Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Партійна система незалежної України: етапи трансформації





                Юрій Шведа, кандидат політичних наук, доцент кафедри політології Львівського Національного університету ім. Івана Франка        УДК 321 (477)

 

Статтю присвячено класифікації етапів розвитку партійної системи незалежної України.

Ключові слова: багатопартійність, багатопартійна система, атомізована (мультипартійна) система, партійна система поляризованого (екстремального) плюралізму, партійна система поміркованого плюралізму.

 

Статья посвящена классификации этапов розвития партийной системы независимой Украины.

Ключевые слова: многопартийность, многопартийная система, атомизированная (мультипартийная) система, партийная система поляризированного (экстремального) плюрализма, партийная система умеренного плюрализма.

 

The article is devoted to the classification of the stages of the development party-           system of independent Ukraine.

Key words: multiparties, multi-party system, atomistic (multiparties) system, extremely polarized party system, moderate polarized party system. 

 

Аналіз розвитку партійної системи незалежної України дає підстави впевнено говорити про перехід від багатопартійності до багатопартійної системи. Під останньою ми розуміємо такий стан, коли політичні партії не лише вільно змагаються між собою, але й є дієвим інструментом формування політичної влади та впливу на прийняття політичних рішень. Виходячи з цього й спираючись на класичну типологію партійних систем Дж. Сартoрі [1], виділимо три якісно відмінні етапи в еволюції партійної системи незалежної України: 1) 1990-1997 рр. - атомізована (мультипартійна) система, 2) 1998-2005 рр. - партійна система поляризованого (екстремального) плюралізму, 3) з 2006 - по сьогодні - партійна система поміркованого плюралізму. 

 

Атомізована партійна система (1990-1997)

Аналізуючи історію виникнення системи багатопартійності в Україні, можна побачити, що поява політичних клубів, спілок, товариств та рухів хронологічно передувала появі політичних партій. Так, у період з 1987 по 1989 р. в Україні утворилося понад 125 громадсько-політичних клубів, груп та об'єднань [2, c. 8].

Восени 1989 р. в Україні було вперше задекларовано намір створення політичної партії - партії зелених України (ПЗУ). Однак, попри декларацію намірів, екологічному рухові в Україні так і не вдалося організаційно оформити утворення першої в сучасній українській історії політичної партії (Партія "зелених" була створена  лише восени 1990 р.) [3, c. 227].

Поява перших елементів багатопартійності в Україні на рубежі 80-90-х років була детермінована передусім соціально-економічними та політичними умовами, які склались у тогочасній Україні. Йдеться про кризовий стан суспільства, неспроможність влади відшукати шляхи виходу з кризи, а відтак про усвідомлення суспільством необхідності її заміни. Тому немає нічого дивного, що найбільш суттєвий вплив на виникнення партій мав процес підготовки до виборів у Верховну Раду України. Така часова прив'язка процесу утворення партії до парламентських виборів свідчить про розуміння українськими політиками того факту, що саме політичні партії є найбільш придатним інструментом боротьби за політичну владу.

Від 1989 р. в Україні заявило про себе 20 партій загальноукраїнського масштабу та близько 10 осередків та організацій партій з керівними центрами за її межами. Станом на 01.01.1992 р. офіційний статус (без КПУ, яка була зареєстрована 22 липня 1991 р. і заборонена після серпневого заколоту) мало 11 партій, а також 189 громадських організацій [3, c. 232].

Поза тим реальне оформлення політичного плюралізму в Україні більшість дослідників пов'язують не з функціонуванням політичних клубів та суспільно-політичних об'єднань 80-90-х рр., а з утворенням Народного Руху України (НРУ) установчий з'їзд якого відбувся 8-10 вересня 1989 р. [4, c. 48].  Рух фактично став першою політичною організацією, яка відкрито оголосила про свій намір боротися політичними методами за владу. Поява і діяльність Руху засвідчили, що монополії КПРС у політичній сфері прийшов кінець. Це означало кінець ери тоталітарної однопартійності та перехід до існування в умовах багатопартійності [5].

Руху вдалось об'єднати людей найрізноманітніших політичних поглядів - від комуністів-реформаторів до членів Української Гельсінської Спілки (УГС). Це був час консолідації суспільно-політичних організацій, груп і окремих людей на грунті необхідності боротьби за національне, духовне, економічне і політичне відродження України. Разом з тим з початку створення Руху у ньому були різні політичні напрями, об'єднані ідеєю національного відродження й антикомунізму, що закладало підвалини для створення нових партій на базі Руху. Таким чином, досвід формування багатопартійності в Україні ще раз підтвердив обгрунтованість двоетапної схеми переходу від тоталітаризму до демократії, де на першому етапі відбувається об'єднання всіх значних опозиційних груп для боротьби з комуністами, а на другому - диференціація руху на різні політичні сили і справжня політична дискусія, притаманна плюралістичній системі. Це підтверджує закономірний характер процесу партійного будівництва в Україні.

Результати парламентських виборів 1994 р. свідчать, що, попри мажоритарний характер виборів, превалюючим мотиваційним чинником для вибору була політична орієнтація кандидата. Про це свідчить динаміка зростання питомої ваги членів партії у виборчому процесі; так, серед кандидатів у І турі вони становили 26,8%, у ІІ турі - 43,7%, а серед обраних кандидатів - 49,7%. Це підтверджує також статистика ефективності балотування: депутатами став кожен 9-й кандидат із партійних і лише кожен 23-й - із позапартійних [6, с. 6]. Приналежність до партії не тільки не заважала кандидатові, а, навпаки, сприяла його обранню.

Таким чином в Україні у перші роки після проголошення незалежності формується так звана мультипартійна (атомізована) партійна система, яка приходить на зміну тоталітарній однопартійній системі та характеризується існуванням багатьох маловпливових партій та формуванням уряду на позапартійній основі. У таких політичних системах центральне місце належить так званій партії влади, до складу якої входили прагматично зорієнтовані деідеологізовані вищі кола державної номенклатури  [7]. Штучне відсторонення партій від суперництва в боротьбі за владу деформувало роз­виток партійної системи України. Відсутність у партіях, що представлені в парла­менті, ефективних важелів впливу на прийняття політичних рішень перешкоджала перетво­ренню їх в авторитетних і відповідальних акторів політичної сцени. Політично роздрібнений парламент об'єктивно сприяв зміцненню позицій Президента, а не політичних партій.

Система поляризованого плюралізму (1998-2005)

Однак атомізована партійна система не є стабільною й не залишається  незмінною протягом тривалого часу. Вона намагається трансформуватись у  стабільніший тип партійної системи. Істинність цього становища підтверджується й на прикладі розвитку партійної системи України, як і те, що зміна конфігурації партійної системи значною мірою детермінується панівним типом виборчої системи.

Запровадження мажоритарно-пропорційної виборчої системи спричинило серйозні зміни партійної системи. Розміри одномандатних округів збільшилися вдвічі. Очевидно, що за такої ситуації на перемогу могли розраховувати лише ті кандидати, які або опирались на добре організовані партії, або мали у своєму розпорядженні значний адміністра­тивний та фінансовий ресурс. Рішення про проведення голосування за партійними списками по єдиному загальнонаціональному виборчому округу було вигідним насамперед великим партіям. А запровадження 4%го виборчого бар'єра майже не залишало шансів малим партіям увійти до складу парламенту.

На початок чергового "виборчого" року в Україні було зареєстровано 52 політичні партії. 44 з них висловили намір взяти участь у виборах до парламенту у 1998 р. (25 самостійно, 19 - у складі виборчих блоків). Для участі у виборах ЦВК зареєструвала 21 політичну партію і 9 виборчих блоків (до яких увійшли 19 політичних партій). Таким чином, виборча суб'єктність партій порівняно з 1994 р. зросла більше ніж у 6 разів [8].

Передбачений законом виборчий бар'єр зуміли подолати 8 партій і виборчих блоків. З-поміж 30 колективних учасників виборчих змагань лише 17 спромоглися подолати заповітний 4%-й виборчий бар'єр бодай в одному з 27 регіонів, вісьмом він підкорився в масштабах цілої держави й тільки п'ятьом (КПУ, НРУ, СПУ-СелПУ, НДП та ПЗУ) - більш ніж у половині регіонів [9]. Це свідчить про те, що єдиної загальнонаціональної партії, яка користується більш-менш однаковою підтримкою виборців у всіх регіонах держави, немає. Фактично переважна більшість українських політичних об'єднань репрезентують або суто регіональні інтереси, або ідеологічні меншини, або ж просто самих себе.

Розклад політичних сил виглядав таким чином: потужне "ліве" ортодоксальне крило, практично відсутнє "праве" та слабосильний розмитий центр.

Ліва опозиція до влади була репрезен­тована комуністичною, соціалістичною та частково селянською партією. Ця опозиція, що майже не представлена у виконавчих структурах, має, проте, вагоме представ­ництво у Верховній Раді, а також практично в усіх місцевих радах. Їх ставлення до виконавчої влади є жорстко конфронтаційним, хоч і залишається в системних правових межах. Ліві звинувачують виконавчу владу у корупції, нехтуванні "інтересами народу", виступають за негайну компенсацію громадянам втрачених заощаджень та з іншими подібними ініціативами, не пропонуючи, утім, конкретних шляхів їх реалізації.

Права опозиція була значно слабшою, ніж ліва. Здебільшого вона репрезен­тована УНА та деякими іншими партіями (Свобода, УКРП, Партія захисників Вітчизни). Праві опоненти, як і ліві, "педалюють" антикоруп­ційну тему, але, на відміну від лівих, вони звинувачують владу не в "розвалі єдиного економічного простору", а у "зраді національних інтересів України".

Політичний центр залишався досить аморфним. Його ядро становила позапартійна владна номенклатура. На базі двох лівоцентристських партій (ПДВУ та ТКУ) виникла НДП як прагматично орієнтована "партія влади". На цей самий час припадає й утворення Аграрної партії (АПУ), що об'єднала помірковано-реформістські сили в АПК; активізація Ліберальної партії (ЛПУ) з центром у Донецьку; реорганізація та зміцнення СДПУ(о); утворення у 1994 р. та "відродження" в 1997 р. партії "Громада", яку очолив після виходу у відставку з посади прем'єр-міністра Павло Лазаренко. У період виборів 1998 р. на роль центристських сил претендували ще декілька нечисленних і маловідомих партій, утворених на професійній основі (юристів, бізнесменів-економістів, керівників регіональних та місцевих органів влади), а також партія "Жіночих ініціатив" та об'єднання "Слон" (партії МБР і КДПУ). Рух і НДП, які у різний час були "партіями ілюзії влади", цементують своєю присутністю політичний центр [10].

Станом на 1 січня 2001 р. в Україні було зареєстровано вже 109 політичних партій, а напередодні парламентських виборів 2002 р. в Україні їх налічувалося понад 150. Причому 11 з них були зареєстровані 25 березня 2005 р. майже за добу до того часу, коли, відповідно до закону, партії ще мають право брати участь у виборах до Верховної Ради України 2006 р. Основна маса цих партій - політичний мінімум. Насправді загальнонаціональний вплив та вагу мають не більше шести політичних партій і ще близько двох десятків володіють певними фінансовими можливостями, спираючись на обмежену або регіональну підтрим­ку виборців. Менше половини з них (61) скористалися своїм правом участі у виборчій кампанії [11, c. 12].

У виборчому процесі взяло участь 33 суб'єкти - 21 політична партія та 12 блоків партій, які об'єднали 42 політичні партії. Найбільшими за кількістю учасників були: виборчий блок Віктора Ющенка "Наша Україна" (10 партій), виборчий блок "За Єдину Україну!" (5 партій), виборчий блок "Блок Юлії Тимошенко", виборчий блок "Єдність", виборчий блок "Команда Озимого Покоління" (які об'єднали по 4 партії). Загалом за партійними списками в кандидати у народні депутати України було висунуто 3953 претендентів. Ще 18 партій висували кандидатів тільки в мажоритарних округах і переважно в невеликій кількості (від 1 до 7).

Із 33 списків, включених у виборчий бюлетень для голосування по багатоман­датному округу, 4%-й бар'єр подолало шість (три блоки і три партії). Лідером виборчих симпатій став виборчий блок "Блок Віктора Ющенка "Наша Україна" (23,57% і 70 депутатських мандатів). КПУ отримала 19,98% і 59 мандатів, провладний блок "За Єдину Україну!" - 11,77% і 35 мандатів, БЮТ - 7,26% і 22 мандати, СПУ - 6,87% і 20 мандатів, СДПУ(о) - 6,27% і 19 мандатів. Всього у голосуванні в багатомандатному окрузі взяло участь 69,39% виборців. Переможці виборчих перегонів отримали 75,8 % голосів виборців, які взяли участь у голосуванні в багатомандатному окрузі. Загалом у Верховній Раді ІV скликання було представлено 28 політичних партій України [9].

Аналіз результатів виборів дає підстави стверджувати, що в електоральних масах відбулися суттєві зрушення, які привели до втрати лідерства комуністів як за партійними списками, так і в мажоритарних округах.

        

Результативність партій та блоків на виборах 1998 і 2002 рр.

 

1998

2002

Партія (блок)

Кількість округів

Партія (блок)

Кількість округів

Комуністична партія України

152

КПУ

100

Народний Рух України

29

Блок В.Ющенка

"Наша Україна"

94

Виборчий блок СПУ-Сел ПУ "За правду, за народ,

за Україну!"

18

СПУ

12

Всеукраїнське об'єднання "Громада"

12

Виборчий блок політичних партій

"За єдину Україну!"

18

Cоціал-демократична партія України (об'єднана)

5

Виборчий блок політичних партій "Виборчий блок Юлії Тимошенко"

1

Виборчий блок партій "Національний фронт"

4

 

 

Партія зелених України

2

 

 

Прогресивна соціалістична партія України

2

 

 

Аграрна партія України

1

 

 

 

У загальнонаціональному окрузі КПУ перемогла тільки в 9 областях України, набравши мінімум 21% (Кіровоградська область) і максимум 34% (Крим) голосів. Перше місце за партійними списками зпосів блок партій "Наша Україна" на чолі з В. Ющенком. А загалом більше всіх голосів у Верховній Раді отримав провладний блок "За єдину Україну!" під керівництвом В. Литвина.

На виборах 2002 р. більш ніж удвічі зменшилась кількість виборців, які проголосували проти всіх. Також суттєво скоротилося число виборців, які проголосували за партії, які не подолали виборчий бар'єр. Це пояснюється насамперед зменшенням рівня фрагментаризації основних суб'єктів виборчої кампанії і поляризацією виборчого змагання між опозиційним виборчим блоком "Наша Україна" та провладним "За Єдину Україну!" [12, c. 72-76].

 

Система поміркованого плюралізму (з 2006 по сьогодні)

Парламентські вибори 2006 р., які проходили на основі оновленого закону про вибори народних депутатів України, відбувалися вперше за пропорційною виборчою системою у загальнодержавному виборчому окрузі з 3%-м виборчим бар'єром.

Станом на 20.12. 2006 р. Міністерством юстиції України було зареєстровано 137 політичних партій. Упродовж одного лише 2005 р. було створено 24 нові партії.

У боротьбу за місця у вищому законодавчому органі держави включилося 45 суб'єктів виборчого процесу (29 політичних партій і 16 партійних блоків).  Багато з них ще "молоді". Лише кожна п'ята із зареєстрованих (27) подолала або наближається до свого 10-річного рубежа. "Найстарішою" партією "нової доби" є Українська республіканська партія "Собор" (сучасна назва), створена у 1990 р. [11, c. 15].

Блокам політичних партій вдалося об'єднати зусилля 50 політичних партій України. Таким чином, трохи більше ніж половина з існуючих в державі політичних партій спромоглася скористатися своїм правом на участь у формуванні вищих органів влади, що й є основною функцією політичної партії.

Інтеграційні можливості різних партійних блоків були неоднакові. Найбільшим за кількістю учасників був виборчий блок політичних партій "Наша Україна" (6 партій), чотири блоки об'єднали по 4 партії, шість блоків складалися з 3 партій і п'ять блоків - із 2 партій. Обтяжлива процедура формування партійних блоків, однаковий розмір грошової застави та виборчого бар'єру, встановлені законодавцем для партій та блоків, об'єктивно не сприяли об'єднанню численних політичних партій України на виборах. До цього ж слід також додати низький рівень партійної дисципліни, амбіції окремих партійних лідерів, а також факт існування так званих технічних партій. Однак загалом результати парламентських виборів не дають підстав стверджквати про залежність між кількістю учасників блоку та рівнем електоральної підтримки.

За результатами підрахунку голосів, право на формування українського парламенту отримали п'ять політичних сил, яким вдалося подолати 3%-й виборчий бар'єр - це Партія регіонів, яка здобула 32,14% голосів виборців, БЮТ - 22,29%, Блок "Наша Україна" - 13,95%, СПУ - 5,69%, КПУ - 3,66%. Частка відданих за них голосів дорівнює 79,73%. Відсоток мандатів, як завжди, перевищує відсоток отриманих ними голосів завдяки перерозподілу залишку, що є часткою тих партій і блоків, які не пройшли до парламенту. Їх налічується 40. За них проголосувало 18,5% виборців (з них 11,46% голосувало за партії, що набрали більше як 1% голосів, а 7,04% - за ті, що не дотягнули й до 1%). Таким чином, у 450-місному парламенті України Партія регіонів отримала 186 депутатських місць, БЮТ - 129, Блок "Наша Україна" - 81, СПУ - 33, КПУ - 21. 449 650 виборців з числа тих, що взяли участь у голосуванні (або 1,77%), не підтримали нікого (в 1998 р. - 5,25%, у 2002 р. - 2, 45%). Серед тих, хто програв вибори, є доволі знані у суспільстві суб'єкти політичного життя: Блок Наталії Вітренко "Народна опозиція" (2,93%); "Народний блок Литвина" (2,44%); Український Народний Блок Костенка і Плюща (1,87%); Партія "Віче" (1,74%); "Громадянський блок ПОРА-ПРП" (1,47%); "Опозиційний блок НЕ ТАК!" (1,01 %). Ще 33 партії не набрали й 1% [9].

Унаслідок виборів 2006 р. закономірно зменшилась кількість суб'єктів законодавчого процесу, а так званий імперативний мандат (заборона партіям, обраним за списками певної політичної сили, переходити в парламенті до інших фракцій) зробив неможливими переформатування фракцій до наступних виборів. З іншого боку, відсів дрібніших політичних сил виявився несподівано великим.

Внаслідок виборів 2006 р. відбулося деяке зниження рівня ідеологічної поляризованості вищого законодавчого органу влади. Цьому прислужився різкий спад у популярності лівих партій, особливо комуністів, а також провал правих партій (не тільки радикальних, а й частини поміркованих). Можна припустити, що деякою мірою на це вплинув і такий загалом негативний чинник як регіональне розмежування виборчих симпатій, що вилилось у протистояння Партії регіонів, лідером якої залишився В. Янукович, та численних суб'єктів Помаранчевого табору, які виступали на виборах двома блоками - „БЮТ" і „Наша Україна". Цей факт можна оцінити й так, що поляризація просто виявилась перенесеною з ідеологічного на регіональний рівень, тим паче, що колись „плацдармом" комуністів був саме Донбас, а тепер певна частина комуністичного електорату перекинулась до Партії регіонів.

У результаті парламентських виборів 2006 р. в Україні була сформована система, яка в літературі має назву модифікованої двопартійності, або "2,5 партійна система", аналогом якої може слугувати партійна система Німеччини. Отже, маємо справу з біполярним розподілом політичного простору. Центром одного політичного поля виступає правоцентристська Партія регіонів, центром іншого - лівоцентристська БЮТ. Парадоксально, але Партія регіонів зуміла об'єднати навколо себе лівих (соціалістів та комуністів), а БЮТ - правих (нашоукраїнців). Це є яскравим свідченням, що об'єднання політичних сил відбувається швидше навколо влади, а не навколо ідеологічних чи програмних цінностей.

Дострокові парламентські вибори 2007 р. змінили положення цих політичних центрів у владі, але не змінили біполярності політичного укладу, яка очевидно з наближенням президентських виборів зростатиме й далі.



Номер сторінки у виданні: 50
Автор:

Повернутися до списку новин