Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

ВІЙНА РОСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ РОСІЙСЬКА ПРОПАГАНДА ЯК СКЛАДОВА «ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ»





Хоружий Григорій, доктор філософських наук, Київський національний торговельно-економічний університет (Україна, Київ), кафедра філософських та соціальних наук, професор,

е-mail: g.khoruzhyi@gmail.com

АНОТАЦІЯ

Автор аналізує певні особливості «гібридної» війни, яку веде Російська Федерація проти України, та її пропагандистську складову, різні інсинуації щодо внутрішньої та зовнішньої політики нашої держави. У статті розглядаються спроби російської пропаганди активно застосовувати так звану «м’яку силу» і маніпулювати громадською думкою, що можна вважати інформаційною агресією, спрямованою на дестабілізацію ситуації в Україні та дискредитацію її міжнародного авторитету. Метою статті є дослідити сутність російської пропаганди і показати її роль в підготовці та здійсненні агресії проти Української держави. Певна увага приділяється також намаганням російської пропаганди посилити інформаційний вплив на інші країни Європи та США,

Ключові слова: «гібридна» війна, інформація, засоби масової інформації, інформаційна політика, пропаганда, маніпулювання громадською думкою, дезінформація, агресія, громадянська війна, сепаратизм, ядерне роззброєння

 

RUSSIAN PROPAGANDA AS A COMPONENT OF «A HYBRID WAR»

Khoruzhyi Grygorii, Doctor of Philosophical Sciences, Professor, Kyiv National University of Trade and Economics (Ukraine, Kyiv), Department of Philosophic and Social Sciences, Professor,

e-mail: g.khoruzhyi@gmail.com 

SUMMARY

The Аuthor analyzes cerain features of a hybrid war which Russia is waging against Ukraine and its propagandysts component, various insinuations about internal and external policy of our state. In the article are considered attempts of Russian propaganda to actively apply so called «delicate» power and to manipulate public opinion what can be considered as an information aggression, directed to destabilize situation in Ukraine and to discredit its international authority. The article aimes to explore the essence of Russian propaganda and to show its role in preparation and conduct of the aggression against Ukrainian state. Particular attention is paid to the attempts of Russian

propaganda to increase the informational influence on some other countries of Europe and USA.

Key words: «hybrid war», information, mass-media, information policy, propaganda, manipulation of public opinion, misinformation, aggresion, civil war, separatism, nuclear disarmament.

 

Особливістю «гібридної війни» є перш за все забезпечення максимального впливу на людей, їхню свідомість, психіку та поведінку. Тому проведення військових операцій здійснюється на завершальному етапі з метою отримання повної перемоги. Тривалою була також і пропагандистська підготовка російської агресії в Україні, яка була спрямована на дестабілізацію ситуації в країні і посилення недовіри нашого суспільства до своєї держави, що поєднувалась з формуванням позитивного ставлення до Росії.

Варто наголосити, що українське суспільство попри російську агресію і нині частково знаходиться під впливом засобів масової інформації РФ та керованих Кремлем ЗМІ в нашій країні, які стали важливою складовою частиною «гібридної війни» проти нашої країни. З цією метою в Російській Федерації «розкручуються» різні пропагандистські кампанії з застосуванням дезінформації та залякування людей, чому сприяє поширення ідеології сталінізму. Стурбованість з приводу агресивної інформаційної політики Москви все більше виникає і в інших європейських країнах. Так, Президент Литви Даля Грібаускайте нещодавно зазначила, що ми «живемо на нетрадиційному полі бою. Кремль намагається розширити свій вплив, підриваючи довіру людей до їхньої держави, до майбутнього та одне до одного. Пропаганда, кібервійна, економічний і політичний тиск — невід’ємні складові конфронтаційної зовнішньої політики» [1]. Таким чином, війна Росії в Україні та анексія Криму знову поставили на порядок денний Європи і світу питання російської пропаганди.

Поняття «пропаганда» походить від латинського слова «propagare»‚ що означає передавати далі, поширювати, розповсюджувати. Цей термін вживається в розумінні систематичних спроб формувати певні способи бачення, впливати на пізнання і поведінку людей. Однак через маніпуляцію в диктаторських режимах націонал-соціалізму та сталінізму пропаганда отримала досить негативне значення. Проте саме цей досвід використовувався в СРСР і застосовується в сучасній російській пропаганді. Вважається, що антиукраїнська і антизахідна пропаганда в РФ почала особливо ретельно розроблятись і втілюватись незадовго після приходу до влади В. Путіна.

Після початку Революції гідності в Україні російську пропаганду можна кваліфікувати як інформаційну війну. Тобто Росія почала готувати суспільну думку в РФ до агресії проти України. Після військової агресії, окупації і анексії Криму російська пропаганда не тільки змінилась за своїми методами та прийомами, але й стала найбільш фінансованою у світі, на яку витрачалось у 2012 році 1,6 млрд дол. США. Видатки на програму «Інформаційне суспільство» (2011–2020 роки) сягатимуть 40,6 млрд дол. США. Метою програми можна вважати повне охоплення російськомовного населення земної кулі як державними, так і приватними ЗМІ РФ. Активно використовуються чисельні групи інтернет-бойовиків — «кремлівських тролів» [2].

Сучасна інформаційна війна розглядається як управління інформацією з метою здобуття переваги над противником. Вона може включати збір відповідної інформації, забезпечення безпеки власних інформаційних ресурсів, поширення пропаганди або дезінформації. Мета інформаційної війни полягає в тому, щоб послабити моральні і матеріальні сили противника та посилити власні. Для цього використовуються заходи впливу на свідомість людини, що передбачають перш за все маніпулювання масами. Наприклад, керівник Центру стратегічних комунікацій НАТО в Ризі естонський полковник Айвар Яескі, який не так недавно проводив дослідження інформаційної війни Росії на території України, вважає дії Кремля «операцією з психологічного впливу на противника». У рамках цієї кампанії використовуються «старанно відібрані повідомлення, націлені на певну аудиторію в Україні, в Росії і на Заході». За його словами, головною зброєю російської пропаганди — є підроблені факти і фотографії [3].

Європейські країни вже займаються питаннями боротьби з російською пропагандою. Зокрема, 19 січня 2016 року відбулась зустріч міністрів закордонних справ країн Євросоюзу. Полковник вважає, що Європа повинна єдиним фронтом виступити проти цієї «величезної машини пропаганди», яка може стати проблемою на багато років. Адже в Європейському союзі «значна» частина населення виявилась під впливом «кремлівських» ЗМІ, в результаті чого майже половина французів і третина німців звинувачують Київ у конфлікті на сході України [4].

Тактика дій російських військ в Криму у березні 2014 року викликала дискусію про «нову стратегію гібридної війни», яку застосовує Російська Федерація. При цьому йшлося про унікальність поєднання і взаємозв’язок, динамічність і гнучкість застосування в принципі вже відомих елементів, які застосовувались в багатьох війнах. Стало очевидним підвищення ролі інформаційного чинника, що в окремих випадках ставав самостійним і нічим не поступався впливу воєнної складової війни.

Відомо, що поняття «гібридна війна» у західній науковій думці почало використовуватись у середині 2000-х років. Для характеристики російської агресії проти України пропонується використовувати такі терміни «неконвенційна війна» (unconventional warfare), «нерегулярна війна» (irregular warfare) чи «змішана війна» (compound warfare), а також спонсоровані державою «гібридні війни» (State-Sponsored HYBRID) [4].

Вважається, що сутність «гібридної війни» Росії сформулював у січні 2013 року у своєму виступі на загальних зборах Академії воєнних наук начальник Генерального штабу збройних сил РФ генерал армії Валерій Герасимов. Проте російська пропаганда представила його доповідь «як огляд досвіду військових в Європі, на Близькому і Середньому Сході, а також «кольорових революцій» на пострадянському просторі». Констатувалось, що в ряді випадків за своєю ефективністю невоєнні методи значно перевищили силу зброї. Таким чином, генерал зробив висновок, що акцент у веденні сучасної війни перемістився в бік широкого застосування політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невійськових заходів, спрямованих на активізацію протестного потенціалу населення.

З досвіду операцій НАТО і «кольорових революцій» в Грузії і в Україні Герасимов пояснив, що кампанія тиску невійськовими засобами нерідко доповнюється військовими засобами прихованого характеру [5]. Герасимов запропонував концепцію «збереження розмитих кордонів між війною і миром, а також між професійними солдатами і ополченцями». Генерал акцентував увагу на важливості поряд з бойовими діями вигравати інформаційну війну [6]. Пізніше міністр оборони РФ Сергій Шойгу підкреслив значення і можливості інформаційного протиборства. Правда, він вважає, що Інтернет переповнений повідомленнями про інформаційну війну, яка ведеться країнами Заходу проти Росії [7].

Слід зауважити, що російські спецслужби ще в 90-і роки інтенсивно зайнялись питаннями «інформаційної війни». По суті йшлося про те, щоб, цілеспрямовано використовуючи інформацію, спотворити сприйняття реальності і викликати у населення шляхом дезінформації бажану реакцію. Російські фахівці часто називають таку сукупність методів і прийомів «рефлексивним контролем», який полягає в тому, щоб примусити противника прийняти правильне з точки зору комунікатора рішення [9]. Цим в Росії займається ціла армія «політтехнологів» і так званих «Spindoktoren» (докторів-інтриганів), як їх називає німецька преса, що використовують великий набір маніпулятивних методів та технік, демонструючи певну ефективність у контрольованому Кремлем інформаційному просторі.

Сучасна російська пропаганда спочатку активно застосовувалась в основному з метою забезпечення влади Путіна. Згодом Кремль, мобілізувавши засоби масової інформації в РФ та проросійські медіа в нашій країні, суттєво посилив свій вплив на інформаційний простір України. При цьому російська пропаганда почала працювати більш диференційовано з населенням. Так, наприклад, російські видання в Україні та проросійські ЗМІ переконували наших громадян в необхідності дружби, співробітництва та стратегічного партнерства двох країн. Проте інформаційний вплив на громадян РФ виглядав зовсім інакше. Активно використовуючи засоби масової інформації, в яких уже протягом багатьох років важко були знайти більш-менш об’єктивний матеріал про Україну, Кремль цілеспрямовано формував думку про недієздатність української держави, підігрівав антиукраїнські настрої в російському суспільстві.

У результаті такого диференційованого впливу, який здійснювався під керівництвом адміністрації президента РФ, виникла досить різна орієнтація суспільств двох країн. Так, наприклад, за різними соціологічними опитуваннями, до 15 % українських громадян мали лише певні негативні уявлення про Російську Федерацію. Утім, близько 60 % респондентів в РФ чітко висловлювали негативну позицію щодо українців та нашої країни в цілому. Багато інших прикладів і фактів російсько-українських відносин та зовнішньої політики РФ протягом тривалого періоду повинні були б налаштувати наших громадян та й міжнародну громадськість на більш критичне ставлення до нашого «стратегічного партнера» і його можливих дій. Українські засоби масової інформації також не помічали інформаційної підготовки «гібридної» війни. Тому не слід дивуватись, що нині майже

80% росіян готові воювати проти України, а значна частина українського населення демонструє «толерантність» стосовно країни-агресора.

Часто, особливо на початку російської агресії, можна було чути про «несподіваний» характер війни, що вимагає хоча б короткого екскурсу в політику РФ стосовно України упродовж періоду незалежного поступу нашої держави. Так, було очевидно, що Російська Федерація не сприйняла розпад Радянського Союзу як об’єктивний процес, не змирилась з утворенням суверенних, незалежних держав на території колишнього СРСР. Попри значні зусилля української дипломатії, численні переговори і консультації на різних рівнях Росія обмежилась делімітацією кордону і то неповною. Таким чином, лінія державного українсько-російського кордону не була проведена на території. Відсутність демаркації РФ використовувала як привід, щоб вважати Україну країною без кордонів. Не був справедливим і розподіл Чорноморського флоту Радянського Союзу. При цьому Росія всіляко зволікала і ускладнювала переговори щодо перебування ЧФ РФ на території України. Російській Федерації вдалось забезпечити собі значний вплив на певні політичні еліти нашої країни і таким чином фактично стати фактором внутрішньої політики України. Крім цього, РФ блокувала просування України на євроатлантичному напрямку, залишаючи нашу країну потенційно беззахисною перед потенційним агресором.

Вже з початку 1990-х років Росія формувала плани розчленування України, зокрема організації «південно-східного фронту», що в наш час проявилось у створенні так званих «ДНР» і «ЛНР». Претензії Російської Федерації на Донбас підтвердив і президент Путін, який назвав «маренням» включення Донбасу до складу України в радянський період. При цьому він не вважає «маячнею» передачу

РРФСР в 1919–1928 роках Бєлгородщини, Стародубщини (північних районів Чернігівської області), Таганрожжя та Східного Донбасу, які на той час реально належали Україні.

Відверто абсурдним і провокаційним було рішення Верховної Ради РФ «Про статус міста Севастополя», яким Російський парламент вирішив 9 липня 1993 року підтвердити російський федеральний статус українського міста Севастополя станом на грудень 1991 року, тобто вже після проведеного в Україні референдуму. Як відомо Рада безпеки ООН засудила територіальні претензії Російської Федерації. Ще тоді були спроби підрозділів ЧФ РФ захопити приміщення парламенту та уряду Автономної Республіки Крим. Проявом російської агресії було і будівництво дамби з тим, щоб захопити український острів Тузла та суттєво перенести морський кордон на користь Росії. Дещо пізніше виникла ідея створення так званої «південної дуги» від Донбасу до Придністров’я, включаючи Автономну Республіку Крим.

Нового рівня, як вважають німецькі журналісти, російська пропаганда досягла під час конфлікту в Україні. Використовуючи різні перекручення, напівправду та дезінформацію, російським пропагандистам вдалося вийти на вершину своїх брехливих акцій — переконати частину російського та українського населення в тому, що українці є «крайніми націоналістами» та «фашистами» [10]. Звинувачуючи українських патріотів у крайньому націоналізмі, Росія повністю ігнорує і перекручує ситуацію. Адже близько 63% учасників АТО є російськомовними громадянами.

 

Типовим прикладом російської пропаганди можна вважати кілька інтерв’ю керівника ФСБ РФ Миколи Патрушева [11]. В одному з них генерал стверджує, що «витверезіння українців буде жорстким і болючим». Перш за все, це стосується не майбутнього, а минулого. По-друге, особливо це торкнулось людей, які не помічали чи не хотіли бачити цілеспрямованих спроб Росії дестабілізувати ситуації в Україну і знищити її як суверенну державу. По-третє, українські громадяни у своїй більшості зрозуміли справжню, агресивну суть російської політики.

Можна називати й багато інших перекручень реалій сьогодення. Наприклад, генерал Патрушев масовий виступ неозброєних громадян за свої права проти корупційного режиму Януковича, який запросив в Україну російських окупантів, кваліфікує як «державний переворот». Захист українцями своєї території від російських агресорів вважаються «воєнними діями української влади проти жителів Донецької та Луганської областей». Суверенну політику України у ФСБ називають «оскаженілим антиросійським курсом Києва». Як виявляється, спеціалісти ФСБ попереджали про велику ймовірність загострення ситуації в Україні в умовах політико-економічної нестабільності. Утім, за словами Патрушева, ймовірність близького одномоментного захоплення влади в Києві з опорою на бойові групи «відвертих нацистів» тоді не проглядалась. І цього, до речі, не сталося, оскільки зміна влади відбулася конституційним шляхом. При цьому не слід забувати про масовий рух молодих неофашистів у Російські Федерації.

Послідовно, упродовж багатьох років займаючись дестабілізацією ситуації в Україні, Росія тепер вважає українську кризу «цілком очікуваним підсумком системної діяльності США та їх найближчих союзників». Таким чином, російська пропаганда знову повністю перекладає вину на США, які нібито відривають республіки колишнього СРСР від РФ.

У Росії визнають, що головною трагедією є відчуження народів України і Російської Федерації.Однак заспокоюють себе тим, що незалежно від подальшого розвитку взаємна значимість Росії і України одна для одної залишиться принциповою. Об’єктивно це так і має бути. Однак розв’язана РФ війна нанесла досить серйозний удар двостороннім відносинам. Більше того, російська політика виглядає такою, що РФ і надалі проводитиме курс на захоплення території сусідніх держав.

Проте загрозу двостороннім відносинам керівник ФСБ бачить не в цьому, а в тому, що в Україні «виросло ціле покоління, повністю отруєне ненавистю до Росії і європейськими цінностями». Оскільки, на його думку, «ці цінності для українців не призначені». При цьому проявляється звичка Росії нав’язувати сусідам свої цінності. Різні соціологічні опитування в РФ свідчать якраз про інше: масове отруєння свідомості молоді відбулось в Росії, що стало результатом масового «промивання мізків», пропаганди нацизму і шовінізму.

Він називає готовність українців захищати батьківщину «крайньою формою націоналізму». Підрив Росією економіки та оборонної сфери України і організація війни на території нашої країни видаються йому як «проект дестабілізації країни», з чим важко не погодитись. Однак метою таких дій, як виявляється, є створення інструменту «для радикального послаблення Росії». Метою цього нібито є «утримання на короткому повідку країн Євросоюзу», яким «нав’язуються антиросійські санкції і підходи». За його переконанням, Росія не вважає себе стороною конфлікту в Україні, а ось США «є ініціатором конфлікту», бо вони «ініціювали держпереворот». Очевидно, що у ФСБ «демократичними» вважають тільки свої акції в Криму і на Донбасі, тому й легітимні президентські та парламентські вибори в Україні кваліфікують як «переворот».

Президента-утікача з награбованим майном, який покинув свою державу і подався до Росії, генерал ФСБ вважає «cкинутим насильницьким шляхом». Янукович нібито відмовився підписувати Угоду з Євросоюзом, бо «не розібрався в суті» цього документа, а не під тиском Москви. При цьому не згадується грубий тиск на Україну і Європейський Союз у зв’язку з підписанням Угоди нинішнім керівництвом нашої держави.

Патрушев заявляє про готовність Росії надавати допомогу 2 мільйонам біженців з України до РФ, при цьому відверто підтасовуючи цифри. Адже майже стільки людей Росія своєю агресією змусила покинути свій дім і шукати притулку не в РФ, а на території своєї країни. Відверта агресія з порушенням усіх міжнародних угод поєднується з заявою про «недоцільність влізати в громадянський конфлікт» в Україні. Використовуються й інформаційні матеріали «ДНР-ЛНР», які дають російській пропаганді свідчення про «звірства в Україні». Росіяни воюють в Україні, як виявляється, з емоційних мотивів, а не за гроші і без мобілізації, і не відомо якою зброєю. Хто командує військовими підрозділами РФ та проросійськими терористами — також у ФСБ РФ «не знають». Генерал переконує, що Росія зробила все необхідне, маючи на увазі Мінські домовленості. Проте категорично не хоче відновлювати міждержавний українсько-російський кордон. Оскільки це буде виглядати «як блокада Ленінграду».

У російській пропаганді багато інсинуацій стосовно окупації АР Крим. Перш за все, чимало перекручень і відвертої брехні було висловлено щодо передачі Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР. Однак не довелось почути від російських «правдорубів» правдивої інформації про соціально-економічний стан Криму в 50-ті роки минулого століття. Складна ситуація на півострові протягом 10 повоєнних років практично не змінювалась, що зумовило керівництво РРФСР ініціювати передачу області Україні, з якою півострів був зв’язаний історично, географічно і економічно.

Проте поширеною була відверта брехня про «п’яного» Хрущова, який нібито «подарував Крим Україні». Водночас було повністю «забуто» всю чинну на той час процедуру передачі, яка включала рішення Верховної Ради РРФСР, потім рішення Верховної Ради УРСР і нарешті постанову Верховної Ради СРСР.

Ще до окупації АРК на території України можна було зустріти групи Російської православної церкви, які вели не церковну роботу, а вивчали політичну ситуацію і займались відвертою пропагандою. З однією з таких груп російських «вірян» довелось зустрітись у місті Береговому Закарпатської області. В ході дискусії з українськими громадянами «представники РПЦ» погрожували «у будь-якому разі забрати Крим».

Путін використав Збройні сили РФ у АРК, пояснюючи це «екстраординарною» ситуацією в Україні, яку світова спільнота такою аж ніяк не вважала. Тепер Росія відкидає загальновідомі звинувачення в анексії Криму та включенні його до складу РФ. Крим, як виявляється приєднався до Росії не тому, що вона цього захотіла, а «в результаті референдуму». Утім, світ знає про захоплення військовими РФ та озброєними людьми без пізнавальних знаків вищих органів автономної республіки та низки військових об’єктів України.

Тому досить дивною є заява МЗС РФ від 12 березня 2015 року, що Росія зобов’язалась утримуватись від загрози сили чи її застосування проти територіальної цілісності України чи її політичної незалежності. І цього вона нібито й дотрималась, оскільки під час окупації Криму

ніхто не загинув, а використання збройних сил, «зелених чоловічків», окупацію ними керівних органів влади АРК застосуванням сили не вважається. В документальному фільмі Путін заявив, що Росія була готова «до найбільш несприятливого розвитку подій», включаючи приведення у бойову готовність ядерних сил.

Поширеними є спроби російської пропаганди переконати наше суспільство в тому, що винними у конфлікті є як Росія — окупант, так і Україна — жертва агресії. Наприклад, на Заході й у Центрі країни переважна частина населення покладає вину на Російську Федерацію, а в решті областей чимало й тих, хто звинувачує обидві країни. Активно просувається російськими пропагандистами й ідея примирення з Росією, за яку виступають і певні політичні сили в Україні, а також УПЦ Московського патріархату. При цьому використовується як природне прагнення людей до миру, так і вплив російської пропаганди, спрямований на збереження окупації українських територій. Тому частина українського населення не розуміє суті та причин російської агресії і провину за війну покладає як РФ, так і на Україну.

В деяких регіонах України таких поглядів дотримується майже третина опитаних. Однак є й інша думка. Вона полягає в тому, що примирення з агресором, слід розглядати і як ідентифікацію з ворогом, як дії, що можна кваліфікувати як зраду Батьківщині в умовах війни.

Поширеними є спроби російської пропаганди переконати громадськість різних країн в тому, що конфлікт в Україні є «громадянською війною». Утім, головним тут є те, що конфлікт підготовлений і організований Російською Федерацією, військові підрозділи якої беруть безпосередню участь у бойових діях, і саме російські офіцери формують, готують і командують антиурядовими, протизаконними воєнними угрупованнями. Росія фінансує і забезпечує зброєю та іншими ресурсами свої та місцеві сепаратистські збройні підрозділи.

Контент «громадянська війна» має на меті не тільки приховати роль Росії як агресора, а й виправдати злочини її підручних як сепаратистів і учасників війни. Оскільки конфлікт нібито має дві сторони — Українську державу і «ДНР» та «ЛНР», обидві з яких нібито несуть свою відповідальність і провину. Певного уточнення потребує і досить вживане поняття «сепаратист». Так, дійсно, багатьох в Криму та Донбасі можна назвати сепаратистами, які фактично підтримали незаконний вихід зі складу України. Проте перед цим у названих регіонах не було тривалих масових сепаратистських рухів, які б керувались певною ідеологією, та свідомих спроб законним шляхом вийти зі складу України і належним чином врегулювати свої відносини з державою-матір’ю. На таку тенденцію не вказували і різні соціологічні опитування.

Отже, цей «сепаратизм» був підготовлений зсередини за участю не всього населення, а певних злочинних угруповань. Крім цього, він був інспірований воєнною агресією та відповідними пропагандистськими діями і виглядав як певний соціально-психологічний вибух. Таким чином, йдеться про людей, які зі зброєю в руках виступили проти своєї держави та законної влади і повинні нести відповідальність. Не можна спрощено ставитись до поняття «громадянська війна» і тому, що на неї дехто хоче списати всі злочини «сепаратистів», виправдати окупацію території російським агресором, силове захоплення влади під видом надуманих протизаконних «референдумів», масові руйнування населених пунктів та промислових об’єктів, знищення людей.

Чимало маніпуляцій можна знайти в російській пропаганді і щодо західних санкцій, які нібито не мають жодного значення, а тому їх треба відмінити. І слід зазначити, що на Заході знаходяться політики, які підтримують такі дії. Дійсно, оперуючи рубльовим виразом ВВП, можна повірити у стабільність російського бюджету. Утім, європейська статистика, що фіксує ситуацію в доларовому еквіваленті, показує інші дані. Так, у 2013 році валовий внутрішній продукт РФ становив 2,231 трлн дол. США, у 2014 році —2,029 трлн дол. США, у 2015 році —1,324. При цьому військовий бюджет з 2000 року до 2011 року збільшився у чотири рази і в 2013 становив, за офіційними даними, що, як правило, є заниженими, 72 млрд дол. США.

Російська пропаганда певною мірою обходить міжнародно-правові аспекти війни, відкидає або грубо перекручує їх. Тому доцільно формувати у наших громадян чітке бачення порушення Росією міжнародних правових актів та численних двосторонніх угод. Адже своєю агресією Росія розтоптала базові принципи і норми міжнародного права, зокрема Статут ООН та Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 року, що зобов’язують країни-підписанти відмовитися від застосування сили і погрози силою, вирішувати міжнародні спори мирними засобами. РФ фактично перекреслила базовий Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, укладений у травні 1997 року, та всю базу двосторонніх українсько-російських договорів, прийняті зобов’язання, гарантії і запевнення у повазі до суверенітету та територіальної цілісності України.

Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров, як відомо, заявив, що Росія не порушила Будапештський меморандум, оскільки він включав лише одно зобов’язання — не застосовувати проти України ядерну зброю. Проте факти говорять про інше. Варто нагадати тристоронню заяву Президентів України, США та Росії, підписану 14 січня 1994 року у Москві, у якій Леонід Кравчук, Білл Клінтон та Борис Єльцин підтвердили, що вони співпрацюватимуть між собою як повноправні та рівноправні партнери, а відносини між їхніми країнами повинні будуватись на засадах поваги до незалежності, суверенітету та територіальної цілісності кожної держави. Отже, в документі йшлося про значно ширші гарантії безпеки для України. Однак, Російська Федерація порушила і цю міжнародну домовленість.

Свого часу багато хто в Україні вважав меморандум серйозним міжнародним актом. Проте міжнародно-правові гарантії, надані Україні 1994 року за Будапештським меморандумом у зв’язку з приєднанням до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, не спрацювали. Отже, цей меморандум перетворився, як дехто вважає, на історичну пам’ятку «мистецтва дипломатії». Звичайно, що є різні точки зору відносно ролі ядерної зброї у забезпеченні суверенітету України.

Так, наприклад, колишній Генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон зазначав, що ідея ядерного роззброєння не виправдала себе, і допустив, що «захоплення Криму та окупація України навряд чи стали б можливими, якби Київ не пішов шляхом одностороннього ядерного роззброєння». 5 грудня 2015 року тодішній секретар РНБО України Олександр Турчинов заявив, що роззброєння країни було «безглуздим». Пригадуються слова одного іноземного дипломата, який у неофіційній розмові назвав дії України, яка позбулася величезного ядерного потенціалу, не отримавши відповідного фінансового відшкодування та реальних гарантій безпеки, «дуже поганим бізнесом».

Мають місце й інші інсинуації щодо порушення територіальної цілісності нашої держави. Так, 4 березня 2014 року президент РФ Путін заявив, що нібито після революції на території України «виникла нова держава, щодо якої РФ ніяких зобов’язань не підписувала». Однак так звані «помаранчева революція» та «революція гідності» ніяк не означали виникнення на території України нових держав і жодних міжнародних правових актів з цього приводу не існувало. Адже загальноприйнятим є не повторне визнання нових урядів та перепідписання з ними угод, а подальший розвиток відносин та співпраці з державами. Така практика мала місце і в Україні, уряди якої підписували угоди з різними країнами світу і, в тому числі з Російською Федерацією, і які повинні залишатися чинними.

Як певний «компроміс» для свідомості українських громадян російська пропаганда нав’язує й таке бачення, що нібито у війні в Україні винні як США, так і певною мірою Російська Федерація. Так, саме вони чи не найбільше були зацікавлені у тому, щоб Україна відмовилась від свого ядерного потенціалу, хоча й інші країни здійснювали активний дипломатичний тиск на нашу державу. Це добре відчувалось і в українському посольстві в Москві. Російські ЗМІ постійно писали про неприйнятні умови зберігання ядерної зброї в Україні, ніби вони на той час чимось відрізнялись від ситуації в Росії.

Слід нагадати, що 14 січня 1994 року у Москві Президентами України, Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки був підписаний і тристоронній Договір, який виглядав дещо неконкретним і котрий ще кілька років тому можна було вільно знайти в мережі Інтернет. У цій ситуації принагідно довелось поцікавитись у представника Державного департаменту США щодо практичного значення цього тристороннього документу. За його словами, Угода означала дотримання Російською Федерацією та США певного балансу впливу в Україні, щоб таким чином забезпечувати стабільність в нашій країні.

Утім, саме Росія певний час домінувала у внутрішній політиці України, серйозно впливаючи і на зовнішню політику нашої держави, диктуючи Януковичу прийняття вигідних РФ рішень. При цьому Росія, просуваючи своїх громадян керівниками силових структур в Україні, багато говорила про «американський вплив». В результаті, як ми бачимо, на Сході та Півдні України до третини населення вважають конфлікт в нашій країні війною між Російською Федерацією і Сполученими

Штатами Америки.

Варто наголосити, що нинішня російська пропаганда спрямована також і на дискредитацію та ослаблення Заходу, посилення страху і дестабілізацію європейських суспільств. Першим засобом тут виступає вплив на громадську думку шляхом максимального поширення повідомлень. Адже люди перенасичені різними інформаційними матеріалами, які здебільшого не підтверджені і суперечливі, втрачають орієнтацію та ясність сприйняття. Пропагандистський апарат Путіна цілить і на Німеччину [12], щоб дезінформувати суспільство і посіяти сумніви та невпевненість. Вважається, що мішенню для російської дезінформації Німеччина стала після того, як канцлеру ФРН Ангелі Меркель вдалося об’єднати ЄС щодо європейських санкцій проти Москви. Так, наприклад, російські ЗМІ, звертаючись до німців, запитують, чи вони також збираються переїхати до Криму, оскільки «життя у ФРН стає все важчим». Урядова газета «Российская газета» на своєму сайті помістила матеріал під назвою «Німецький політик: все більше громадян ФРН думають про переїзд до Криму». Очевидно, що думалось так: через кризу з біженцями Меркель програє, а Німеччина ослабне, то припиняться і санкції проти Росії.

Німецька преса вказує, що поряд з офіційними медіями, які контролюються Кремлем, широко і вміло використовуються можливості Інтернету. Так, наприклад, якийсь відносно невідомий інформаційний вебсайт або блог оприлюднюють повідомлення, що потім повторюється відносно відомими вебсайтами. Далі в цей процес включається вже відомий засіб масової інформації, який поширює інформацію з посиланням на певні «джерела». Очевидно, що питання правди, перевірки та підтвердження фактів у російській пропаганді не має ніякого значення.

На Заході визнають, що російська пропаганда в цілому діє ефективно. Адже щодо Росії інколи створюється таке враження, що йдеться про миролюбну державу, з якою ми готові торгувати, вести переговори аби задовольнити наших західних партнерів. Ми часто чуємо, що є тільки дипломатичне вирішення питань війни. Однак важливо було б дізнатися, як можна переговорним шляхом звільнити окуповані Росією території і відновити державний суверенітет України. І наскільки це вдалося окупованим територіям Грузії та Молдови?

Федеральний уряд, за повідомленнями німецьких ЗМІ, має намір посилити протидію російському шпіонажу, пропаганді та дезінформації, спрямованими проти ФРН. Відповідні заходи у цьому плані здійснюють Федеральна служба розвідки та Федеральне відомство захисту конституції. Протидією російській пропаганді почали займатись певні структури Європейського Союзу та НАТО, адже метою російської пропаганди є також послаблення європейської єдності. Наші західні партнери вважають, що для цього Росія використовує кожну помилку, кожну слабкість і кожну проблему. Вважається доцільним здійснювати моніторинг російської пропаганди, проте не відповідати на всі випади російських ЗМІ своїми контрпропагандистськими акціями, а дотри матись певних цінностей і пояснювати, на що спрямовані певні російські повідомлення та перед бачати їх можливі наслідки.

Таким чином, в ЄС і НАТО мають намір протидіяти все більш ефективному впливу Росії, яка в цілому відновила довіру до російських засобів масової інформації на Заході. З цією метою Європейська комісія організувала робочу групу, яка повинна протидіяти проросійській та антиєвропейській риториці в мережі Інтернет. У 2014 році у Ризі був створений Центр з метою консультацій НАТО, який виконує і певні дослідження на замовлення країн, що заснували і фінансують цю структуру — трьох балтійських держав, Польщі, Великої Британії, Італії та Німеччини.

Американська дослідниця Девайн розробила теорію, згідно з якою існує двоступенева модель аналізу інформації, яка надходить людині. Перша стадія — автоматична обробка інформації, що сприймається без належного осмислення, трансформуючись крізь певні стереотипи. Друга стадія — контролююча (свідома) обробка інформації. При цьому стереотип ігнорується або спростовується. Думається, що теорія важлива і для розуміння механізмів формування стереотипів російської пропаганди.

Отже, можна сказати, що початковим етапом «гібридної» війни була російська пропаганда, певний «внесок» у розгортання та здійснення якої зробили не тільки російські, а й контрольовані Кремлем ЗМІ в Україні. Для обґрунтування агресії російська пропаганда чітко розрізняє «наших», тобто проросійських терористів «ДНР» і «ЛНР», і україномовних «фашистів». Пропаганда є не тільки складовою «гібридної» війни, а й основою для сучасної російської ідентичності. Центром розробки і здійснення пропагандистських концепцій виступає Адміністрація президента РФ, яка ще задовго до російської агресії здійснювала моніторинг ситуації в Україні і сприяла перетворенню РФ у фактор внутрішньої політики України.

Ефективність російської пропаганди пояснюється, різними факторами, зокрема активним застосуванням концепції так званої «мозаїчної культури», що була сформульована французьким соціопсихологом Абраамом Молем [13]. На його думку, вона тісно пов’язана з роботою засобів масової інформації, нерідко розрахованих на низький інтелектуальний рівень людей. Оскільки характеризується випадковим, хаотичним сприйняттям різнопланової інформації, яка не організується свідомістю людини в упорядковані структури, а складається з певних уривків, простих повідомлень, пов’язаних випадковою залежністю, але співзвучних з уже сформованими штампами та ідеями, що надає їм певного зчеплення і компактності та уможливлює майже автоматичне сприйняття.

В російській пропаганді активно використовуються різні міфи, зокрема такі як: Русь на чолі з Москвою включає і територію колишньої Київської Русі; Сталін був ефективним менеджером; Голодомору не було, його вигадали «бандерівці»; СРСР ніколи не був союзником Гітлера; Путін — це «Сталін сьогодні»; єдина країна-переможець в Другій світовій війні — Російська Федерація (навіть не РРФСР); США — найагресивніша країна у світі тощо.

Російська пропаганда здебільшого характеризується маніпулюванням громадською думкою, підміною сутності явищем, причини наслідком, порушенням принципів історичного та логічного,

використанням публічного шантажу, дезінформації і розповсюдженням тотальної брехні, спрямованої на те, аби демонізувати в очах російського та світового суспільства керівництво України. Певні пропагандистські акції РФ приписуються США та іншим країнам НАТО. Фактичне ведення «гібридної» війни подається як можливі дії за певних умов. Отже, дії Росії представляються як вимушені, як захист від «агресії Заходу».

Все це означає, що «гібридна» війна та російська пропаганда як її складова вимагають більш ефективної діяльності української влади і суспільства, патріотизму та відповідальності українських ЗМІ і окремих журналістів. Очевидно, що в умовах «гібридної» війни Україна потребує адекватної інформаційної політики, при розробці якої необхідно використовувати сучасний досвід як європейських країн, так і держав, що борються за звільнення від окупації та відновлення суверенітету. Видається, що нинішня інформаційна політика могла б бути більш наступальною і адресною. Вона вимагає координації зусиль різних міністерств і відомств та засобів масової інформації і принципової правової та моральної оцінки керованих Кремлем ЗМІ в Україні.

Сьогодні необхідні зміни і в українському законодавстві з питань засобів масової інформації, яке б ефективніше регулювало діяльність ЗМІ, зокрема російських, що діють в Україні, сприяло підвищенню відповідальності керівників ЗМІ та окремих журналістів. В умовах інформаційної війни особливе значення має більш конкурентоспроможний інформаційний продукт. В українському суспільстві мають бути чіткі визначення таких понять, як «агресія», «війна», «громадянська війна», «сепаратизм», «міжнародний злочин» тощо. Люди повинні більше орієнтуватись на

міжнародне право, бути переконаними, що військових злочинців чекає суд або Гаагзький трибунал і цього треба всіляко добиватись.

Утім, адекватною має бути і реакція багатьох інших країн. Оскільки російська пропаганда спрямована на російськомовне населення світу, консолідацію так званого «русского мира», органи влади і маніпуляції суспільною думкою населення багатьох держав, підтримку агресивної політики Російської Федерації. Адже керівництво РФ не приховує своїх планів щодо продовження війни в Україні. Путін заявив, що стрілянина на Донбасі не припиниться, доки не буде змінена Конcтитуція і амністують терористів [14]. Варто нагадати, що Генеральна Асамблея ООН, як відомо, засуджує будь-яку форму пропаганди, що має на меті створення або посилення загрози миру, порушення миру або акт агресії.

Таким чином, сучасна російська пропаганда спирається на відповідні соціально-психологічні дослідження і методи ведення, розвинені інформаційно-технічні ресурси, адміністративно-політичне забезпечення, охоплення значної частини населення багатьох країн і досить високий рівень фінансування. На сьогодні можна прогнозувати довготривалий і агресивний характер ведення російської пропаганди в міжнародному масштабі, її ефективність і спрямованість на

маніпулювання свідомістю громадян різних держав, дестабілізацію ситуації в різних частинах світу, дискримінацію органів влади, внутрішньої та зовнішньої політики.



Номер сторінки у виданні: 6

Повернутися до списку новин