Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Витязь української духовності і політичної думки України





                Павло Гарачук

УДК 316

Промовляє, - оживає

Згнічений морозом

Не позичений у німця

Український  розум

П.О. Куліш (Рідне слово)

        

У статті досліджується суспільно-політична роль Витязя української Духовності, Пророка  і першого політолога України в побудові громадянського суспільства в Україні.

Ключові слова:  Звитяжність Пророка. Перший політолог України. Українська духовність. Побудова громадянського суспільства в Україні.                                  

                                       

В статье исследуется общественно0политическая роль Витязя Украинской Духовности, Пророка и первого политолога  Украины в построениии гражданского общества в Украине.

Ключеые слова: Подвижничество Пророка, первого политолога Украины, Украинская духовностть, построение гражданского общества в Украине

 

 

The  this paper the socio-pokitikal role of knigt of Spirituali, the Propher and first polityloga Ukraine in building civil society in Ukoraeni.

Key words:  The rhis paper/ Spirituali. Propher politolog. Buildung civil societi in Ukoraeni

 

Відомо, що генії народжуються  у Світі в середньому один  раз  на двісті років, а справжній пророк - ще рідше. А Україна  має  щастя народжувати геніїв значно частіше.  Так,  на початку ХІХ століття вона дала нашому народові одразу кількох генів: Тараса Григоровича Шевченка, Пантелеймона Олександровича Куліша, Івана Яковича Франка, Лесю Українку. Такий стан речей визначається тим, що "Праукраїнська культура, яка була базовою для до індоєвропейської культури, є давнішою за всі інші культури, котрі стартували у світовому  цивілізаційному марафоні лише з 3-го тис. до н. е..."(2, с.27).

Перший геніально описав нас, українців, які ми були і є. А другий поставив задачу змінити нас на краще та вказав, як і за яких умов те має здійснитися.

Тарас Григорович Шевченко ще за життя визнаний генієм  пророком. То ж в цій статті ставиться задача, побачити, ким  є для України  Пантелеймон Олександрович Куліш?  

Визначити пророка, порівнюючи  його з іншим пророком  в принципі можливо. Але те покаже  лише відмінності одного з них від іншого.

Чергове "але" виникає тому, що  Пантелеймон Олександрович Куліш і за життя, і після нього відтінювався іншими, менш спроможними, але більш близькими до влади і менш близький до народу. Україна упродовж багатьох століть  не мала еліти, а народ був і залишається далеким від спроможності оцінити генія і пророка. Тому ніхто не спромігся узнати,  що ж  зробив для своєї Батьківщини та для свого народу сучасник, друг і порадник Тараса Григоровича Шевченка, визнаного генієм і пророком?

Щоб відповісти на поставлене питання, необхідно узнати,  кого  можна визнати пророком. Єдиним суддею для всіх нас є рідна мова.

В "Словникові української мови",  на сторінці 272 тому восьмого   вказано, що, окрім проповідника релігії, пророком є "Провісник майбутнього".  Окрім цієї, загальної ознаки пророка, наводяться визначення його сутності українськими письменниками: "Хто угледів в час безщастя Сонце крізь тумани, Той для люду рідним батьком  і пророком стане (Олесь Олександр, Вибране, 1958, с.237); ...  Лиш той пророк, хто  серце має  чисте І зла в народ і краплі  не несе (8).

Перше, ніж писати про такого великого Сина України, як Пантелеймон Олександрович Куліш, зважаю на високі оцінки його багатьма  мудрими українцями:

Донців Дмитро: Народ, який хоче порвати кайдани і "вражою злою кров‘ю волю окропити", проливає і потоки власної крові.

Драгоманов Михайло Петрович: " Він б`є в точку всесвітньої, людської культури, котра підніме наш народ";

Микола  Жулинський, академік НАН України: "Він був, за словами Івана Франка  "знатним на свій час організатором духовної праці", і саме за це розбуркання ним української суспільності "на всіх кінцях до нового, суспільного, духовного і національного життя "в історії нашого духовного розвою займе він назавсігди дуже високе місце". Невже ці виважені на терезах  розсудливої оцінки помилок і успіхів Куліша слова великого Каменяра не виявляться пророчими? ";

Зеров Микола: "Він  - "піонер культури України";

Коцюбинський Михайло Михайлович: "Могутній майстер української мови й творець українського правопису, благородний поет "Досвіток", перекладач Шекспірових  і Байронових творів.., автор "Записок о Южной Руси", "Чорної Ради" і сили інших цінних праць має право на нашу повагу і вдячність";

Максима Стріха "Кулішів доробок, вражає, - як кількістю, так і за своїм значенням для усього дальшого розвитку української духовності. Він містить вірші й поеми, що увійшли до золотої скарбниці нашої поезії  поруч з Шевченковими, Лесиними й Франковими... "

.Хвильовий Микола: "Здається, тільки Він  один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки Його можна вважати за справжнього  європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелекту";

Чижевський Дмитро Іванович: "Поруч старого образу поета-кобзаря, єдиного живого  серед  народу мерців , зустрічаємо тепер поета-пророка";

Франко Іван Якович "Пантелеймон  Олександрович Куліш є "першорядною звіздою в нашому письменстві", "одним  з корифеїв нашої літератури".

Після таких високих оцінок неможливо додати щось своє, окрім  пошуків в творчості  Поета і  мовознавця,  Історика і Вченого,  Філософа і Соціолога, Сина України і Єдиного Європейця  серед  українців підтвердження наведених вище оцінок.

Побачивши Пантелеймона Олександровича  Куліша Організатором Духовної Праці , Витязем української духовності і Справжнім  Пророком України, я вважав своїм обов`язком  присвятити  Йому книгу. Та обмежені фінансові можливості пенсіонера кільканадцять років не давали можливості  виконати свій громадянський обов`язок.

Рішення №1 "Організаційного комітету  загально-національного  конкурсу "Українська мова-мова єднання" від 1 червня 2007 року про присудження мені (без вручення) премії імені Пантелеймона Олександровича Куліша стало вирішальним і я видав невеличку книгу  "Шлях до Витязем української Духовності" .

Для тоталітарно-комуністичного режиму Пантелеймон Олександрович Куліш - "український буржуазний письменник, історик, фольклорист, етнограф перекладач"(УРЕ, т.6, с.7). Відзначивши його участь в Кирило-Мефодіївському товаристві і на покарання засланням, яке після каяття замінено працею в Тулі, не сказали, навіть, що Він був поетом.

"Виступивши як ліберал, він у 70-х рр.  остаточно утвердився на позиціях  буржуазного націоналізму, реакційного  слов`янофільства. Світоглядна, літературна і наукова діяльність Куліша надзвичайно суперечливі... " (Там само).

За такої оцінки, Максим Стріха (Напевне, вважаючи дуже доречним!) розпочав  передмову  до "Чорної Ради" Пантелеймона Олександровича Куліша ( Київ, Видавничо-виробнича фірма "Котигорошко", 1993 рік) тим, що: "мабуть, не було в історії нашого письменства постаті суперечливішої за Пантелеймона Куліша. Ще сучасники не могли пробачити йому окремих різких висловлювань  на адресу Шевченка, палких інвектив проти "варварства" "козацької дикої волі" та віршів, які прославляли душителів козаччини Петра І й Катерину ІІ" (8а, с.5).

Насправді, Пантелеймон Олександрович Куліш в "палких інвективах проти "варварства" "козацької дикої волі" не був першим, навпаки, був більшим  ліберальним, як, наприклад ,. християнський і громадський діяч, митрополит Петро  Могила, котрий називав козаків "ребелізантами", тобто, "несамовитими". Гетьман Іван Степанович Мазепа, обурений нападами козаків  на українських селян, українських,  російських та іноземних купців говорив  представникам  царя Петрові І , що необхідно знищити  злочинне гніздо - острів Хортиця. Про писав академік АН УРСР Дмитро Іванович Яворницький  в " Історії запорозьких козаків" (15). Він же описав багато гідних найсуворішого осуду  злочинних дій запорозьких та інших українських козаків, у тім числі, й гайдамаків  

 Що ж до звинувачення  Пантелеймона Олександровича Куліша в "прославлянні душителів свободи...", то воно потребує окремого дослідження і багато місця на папері. Дещо пізніше ми усе ж побачимо: чи так воно було насправді?            

Чомусь не помічають того, що не сам по собі Пантелеймон Олександрович Куліш був найсуперчливішою постаттю в історії нашого письменства, а його висока духовність, утверджена в  його творчості, так кричуще суперечила тогочасним умовам життя і досі  контрастує з моральними  устоям нашого, українського суспільства.

Щодо того, що "ще сучасники не могли пробачити йому (Пантелеймонові Олександровичеві  Кулішеві - П .Г. ) окремих різких висловлювань на адресу Шевченка, палких інвектив...", то: наш сучасник, Дмитро Іванович Чижевський стверджує, що  серед  представників романтичної доби свідомо залишився  й далі в Шевченковій  традиції, - П. Куліш..." (Дмитро Чижевський, Історія української літератури, Тернопіль, !994, с. 428).

У листі П. О. Куліш  до Т.Г. Шевченка від 1 лютого 1844 року писав: "Що за добро було б якби нас Господь  докупи  звів да якби ми  пожили по-сусідськи хоть один рік, да й Костомару до себе приманили. Порозумнішали в усі троє! Що  ж, коли йдемо різно трьома шляхами.

Тарас Григорович Шевченко у листі   від 25 січня 1858 року просив  Пантелеймона Олександровича:  "Не забувай же свого щирого Т.Шевченка" (14, т. 5, с. с. 386 -387). І тим проханням показав, що ні звинувачення, ні "палкі інвективи"  не мали для нього того значення,  яке побачили інші.                   

Життєві факти і творчість двох великих українців переконують спроможних думати розумно, що два поети, два патріоти, що однаково палко любили Україну, йдучи різними шляхами до спільної мети, хоча й не могли обійтися без конфліктів, але й не стали  непримиренними чи такими, що заслуговують осуду критиками. 

 

Навіть після смерті Тараса Григоровича Шевченка Пантелеймон Олександрович Куліш зостався вірним дружбі з ним:

                              Недоспів твій доспівую, мій брате...

                              Насліддє дороге, клейнотами багате,

                              Лишив єси мені в твоїй тридцятиструнній,

                              В твоїй поезії високій, многодумній,

                              Дуброві запашній, широко шумній (До Тараса за річку Ахарон)

 

Тому важливо бачити, що, як в минулому, так і нині  певним колам  вигідно показувати двох велетів української думки такими,  що не мали згоди, "серйозно конфліктували" і тривалий  час  ворогували. Вигідно їм тому, що те  сіє  незгоди, поділяє  і без того поділених людей.

Тільки необ`єктивним і упередженим ставленням      дослідників можна пояснити те, що вони  бачать те , чого насправді не було. Вони не знають чи забувають про те, що більшість українців після найзапекліших словесних перепалок остигають і намагаються зберегти добрі стосунки між. Інша річ, що те завжди вдається через низький рівень культури спілкування.. 

Оцінюючи діяльність різних людей  в минулому, маємо враховувати, що й за наших днів, коли Україна має конституційну Незалежність, наші політики і звичайні люди ідуть до фактичної Незалежності різними шляхами. І більшість з них, гостро про конфліктувавши, не стають ворогами.

Бачення  Пантелеймона Олександровича Куліша серед  українських письменників найсуперечливішою постаттю  вражає тим, що  його, як  поета, не  вміють бачити звичайною людиною, яка колись  була дитиною, училася чомусь у батьків, була юнаком, навчалися у різних школах,  доросла до зрілого стану й мудріла не одразу, а з літами.

Бачення критиками  Пантелеймона Олександровича Куліша можна порівняти з  гранітною  скелею, яка за будь-яких обставин і умов повинна залишатися незмінною.  Більше того, від поета, особливо, тому, що  Він став великим, вимагають такої усталеності, яка вказувала б, що він -  твердіший граніту. Але ж  і граніт нагрівається та охолоджується,  від тривалої дії води скеля наскрізь промокає і висихає, від надмірного тепла тріскається, від  впливу вітрів  перетворюється на пісок і пил .

Хіба у суперечливих умовах життя лише один Пантелеймон Олександрович Куліш був суперечливою особою?  Інші люди, інші творці хіба не були суперечливими? Чи усе те, що  вони спланували, так само й здійснили? Хіба мало творців помирають у розквіті творчих сил з багажем  далекосяжних планів і задумів? Чи може поет з його чутливою до щонайменших суспільних і природних коливань, які постійно змінюються - наростаючи чи затухаючи, -  не повинен був реагувати і зобов`язаний був мати несуперечливий  творчий доробок? Хіба не для того поет народжений  мрійником, щоб  його бачення  вело інших людей до  втілення у життя омріяного ними? Хіба мало для суспільства погрітися без будь-якої плати біля творчого вогнища,  запаленого і розбурханого поетом? Декому таки буває замало.

Наприклад, Лев Миколайович Толстой протягом життя тричі докорінно змінював погляди. І все те сприйняли як належне в творчому  житті генія.

 Чомусь літературні критики  мало пишуть (Чи я мало читав?) про те, що поетами узагалі, а великими, особливо, стають завдяки винятковій чутливості, неусталеності  психіки, яка сприймає будь-які природні чи  суспільні зрушення й зародкові тенденції, помножені на титанічну працелюбність. А вона врешті змушує поета чи прозаїка не мовчати (Як більшість люду!), а  реагувати на всі події життя, інколи  не повністю усвідомлюючи те, що описує, діючи  на інтуїтивному рівні.

 Медики й психологи  називають надчутливий стан психіки людини  лабільністю. Зазвичай говорять і пишуть, що поета відвідала Муза, що до нього прийшло натхнення і  не бачать того, що  поетична творчість базується на збуреннях  або пригніченнях нервової системи і психіки,  що завдяки їм підсвідомість виливає на папір те, що  ніхто до нього не бачив і не використовував. Саме в таких проявах  психіки живе натхнення.

Тому вимога до поета - лабільної людини - бути несуперечливою постаттю рівнозначна велінню  бути запрограмованим на тверду усталеність роботом.

По-справжньому ж зрозуміти й оцінити   поета та його творчість можна  лише  з позицій того, наскільки відповідала чи відповідає умовам  і обставинам його життя бачене, почуте, відчуте і пережите  ним його творчості,  що  змінилося і стало переважаючим чи залишалося незмінним протягом часу його творчості.

 Наприклад, в житті Витязя Української Духовності сталася  незвичайна подія: "пожежа 1885 року нищить хату з усіма рукописами, й немолодому вже Кулішеві з дружиною доводиться перебувати певний час у землянці. Але попри все  письменник не лише невтомною працює, але шукає (і знаходить) духовних спільників серед нового покоління українських діячів... Вмираючи, Він усе ще намагається писати щось рукою в повітрі" (8а).

В творчих здобутках, а не в окремих суперечностях життя і творчості,  велич  і сила Духу поета. 

Чому критики не побачили такий прекрасний зразок для наслідування, таке необхідне для нашого духовно і морально нестійкого люду, які були майже звичайними для Пантелеймона Олександровича Куліша?

Від письменника чи поета можна вимагати єдине несуперечливе -    писати правдиво. І Витязь Української Духовності умів писати правдиво. І за те, головним чином, саме за те його не любили і не люблять. Цькуванням за життя загнали на хутір. І коли узнали, що і там Велет зростає Духом, не пожалівши інших мешканців, - спалили хутір. Загнали генія в землянку. А він і там творить і знаходить друзів. Як ту не повторити слова англійського письменника і критика Оскара Уайльда про те, що "Люди дивовижно вибачливі ; вони готові все пробачити, окрім генія" (9, с. 227).

 Справжній критиці творчості  і постаті поета належить виходити не лише з позицій того, як майстерно Він використовував засоби творчості (Саме за це найбільше враховують критики! ), а  цінити його  за  те,  що приніс Він людям своєю творчістю, як вона впливає  на інших людей: несе добро чи зло?

Творчість поета,  як науково-дослідницька діяльність рухається шляхом "проб і помилок". Тому й  неминучі помилки та  протиріччя .

Творчість поета не  вимагає звіту, а  оцінка її потребує ретельного дослідження  "внутрішньої кухні", в  які поет, як вказувалося,   не завжди усвідомлює або неповністю усвідомлює, на використання яких "рецептів" надихнула його Муза.

Справжній поет  не  дбає про те, щоби його "вариво" стало смачною стравою чи делікатесом, адже його мета переварити свої чи інших людей  відчуття чи передчуття.   Іноді проходять десятиліття,  по сплину яких  поет починає розуміти що і чому він написав. А його читачам буває й століть недостатньо, - так далеко в глибину речей чи в майбутнє заглянув поет.

Невже суперечливість творів поета, його мрій і сподівань, які не вдалося чи не так вдалося здійснити є підставою для такої суворої критики?

Хіба не на крилах поетів-мрійників злітають люди на "Сьоме Небо"? А дехто  вимагає, щоб  Поет і Пророк не лише  показав шлях на "Сьоме Небо", а й особисто   доставив туди  його до того найбажанішого місця та ще й - несуперечливим шляхом.           

Знайомство з творчістю Пантелеймона Олександровича Куліша дає підстави стверджувати, що Він  був не стільки суперечливою постаттю,  скільки  суперечливим було середовище, в якому Він жив і творив .  Те середовище  вороже ставилося  і, на превеликий жаль, ще й у наші дні упереджено ставляться до Нього, не менш  суперечливі  критики!

  Причиною недоброзичливого ставлення до геніального  Поета і Прозаїка, Історика і Етнографа є  те, що Він писав  таку гірку Правду, яку багато хто за браком мудрості   не може .сприйняти.

Хіба не Правда-Матінка, відверто і сміливо показана нам, таким різним і суперечливим та впертим у своїх переконаннях, визначає, що багато хто з нас і нині прагне замовчати Пантелеймона Олександровича Куліша?

Оцінюючи творчий доробок Пантелеймона Олександровича і його самого, маємо бачити:: "Коли на світ появляється справжній  геній, то узнати його можна хоча би уже по тому, що всі тупоголові об`єднаються в боротьбі проти нього " (Джонатан Світ - 9).

Саме тому,  переважна більшість колишніх козаків і нині козакуючих і керуючих  українців ніколи не вибачить Пантелеймонові Олександровичеві висловлений в "Чорній Раді" правдивий, як Земля-Мати, докір одному з козацької старшини:

•-         Так, так! - каже гірко Сомко. - Гетьмануй нами хто хоч - чи лицар, чи свинопас, аби ми полковникували. О, несита жадоба старшинування! Тепер-то я побачив тебе  в вічі. Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тілько верховодити над іншими! (6, с.78.)

   Чи багато нинішніх козаків та начальників в Україні по-іншому ставляться до влади та до людей, а, відтак, і до Витязя Української Духовності?

  Більшість нинішніх козацьких товариств тримається ти, що вони складаються переважно з полковників та старшин, які не мають козацького війська.. А одне з козацьких товариств Східної України нараховує близько трьохсот полковників без війська, на чолі з маршалом, вартим бути хіба що комірником і то - під пильним контролем ревізорів.

      Чи не бажання "полковникувати" керує депутатами Верховної України, які, зраджуючи своїх виборців,  переходять до складу  владної коаліції чи стають на її бік , не зважаючи на колір прапорів, на праву ч ліву орієнтації? Чи не бажання лідерів помаранчевої коаліції тримати у владну булаву лише у своїх власних руках породжує тривалі у часі чвари, через які палкі прихильники свого кольору виборців, зрадили їх лише через те, що та  булава не могла  дістатися  кожному?  Про них сказано у віршах: "Зійшлись вони орда з ордою, як їхня сутність їм велить: одним - вогонь залить водою, а іншим - воду запалить"

 Наслідком невпинних чвар, сутність яких наперед засудив Пантелеймон Олександрович Куліш, е те, що усі втрачають владу. Навіть  опозиціонери, що довго і терпляче чекали часу, коли помаранчеві остаточно перегризуться, легко і майже без боротьби та з допомогою одного з найбільш помаранчевих та найжадібнішого до влади, взяли у свої руки  бажану булаву. Але й вони її втратили, бо гнеться наша так звана "еліта"  "перед всякою поганню в дугу, аби тілько   верховодити над іншими"!

   Інший приклад з "Чорної Ради" -. так знатний козак Кирило Тур, що був гостем у славного козацького старшини, "уставши з-за стола.., подякував за хліб та сіль по-своєму:

•-         Спасибі богу та мені, а господареві ні: він не нагодує, то другий нагодує, а з голоду не вмру, - дай потяг із подвір‘я з побратимом, не сказавши нікому й "прощайте", наче з свого куреня" (6, с.57).

  І те  написане   Пантелеймоном Олександровичем з життя, з оцінок козаків народом: "Лихо давши, лихо не давши, поїхав козак не подякувавши" (10, с.263).

Саме від козаків  до нашого народу прийшла неповага до  священного хліба-солі і зневага до господарів. Ще й нині інколи чуємо  нібито жартівні подяки  за гостинність, з якої виривається побутова бездуховність та хамство:

    -  Спасибі тому, хто наївся. А, хто варив, щоб до порога носом рив.

Ознайомившись з негативними оцінками народом наших козаків, неупереджений читач зрозуміє, що Пантелеймон Олександрович Куліш мав підстави  критикувати козацтво та "вихваляти" російських царів, які "культурили"  "хижих козаків-гайдамаків та головорізів".

Після   сумнозвісного Валуєвського циркуляру 1863 року та, особливо, після Емського указу Олександра ІІ, спрямовані не лише на заборони української мови літератури та культури, а розрахованих на смути, під час придушення яких легке прибрати до рук "малоросов",     Пантелеймон Олександрович  Куліш побачив згубний бунт народу, бо за відсутності єдності всієї людності,   протести окремих груп народу закінчувалися б арештами та репресіями. Тому  Він і протестував проти так званих революціонерів.

В "Хуторській поезії" 1882 року навіть  появилися  "мотиви засудження  власного народу за його "азійську дикість" і "криваве гайдамацтво"  і  одночасні заклики прилучатися до  європейського культурництва й просвітою здобути свободу сягають  найвищої напруги. Саме тут  (У місті Львові - П.Г.) прозвучали приголомшливі за силою слова:                           

 

Народе без пуття, без честі і поваги,

Без правди у завітах предків диких

Ти, що повстав з безумної одваги

Гірких п‘яниць та розбишак великих!  

 

Єдиний скарб у тебе  - рідна мова,

Заклятий для сусідського хижацтва:

Вона твого життя міцна основа,

Повніша над усі земні багатства.

 . . . .

На ж зеркало всесвітнє, озирайся,

Збагни, який ти  азіат мізерний,

Своїм розбоєм лютим не пишайся,

Забудь навіки путь хижацтва скверний

І до сім‘ї  культурників вертайся .

 

Цю нищівну критику народ не чув, а серед інтелігенції вона не додала авторитету і друзів поетові. Лише один в його часі молодий  філософ, учений і поет, сповідник Прабатьківської віри і соціал-демократ Іван Якович Франко, зрозумів Пророка і майже повністю повторив  осуд Кулішем свого народу, назвавши український народ "паралітиком на роздоріжжю" .

 

З приводу сказаної народові Правди  Пантелеймон Олександрович  з гіркотою писав:

                        І не злюбили лицем сірим нині

                        Мене за Правду, що навчила мати,

                    .   Глумились глумом, мучили в темниці

                        І похвалялись  на Христі розп‘яти. (Слово правди)

 

Чомусь  наші принципові та гострі критики не помітили і те, що  перекладач "Священного письма"  на українську мову з часом  різко засудив біблійного бога. І написав за віршами 34-36 розділу 10 Євангелія від Матвія такі рядки:

                  

                  Ви думаєте, мир приніс  я вам  на землю?

                  Не мир, а меч, страшенне розділення.

                  Ні вашим молитвам, ні каяттю не внемлю,

                  О ви, перелюбне і людожерне плем‘я! (Пророк)         

 

  Ці,  такі разючі суперечності, які кричать  на весь Світ, також "не помітили" !  . 

 Близький до народу і його болів, Пантелеймон  Олександрович поділяв   позицію поета і громадського діяча Павла Арсеновича Грабовського:

 

                                    Не додавай знесиленим журби,

                                 Не добивай зневір‘я підупалих...

 

Дослідивши історію України, Пантелеймон Олександрович Куліш  враховував у своїй творчості той факт, що український народ - не бунтар.  Тому не сприймав  заклики  Тараса Григоровича:   "Миром вигострить сокиру та й заходитися будить"  "хиренну волю". Їх Поет заперечив:                Ні. світла, світла, більш нічого!

Сим визволим сліпого брата.

Не буде суєсловить Бога,

Не буде вихваляти ката (Епілог)

 

Мудрість Пророка  змусила Тараса Григоровича Шевченка у кінці його життя з властивою йому гіперболізацією повторити бачення Куліша:

                                Остались шашелі, гризуть,

                                Старого діда.

                                А од коріння тих, любо

                                Зелені парості ростуть

                                І виростуть; і без сокири

                                Аж зареве, аж загуде

                                Козак безверхий упаде..(бували війни й військові свари) 

Уже й Він побачив, що законослухняна поміркованість українців не дозволяє бути бунтарями. Їх мав згуртувати та об‘єднати лише  багатий власний розум. А поки що  єднають горе та лихо. Нам би навчитися бути щасливими!  

Побачити справжній  пророчий дар Пантелеймона Олександровича Куліша й оцінити його можемо з допомогою багатьох фактів. Так, за кілька хвилин до проголошення Верховною Радою УРСР Рішення про Незалежність України, ніхто з нас не знав: мирним  чи  збройним буде шлях до Свободи?

 А Пантелеймон Олександрович Куліш в  уже  1882 році, тобто за 109 років до наперед писав, що       

                                                                   

                                                                   Схаменуться, стрепенуться

Стуманілі люде:

Рідне слово, рідний розум,

Рідна й правда буде.

          

Без напасті  завоює

Города і села,

І над людьми запанує

                                                     Приступна й весела  (Рідне слово). 

 

Якщо Тарас Григорович вірив в об`єднання братів і закликав їх:

Обнімітьсь, брати мої, прошу вас, благаю,

то Пантелеймон Олександрович Куліш пророче  бачив передумову майбутнього відродження України в  політичній  смерті  тих "братів". Тому, вертаючись до України писав що                     

                                                                    

Вони в тобі  взяли начало  жизні,

Тебе й гризуть, аж поки догризуться

До тих останків, що у материзні                                   

Ні на що вже нікому не здадуться.

 

Тоді пощезнуть, як мара нікчемна,

Без образу, без назви, без ознаки,

Жидівське сміття, підла грязь корчемна,

Саможери, мізерні гайдамаки.

 

Ти ж, паньматусю, перед богом вічним,

Мов перед сонцем ранішня  рослина,

Засяєш знову духом предковічним,

Безсмертна мати бідолахи сина.

 

Воскреснеш  нене, встанеш з домовини...

Тебе я словом правди привітаю,

І розіллється слава України

                                                                    По всій вселенній, од краю до краю ( Слово Правди), -

 

Так Пророк  засудив чвари, зрадництво і підступи лукавих синів України. 

Це пророцтво Пантелеймона Олександровича Куліша  збувається в наші дні, адже наші так звані  брати з  так званої еліти, уже майже догризлися "до тих останків, що у материзні ні на що вже  .нікому не здаються".

Вони ще 2-3 роки погризуться і допоможуть народові побачити їх справжню суть і вкажуть, кого і як слід обирати, кому довіряти, а кому - ні .

Вражають і динамічні зміни поглядів раннього  реакціонера Пантелеймона Куліша в "Досвітках":         

 

        Поки Рось зоветься Россю,

        Дніпро в море  ллється,

        Поти серце українське       

        З панством не зживеться (Кумейки):

 

Він же в "Хуторській поезії", яку незаслужено критикують, Пантелеймон Олександрович, надбавши знання з історії, збагатившись  життєвим досвідом, вам сміливість відмовитися від ним же написаного, став справжнім демократом і в чотирьох рядочках вірша "Рідне слово" показав нам основи  побудови громадянського суспільства:

 

                          І ходитиме всевіда

                         З хати що палати,

                          Щоб убогого сусіда

                          З багачем єднати

 

 Якщо у Тараса Григоровича  після "варшавського сміття і "грязі Москви", "козак безверхий упаде..."так, що за ним "аж загуде" і "не залишиться нічого та все бур‘яном поросте", то у  Пантелеймона Олександровича Куліша у часі   чергової  тимчасової смерті України пророчив їй:

                          "Ти ж, паньматусю перед Богом вічним

                            Мов перед сонцем ранішня роса

                            Засяєш знову духом предковічним,

                            Безсмертна мати бідолахи сина" (Слово правди)

 

В наведеному пророцтві поета - невмирущість України, Левоголового  птаха-Фенікса,  що відроджується з попелу:               

 

                              Святе слово - рідна мати;

                              Єсть іще святиня.

                              Вища, богові миліша -

                              Рідная Вкраїна (Святиня).                              

 

Високо пошанувала Леся Оленівська в статті  "Витязь української духовності" в газ. "Голос України, №148, 10 серпня 1999 року) Пантелеймона Олександровича Куліша і його  пророче бачення  того, що "шлях до добробуту народу лежить або через  тяжку самовіддану працю, або через великі жертви". І те збулося бо  наш народ йшов, до    свого добробуту і  через самовіддану працю і через великі жертви  трьох голодоморів і трьох  масових позасудових більшовицьких репресій, спланованих  біблійно-комуністичним режимом, і нині  іде, але ще не пришов до доброту, бо ми не вміємо іти до добробуту через  щастя громади.

 "Серед безлічі прославлених батьків народу, яким обдарувала нас історія ХІХ, є одна постать самітня, яка не зазнала благовонних кадил громадського почитання і візантійської чолобитності, ні за життя, ні по смерті, дарма що ся постать висока і далеко перевищує пересічного національного святого всіх українських земель .Це - П.О. Куліш...

 В Куліша була розвита одна дорогоцінна прикмета, яка дуже рідко стрічається між українцями, себто сміливість  висловити щиро свою думку, постояти за неї, хоч би вона й не подобалась загалові" - так  писав автор книги "Куліш і українська національна ідея" С. Томашевський 

 Пишучи про життя і творчість Пантелеймона Олександровича Куліша, котрого критикують за зневагу до козацтва, необхідно вказати й на  виключно позитивну оцінку  Хмельниччини, хоча пізніше Він  і відмовився від неї підтиском фактів:

"За Богдана Хмельницького судові закони жили в устах людей, які вирікали присуди, коли скликали їх на великі ради в селах і на важливі в містах: кожен знав тоді, що він правосильний член нації, кожен обертав у своїй голові політичні ідеї; не обмежувався тільки своїм домом, своїм селом, містом; думка його була така широка, як широка Україна, і все, що запроваджувалося в Україні, було кожному добре відомо; чи обрання гетьмана, чи війна з сусідами, чи договір із чужоземною державою  - все це проходило через усі голови, проникало в усі душі. Тому освіченість народу українського, в повному значенні цього слова, була тоді на високому рівні, і якби протривав лад, заведений Богданом Хмельницьким, в Україні цивілізація так само тривко розвинулася б із власних первенів, як і в західних країнах. Але удар чола Брюховецького й породжене ним владування одного стану разом і з владарюванням (московських - П.Г.) воєвод ослабили розвиток в Україні політичного тіла в самісінькій його молодості, а потім що далі, то більше народ ставав безсилими, безголосим і нарешті безтямним!" (П.О. Куліш, Повість про український народ в книзі "(8, 2005, с. 75).

Більше 100 літ тому Пантелеймон Олександрович Куліш  повідомив нас про те, що "Мазепа, бажаючи корони, не хотів чи не смів носити її в Україні...

Українці не любили Мазепу як гетьмана, обраного не з волі народу, і, коли він проголосив спілку з Карлом ХІІ і війну з царем Петром, тільки незначна кількість козаків залишилася під його стягами; інші стали на бік  Московського царя, а прості люди зустріли шведів у своїй землі як ворогів, винищували їх, де тільки могли, і протягом зими зменшили Шведську армію до половини. У битві під Полтавою козаки запекло билися на боці царя Петра й дуже допомогли йому здобути таку важливу за її наслідками перемогу. Мазепа втік із Карлом ХІІ у Туреччину і помер з туги " (Там само, с. 78). І, цілком ймовірно, якби не боротьба козаків на боці Росії, то  Україна стала б колонією Швеції.

А наші недалекоглядні політики і можновладці, ґвалтуючи народ, прагнуть спорудити пам`ятник нікчемному гетьманові, покірному ставленикові Москви та щедрому для неї, нещадного визискувача  свого народу, ще й збудувати якийсь комплекс негідної шани. Забула наша так звана "еліта" , що  Тарас Григорович Шевченко писав про мазеп:

 

                             А той щедрий та розкішний

                             Все храми мурує.

                             Та отечество так любить,

                             Так за ним бідкує,

                             Так і з його сердешного

                             Кров як воду точить. 

 

Не знають історії і знати не хочуть. А якби знали, то згадали б, що Іван Мазепа змушений був у стані голодранця прибути на Січ. А потім вірою та правдою служивши Петрові І, допоміг закріпачити українських селян і поборами з нього зібрав стільки  скарбів, що став найбагатшою людиною Європи. Не знають минулого і тому мають новоспечених мільярдерів та мільйонерів, які будують  для "народу" церкви, а для себе - палаци...   .  

Нині наші так звані демократи пропонують одібрати у народу їх нині головне право - обирати Главу Держави та - прихватизувати це всенародне  право, в якому ледь жевріє надія на краще майбутнє.

Давши високу оцінку введеним Богданом Хмельницьким судовим порядкам, дослідивши подальшу його діяльність, мудрий політик Пантелеймон  Олександрович Куліш в статті "Змога відвести з занепаду моральні сили суспільства ", мав мужність визнати помилковість своєї ж оцінки і написав , що: " ... я ставлю Хмельницького на одну дошку з Мазепою, Стенькою Разіним  у Пугачовим.... Наша інтелігенція приписувала й ще приписуватиме Богданові Хмельницькому справу, яка перевершувала сили навіть і тверезої людини, навіть і геніального розуму, навіть і найшляхетнішого   серця, справу цілого народу, який свою побожність до монархічної влади, що її  прищепило йому саме життя задовго до кривавої Хмельниччини, переніс од польського короля, свого законного тоді володаря, на московського царя, тоді ще стороннього йому монарха (Там само, с.277).

Про Пантелеймона Олександровича Куліша не можна написати багато, бо скільки б не лягло на папір, завжди буде мало, бо велич цього Велета України, - безмежна.

Пишучи газетну статтю до 1900-ї річниці Витязя  Української Духовності і Справжнього Пророка України, змушений обмежувати її обсяг . Але без заключної частини розділу 8-го  "Зазивного листа до української інтелігенції" вона мала б брак такої неповноти, яку пробачити неможливо:

 "До гурту ж, небожата, і великі, й малі! До гурту, паненята з мужичатами! До гурту рятувати святе наслідце - слово!  Воно - бо - скарбівня нашого Духа. Воно - великий  завіт незазнаної нашої предківщини. Воно - правдиве  пророкування нашої будущини. 

 Мусимо, любі земляки, заходитись  укупі всі живі коло тієї праці, що започали наші предки варяги й козаки. Вони робили своє національне діло, буяючи  яко люде віку темного; а ми робитимемо своє, розмишляючи яко люде, освічені наукою; вони  - мечем та кулаччям, а ми - пером та лагодою. Нехай царі царюють, а великі пани - панують . Общі причини привели їх до страшної переваги; Общі причини вкажуть і розуму міру їх  перевазі. Не хитаймо високих стільців; не зневажаймо і великих заслуг давніх государників. Нехай старий заповіт історії  стоїть  перед нами в своїй повазі..." (7, с. с.269-270).

 Якщо поставити Пантелеймона Олександровича Куліша поряд з найбільшими філософами світу та  не менше знатним українським філософом Григорієм  Савовичем  Сковородою, котрий 28 березня 1776 року смів  назвати Біблію семиголовим драконом", який, "вибльовуючи водоспади гірких водою, усю свою земну кулю вкрив забобонами" (11а, с. 345), то все одно  наш Витязь Української Духовності і Справжній Пророк України  на кілька голів вивищиться над усіма.



Номер сторінки у виданні: 93

Повернутися до списку новин