Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

УКРАЇНА: НА ШЛЯХУ ДО ГЛОБАЛЬНОГО ГЕОПОЛІТИЧНОГО ПРОСТОРУ





Кудряченко Андрій, доктор історичних наук, професор, Інститут всесвітньої історії НАН України (Україна, Київ), директор,

е-mail: kudani@ukr.net

АНОТАЦІЯ

Автор аналізує складові чинники, головні напрями входження України до геополітичного простору постбіполярного світу, з’ясовує успішні кроки і стримуючі фактори щодо більш потужного позиціонування Української держави у сучасному геополітичному просторі. У статті вказується на імперативи переосмислення нових реалій на міжнародній арені й становища України у світі та потреби визначення довгострокової зовнішньополітичної стратегії, яка має стати основою сучасної і майбутньої зовнішньої політики країни.

Ключові слова: геополітичний простір, пост біполярний світ, незалежна Україна, США, НАТО, Росія, без’ядерний статус, агресія, анексія, модернізація, багатополярність, стратегічний курс.

 

UKRAINE: TOWARDS GLOBAL GEOPOLITICAL AREA Kudryachenko, Andriy, Doctor of History, Professor, Institute of World History of NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine), director,

е-mail: kudani@ukr.net

SUMMARY

The author analyzes constituent factors, main directions of Ukraine’s enter to the geopolitical space of the postbipolar world, finds successful steps and limiting factors of more powerful positioning of Ukrainian state in the modern geopolitical space. The article points out at imperatives of rethinking of new realities on the international scene and the situation of Ukraine in the world and the definition’s need of the long-term foreign policy strategy, which should become the basis of the current and future foreign policy of a state.

Key words: geopolitical space, post-bipolar world, independent Ukraine, US, NATO, Russia, nuclearfree status, aggression, annexation, modernization, multipolarity, strategic course.

 

Поява сучасної української держави на світовій мапі мала свої особливості, які були складовою частиною широких трансформаційних перетворень, що мали мирний і демократичний характер. На час здобуття Україною незалежності докорінно змінилася геополітична ситуація на європейському континенті і у світі в цілому. Була зруйнована система силових координат повоєнного періоду розвитку: відбулася відмова наддержав від блокового протистояння; мирним шляхом і за згоди держав-переможниць та безпосередніх сусідів об’єдналася Німеччина; розпалася Організація Варшавського Договору та Радянський Союз; у підсумку Захід переміг у холодній війні зі Сходом. Тим самим взяла гору атлантична стратегія, а морська наддержава отримала верховенство над суходолом євразійського континенту. У Європі було подолано розкол, а інтеграційні процеси набули континентальних вимірів.

Після подолання двополюсного протистояння на геополітичні зміни у міжнародних відносинах впливали різні чинники, зокрема, процеси дезінтеграції на пострадянських і балканських теренах і зміцнення Заходу (США і Європейського Союзу). На трансформаційні перетворення вагомо впливали процеси глобалазації, інтеграції та переструктурування геополітичного простору. Турбулентні зрушення відрізнялися направленістю процесів фрагментації і структурування та взаємодії телурократичної (сухопутної) і таласократичної (морської) півсфер сучасної світової системи. Протягом першого десятиліття гору брали США і світ тяжів до однополюсної системи, з 11 вересня 2001 р. після атак міжнародного тероризму на Сполучені Штати сформувалася міжнародна система взаємодії головних геополітичних акторів світу, який все більше ставав багатополюсним.

Нинішній етап сучасної історії, напевно, пов’язаний з силовою політикою Росії. За постбіполярний період Москва, значно зміцнивши свої позиції, повернулася до агресивної політики. РФ захопила й анексувала Крим у 2014 р. та підтримує сепаратистів Донбасу, робить серйозний виклик не лише Україні та Європі, а й усій системі міжнародних відносин. Росія попирає не лише загальноприйняті міжнародні норми, але і низку двосторонніх російсько-українських та чимало багатосторонніх договорів й угод. Аналізуючи світосистему відносин постбіполярного періоду, ми вирізняємо еволюцію від домінування ліберальних засад, вивищення США, формування багатополюсного світу і до значного зростання викликів усталеним нормам міжнародного права, які кидають міжнародний тероризм та сучасна силова політика Росії.

Враховуючи такі оцінки трансформації світосистеми, структури міжнародних відносин, досить важливим постає завдання дослідження особливостей входження України до геополітичного простору, аналізу складових відносин та пріоритетів у взаємодії з головними геополітичними акторами, що постали після розвалу біполярного світу. Адже з відходом у минуле Ялтинсько-Потсдамського поділу на сфери впливу наша держава, як й інші близькі та далекі сусіди, стала на шлях реалізації власних прагнень і можливостей розвитку за більш сприятливих мирних умов на континенті і світі в цілому. Відомі й оцінки значення незалежної України, які надавав відомий американський вчений З. Бжезинський, стверджуючи, що сам факт її виникнення був за своєю геополітичною значущістю третьою подією в ХХ столітті після розпаду Габсбурзької монархії і розколу світу на протилежні системи після Другої світової війни [1]. За нинішніх умов також політики і чимало дослідників відво-

дять Україні відповідну роль у геополітичному розкладі сил на континенті.

Проблеми геополітичного сходження України за сучасної історичної доби тією чи іншою мірою досліджувалися в роботах вітчизняних вчених: С. і М. Василенко, А. Гальчинського, А. Кудряченка, Б. Левика, Ф. Рудича, В. Храмова та інших.

У монографіях та підручниках «Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти» (2002), «Сучасна українська геополітика» (2003), «Геополітика» (2004), «Геополітика України» (2007) та інших ґрунтовно аналізуються історичні витоки та сучасні теоретичні і практичні виміри української геополітики у широкому загально-європейському та світовому контекстах, наголошується на значенні вироблення і проведення власної політики та геополітичного курсу країни [2]. У працях дипломатів А. Бутейка, А. Зленка та директора Національного інституту стратегічних досліджень А. Гальчинського розглядається складний комплекс геополітичних інтересів, що формувалися у зв’язку зі сходженням України та обранням нею євроінтеграційної стратегії та застережень щодо геополітичного супернецтва у добу кризи однополярності світу і потреб захисту національних інтересів країни [3]. У авторській монографії М. Михальченка проаналізовані зовнішньополітичні орієнтири України на сучасному етапі, складові політики та реальні кроки країни як нової історичної реальності, яка ще виступає здебільшого як запасний гравець Європи. Професор М.Михальченко доводить, що «заклики до відновлення старих зв’язків з Росією історично безпідставні». Україна як країна-лімітроф, проголосивши курс на Захід, але не йдучи зі Сходу, може досить ефективно використовувати модель «синтезної самоорганізації» [4]. Проблематика ідентичності в добу глобалізації, актуальність досягнення національного консенсусу щодо євроінтеграції України та проблеми зміцнення геополітичної ідентичності країни розглядається у монографії В. Кременя і В. Ткаченко та у праці С. Шергіна [5]. О. Заремба та О. Федоренко розглядають у своїй монографії геополітичні ідеї та гіпотези, що притаманні українській політичній думці ХХ — початку ХХІ століття [6]. Підходи України та країн Балто-Чорноморського регіону новітньої історичної доби щодо геополітичного вибору, їх ролі у формуванні регіональної системи безпеки досліджує Б. Левик [7].

Суверенітет сучасної Української держави плекали не одне покоління кращих синів та дочок нашого народу, але незалежність постала за багато в чому сприятливих, мирних умов. А трансформаційні перетворення стали здебільшого мирними змінами та демократичними за засобами відповідями на проблеми і виклики, з якими зіткнулися більшість із міжнародних акторів тієї пори.

На початок проголошення незалежності Україна була членом ООН, мала кілька дипломатичних представництв у міжнародних структурах, була учасником понад 170 міжнародних угод і 15 міжнародних організацій, але не була повноправним суб’єктом міжнародних відносин чи світогосподарських зв’язків.

Реальним виходом України як суб’єкта на міжнародну арену слід вважати 16 липня 1990 р., коли Верховною Радою було ухвалено Декларацію про державний суверенітет. У цьому історичному документі Україну було проголошено суб’єктом міжнародного права та рівноправним учасником міжнародного спілкування, вперше заявлено про прагнення брати безпосередню участь в загальноєвропейському процесі та європейських структурах. У Х розділі Декларації зазначалося, що «Українська РСР як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій та виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки» [8].

Водночас з погляду набуття міжнародної правосуб’єктності не варто переоцінювати вагу Декларації, оскільки вона ще перебувала в складі СРСР. Тобто йшлося про суверенітет УРСР у складі СРСР, а не про державну незалежність. Цим і пояснюються ті принципи, що мали застосовуватися при укладанні союзного договору. Але це було досить важливим у контексті майбутніх змін.

Враховуючи політичні реалії належності України до Союзу РСР — одного із потужних військово-політичних об’єднань, Верховна Рада наприкінці ІХ розділу Декларації заявила про намір України «стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і до- тримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї» [8]. Такий підхід мав певне значення на зорі становлення молодої держави, відстоювання її національних інтересів в умовах існування великих військових блоків — Варшавського договору та Північноатлантичного альянсу. З іншого боку, проголошені три неядерні принципи України як союзної республіки СРСР були спрямовані проти силового поля Москви, але вони мали подальший вплив і в роки незалежності. Декларація про державний суверенітет стала основою нової Конституції, законів України та позицій при укладанні міжнародних угод.

Розвиваючи положення цього документа, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України, остаточно утвердивши принцип зовнішньополітичної суб’єктності: «Продовжуючи тисячолітню традицію державотворення на Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави— УКРАЇНИ». Її територія тим же Актом визначалася неподільною і недоторканною та те, що на території України мають чинність виключно Конституція і закони України [9].

Цей Акт був затверджений на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. 90,3% громадян, що брали участь у ньому (у референдумі взяли участь 84% населення, що мали право голосу). Референдумом було закладено правовий і політичний прецедент щодо подальших форм виявлення політичної волі українського народу. Віднині вищим критерієм легітимності державних актів та рішень в Україні вважалося їх схвалення через всенародне волевиявлення. І жодні суспільнополітичні рішення майбутнього, ніякі форми державного правління не змінили і не змінять того самоочевидного правового становища, що найвищим і найавторитетнішим законодавчим корпусом Української держави був і залишається безпосередньо народ.

Варто наголосити, що демократичний шлях ствердження України як нової держави суттєво впливав на її швидке міжнародне визнання. Зокрема, відразу після грудневого 1991 р. всеукраїнського референдуму Україну визнала низка держав. В їх числі були як безпосередні сусідні країни, могутні держави, так і впливові міжнародні формування. Зокрема, вже 2 грудня 1991 р. незалежність України визнали Польща й Канада, 4 грудня — Угорщина, Литва і Латвія, 5 грудня — Росія та Болгарія. Показовим було і те, що на наступний день після проведення референдуму, 2 грудня 1991 р. міністри закордонних справ країн-членів Європейського Союзу ухвалили Декларацію ЄС щодо України, в якій схвалювалось волевиявлення її народу. Відносини Європейського Союзу з Україною були започатковані в грудні 1991 року — з моменту визнання незалежності України Євросоюзом у листі Міністра закордонних справ Нідерландів, країни, яка на той час головувала в ЄС [10, с. 125].

Протягом першого місяця після референдуму Україну визнали 68 держав світу, у тому числі — Велика Британія, Ізраїль, Італія, Німеччина, Франція, США, КНР, Японія. У 1992 р. Україну визнали 132 держави світу, 110 з них встановили з нею дипломатичні відносини. В Україні в перший рік її незалежного сходження було відкрито 38 іноземних посольств, одне повноважне представництво та 8 генеральних консульств. На початок 1994 р. в Україні функціонувало 50 іноземних посольств. 5 представництв міжнародних організацій, а також 7 генеральних консульств [11, Т. 2, с. 194–202].

Розпад Радянського Союзу став зрушенням глобального порядку, який спричинив появу низки нових суверенних держав, що входили до силового поля, яке уособлювала Москва. Тим самим було мирно започатковано процес геополітичного переформатування величезного обширу, що складав одну шосту суші планети. За геополітичними складовими — своєю територією, населенням, природними ресурсами — Україна вигідно вирізнялася від більшості нових країн. Площа Української держави становить 603,7 тис. кв. км. За цим показником Україна посідає друге місце в Європі після Росії. Населення нашої країни становило понад 52 млн осіб, що ставило її за цим показником на шосте місце на європейському континенті після Росії, Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції. Україна мала поліетнічний склад населення, тут проживає понад 130 націй і народностей, основні із яких українці — 37,2 млн осіб (72,6%) та росіяни — 11,4 млн осіб (21,9%). Територія України простягаєть ся з заходу на схід на 1316 км, з півночі на південь — на 893 км. З півдня територію країни омивають Чорне і Азовське моря, в Україні розташований географічний центр Європи [12].

Україна стала помітною складовою світового розкладу сил, яка мала третій у світі за потужністю ядерний арсенал, 700-тисячну армію (найчисленнішу на європейському континенті після російської), потужний і воєнно-промисловий комплекс. Зрештою, маючи широкий спектр природних корисних копалин, потужні людські та економічні ресурси, Україна за багатьма складовими йшла у світовій ієрархії країн в першому ешелоні.

Для України важливе значення мали умови історичного розвитку, просторово-географічне розташування, відносини з сусідами та власні можливості державотворення. Об’єктивно вплив мали такі чинники: незавершеність процесів консолідації у період ще раннього середньовіччя, коли після монголо-татарської навали єдність етнічних українських земель була розірвана сусідніми країнами; затяжне багатовікове розчленування етнічної території з точки зору історичної перспективи спричиняло відповідно негативний вплив на ментальність і досягнення єдності населення різних регіонів України; практика пошуків приязні сусідів, неодноразові наміри співіснувати з ними на рівноправних умовах чи навіть на умовах автономії або протекторату завершувалися, як правило, втратою незалежності.

Сутність геополітичного вибору України визначив ще понад півстоліття тому В. Старосольський: «У старі часи це набувало конкретної форми виразу: «Москва чи Варшава», як це існувало в XVI столітті. А зараз це вибір — «Схід чи Захід», з Москвою як синонімом Сходу, чи з Європою як із синонімом Заходу. Яка орієнтація переможе?» [13]. Ще відвертіше і відчутно раніше з цього приводу висловився провідник української ідеї В. Липинський: «Відділитися від Польщі, але так щоб не утопитися у російському морі, — ось проблема, остаточне вирішення якої Україні не вдалося знайти протягом тисячоліть» [14, с. 66–67].

Побутували балто-чорноморська і чорноморська орієнтація. Перша вела свій початок від вісі «північ–південь», якої дотримувалися ще київські князі, зокрема Ярослав Мудрий, намагаючись побудувати свою державу «від моря до моря». Стосовно другої Ю. Липа вважав, що геополітичний напрям до Чорного моря був визначальним для України як ще за часів Литовсько-Руської держави, так і в подальші історичні періоди [15, с. 72].

Отримавши у 1991 р. незалежність, Україна стала перед завданням оптимального входження до світового геополітичного простору. Актуальною проблемою перед Києвом постав вибір зовнішньо-політичного курсу на основі власного суверенітету. Складнощі додавало становище відсутності єдності між провідними політичними силами всередині країни, низький рівень економічної самодостатності та енергетична залежність від Росії.

Перед країною постали завдання визначення стратегічних орієнтирів розвитку і позиціонування на міжнародній арені та системі світогосподарських відносин. Багатовікова дилема — «Україна між Сходом і Заходом» — активізувалося не лише у теоретичному аспекті. Геополітичне становище незалежної України відрізняється тим, що будучи географічно в центрі Європи, вона знаходиться на порубіжжі між Заходом і Росією, має вихід на стратегічно важливий Чорноморсько-Середземно-морський регіон, а також на Кавказ та Близький Схід.

Водночас влада України мала враховувати наявність на своїй території ядерної зброї, не контрольованої Києвом, присутність у своїх водах ще союзного Чорноморського флоту, який став відразу «флотом СНД», а фактично залишався інструментом політичного впливу Росії, наявність суттєвих розбіжностей з останньою щодо низки стратегічних устремлінь.

Основні засади зовнішньої політики країни були визначені у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та постанові Верховної Ради України «Про основні напрями зовнішньої політики України» від 22 липня 1993 р. У Декларації було вперше проголошено про намір держави брати безпосередню «участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах», а у затвердженій Верховною Радою у липні 1993 р. зовнішньополітичній доктрині членство України в ЄС було визначено пріоритетною метою зовнішньої політики [16]. Таким чином, проголошений у 1990 р. намір «стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках», не став перешкодою участі України у загально-європейській структурі безпеки. Тим самим, за оцінкою А. Зленка, була продемонстрована готовність України до адаптації свого зовнішньо-політичного курсу до нових реалій в Європі [17, с. 612]. Ці зміни були помічені Європейським Союзом і у жовтні 1993 р. в Києві відкрилося його відповідне представництво.

Ухвалення нової Конституції України 28 червня 1996 р. динамізувало усі сфери суспільного життя країни та мало позитивний вплив на зміцнення міжнародно-правової суб’єктності держави. Засадничі принципи зовнішньої політики України набули свого подальшого розвитку та конституційного закріплення і тим самим формування її правових основ було завершене [18].

Українській владі без особливих ускладнень вдавалося під кутом зору моделювання місця країни в процесі глобальної трансформації системи міжнародних відносин брати різні засадничі концепції та підходи: нейтралітету, позаблоковості, багатовекторності, європейської та євроатлантичної інтеграції, євразійства, рівнонаближеності тощо.

Перші роки незалежності України стали для неї періодом наближення до європейських та євроатлантичних інститутів і налагодження нових відносин з РФ та іншими державами. Втілюючи у життя принципи Декларації про державний суверенітет, Україна стала 30 січня 1992 р. учасницею ОБСЄ та підписала Гельсінський Заключний Акт, ставши прихильницею посилення ролі та ефективності Гельсінського процесу у зміцненні безпеки в регіоні у політичному, військовому, людському, економічному та інших вимірах і, таким чином, на зміцнення власної безпеки держави.

У червні 1994 р. в м. Люксембурзі була підписана Угода про партнерство і співробітництво (УПС), яка після ратифікації всіма країнами-членами набрала чинності у 1998 р. Саме під час підписання УПС Президентом України було заявлено про намір у майбутньому поповнити лави Євросоюзу. Угода надавала Києву статусу найбільшого сприяння у відносинах країни з Євросоюзом, передусім, в економічній сфері. 1995 р. Україна підписала з ЄС актуальну тимчасову угоду про режим торгівлі (до набрання чинності УПС), що відкривало їй європейські ринки. Україну того ж року було визнано країною із перехідною економікою, що розширювало умови піднесення торговельних відносин.

Важливим кроком на шляху євроінтеграції стало прийняття України до Ради Європи у 1995 р. і визнання принципу верховенства права, її зобов’язання забезпечити права та основні свободи людини всім особам, які перебувають під її юрисдикцією, та ефективно співпрацювати з іншими державами для досягнення цілей РЄ. Міжнародні та європейські фінансово-економічні структури вважають приєднання держави до РЄ показником внутрішньої стабільності та додатковою гарантією захисту власних інвестицій у цю державу.

Окрім того, Україна стала однією з договірних сторін таких конвенцій РЄ: Європейської культурної конвенції; Рамкової конвенції про транскордонне співробітництво; конвенцій з боротьби зі злочинністю та щодо захисту прав національних меншин. Входження України до РЄ активно підтримали парламентарі Литви, Угорщини, Естонії, Німеччини, Чехії, Туреччини, Молдови та Польщі. 15 вересня 1995 р. у Києві було відкрито інформаційно-документаційний центр РЄ на базі Української правничої фундації [20].

9 листопада 1995 р. у штаб-квартирі РЄ у м. Страсбурзі (Франції) відбулася урочиста церемонія вступу України до Ради Європи, тоді РЄ було передано на зберігання Закон України про приєднання до Статуту РЄ та підписано відповідний протокол. Прийом України до РЄ, яка стала 37-м членом цієї організації, став свідченням визнання України як європейської держави, що здійснює подальші демократичні перетворення.

Однією із умов та дієвим чинником входження України до геополітичного простору стало формування її відносин з НАТО, який також еволюціонував. Цей союз, реагуючи на трансформаційні зміни в Європі, сформував 20 грудня 1991 р. Раду Північно-Атлантичного співробітництва (РПАС). При створені до неї увійшли: 16 держав-членів альянсу, 6 країн ЦСЄ та 3 країни Балтії, у 1992 р. 11 країн, що постали на теренах СРСР і утворили СНД. У квітні та червні 1992 р. до цього процесу долучилися Грузія і Албанія, а з 1993 р. у складі РПАС нараховувалося 22 держави-партнери альянсу.  Співпраця в рамках РПАС здійснювалася згідно з Робочим планом, який спершу укладався щорічно, а з 1995 р. — раз на два роки.

У січні 1994 р. Північноатлантична Рада звернулася до країн-членів НБСЄ з ініціативою «Партнерство заради миру». Це створило умови для кожної окремої країни мати двосторонні відносини з альянсом. У лютому цього ж року Україна першою із країн СНД підписала угоду про участь у програмі та започаткувала так звані «розширені та поглиблені» відносини з НАТО, які у липні 1997 р. було оформлено у Хартію про особливе партнерство (документи підписали у Мадриді) [20, с.11].

У жовтні 1997 р. НАТО відкрило у Києві центр інформації та документації, а Україна — своє представництво у штаб-квартирі НАТО і з січня 1988 р. запровадила там посаду військового представника. За зближенням України з Північноатлантичним альянсом прискіпливо і ревносно стежила РФ, яка сама розгортала програму співпраці з блоком. Для Кремля залучення України до альянсу

було серйозним геополітичним викликом, хоча про вступ до НАТО до кінця 1990-х років з обох сторін не йшлося (пропри заяви української сторони про таку можливість у невизначему майбутньому).

Зближення із Заходом було водночас віддаленням від Росії, відносини з якою стали серйозним випробовуванням для українських державників та політиків. Реальності двосторонніх відносин пояснювало і ускладнювало те становище, що протягом першого десятиліття РФ була найбільшим кредитором України. Зростання цін на енергоносії 1992 р. значно підвищило борг України перед Росією і в 1995 р. він досяг 4,2 млрд доларів США, а у 1997 р. становив 8,8 млрд американських доларів [21; с.104].

Асиметрія україно-російських відносин відчувалася у багатьох вимірах — від економічних, воєнно-політичних до соціально-психологічних. Якщо на рівні президентів та урядів двох найбільших пострадянських країн постійно артикулювалися твердження щодо рівноправності відносин, то у дійсності це було далеко не так. У свідомості російських політичних верств залишався так званий «імперський синдром», тобто наднаціональна політична ідентифікація, і чимало політиків та громадян сприймали відокремлення України неприродним явищем. Росія залишалася за всіма геополітичними ознаками однією із найвідоміших держав на світовій сцені. Вона володіла не лише величезними ресурсами, але і ядерною зброєю та авторитетом культури світового рівня. Все це давалося взнаки.

Після проголошення Україною Декларації про незалежність початок нових українсько-російських відносин було затьмарено заявою прес-секретаря російського президента — Павла Вощанова, який стверджував про можливість перегляду кордонів з новими республіками. Розбіжності з Москвою виникли й при ліквідації СРСР та утворенні СНД, яка Співдружність розглядала способом збереження свого політичного впливу на просторах колишньої наддержави, а потім на відновлення оновленого об’єднання під керівництвом Росії. У цей період саме артикулювання наміру Києвом стати постійно нейтральною країною відіграло позитивну роль.

На Україну здійснювався активний тиск з метою залучення її у новий військовий блок, що створювався на просторах колишнього Радянського Союзу. Проте Україна СНД розглядала як чинник «цивілізованого розлучення» і Київ послідовно відхиляв усі спроби Москви перетворити СНД на наднаціональну структуру з функціями міждержавного управління, які тривали до кінця 1990-х років. Фактично гору взяли підходи України — роль СНД у відносинах між колишніми республіками СРСР поступово зменшувалася, зростало значення двосторонніх і багатосторонніх угод і зв’язків більшості із них. У ті роки лише Білорусь та Казахстан орієнтувалися на підходи Кремля. Водночас знижувалися престижність та значення СНД у суспільній свідомості. Так, якщо 1994 р. 40% опитуваних в Україні були прихильниками розвитку відносин з країнами Співдружності, то на кінець 1990-х — лише 15,0% і цей показник знижувався й надалі [22, с. 32].

Слід зазначити, що у відносинах Україна — Росія були й абсолютно різні бачення щодо Криму, м. Севастополя, поділу Чорноморського флоту і пов’язаних з цим об’єктів інфраструктури. І лише так званий пакетний підхід уможливив підписання президентами двох держав великого договору 1997 р. про дружбу, партнерство та співпрацю між Україною і Російською Федерацією, якому передували договори про статус перебування Чорноморського флоту РФ на території України та про параметри розподілу флоту й про взаєморозрахунки. На рівні міжнародно-правових відносин були закладені умови унормування взаємин і зняття напруженості між Україною та Росією.

Для України імперативно стояло завдання утвердитися у системі міжнародних відносин як суверенна держава. Тому прагнення Москви до гегемонії у регіоні було доволі небезпечним викликом. Як для Росії, так і для України, відповідно «карта сусіда» неодноразово розігрувалася як дієвий чинник для відповідних політичних сил у їх боротьбі за владу. Слід враховувати, що встояти у такому протиборстві геополітичних амбіцій наодинці з Росією Україна мала досить обмежені шанси. Тим самим курс офіційного Києва на Захід і, таким чином, віддалення від Москви, поруч із природним наміром увійти суб’єктом до світової спільноти, також був спричинений і бажанням знайти противагу Росії та підтримку власним зовнішньополітичним прагненням.

Проблеми відносин Києва з Москвою були пов’язані не лише з «Кримським вузлом» проблем, але і з відмінностями у геополітичних стратегіях обох країн, їх сприйняттям всім міжнародним співтовариством. Суверенність Росії за президентства Б. Єльцина значно легше і здебільшого позитивно сприймалася провідними акторами світової політики. А геополітичне сходження України було об-

тяжене неоднозначністю ставлення міжнародної спільноти до появи на політичній карті Європи нової, великої за територією та кількістю населення, дуже потужної за своїми природними та економічними ресурсами незалежної держави. У першій половині 1990-х років «Захід ігнорував Україну» і «не виявляв належного інтересу». Про «неготовність» сприйняття цього факту свідчили висловлювання американських та інших західних політиків, про це писали свого часу відомі політологи С. Хантінгтон та З. Бжезинський [23].

Спочатку Україна була об’єктом пильної уваги, насамперед як країна із ядерними арсеналами і нестабільною політичною ситуацією. Після розв’язання ядерної проблеми (далеко не на найкращих умовах для Києва). Україну розглядали як потенційне джерело регіональної нестабільності внаслідок напружених стосунків із РФ та внаслідок величезного економічного спаду, які посилювали гострі внутрішньополітичні протистояння.

Відсутність єдності у політичних верств стосовно стратегічних прагнень України, які балансували між Росією та Заходом і потопали у корупції, значною мірою гальмували зацікавленість Заходу. Останній досить обережно і прагматично проводив підтримку доволі непослідовних реформ у нашій країні: системи державного управління, політичної системи, збройних сил тощо. Кредити та іноземні інвестиції завжди обумовлювалися темпами економічних реформ або вирішенням тих чи тих політичних конфліктів.

Проте з висоти нинішнього часу слід зазначити, що відносини із Заходом мали три головні складові: Україна — Європейський Союз, Україна — НАТО та Україна — США. І з самого початку незалежності України головним питанням по всіх трьох напрямках було вирішення проблеми її без’ядерного статусу. Адже Україна успадкувала від Союзу РСР 176 міжконтинентальних балістичних ракет (1200 боєголовок), 41 бомбардувальник із загальною потужністю доставки до 650 одиниць

ядерних боєприпасів та понад 2500 тактичних ядерних ракет. Цей ядерний арсенал був значно потужнішим за ядерну зброю Великобританії, Франції і Китаю разом взяту. Заявивши 1990 р. про намір мати без’ядерний статус, Україна під час довготривалих переговорів домагалася в обмін від членів «ядерного клубу», в першу чергу від Росії та США, гарантій безпеки та матеріальної компенсації.

Відвертий тиск з боку вищого керівництва США (адже стратегічні ракети були націлені здебільшого на американську територію) і Росії був особливо відчутним. Тисли і чиновники в Брюсселі та лідери інших держав. То ж президент Л. Кравчук у січні 1994 р. підписав тристоронню угоду з ядерного озброєння, а в у лютому — Верховна Рада ратифікувала договір зі скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1, відомий на Заході як START-1). У листопаді 1994 р. Україна ратифікувала договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Вже 5 грудня 1994 р. був підписаний так званий Будапештський меморандум про гарантії безпеки України з боку США, Великобританії та Росії. Того ж дня до цього Меморандуму письмово приєдналися Франція та Китай [24].

Ядерні боєголовки було вивезено у РФ до 1996 р., а ракети-носії і токсичне паливо до них було «утилізовано» коштом країн-гарантів до початку 2000 р. на території України. Також у Первомайському районі Миколаївської області у одній із шахт ракети було створено відповідний музей. До кінця 1990-х років Україна отримувала з Росії в обмін на ядерні заряди паливо для атомних електростанцій.

Наступна складова геополітичного тренду України на Захід, що стосувалася її відносин з США, мала вельми важливе значення. Адже саме сприйняття незалежності України чи заперечення цього, як було за Буша-старшого під час його виступу у Верховній Раді 1 серпня 1991 р., коли він заявив про підтримку Києва до свободи, але не підтримав його намір вийти із СРСР та застерігав українців від «згубного націоналізму», безпосередньо впливали й на інші провідні держави світу. Скажімо, США визнали самостійність України 25 грудня 1991 р. — пізніше, ніж Норвегія, але раніше, ніж Німеччина, Франція та Великобританія. У травні 1992 р. відбувся перший візит президента України до США. До кінця 1993 р. Вашингтон демонстрував послідовне дотримання проросійського курсу в політиці з країнами СНД. США вважали, що роль Росії у розвалі СРСР визначає її лідерство у демократичних перетвореннях на теренах Співдружності.

Переслідуючи прагнення мінімізувати впливи Москви як у межах СНД, так і в ширших вимірах, Україна спільно з іншими учасниками та країнами-сусідами слушно звернулася до ідеї об’єднання зусиль зі створення регіональних формувань. Це були ініціативи щодо Балто-Чорноморського співробітництва, які свого часу підтримані більшістю столиць країн регіону, також створення у 1997 р. неформального об’єднання ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова). Останнє у травні 2003 р. на саміті у Києві було оформлене у міжнародну Організацію за демократію та еко номічний розвиток — ГУАМяк протидію політичній і економічній експансії Росії (Узбекистан призупинив, а у 2005 р. денонсував свою участь). У серпні 2001 р. було ухвалено статут організації, спостерігачами в ГУАМ стали Румунія і Литва. До організації запрошувалася і Туреччина. Однак вона відмовилася як від участі, так і від статусу спостерігача.

Україна стала членом створеної 1992 р. в Стамбулі Чорноморської організації економічної співпраці — ОЧЕС. У 1998 р. був підписаний статут цього об’єднання. До складу цієї організації увійшли 12 держав регіону та 13 країн-спостерігачів.

Відчутно прихильнішим до України і її геополітичних устремлінь стала адміністрація президента Б. Клінтона, яка вела пошук нового партнера на пострадянському просторі через погіршення відносин з Росією. Останнє сталося через розчарування «демократичними змінами» у РФ та війну в Югославії. Натомість перші кроки президента України Л. Кучми у сфері економічних реформ справили добре враження. Тож у вересні 1996 р. Сенат США затвердив створення постійно діючої двосторонньої комісії на найвищому рівні, яка отримала назву комісії «Л. Кучма — А. Гор». Наявність цього органу покликана була засвідчувати значущість України у зовнішній політиці Вашингтона і забезпечити постійний зв’язок та обмін думками зі стратегічно важливих питань на рівноправних засадах. Однак «рівноправні засади» були здебільшого даниною дипломатичних артикулювань, бо Києву доволі часто доводилося брати до уваги позицію США, навіть на шкоду влас-

ним інтересам. Це проявилося у питанні щодо ядерного роззброєння, стосовно припинення участі України у будівництві Бушерської АЕС в Ірані тощо.

Таку уразливість Києву Вашингтон прагнув компенсувати матеріально. За два роки програма фінансової допомоги Україні зросла з 300 млн американських доларів у 1993 р. до 700 млн у 1994 р. Саме за підтримки та впливу США «велика сімка» ухвалили рішення про надання Україні 4,2 млрд доларів допомоги на проведення економічних реформ та підготовку до закриття Чорнобильської АЕС. До 1999 р. загальний обсяг фінансової допомоги Україні з боку США становив понад 1,7 млрд дол. США [21, с. 119]. Проте реальна дійсність «нецільового використання» американської фінансової допомоги київськими державниками та щодо несприятливих умов для американського бізнесу в Україні давалися взнаки. До цього додавалися складнощі, викликані арештом та наступним судовим процесом над затриманим у США колишнім прем’єр-міністром України П. Лазаренком.

Водночас слід однозначно підкреслити, що протягом перших років незалежності Україною було заявлено і зроблено важливі геополітичні кроки як суб’єкта міжнародних відносин. Головним результатом зовнішньополітичних зусиль цих років стало те, що у нових історичних умовах, на відміну від державотворення початку минулого ХХ ст., Київ зумів вийти з «братських» обіймів Москви. Тоді, в останнє десятиліття ХХ ст., позбавившись величезного ядерного спадку від Союзу РСР, Україною було закладено здорову основу для нормальної співпраці зі світом з однозначним пріоритетом на європейську та євроатлантичну орієнтацію і становлення рівноправного добросусідства з Росією та іншими державами.

Досить важливим із точки зору історичної перспективи було ухвалення Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу, затвердженої 11 червня 1998 р., і Програми інтеграції України до ЄС (14 вересня 2000 р.), які мали стати головним чинником підготовки нашої держави до цього доволі складного процесу [25]. Європейський вибір став визначальним напрямом зовнішньої політики України. Євросоюз відкрив у Києві своє дипломатичне представництво 1993 р., яке набуло статусу посольства з 2012 р. Відповідно в Брюсселі з липня 1995 р. запрацювало представництво України в ЄС. Ратифікована УПС була розрахована на 10 років. Україна у липні 1996 р. отримала статус країни з перехідною економікою на саміті ЄС у Флоренції; Рада ЄС у грудні 1996 р. ухвалила План дій, що визначив конкретні напрями співпраці з Україною; 5 вересня 1997 р. відбувся перший саміт Україна — ЄС; у грудні 1999 р. в м. Гельсінкі підписана Спільна стратегія ЄС щодо України, яка визначила пріоритетні напрями політики країн-членів та інституцій Євросоюзу на чотирирічний період співпраці з Києвом.

Об’єктивно оцінюючи артикульовані прагнення і реальні результати геополітичного сходження України за перше десятиліття, слід наголосити таке. На владному олімпі у Києві не було своєчасно розроблено зовнішньополітичної стратегії з урахуванням максимально повного аналізу наявних складових, власних сил, можливих чи вірогідних партнерів, оптимальних шляхів та засобів досягнення максимально можливого місця у динамічно змінному геополітичному просторі. Владні рішення, як правило, ухвалювалися в Україні, виходячи із ситуативного перебігу подій як у середині країни, так і зовнішнього оточення. Україні протяжний період часу бракувало глибокого аналізу об’єктивних чинників, реальних та потенційних складових як потужної держави, її географікоекономічних, демографічних, культурно-цивілізаційних та інших параметрів. Український тогочасний істеб лішмент, за невеликим винятком, не став джерелом творення стратегії власної держави, її національних інтересів на протяжну перспективу. Тут, певно, давалися взнаки звичний конформізм та попереднє історично-традиційне залякування націоналізмом.

З набуттям суверенного статусу, після століть спілкування із зовнішнім світом здебільшого «опосередковано», крізь призму чужих інтересів та іншої, політично більш розвиненої свідомості (польської, російської, німецької), Україна постала перед завданням віднайти свою геополітичну ідентичність. Перед правлячими верствами імперативно стояло завдання усвідомити себе у глобальному контексті і в контексті розвитку світової цивілізації, визначити, в чому полягають пріоритети України, реальні національні інтереси і виробити стратегію та тактику реалізації останніх.

Як наслідок попереднього історич ного розвитку та ситуативного підхо ду до вирішення переважно поточних проблем для сходження України визначалися завдання щодо неза лежної лише від метрополії, мало враховувалися потенційно можливі стратегічні цілі. Звичайно, тут були, як заведено гово рити, об’єктивні та суб’єктивні причи ни: легко здобута незалежність, від сутність належно розроблених геополітичних док трин й історичних традицій та досвіду їх втілення, ослабленість державотвор чих потенцій багатовіковим московським підлеглим періодом, а також зовнішні чинники та швидкоплинні турбуленції на континенті. Все це потужно впли нуло на втілення заявленої добровільної відмови від статусу ядерної держави, на недбале став лення до ВПК і подальший істотний його занепад, протидію викликам фінансової і енер гетичної залежності від зовнішніх дже рел. Наслідками цього стали економічна стагнація і ослаблення позицій України у світі, зниження ролі комунікативного каркасу країни і втра та нею значної частини транзитних функцій.

Звільнившись від ядерних арсе налів світового масштабу не на най кращих умовах, зволікаючи з транс формаційними перетвореннями, хибу ючи з обранням зовнішньополітичної стратегії, Україна власними руками пересунула себе як державу потенцій но першого ешелону (нехай навіть із замикаючого їх кола) до країн другого ешелону. Сильна так би мовити козир на карта — воєнна сила (а у світі вона завжди була і ще довго залишатиметь ся основним чинником впливу) — враз знецінилася під впливом чорнобильсь кого синдрому та романтизму письменників-політиків.

Тим самим Україна продемонстру вала відсутність стратегічного бачення і належної політичної волі в опану ванні реально існуючого становища. Українські політичні та владні верстви не піднялися до рівня вироб лення власної геостратегії й стали за ручником попередніх підходів і намі рів меншовартісного гатунку. Слід, певно, уточнити, що, не спові дуючи войовничої ідеології, автор лише безпристрасно аналізує неспроможність тогочасних панівних владних верств сформувати адекватне стратегічне бачення подальшого пе ребігу подій з позицій національних інтересів власної молодої і в багатьох випадках незахищеної країни. Адже в інших державах, щоправда, політично та економічно спроможніших, набуття незалежного суверенного статусу поставало вагомим аргу ментом на користь взяття значно більшої відповідальності за зміцнення стабільності та безпеки на континенті. Саме так перебирали на себе більшу частку відповідальності свого часу по воєнна Франція, а в останнє десяти ліття XX ст. об’єднана Німеччина — ровесниця незалежної України.

Аналізуючи складові геополітичного та геостратегічного утвердження України, слід особливо наголосити на значному недооцінюванні владою в перші роки незалежності про блем забезпечення теплоенергетични ми ресурсами (ТЕР) нашої держави. Адже відомо, що вже не одне десяти ліття боротьба за право володіти енер горесурсами, за право їх транспорту вати, за вплив на ринок енергоносіїв стала потужними чинниками реалі зації інтересів держав світу, їх полі тичної поведінки, основою політичних та економічних союзів і навіть джере лом міжнародних конфліктів.

Україна належала і ще належить до енергодефіцитних країн, оскільки за рахунок своїх джерел ТЕР вона донедавна задовольняла власні потреби лише на половину. На рубежі тисячоліть власний видобуток покривав 10–12% потреб у нафті, 20–25%— у природ ному газі країни. І від того, як розвива тиметься світова геополітична і геоекономічна ситуація в енергетиці, значною мірою залежатимуть умови функціонування економіки та паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) України.

В умовах майже повної залежності від поставок енергоносіїв з Російської Федерації заходи з диверсифікації джерел їх надходження, насамперед природного газу й нафти, мають роз глядатися як ключовий елемент забез печення національної безпеки держа ви і створення умов для стійкого розвитку ПЕК. Це потребувало невідкладної розробки і реалізації концепції довго строкової енергетичної політики Ук раїни, наріжним каменем якої мали б стати заходи диверсифікації. Україна — великий споживач ро сійського газу в Європі — посідала за обсягами споживання природного газу шосте місце у світі, а за імпортом — третє місце після США та Німеччини. Причина цього полягала в тому, що вітчизняна промисловість вирізнялася винятко вою енергомісткістю. Врахування такого становища владним імперативом диктувало необхідність впровадження ефективних енергозберігаючих технологій. Однак і нині ситуація ще потребує виправлення.

Автору доводилося аналізувати становище, пов’язане з наяв ною в нашій державі газотранспортної системи (ГТС) і ролі України як провідної транзитної країни Європи та й світу загалом [26].

Адже ГТС України була другою після РАО «Газпром» за потужністю і довгий час здійснювала близько 90% експорту російського газу. Тим самим, ГТС країни мала виняткове геостратегічне положення, будучи своє рідним «газовим мостом» між велики ми газодобувними регіонами Росії та країнами Заходу. За обсягами транзиту газу Україна по сідала перше місце у світі. Через тери торію країни проходять південне від галуження продуктопроводу «Дружба» до країн Центральної Європи, газопроводи «Союз», «Братство», «Про грес» та інші. Через територію Украї ни здійснювався також транзит росій ського природного газу в Південно-Східну Європу та Туреччину. На території України розміщуються най більші в Європі підземні газосховища обсягом 35 млрд кубометрів. Відомо, що для Росії експорт газу — важлива складова державної політики. Однак Україна, здійснюючи контроль над транзитом газу, перетворила його в одну із найвигідніших форм бізнесу на дер жавних ресурсах. Цей бізнес прино сив досить вагомі як політичні, так і матеріальні дивіденди. Проте у геополітичному вимірі Україна не зуміла цей чинник перетворити чи зберегти як геоекономічний каркас свого привілейованого становища.

З огляду на сказане, очевидним у геополітичному плані для України і винят ково важливим у ширшому аспекті було збереження двох геоекономічних ліній: Захід — Схід та Північ — Південь. У цьому зв’язку слід також враховувати річкові та морські складові. Адже морські порти найбільше відкриті для зовнішнього світу, вони виконують інтегруючу функцію для всієї транспор тної мережі держави. Однак якщо мережа магістральних продуктопроводів в основному ще збе режена, то комунікаційні можливості Причорномор’я великою мірою протягом першого десятиліття майже втрачено.

З точки зору геополітики, важливими чинниками сили держави як суб’єкта між народних відносин є активне використання нею власного політико-географічного розташування, врахування як природних кордонів і соціокультурних зв’язків із сусідніми дер жавами, так і мережі на земних, водних, морських, повітряних транспортних сполучень та інших складових інформаційно-комунікативного простору.

Слід зазначити, що комунікативний простір України як незалежної держа ви та суб’єкта геополітики ніколи не планувався. Відсутність належної уваги до всієї комунікативної мережі значно послаблювало геополітичні складові утверджен ня держави. У сучасному багатовимірному просторі набувають все більшого значення та інституалізуються політичні, правові, інформаційні, соціо-культурні, фінансово-економічні, транспортні та інші комунікації. Вони спроможні во лодіти внутрішньою енергетикою, на бути привабливих якостей як у центрі, так і на периферії. Проте комунікаційна природа багатовимірного простору держави двозначна. Внаслідок просто ровочасових змін перехідного суспіль ства та намагання оптимального вмонтування різновеликих складових мо жуть створюватися території як до центрових, так і відцентрових, а то й руйнівних сил.

Територія України з її сучасними кордонами склалася в результаті три валого й часто суперечливого розвит ку на межі Заходу і Сходу, під тиском різних геополітичних і соціокультурних впливів: від візантійського і захід ноєвропейського до тюркського та російського. Європейські традиції за часів Київської Русі, католицизм у Західній Україні, вплив Османської імперії на південних землях, а також православної Росії на Слобожанщині — ось далеко не повний перелік чинни ків, що століттями відбивалися на історичній долі народу, який населяє су часну Україну.

Варто також врахувати, що упро довж півтора століття 20% української нації проживало в Австро-Угор ській імперії, що після Першої світо вої війни населення відторгнених за хідноукраїнських земель становило близько 7 млн чол, з них 80% жили в Галичині та Східній Волині під владою Польші, а решта — в Закарпатті та Буковині відповідно у складі Чехословаччини та Румунії. Парадокса ми історичного розвитку нашого народу було те, що за Велику Україну з пропагандистським гаслом виступала свого часу гітлерівська Німеччина, а об’єднання більшості етнічних українських земель сталося завдяки сталінській політиці радянського владарювання Москви.

Разом з цим слід враховувати і чинники соціокультурної рубіжності становища України: східний кордон нашої країни — це рубіж європейських вимірів з євроазійськими, а західний — кордон, до якого прагне досягти євроазійське силове поле. Саме дійсно вразливі та потенційно сильні сторони рубіжного становища державотворці нової історичної доби зважили, оцінили й використали далеко неповно. Так, за карпатські, буковинські, південнобесарабські землі та півострів Крим, які здебільшого були частиною геополітичного простору СРСР, а в складі України перебували значно коротший час, з набуттям нею незалежного статусу стали найбільш депресивними територіями. З часом і Донбас внаслідок різних чинників став також депресивним регіоном країни. Ці райони потрапили у становище своєрідної геоекономічної окремішності, що слабо сприяло інтегру ванню до загальноукраїнської спільно ти. Певна політизація тих чи інших проблем у цих регіонах, як свідчить вітчизняний та зарубіжний досвід, спро можна детонувати відцентрові сили.

Зазначу, що тривалість історичних взаємовпливів українського та сусідніх народів, спільні кордони з біль шістю із них, розгалужені транспортні наземні та водні сполу чення, особливо в перші роки неза лежності України, не стали спонуками розвитку тісної співпраці на нових за садах. Це стосується також і комунікаційних можливостей Причорномор’я, які були великою мірою обезцінені та майже втрачені. Адже протягом багатовіко вої історії причорноморський край славився значним піднесенням у роз витку багатьох галузей економіки, а також талановитими людьми. Основ ним багатством Причорномор’я, яке століттями створювали природа та люди, є мережа комунікаційних зв’яз ків, але напрацьоване віками легко втрачається, якщо відсутні державний підхід, стратегічне бачення та подальший розви ток.

Зміни в геоекономічному становищі України у бік світової периферії та відсутність перспективних масових вантажопотоків свідчать про обме женість можливостей його формуван ня. Основні вантажопотоки із Закав каззя в Європу стали проходити через Ново російськ, Констанцу та Бургас, де створено реальний преференційний режим. Україна за роки першого десятиліття незалежності втратила функції головного комуніка ційного вузла в Чорномор’ї та Півден но-Східній Європі, поступившись пер шим місцем сусідній Румунії.

Після падіння «металевої завіси» значно змінилися зовнішні та внутріш ні чинники, що впливають на морську політику держави. У геополітичному значенні для України морські рубежі постають одним із величезних стратегіч них ресурсів розвитку країни. Мор ська держава має безперечні переваги для активної участі в міжнародному поділі праці. Однак у концепціях дер жавного будівництва перевага відда валася геополітичній осі Захід — Схід. Домінантними були підходи стосовно за перечення необхідності збереження морської «спадщини», що дісталася від колишнього Радянського Союзу. Зни ження рівня державного керівництва морськими галузями призвело до вкрай негативних наслідків.

Як відомо, Ук раїні від колишнього СРСР дісталась третина його морського господарства, включаючи морські порти, торговий та риболо вецький флоти, кораблебудування й курортно-рекреаційне господарство. Це основне багатство Причорномор’я, геоекономічне становище якого на пе ретині євразійських комунікацій із століття в століття визначало спеціа лізацію регіону в міжнародному поділі праці. Тут були створені одні з най більших у Східній Європі та Причор номор’ї портово-промислові комплек си, що забезпечували значну частину зовнішньої торгівлі спочатку Російсь кої імперії, а потім Радянського Со юзу. Однак Україна вкрай не по-господарськи розпорядилася успадкованим нею багатством.

Морське господарство, яке раніше приносило до державного бюджету мільярдні доходи, за кілька років незалеж ності України стало збитковим. Доля торгового флоту стала ареною гострої політичної боротьби, що спри чинилося до фактичної втарти Чор номорського судноплавства — однієї з найбільших світових судноплавних компаній. Тільки за період до 1996 р. її вантажоперевезення скоротилися в 3,5 раза, а заборгованість іноземним кредиторам перевищила 200 млн дол. США. У 2000 р. торговий флот України пере возив вантажів у 2,5 раза менше, аніж тридцять років тому. Як з’ясувалося, втрачено всі міжнародні судноплавні лінії, а у вантажоперевезеннях стали доміну вати іноземні фрахтовики. Практично зупинено перевезення транспортним пасажирським флотом, який витісне но і з міжнародних круїзних ліній. Митні та прикордонні бар’єри, збіль шення портових зборів і постійне підвищення залізничних тарифів зни зили привабливість України для транзитних вантажоперевезень.

В умовах відкритої економіки мор ське чорноморське господарство України виявилося неконкурентоспро можним. Туреччина після двохсотліт ньої перерви знову лідирує в чор номорській торгівлі, а курорти Одеси та Криму — свого часу справжні пер лини Причорномор’я — поступилися першістю місцям відпочинку та ліку вання в Середземномор’ї [26].

На початку ХХІ ст. Причорномор’я, особливо Крим та Придунайська територія, не стали привабливою зоною для іно земних інвесторів, а скоріше навпа ки — регіоном підвищеного ризику для вкладання іноземного капіталу. Відсутність сучасної інфраструктури, у тому числі швидкісних комунікацій, загострення енергетичної кризи, дефі цит якісного водопостачання та інші проблеми ре-

ально відкинули регіон на світову периферію. Україна втратила геополітичні та геоекономічні позиції, які вона реально мала у Причорно мор’ї та Придунайській зоні. Переконують у цьому такі факти: у 1990 р. Українське Дунайське пароплавство і компанії на Рейні здійснювали по 90 млн тонн вантажоперевезень. У 2002 р. на Рейні, з яким ми з’єднані каналом Рейн–Майн–Дунай, загальний вантажопотік становив 300 млн тонн, а по Дунаю — лише 27 млн тонн. Ослабленність позицій спричиняли конфлікти із сусідніми державами — Росією та Румунією. З останньою з приводу острова Зміїний та каналу Дунай — Чорне море [3].

Період на зламі ХХ–ХХІ ст. для зовнішньої політики України і її геополітичного становища по багатьох вимірах був доволі непростим. Проголошений курс багатовекторності і потім на європеїзацію у цей період мав скромні результати. Сповідуючи засади багатовекторності у зовнішній політиці, офіційний Київ проголосив «стратегічне партнерство» з понад двадцяттю державами світу.

Причому серед них були й такі, що конкурували між собою — США, Росія і Китай. Для Вашингтона Україна мала відповідне значення для балансу у відносинах з Росією, з огляду на пряме втручання США в югославські події, а також була важливою у сенсі незворотності змін у регіоні.

Геополітична ситуація у світі з 11 вересня 2001 р. відчутно змінилася з огляду на терористичні напади на символи світової політичної і економічної могутності США, здійснених ісламськими фундаменталістами. Держави Північноатлантичного союзу, більшість країн світу, в тому числі Україна, однозначно засудили теракти і об’єдналися у коаліцію по боротьбі з міжнародним тероризмом. У цей період розмах співпраці України з НАТО досяг потужної інтенсивності — у його активі було до 500 різних щорічних заходів. І незважаючи на ускладнення, пов’язані із «кольчужним скандалом», у травні 2002 р. РНБО ухвалив Стратегію України щодо НАТО. У Стратегії було офіційно зафіксовано намір України вступити в альянс [27]. Серед низки стандартних мотивів, які спонукали до поглиблення і розширення співпраці зНАТО — боротьба зі світовим тероризмом, зміна характеру альянсу, вказувалося на зближення Північноатлантичного союзу з РФ. Київ надав повітряний простір американській військово-транспортній авіації, задіяній у боротьбі з тероризмом, у 2003 р. Україна направила свої миротворчі підрозділи на два роки до Іраку. Загалом, наша держава є одним із найактивніших учасників миротворчих операцій ООН, а також активним учасником багатонаціональних сил в інших миротворчих місіях. Беручи участь у миротворчих заходах, наша держава стабільно посідала провідне місце у групі перших 20–30 країн серед понад 80 держав-учасниць і стала реально позиціонувати і сприйматися міжнародним співтовариством як дієвий актор світового геополітичного простору.

На початку ХХІ ст., незважаючи на тенденцію до зближення на президентському рівні, політичні та геоекономічні складові відносин України з РФ часто обтяжувалися кризовими подіями. У їх числі були неодноразові закиди щодо російськомовного населення України, обмеження на імпорт українських товарів, збиття 4 жовтня 2001 р. російського лайнера ТУ-154 над Чорним морем українськими військами ППО, завищені вимоги російської сторони щодо створення газотранспортного консорціуму, претензії російської сторони на острів Тузла у Керченській протоці у вересні-листопаді 2003 р. та інші.

Аналізуючи нові складові підходів РФ на чолі з президентом В. Путіним у ці роки відносно України, цілком слушно А. Гальчинський звертав увагу на небезпеку невмотивованих визначень російських політиків, що «українці та росіяни — це розшматована нація» та надуманості проекту «розбудови незалежної української держави». Він зазначав, що від подібних пасквілів у Росії ніхто офіційно не відмежовується, що вони сприймаються як належне. Будучи директором Національного інституту стратегічних досліджень та радником президента Л. Кучми, знаний науковець застерігав, що велику небезпеку таять ці підходи з визнанням Вашингтоном де-факто права Росії на «природне домінування» на пострадянському просторі, що це безпосередньо стосується російсько-українських відносин, їхнього майбутнього [28, с. 120].

Європейський вектор у зовнішній політиці України залишався артикульованою константою. Президент Л. Кучма виступив із зверненням до Верховної Ради України з промовистою назвою: «Європейський вибір. Концептуальні основи стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002–2011 роки». У разі реалізації цей документ був доволі перспективним і міг би сприяти просуванню євроінтеграції країни. У березні 2003 р. ЄС висунув нову ініціативу «Політика європейського сусідства», розраховану для семи країн, які мали опинитися на кордонах Євросоюзу після скорого його розширення. Суть ініціативи полягала у поступовому залученні України до все ширшої співпраці та сприянні у здійсненні реформ, але без перемовин щодо перспективи членства. Однак реальність в Україні стала віддалятися від «стабільного, відкритого, плюралістичного суспільства», про яке йшлося у Спільній стратегії ЄС щодо України. Економічні реформи та суспільна практика все менше відповідали європейським демократичним стандартам. Це проявлялося в посиленні олігархізації бізнесу, тиску влади на ЗМІ, посиленні авторитарних тенденцій, використанні адміністративного ресурсу на виборах тощо.

Водночас наростанню труднощів у реалізації зовнішньополітичного курсу України, певній ізоляції президента Л. Кучми прислужилися внутрішній «касетний скандал», що розгорівся з осені 2001 р. та міжнародний з приводу безпідставних звинувачень України у продажу радарних систем «Кольчуга» Іраку. Цей перебіг подій мимоволі підштовхував до українсько-російського зближення. Московське керівництво виступило із засудженням заяв Ради Європи стосовно «справи Гонгадзе», розцінюючи їх замахом на суверенітет України. Кремль надав моральну підтримку Л. Кучмі під час «кольчужного скандалу».

Росія, як і раніше, прагнула утримати Україну у сфері своїх геополітичних інтересів. Знаковим у цьому відношенні стало підписання Києвом у вересні 2003 р. в Ялті угоди про Єдиний економічний простір (ЄЕП) з Росією, Білоруссю та Казахстаном. Угода в перспективі дійсно передбачала економічні вигоди, пов’язані з ліквідацією митних бар’єрів, зонами вільної торгівлі та дешевими енергоносіями. Попри все це, частина українського істеблішменту небезпідставно розцінювали ЄЕП як намір Росії відновити колишній «єдиний народногосподарський комплекс».

Тому Україна зосередилася лише на одному найбільш прийнятному для себе напрямі — на формуванні зони вільної торгівлі. У квітні 2004 р. Верховна Рада першою з парламентів країн-учасниць ратифікувала угоду про ЄЕП із застереженням: вона не має суперечити Конституції України.

Таким чином, станом на початок ХХІ ст. Україна увійшла у сучасний геополітичний простір, налагодила взаємовідносини із головними геополітичними акторами світу: провідними впливовими державами та їх об’єднаннями, в тому числі з Євросоюзом, НАТО, Росією, США, а також добросусідські відносини з безпосередніми та дещо віддаленими сусідніми державами. Досить важливими результатами утвердження України у міжнародному співтоваристві були: приєднання до Європейської системи безпеки НБСЄ/ОБСЄ та до ДНЯЗ як без’ядерної держави, переведення у міждержавний формат відносин з Російською Федерацією і формування їх договірної бази, а також політико-правових засад з іншими провідними країнами, започаткування особливого, а потім інтенсивного партнерства з НАТО як найпотужнішим військово-політичним об’єднанням демократичних держав євроатлантичного обширу, встановлення договірних партнерських відносин з Європейським Союзом та обрання курсу на європейську інтеграцію як основного пріоритету, а вступу нашої держави до ЄС — як головного геополітичного завдання.

Звичайно, що входження України до сучасного геополітичного простору було не таким простим і одномірним, а ті чи інші успіхи чергувалися з невдачами та складнощами, які обтяжували ходу і зменшували результати використання наявних та потенційно потужних можливостей нашої держави. Наступні роки, згідно з їхнім аналізом з по зицій подальшого зміцнення України як потенційно впливового суб’єк та геополітики, промовисто доводять необхідність не лише наявності у владної еліти відповідної державної стратегії та її наступності. Реальні геополітичні успіхи країни залежали й залежать від політичної волі, послідовності стратегічних устремлінь, передбачення і мінімізації потенційних ризиків, належної консолідації суспільства і формування його відповідної геополітичної свідомості, а також проведення раціональної політики з використання людських та природних ресурсів, спрямування їх на потужний соціально-економічний розвиток.

Періодам геополітичного поступу України за президентства В. Ющенка та В. Януковича вкрай не вистачало саме цілеспрямованості та послідовності курсу, виважених підходів щодо досягнення країною задекларованих цілей та позицій. Прийшовши до влади на хвилі так званої помаранчевої революції, президент В. Ющенко оголосив курс зовнішньої політики на все більше зближення з Євросоюзом, США і НАТО. Україна була визнана ЄС країною з ринковою економікою, а з 2008 р. поповнила лави СОТ, відчутно зросли іноземні інвестиції. Однак на тлі широкої демократизації суспільства, міжособистісні чвари та протистояння у владних верствах, корупційні скандали та одномірність підходів разом із іншими чинниками давалися взнаки. Влада не спромоглася консолідувати Схід і Захід країни, зміцнити прихильність її до євроатлантичних структур, а утаємничена заявка на ПДЧ (Підготовки до членства) з НАТО обурила суспільство і мала вельми невтішні наслідки. Бухарестський 2008 р. саміт НАТО внаслідок цих та інших причин не підтримав заявлені прагнення України щодо перспективи членства в альянсі.

Прийшовши до влади у 2010 р. на тлі розчарувань у суспільстві демократичними силами, президент В. Янукович змінив зовнішньополітичні пріоритети. Розв’язуючи успадковані проблеми у газопостачанні, влада пішла на Харьківські угоди з Москвою, а саме — президенти двох країн пов’язали знижку на російський газ для України з продовженням базування Чорноморського флоту РФ в Севастополі на 25 років з можливістю подальшої пролонгації [29]. В ухваленому вже 2010 р. Законі «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики України» була затверджена позаблоковість країни та офіційна відмова від прагнень вступу до НАТО, а це означало різку зміну українського зовнішньополітичного курсу. Щоправда, одну із основних цілей зовнішньої політики країни було визначено як зміцнення євроінтеграції [30]. За Україною закріплялося право запиту членства у Європейському Союзі, передбачалося підписання угоди про безвізовий режим до чемпіонату «Євро 2012», був підписаний відповідний протокол до УПС щодо головних принципів участі в програмах ЄС, який передбачав участь України як спостерігача у програмах Євросоюзу. Наступним логічним кроком мала стати Угода про асоціацію між Україною і Європейським Союзом. Однак можновладці — вихідці із Донбасу — повели себе в межах України як у переможеній і завойованій країні. Корупція, зловживання владою та кримінальне переслідування політичних опонентів набули величезних масштабів. Винесення вироку Ю. Тимошенко — колишній суперниці діючого президента та іншим опозиціонерам загальмувало євроінтеграцію країни. Представники ЄС навіть артикулювали думку про невідповідність України мінімальним умовам для членства в інтеграційному об’єднанні.

Успіхом офіційного Києва міг стати листопадовий 2013 р. у Вільнюсі Третій саміт Східного партнерства, на якому Україна мала підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Однак відмова тодішнього пре зидента України В. Януковича підписати цей документ мала неабиякий резонанс, вона стала спонукальним чинником протестних виступів українського суспільства. І в суспільстві, яке вже мало досвід організованих протестів, стався соціальний вибух, який привів до повалення тогочасного режиму. Тим самим Україна черговий раз довела наявність громадянського суспільства, яке вибороло право вибору. Змінилася влада і були змінені засади зовнішньої політики. Після Революції Гідності, яка забрала сотню життів українських громадян, у березні 2014 р. Україна підписала з Європейським Союзом Угоду про асоціацію, яка синхронно була ратифікована у вересні того ж року. Були відновлені відносини з НАТО та США на рівні інтенсивного партнерства.

Водночас цей перебіг подій обернувся для України і величезними втратами: Росія, яка підтримувала колишню владу і заперечувала законність нової, анексувавши півострів Крим, підтримуючи сепаратистів Донбасу, стала реальним агресором, що порушив двосторонні та міжнародні договори. Саме ігнорування тогочасною владою проблем безпеки країни, шпагат у відносинах зі структурами євроатлантичного ареалу і Росією призвели до гібридної російсько-української війни 2014 р. та анексії Криму. Втрата Кримського півострова — це потужний геополітичний удар сусідньої держави. Це становище зводить вплив України у Чорноморському регіоні до мінімуму і відчутно знижує статус регіонального гравця геополітичного простору.

Криза, яку переживає нині Україна, при всіх її тяжких вимірах, з іншого боку, постає і великим шансом порвати з ілюзіями минулих років, з уразливою практикою недооцінювання внутрішніх і зовнішніх загроз своєї національної безпеки. Нинішня криза вже стала і буде спонукою, незаперечним імперативом до потужної мобілізації всіх соціально-економічних та геополітичних чинників в ім’я вільного демократичного розвитку держави і суспільства.

Тяжкі випробування, які проходить нині Україна, доводять для неї, і не лише для неї, справедливість багатьох геополітичних оцінок, застережень, які висловлювалися у аналітичному середовищі щодо проявів політики Росії на всьому пострадянському просторі. Із нинішніх тяжких часів слід вивести належні уроки для України, її влади і всього суспільства. Подальше геополітичне утвердження України можливе, і шлях до нього пролягає через цілеспрямовану політику консолідації суспільства, зміцнення цивілізаційної та геополітичної ідентичності, не лише економічних, а й соціальних, демократичних засад розвитку, опора на власну міць та підтримку союзників і прихильників нової України. Нинішня доба має мобілізувати всі наявні сили, потенційні можливості та нереалізовані резерви. Подальше втримання та подолання відкритого і прихованого протистояння з Росією й підтримуваними нею сепаратистами Донецької та Луганської областей, як показує нинішня практика, є можливим і необхідним. Вітчизняні потужності, патріотизм та людський чинник, протистояння злу і насильству мають базуватися на консолідуючій політиці влади, бездоганній діяльності очільників держави.

З висоти нинішнього часу та пройденого шляху необхідним є більш повний аналіз успіхів та невдач України на шляху геополітичного сходження. Протягом двадцятип’ятирічного періоду незалежності в суспільстві існували, а державними лідерами сповідувалися різні парадигми і віддавалася перевага тим чи іншим стратегемам зовнішньї політики. Вразливим було становище, коли кожний новий президент незалежної України на перший план політичних інтересів країни висував інші, відмінні від попередніх уподобання та напрацювання щодо геополітичних концепцій і проведення зовнішньо-політичного курсу країни. Як відомо, і нині ці питання все ще залишаються предметом дискусій як серед політиків і дипломатів, так і експертів-міжнародників.

Затребуваним для держави і суспільства постає переосмислення нових реалій на міжнародній арені та становища України у світі і проведення чіткого визначення довгострокової зовнішньопо-літичної стратегії, яка була б покладена в основу сучасної зовнішньої політики країни. В цьому контексті безпосереднє входження України до євроатлантичного простору і його інституцій, які залишаються ключовими для загальноєвропейської системи безпеки, за відповідних умов може створити найоптимальніші переваги реалізації власних геополітичних інтересів країни.

Певно, що слід вивести уроки і з трансформаційних перетворень у сусідніх східноєвропейських та інших успішних державах, де результат забезпечували єдність владної і політичної еліти щодо стратегії на довготривалу перспективу, консолідація суспільства навколо принципових напрямів модернізації соціально-економічного розвитку, пріоритету європейських демократичних цінностей, подолання корупції, організованої злочинності, налагодження дієвого діалогу влади й суспільства та зміцнення її морального авторитету.

Дійсно, що минулі двадцять п’ять років суверенного поступу України внесли свої корективи як до завищених прагнень, так і невикористаних потенційних можливостей. Останні здебільшого так і залишилися потенційними. Не стану наводити вагомі аргументи й детальні пояснення причин. Адже сталося так як є, як нам усім відомо. Висловлю лише таке твердження: певно, що в українській нації існує державотворча недовершеність, що справляє вплив на менталітет як політиків, так і пересічних громадян. Історичні уроки з проблем геополітичного сходження, успіхів та невдач державотворення ще не до кінця виведені, а тим більше не засвоєні та не покладені у реальну політику. В цьому є якась історична тяглість. Прискіпливий аналіз реалізації прагнень інтегруватися у систему західного цивілізаційного простору доводить, що це виявилося непростим завданням як для правлячих верств, так і суспільства в цілому. Вітчизняний політикум та суспільство, як з’ясувалося нині, є не повністю готовими до практичної реалізації даного проекту.

Питання науково-практичного осмислення та обґрунтування процесу проведення модернізації і реформування усіх складових функціонування Української держави на сьогодні є надзвичайно актуальними та пріоритетними. Прикладом успішного підходу до цих завдань може слугувати і практика Туреччини, її модернізаційний курс. Економічні успіхи та соціальні зрушення цієї держави є основою досягнення Туреччиною рис вагомого і впливового регіонального суб’єкта міжнародних відносин, з яким уже рахуються не лише в регіоні, але й у більш широких межах.

Долаючи нинішню кризу, Україна має нарощувати власні геополітичні складові, виходячи із національних інтересів зростання. Адже за всієї поваги до З. Бжезинського, його визначення ролі нашої держави, як відповідної запоруки «імперського статусу» Росії, зіграло з Україною недобрий жарт. Це визначення значно завищувало оцінки власної ролі та наші очікування щодо дієвої та прихильної політики держав Заходу на українському напрямі. Це певним чином не сприяло мобілізації духу і сил нації, проведеню політики щодо більш цілеспрямованого нарощування потужностей геополітичних складових нашої держави та суспільства, зокрема і збройних сил, української армії, державного культурно-інформаційного простору.

Пріоритетом, та навіть спонукальним двигуном змін в Україні покликана бути європейська інтеграція. Для нашої країни не існує іншого шляху просування до європейських цінностей та досягнення відповідності критеріям вступу до Європейського Союзу, ніж проведення політики послідовних та наполегливих реформ. Своєю чергою, зовнішня політика, в тому числі її геополітична складова, має бути зосереджена на питаннях внутрішнього розвитку країни, що є основою всіх зовнішньополітичних інтенцій та перетворень.

Такий підхід досить чітко кореспондується з пересторогами В’ячеслава Липинського — знаного громадського, політичного та державного діяча, ідеолога відродження української державної самостійності, визначного історика і публіциста ХХ століття. Цілком актуально звучить така його настанова: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути» [14, с. 67]. То ж задіяння всіх складових, виважена і раціональна політика, дієві і результативні внутрішні реформи мають стати в нагоді подальшому зміцненню України як міжнародного суб’єкта, регіонального, але впливового геополітичного гравця. Зміцнення цивілізаційних рис України як складової європейського культурно-цивілізаційного ареалу покликане прислужитися справі інтеграції до європейського простору та геополітичного обширу інтегрованої Європи.



Номер сторінки у виданні: 24

Повернутися до списку новин