Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Кримськотатарський національний рух за визнання своїх прав та його особливості





                Валентин Дряглін, старший викладач кафедри гуманітарних дисциплін

                Горлівського регіонального інституту Університету «Україна»

                УДК 316.2

 

 

                 Стаття присвячена розгляду історії та проблем кримськотатарського національного руху в політичному процесі незалежної України.

                 Ключові слова: кримські татари, депортація, кримськотатарське питання, національний рух кримськотатарського населення.

 

                 Статья посвящена вопросам истории и анализу проблем крымско-татарского национального движения в политическом процессе независимой Украины.

                 Ключевые слова: крымские татары, депортация, крымско-татарский вопрос, национальное движение крымско-татарского населения.

 

                 The article is devoted to the consideration of history and problems of the Crimean-Tatar's national movement in the political process of the independent Ukraine

                 Key words: Crimean tatar's, deportation, the сrimean-tatar question, national movement of the Crimean-Tatar population.

 

                  За минулі роки кінця ХХ ст. і перші роки початку ХХІ ст. вивчення і осмислення кримськотатарського питання привертає увагу як політиків, мас-медіа, так і вітчизняних та зарубіжних учених. Підвищений інтерес суспільствознавців до Криму, як етно-регіону України, зумовлений насамперед складним процесом репатріації й облаштування кримських татар на їх історичній батьківщині.

Слід акцентувати, що історія кримськотатарського народу, особливо другої половини ХХ сторіччя, практично не мала ніяких перспектив для належного висвітлення за радянських часів.

                 Досить стійкими виявились й усталені стереотипи, сформовані комуністичною пропагандою, яка наполегливо переконувала співвітчизників та іноземців у зраді кримських татар, доцільності й «справедливості» суворого покарання всього кримськотатарського народу. Навіть у внутрішніх документах партійних і правоохоронних органів активісти кримськотатарського національного руху за повернення в Крим розглядалися не інакше як «татарські автономісти», «екстремісти», «відщепенці».

                  Після розвалу СРСР, його тоталітарної системи та проголошення незалежності України для істориків, політологів, соціологів, етнологів відкрилися перспективи для об'єктивного вивчення кримськотатарського питання. Впродовж 1990-х років побачили світ сотні статей, присвячених різним аспектам історичного, соціально-економічного, національно-культурного, духовного розвитку кримських татар.

                   Нерозробленість історії кримськотатарського народу в умовах функціонування командно-адміністративної системи в Радянському Союзі спонукає багатьох дослідників зосередитися на виявленні й систематизації нової наукової інформації. У згаданий період уперше з'явилися збірники документів, що розкривають причини і наслідки депортації корінного етносу в період Другої світової війни, висвітлюють основні етапи кримськотатарського національного руху, особливості облаштування кримських татар в Криму.

                   Серед відомих вітчизняних істориків, які досліджують вказану тему, слід назвати Губогло М., Червонну С., Котигоренко В., Панчук М., Зінченко Ю., Степанова В., Свідзинського А., Чумака В.

                   Перш ніж перейти до аналізу масових акцій кримських татар за свої права, треба зробити невеличкий екскурс в історію цієї проблеми.

              Татари не були в Криму корінним народом. Їх пращури з'явилися там тільки за часів монгольської навали - у ХІІІ ст. До цього півострів населяли нащадки античних греків, заснувавших свої міста на узбережжі, хазар і готів - германського племені, яке прийшло сюди зі Скандинавії ще в епоху Великого переселення народів - в ІІІ ст. н.е.

             Досі в Криму живуть два малозвісні народи, які опинились тут набагато раніше татар - кримчаки та караїми. Зараз в Криму мешкають не більше 6 тисяч караїмів. Кримчаки жили компактно в районі Бахчисараю, Феодосії, Євпаторії і Старого Криму, а зараз їх можна зустріти в різних місцях півострову. А де ж поділися нащадки античних греків? У Маріуполь! Російська імператриця Катерина ІІ переселила їх туди ще в період російсько-турецьких війн, щоб зберегти цих християн та «послабити» кримського хана [1].

             Як же татари попали до Криму? Монгольська держава сформувалася в кінці ХІІ ст. Розрізнені племена об'єднав Темучин. Обраний в 1206р. ханом усієї Монголії - Чінгіс-ханом, він почав великі завойовницькі походи. Підкоривши Китай, вирушив у Середню Азію та на Кавказ. Полководці Чінгіс-хана захопили Хорезм, Азербайджан, Грузію і пішли на Русь вздовж річки Калки.

              У 1222р. монголо-татари вдерлися через Кавказ у Причорноморські степи і завдали поразки половцям. Половці відступили до Дніпра і звернулися по допомогу до руських князів. 31 травня 1223р. відбувся основний бій на річці Калці.

              Княжі дружини і полки билися хоробро, проте через неузгодженість дій князів і зраду половців руські війська зазнали поразки [2].

             Після цього орда завернула на південь і пройшла степовим Кримом. За цим першим набігом послідували інші, доки у 1299 році військо татарського військового начальника Ногая не захопило Херсонес.

Першим кримським ханом став Хаджи-Гірей-один із золотоординських сепаратистів. Десять років він пробув в еміграції у польського короля, а потім з його допомогою захопив Крим і заснував місцеву династію. Король і не підозрював, яку дурницю він скоїв [1].

             З цього часу починаються набіги татар, які держали в жаху кілька століть половину Східної Європи. І тут їм на допомогу прийшла географія. У військовому відношенні вони захопили ключову територію, яка контролювала степову та лісостепову зони від Дунаю до Кавказу. Усі річки цієї рівнини течуть з півночі на південь. Виходячи з Криму в набіг, татари не зустрічали природних перепон, а їх самих надійно закривало від розплати вузеньке горло Перекопа. До того ж  у мобільності ніхто не міг з ними зрівнятися. Татари могли навіть спати в сідлі. А в набіг кожен з них брав три коні.

             Ось як описує типовий набіг Гійом де Боплан «Вони в різних напрямах спрямовуються  на села, оточують їх чотирма караулами, розводять сильні вогнища, щоб ні один із мешканців не міг врятуватися вночі втечею: потім грабують, знищують населення, вбивають всіх, хто точить їм опір, беруть у полон тих хто здається, не тільки чоловіків, жінок, а й немовлят, забирають худобу, коней, биків, корів, овець, кіз».

І так продовжувалося століттями. У 1482 році війська хана Менлі-Гірея спалили Київ, а мешканців взяли в полон разом з київським воєводою Іваном Ходкевичем, жінкою й сином. Вершиною успіхів татар був похід хана Девлет-Гірея на Москву в 1571р. Тоді хан спалив столицю Івана Грозного. Було б неправильно зображати Кримське ханство як повністю відстале суспільство. Просто воно спеціалізувалося на работоргівлі та виготовляло тільки те, що необхідно для цього. Кримські ножі - пичаки дійсно славилися якістю. У мирні часи  їх експортували до Москви і навіть у Західну Європу. Табуни коней досягали величезних розмірів. Все населення Криму разом з греками, караїмами, кримчаками, євреями та християнськими полоненими не перевищувало півмільйона. А коней там було не менше 300 тисяч. Окрім кавалерії, хан мав ще й піхоту. Рушниці для них - довгі карабіни, які мали досить влучний приціл, виготовляли в майстернях Бахчисараю. Запорізькі козаки називали ці карабіни «турками», як і всі рушниці східного походження, якими вони користувалися. Якщо добрий кінь коштував 30 піастрів, то кримський карабін міг досягати в ціні 200. Щорічно тільки на експорт поставлялося до двох тисяч рушниць. Порох татари виробляли теж самі. Дуже славилась кримська шкіра - саф'ян і шагрень.

               Скоро кордони Кримського ханства виплеснулися за межі півострова. На старовинних мапах видно, що його володіння займали ще й територію сьогоднішніх Одеської, Херсонської, Миколаївської, Донецької й половини Харківської областей. У другій половині ХVIII ст. у результаті тривалих і виснажливих російсько-турецьких війн Російська держава дістала вихід до Чорного  моря. Північне Причорномор'я і Крим указом Катерини ІІ 9 квітня 1783р. були приєднані до Росії. Було покладено край спустошливим турецьким і татарським набігам на українські землі [3].

              Курс на вигнання кримських татар розпочався ще у 1778р., коли О.Суворов переселив усе християнське населення в Азовську губернію (близько 31 тисяч вірмен і греків). З 1784 року починається новий етап прилучення Криму до «цивілізації», який призвів до того, що тисячі татар спродали за безцінь свої землі й утекли до Румунії. Після Кримської війни до Туреччини з півострова переселилася, за офіційними даними, 192360 чоловік обох статей. Татарське населення Криму не набагато перевищувало 100 тисяч [4].

               В 90-х рр. ХІХ ст. відбулась нова еміграція кримських татар. Це призвело до того, що у 1897р. в краї із загальної кількості населення Таврійської губернії 1447790 осіб 70,8% становили росіяни й лише 13% - татари.

                Підбиваючи підсумок періоду між приєднанням Криму до Росії та початком ХХ ст., слід зауважити, що татари зазнавали культурного, економічного, релігійно-ідеологічного й національного гніту у Російській імперії.

Подальший розвиток подій в Криму набуває особливого драматизму у ХХ столітті. Після лютневої революції 1917р. та проголошення Української Народної Республіки у Криму  відбувся Курултай, був сформований уряд, який проголосив від'єднання від Росії. Але пізніше кримський уряд був знищений більшовицькими військами, а його невеличка армія розігнана. Терор, який почався з 1918р. не припинявся до початку Великої Вітчизняної війни.

                18 травня 1944 року кримські татари вважають днем свого національного трауру, коли почалася їх депортація з півострова. З раннього ранку під дулами автоматів десятки тисяч людей, не завжди встигши зібратися та одягтися людей, зганяли до місць, де саджали в товарні ешелони і відправляли на схід.

                План виселення кримських татар народився задовго до травневих подій 1944р. Для його реалізації необхідні були лише додаткові свідчення, які були отримані органами НКВС після вигнання німецьких окупантів. З перших днів на визволених територіях півострова почались масові арешти серед населення, в тому числі кримських татар. У доповідній І.Сталіну від 10 травня 1944р. нарком внутрішніх справ СРСР Л.Берія доповідає, що заарештовано 5381 чоловік. Тут же відмічалося: «Із частин Червоної Армії у 1941 році дезертирували понад 20 тисяч татар, які зрадили Батьківщині, перейшли на службу до німців зі зброєю  у руках боролися проти Червоної Армії» Через добу І.Сталін підписав постанову Державного Комітету Оборони №5859 від 11 травня «Про кримських татар». У Крим для керівництва операцією прибули заступники наркомів внутрішніх справ і держбезпеки - Б.Кобулов та І.Серов. Для проведення висилки було виділено 20 тисяч військовослужбовців внутрішніх військ і 5 тисяч співробітників НКВС і НКДБ. Для контролю за виконанням постанови ДКО була створена Державна комісія Раднаркому СРСР зі спецпереселення. Водночас була створена Комісія Раднаркому СРСР  з прийняття від спецпереселенців тварин, сільгосппродукції та іншого майна.

               «Станом на 18 годин 19 травня, - доповідали наркому Б.Кобулов та І.Серов, - підвезено спецконтингенту до станцій завантаження 165515 чоловік. Відправлено до місць призначення 50 ешелонів чисельністю 136412 чоловік. До 16 годин 20 травня операція по виселенню татарського народу з Криму була завершена. На її проведення знадобилось всього 60 годин».

Наслідки депортації були жахливі не тільки для тих, кого вивезли, але й для тих небагатьох, хто залишився у Криму. 18 травня 1944 року стало днем скорботи в історії цього народу: протягом 60 годин було вигнано з рідних домівок, посаджено в товарні вагони й відправлено на спецпоселення десятки тисяч людей. У ті дні тавро «зрадник» було поставлено на старих, жінках, немовлятах, на всьому кримськотатарському народі. «Тотальна депортація та початок геноциду кримських татар, - підкреслював М.Джемілев, - через місяць після повернення у Крим радянських військ перевершили всі найгірші очікування. Це було, окрім іншого, ще й якнайбільшою зрадою з боку радянської влади оскільки більша частина чоловічого населення кримських татар, яка перебувала в армії від самого початку війни, продовжувала у цей час проливати свою кров на фронтах за ту ж саму радянську владу» [5].

               Перед війною в Криму мешкало 218 тисяч татар, у 1944 році їх виселено не менше 170 тисяч [6].

               Разом з тим, в довідці заступника міністра внутрішніх справ СРСР Петрушкова (від 26 травня 1956р.), яка була направлена в ЦК партії, говориться про 117052 спецпереселенцях, 80 тисяч з яких зникло. Тільки в одному Узбекистані, за офіційними даними, з липня 1944р. по липень 1945р. померло 22335 кримських татар [7].

             Людей не розстрілювали, їх просто зрікали на загибель. В той же час із східних регіонів Росії, з України, Білорусії переселяють десятки тисяч росіян, українців, білорусів, які повинні були піднімати зруйноване війною господарство краю.

19 лютого 1954р. президія Верховної Ради СРСР прийняла указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР» з огляду на спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські й культурні зв'язки між Кримом та Україною. Варто додати, що уряд сприяв широкому заселенню області українцями. Щорічно сюди відправляли до 3 тисяч сімей [8].

Приєднання Криму до України мало неординарне значення. По-перше, суттєво змінювався етнонаціональний статус населення півострова та УРСР в цілому. По-друге, республіка мала прийняти на себе частину морально-правової відповідальності комуністичного режиму за депортації 1944р. і їх наслідки.

              Відносно спецпереселенців з Криму, то на 1 січня 1954р. цей контингент налічував 202464 особи, з них - 165629 татар.

У вересні  1953р. МВС СРСР подало до ЦК КПРС і РМ СРСР пропозиції про звільнення спецпереселенців. Але тільки в квітні 1954р. президія ЦК КПРС у принципі ухвалила постанову з цього питання.

Характерним явищем 50-х - 60-х років поряд із зміцненням українського національного руху була активізація боротьби кримськотатарського народу за реальне визнання їх прав, за етнонаціональну самобутність.

Треба відзначити, що кримськотатарський рух у своєму розвитку пройшов декілька етапів. Відповідно появи й найбільшої активності татар у намаганні повернутися до Криму, можна виділити чотири етапи, що датуються 1956-1964рр., 1964-1969рр.,70-х - 80-х рр., і 90-х - початку ХХІ століття.

               Важко переоцінити значення ХХ з'їзду КПРС для цього руху. Виконуючи його рішення президія Верховної Ради СРСР прийняла указ від 28 квітня 1956 року «Про зняття обмежень по спецпоселенню з кримських татар, балкарців, турків - громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їх сімей, виселених у період Великої Вітчизняної війни» Цей Указ дозволяв реабілітованим повертатися в місця колишнього проживання. Однак ст. 2 вказаного указу встановлювала, що зняття обмежень з осіб, перелічених у статті першій, не супроводжується поверненням їм майна, конфіскованого при виселенні. Тим самим, указ носив половинчатий характер. І хоча татарам було видано паспорти, але обвинувачень у зраді Батьківщині не знято. Мало того, паспорти не видавали без особистої розписки про відмову претендувати на залишене майно.

                17 липня 1956р. Рада Міністрів УРСР прийняла відповідну постанову, якою зобов'язала МВС України забезпечити виконання указу.

Треба визнати, що дії союзного і республіканського керівництва об'єктивно породжували серед кримських татар протест ,сприяли формуванню й зростанню їх національного руху. Зазначимо, що географічні рамки останнього на початку десталінізації обмежувалися Узбекистаном  - місцем найбільшого розселення депортованих з Криму народів.

              Зразу після оголошення указу сотні татар відкрито висловили своє незадоволення рішенням владних органів і наполягали на внесенні суттєвих змін до законодавчого акту. Чимало їх категорично відмовлялися давати будь-яку розписку  про ознайомлення з текстом указу, а 223 з них зробили на розписках написи з вимогами повернути їм конфісковане майно і надати дозвіл на виїзд до Криму.

              Характеризуючи форми й методи вияву кримськотатарського національно-визвольного руху, слід зазначити, що найбільш масовими у 50-х - першій половині 60-х рр. були петиційні звертання індивідуального та колективного характеру. Значення цієї кампанії важко переоцінити, бо в процесі її здійснення сформувалася і пройшла апробацію організаційна структура кримськотатарського руху. Її ядром стали ініціативні групи по підготовці петицій та збору підписів, які послідовно об'єднувалися  у межах вулиці - села - району - міста - області. Діяльність ініціативних груп спрямовувала відповідна республіканська група, яка координувала всю загальну петиційну кампанію не лише в Узбекистані, а й в інших регіонах країни.

               Важливою подією була організація постійного представництва кримських татар у Москві. Водночас у місцях спец поселень створювалися ініціативні групи сприяння партії та уряду у вирішенні національного питання кримськотатарського народу.

Кульмінаційним у плані вимог парламентського типу є звернення кримськотатарського народу до ХХІІІ з'їзду КПРС, яке підписали понад 120 тисяч чоловік. Основними їх вимогами були організоване повернення і компактне розселення на території Криму, а також повернення політичного й національного рівноправ'я. В документі зазначалося, що будь-яке рішення, котре не передбачає виконання цих вимог, фактично означатиме закріплення безправного становища татар та підтверджуватиме злочин, що його було скоєно проти цього народу у 1944р.

               Слід зазначити, що під впливом руху татар було прийнято указ президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 року «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму». Він знімав з останніх необґрунтовані звинувачення у зраді, але разом з тим ігнорував їхні національні інтереси й права. Вкотре декларувалося, що татари, які раніше проживали на півострові, «вкоренилися на території Узбецької та інших республік, вони користуються всіма правами громадян, беруть участь у громадсько-політичному житті, обираються депутатами Верховної Ради і місцевих рад депутатів трудящих, працюють на відповідних посадах в радянських, господарських, партійних органах, для них ведуться радіопередачі, видається газета рідною мовою, здійснюються інші культурні заходи» [9].

               Одночасно з указом було прийнято постанову президії Верховної Ради СРСР, яка роз'яснювала, що громадяни  татарської національності, які раніше проживали в Криму, та члени їхніх сімей користуються правом, як і всі громадяни Радянського Союзу, проживати на території СРСР відповідно до чинного законодавства, про працевлаштування й паспортний режим. На практиці зрівняння у правах означало штучне регулювання переселення кримських татар за допомогою прописки. Про це  свідчить те, що лише 18% останніх, які мешкають нині на території Криму, переселилися сюди до 1979р. [10].

               Зрозуміло, що половинчасті заходи указу не задовольняли кримськотатарських представників. Проблема повернення депортованих до півострова залишалася відкритою.

           Новим явищем у кримськотатарському національно-визвольному русі стало поєднання його внутрішніх чинників із зовнішньополітичними. В 70-х - 80-х рр. унаслідок широкого викриття причин, ходу та наслідків етногеноциду, питання про кримських татар посіло політичне місце у діяльності Комітету прав людини, асоційованого з Міжнародною лігою прав людини в Нью-Йорку й Міжнародним інститутом людини у Страсбурзі, «Групи 73», асоційованою з Міжнародною організацією прав людини в Парижі, а також Міжнародної амністії, Гельсінської групи та ін. Дієву допомогу визвольному руху надавав національний центр кримських татар у США і створений при ньому фонд «Крим».

            Друга половина 80-х рр. відзначилась найбільшою результативністю в кримськотатарському національному русі. З 1986р. практично припинилися судові переслідування організаторів визвольної боротьби й почалося звільнення раніше засуджених. Зокрема в грудні 1986р. було достроково звільнено одного з лідерів руху - Мустафу Джемілева.

             Якісно нового розмаху кримськотатарський  рух набув у 1987-1988рр. Відбулися масові мітинги татар безпосередньо у Криму. На основі існуючих груп почали формуватися перші політичні організації кримськотатарського народу. Все це готувало реальне підґрунтя для переходу в практичну площину питання про повернення депортованих на Батьківщину. Рух очолили Організація кримськотатарського національного руху (ОКНР) і національний рух кримських татар (НРКТ).

              ОКНР відіграла провідну роль у проведенні в червні 1991р. у Сімферополі курултая кримськотатарського народу, який створив представницький орган  - Меджліс. 28 червня 1991р.  курултай ухвалив «Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу», відповідно до якої Крим проголошувався національною територією останнього, де тільки він має право на самовизначення відповідно до міжнародних правових актів. У Декларації наголошувалося, що відносини між кримськими татарами й іншими етнічними групами, що живуть на півострові, повинні будуватися на основі взаємної поваги, визнання людських  і громадянських прав та інтересів, має бути забезпечене суворе дотримання політичних й інших прав усіх людей, незалежно від етнічної належності.

             Аналіз характеру і змісту прийнятих курултаєм документів дозволяє дійти висновків, що вони відображували, по-перше, новий етап розвитку кримськотатарського руху, який характеризувався певним радикалізмом. По-друге, останній етап особливо виявився в формі послідовного проведення принципу винятковості права на самовизначення кримських татар за рахунок порушення прав решти жителів півострова. По-третє, рішення курултая викликали негативну реакцію не тільки нетатарського населення, а й з боку західних експертів.

             Проголошення незалежності України 24 серпня 1991р. відкрило шлях до правового врегулювання національних відносин, захисту прав нацменшин, задоволення їх потреб. Позитивний резонанс викликало зняття будь-яких обмежень щодо місць проживання татар після їх повернення до півострова. Сьогодні вони проживають у 9 містах та 14 районах Автономної Республіки Крим (АРК), їхня чисельність сягає понад 250 тисяч чоловік.

             У червні 1996р. відбулася перша сесія ІІІ курултаю, на якій зазначалося про необхідність повної реабілітації та відновлення прав депортованих народів; запровадження справжньої рівності державної, кримськотатарської й російської мов у діяльності органів влади; спрощення надання татарам громадянства України, що  дало б їм право участі у виборах, приватизаційних процесах тощо.

Станом на 1996р. 176 тисяч кримських татар не мали українського громадянства і були позбавлені можливості брати участь у громадсько-політичному житті півострова.

              Невирішеність вимог, що їх висуває кримськотатарське населення створює напругу, призводить до радикалізації його національного руху. Все частіше повторюються випадки самозахоплення земельних ділянок, на яких незаконно будується житло. Це призводить до сутичок із місцевими жителями, конфліктів з місцевими органами влади.

               Мітинги пам'яті й протесту, масові маніфестації, пов'язані  з 55-ою  та 65-ою річницями депортації, знову привернули увагу владних структур до нагальних  проблем татар. Як крок на зустріч вимогам визнати Меджліс і курултай, можна розглядати створення Ради представників кримськотатарського народу при Президентові України, призначення М.Джемілева головою цієї Ради, а також Ради аксакалів при голові Верховної Ради АРК - консультативно-дорадчих органів, які повинні репрезентувати національний рух на вищих щаблях державної влади.

              Звертаємо увагу на те, що активізація етнодержавотворчих процесів на рубежі ХХ-ХХІ ст. в Україні, зокрема в Криму, супроводжувалася могутньою хвилею національного та релігійного відродження, якісного оновлення церковного життя.

              У разі переходу кримськотатарського народу або його частини до більш дійових форм протесту проти свого злиденного становища мусульманські інститути, що діють в АРК (Духовне управління Криму - 276 громад та 29 поза реєстрацією), в окремих випадках можуть стати каталізаторами й інтеграторами бойової енергії населення.

             У травні 2009 р. виповнилося 65 років з того трагічного дня, коли кримсько-татарське населення було депортовано з півострова. Шістдесят п'ять довгих років цей народ прямує важкою дорогою до свого дому. Це не проста дорога, і хочеться вірити, що вона врешті-решт приведе до мети.



Номер сторінки у виданні: 179

Повернутися до списку новин