій людини в цих зв’язках матеріального світу.

Дослідження проблеми свідомості є нерозривним з вивченням психологічних особливостей самосвідомості. Так, В. Зінченко в пошуках визначення поняття «свідомість» звертається до парадигми «свідомість у світі свідомості» та змінює її на «Самосвідомість у світі свідомості». Він зазначає, що епіцентром свідомості та самосвідомості є усвідомлення власного Я [10, с. 104].

Проблема самосвідомості особистості ґрунтовно розглянута у працях вітчизняних (Б. Ананьєв (1948), Л. Божович (1968), Л. Виготський (1982), І. Кон (1999), О. Леонтьєв (2006), В. Мерлін (1973), С. Рубінштейн (1973), В. Столін (1983) ) та зарубіжних (А. Бандура (1978), Р. Бернс (1977), А. Маслоу (1982), К. Хорні (1950)) вчених. Нині цей феномен та його аспекти досліджуються багатьма психологічними школами, що так чи інакше пов’язані з психологією особистості, психологією розвитку. Це породжує неоднорідність поглядів щодо походження та генезису явища самосвідомості.

У філософії самосвідомість визначається як смислова єдність світу, внутрішнього та зовнішнього, воно об’єднується розумінням, яке складається незалежно від повноти знань про оточуючу дійсність та самого себе [6].

Найбільш загально окреслює самосвідомість М. Гарнцев: «самосвідомість особистості, виступаючи її динамічним ставленням до її власного світу, містить у собі як одним із найважливіших компонентів (самосвідомості... уточнення наше. — А.Л.) сприйняття і усвідомлення людиною простору і часу як взаємообумовлених реальностей і категорій, що виступають вагомим фактором світоглядного самоусвідомлення особистості» [6, с. 154].

М. Каган, розглядаючи самосвідомість з позиції кібернетики, стверджує, що для урегулювання знань про систему (оточуючу дійсність) необхідні два джерела інформації: зовнішнє та внутрішнє. Зовнішнє забезпечує знаннями про те, що знаходиться поза системою, а внутрішнє — інформацією про саму систему. Цими джерелами і виступає «свідомість» та «самосвідомість» [11]. Таке визначення, хоч і з великими умовностями, все ж перегукується з припущенням про те, що самосвідомість виникає та розвивається одночасно зі свідомістю (П. Чамата).

На межі філософського та психологічного розуміння самосвідомості знаходиться підхід В. Баліна про структуру індивідуальної свідомості. В цьому феномені він виділяє два компоненти — «почуття Я» і «світосвідомість», які є рівнозначними. Самосвідомість, на його думку, — це більш складна форма індивідуальної свідомості. Вона є замінником «відчуття Я», самості, відчуття самобуття, факту усвідомлення свого існування. Очевидно, завдяки виокремленню «Я» і «не Я» було однією з умов породження антропоцентризму і анімістичного погляду на світ. Відчуття самобуття поділяє світ на дві частини «Я» і «не Я», дозволяє бачити навколишнє середовище не залежно від факта свого існування, створює критерії для ієрархізації предметів і явищ, задає його мірність та масштаб. Відчуття «Я», на думку В. Баліна, дозволяє відділити себе від навколишнього середовища і протиставити середовище собі. Наявність «відчуття Я» означає, що суб’єкт відділив свої реакціїї від себе та зміг спостерігати за собою «збоку» [2, с. 125].

С. Рубінштейн визначав самосвідомість як «Я», яке як суб’єкт свідомо привласнює собі все, що він робить, відносить до себе всі справи, до яких причетний, і свідомо бере на себе за них відповідальність як їх автор і творець» [14, с. 102].

Досить глибоко розглянуто питання усвідомлення себе, своєї самості у працях І. Кона: чітко структуровані та синтезовані філософські, соціально-психологічні, історико-культурні аспекти самосвідомості особистості та проаналізовані експериментальні дані [12].

Самосвідомість розглядали [5] не як першопричинну даність, що притаманна людині, а як продукт розвитку; при цьому самосвідомість не має своєї, окремої від особистості лінії розвитку, але включається як сторона в процес її розвитку. В ході генезису, у міру того як людина набуває життєвого досвіду, перед нею не тільки відкриваються всі сторони буття, але й відбувається більш чи менш глибше переосмислення життя. С. Рубінштейн писав: «процес переосмислення життя проходить через все буття людини, утворює найсокровенніший і основний зміст її сутності, визначає мотиви її дій і внутрішній зміст тих задач, що вона вирішує в житті» [14].

В. Мерлін виділяє чотири компоненти самосвідомості особистості (синонімом тут виступає термін «образ «Я»):

— усвідомлення відмінності себе від решти світу;

— усвідомлення «Я» як активного початку діяльності суб’єкта;

— усвідомлення своїх психічних властивостей, емоціональних самооцінок;

— соціально-моральна самооцінка, самоповага, що формується на основі накопиченого досвіду спілкування та діяльності [13, с. 209].

Також, розглядаючи структуру свідомості, використовують поняття «Ситуативне Я» і «Особистісне Я». «Ситуативне Я» позначає конкретні форми усвідомлення себе в теперішньому часі, тобто неопосередковані процеси діяльності самосвідомості. «Особистісне Я» — це стійка структурна схема самоставлення, ядро синтезу «Ситуативних Я». В кожному акті самосвідомості одночасно виражаються елементи самосвідомості та самопереживання. Оскільки самовідображаються всі процеси свідомості, то людина може не тільки усвідомлювати, оцінювати та регулювати власну психічну діяльність, але й усвідомлювати себе усвідомлюючим, самооцінюючим [3].

Деякі вчені [5] разом з Л. Столяренком у структурі самосвідомості виділяють: 1) «Я як діючий суб’єкт»: усвідомлення близьких та далеких цілей, мотивів свого «Я»; 2) «Реальне Я» та «Ідеальне Я»: усвідомлення своїх реальних та бажаних якостей; 3) «Я як об’єкт, за яким спостерігаю»: пізнавальні когнітивні уявлення про себе; 4) емоційне, чуттєве уявлення про себе.

В. Столін, узагальнивши дослідження основних підходів, пропонує такі основні точки зору на ґенезу та генезис самосвідомості [16]:

— найпростіша самосвідомість у розвитку дитини передує свідомості, тобто зрозумілому та чіткому уявленню про предмети. Самосвідомість у найпростішій її формі складається з неясного відчуття власного існування (за В. Бєхтєрєвим);

самосвідомість дитини — етап у розвитку свідомості, підготовлений розвитком мовлення і довільних рухів, зростанням самостійності, а також змінами у стосунках з оточуючими, що пов’язані з цими процесами (за Л. Виготським, С. Рубінштейном);

самосвідомість виникає й розвивається разом зі свідомістю (за П. Чамата);

— зародження самосвідомості пов’язане вже з внутрішньоутробним розвитком (В. Столін зазначає спірність такого погляду, адже більшість дослідників наголошують на важливості й необхідності міжперсональних стосунків для розвитку самосвідомості);

— поява самосвідомості пов’язана у дитини з появою у неї можливості стати на місце іншого, засвоїти різноманітні перспективи в сприйманні і оцінці власних властивостей (за Ч. Кулі та Дж. Мідом);

— деякі вчені вважали розвиток самосвідомості головним новоутворенням підліткового та юнацького віку (за І. Коном)

І. Кон виділяв поняття «автономізація самості» і пов’язував з ним стабілізацію і диференціацію образів «Я», що готують подальші зрушення в змісті і структурі самосвідомості, які припадають, в основному, на підлітковий та юнацький вік і ґрунтуються не на змінах характеру чи ієрархії окремих самооцінок, а на постановці нових, більш загальних і чіткіше сформульованих питань про себе та свої можливості [13, с. 211].

Також самосвідомість варто розглянути з позиції Я-концепції Р. Бернса. Установки «на себе», що конкретизують Я-концепцію можна співвіднести з самосвідомістю, як поняттям про себе самого [3]:

— образ Я («Я реальне», «Я ідеальне») — уявлення індивіда про самого себе;

— самооцінка — афективна оцінка цього уявлення, яка може бути різної інтенсивності, оскільки конкретні риси образу Я можуть викликати сильніші чи слабші емоціїї, що пов’язані з їх прийняттям чи осудженням;

— потенційна поведінкова реакція на конкретні дії, які можуть бути викликані образом Я і самооцінкою.

Деякі вчені дотримуються твердження про подвійність людського Я:

— Я як суб’єкт, що усвідомлює та регулює свої дії;

— Я як об’єкт, що здійснює ці дії.

Перше Я — це суб’єкт своїх дій, свого пізнання, своїх емоції, друге Я — складається з фізичного, духовного, соціального потенціалу людини [2, с. 132]

Ю. Гіппенрейтер визначає самосвідомість як образ себе і ставлення до себе, що також складається з двох компонентів. Із них виводяться основні функції самосвідомості — пізнання себе, удосконалення себе, пошук сенсу життя. При цьому з усією впевненістю стверджується, що пошук сенсу життя є однією з найважливіших функцій самосвідомості [7, с. 206].

Проаналізувавши вище названі сутності підходів, можна стверджувати, що погляди про виникнення та розвиток самосвідомості зводяться до таких міркувань:

— самосвідомість, як першооснова свідомості, початковий елемент;

— самосвідомість — частина свідомості;

— самосвідомість — одночасне утворення, яке розвивається незалежно від свідомості;

— самосвідомість — явище, що з’являється на перших етапах раннього онтогенезу;

— самосвідомість — можливість осягнути почуття іншого та перенести стан іншого на себе;

— самосвідомість — новоутворення підліткового та юнацького віку (розвиток самосвідомості на більш пізніх етапах людського життя та обумовленість цього відносинами з навколишнім світом (система «Я — природа»), емпатійності як чинника самосвідомості.)

Узагальнивши дефініції самосвідомості, виокремлюються спільні твердження для всіх визначень:

— самосвідомість визначається, в першу чергу, як процес, за допомогою якого людина пізнає себе;

— самосвідомість являє собою складну структуру з багатьма компонентами;

— самосвідомість формується в процесі і на основі досвіду особистості, інтегруючи образи себе та свого досвіду в єдине ціле. На основі цих уявлень відбувається усвідомлення власного «Я» як унікального, відмінного від інших суб’єкта, а також оцінювання власної поведінки.

Інтегрувавши всі підходи, можна означити самосвідомість як одночасно і явище, що має складну багатокомпонентну структуру, і процес самопізнання себе, як частини Світу, інтеграція отриманого образу у картину буття, усвідомлення власної винятковості, унікальності та єдності з навколишнім середовищем.

Отже, хоча власне екологічна самосвідомість поки ще не розглядається вченими, проте аналіз змістовного наповнення дефініцій «екологічна свідомість» дає можливість виокремити деякі конструкти, що можна віднести до поняття «екологічна самосвідомість»: вищий рівень психічного відображення <…> свого внутрішнього світу [5]; пізнання самого себе як однієї з підсистем екосистеми [10]; взаємодії між людиною як організмом та людиною як особистістю [14]; відносин людини з природою та з самим собою [9].

Зважаючи на сказане вище, можна вважати, що екологічна самосвідомість — це усвідомлення себе одночасно і частиною екосистеми, і унікальною особистістю; взаємодія на основі цього з навколишнім середовищем та з самим собою. Екологічна самосвідомість — інтегральне відображення особистістю Світу, свого місця в ньому та смислова єдність з ним як одного з унікальних та самодостатніх елементів біопсихосоціодуховної системи (екосистеми).

Проаналізувавши праці вчених, можна дійти висновку, що задля успішного вирішення проблеми екологічних криз потрібно, перш за все, розвинути екологічне мислення, екологічну свідомість, екологічну самосвідомість, екологічну культуру.

Висновки. За результатами теоретичного аналізу можна дійти таких висновків:

Проблема екологічної свідомості та самосвідомості особистості — складна, багатогранна та неоднозначна, що обумовлює велику кількість різноманітних поглядів на неї.

Самосвідомість особистості — це здатність її до інтегрального відображення світу та смислової ідентифікації з ним. Розвиток і трансформування свідомості та самосвідомості особистості поступово відбувається впродовж усього її життя під впливом особистісних внутрішніх та незалежних від людини зовнішніх факторів.

Вивчення екологічної свідомості та самосвідомості особистості в юнацькому та дорослому віці має важливе наукове значення. Саме у цьому віці людина здатна активно перетворювати навколишнє середовище, яке у свою чергу теж здійснює вплив на людину. Тому від рівня розвитку свідомості та самосвідомості особистості залежить, наскільки взаємодія з навколишнім світом буде підпорядковуватись законам моралі та духовності.

Екологічна самосвідомість особистості — це усвідомлення себе одночасно і частиною екосистеми, і унікальною особистістю; взаємодія на основі цього з навколишнім середовищем та з самим собою.

Проведений аналіз, звичайно, лише частково торкається проблеми екологічної самосвідомості. Тому перспектива подальших досліджень вбачається в теоретичному та емпіричному дослідженні явища; створенні психологічної моделі динаміки екологічної самосвідомості в юнацькому та дорослому віці; в розробці та застосуванні психолого-корекційної програми для підвищення рівня екологічної самосвідомості в юнацькому та дорослому віці.



Номер сторінки у виданні: 217

Повернутися до списку новин