Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

«Новий» расизм та ксенофобія в політичному житті західноєвропейських країн





                Оксана Глод, аспірант кафедри політології Львівського національного університету імені І. Франка

УДК 329.001(100)

 

У статті висвітлено основні аспекти існування «нового» расизму та ксенофобії в країнах Західної Європи.

Ключові слова«новий» расизм, ксенофобія, традиційна партія.

 

В статье освещены основные аспекты существования «нового» расизма и ксенофобии в странах Западной Европы.

Ключевые слова: «новый» расизм, ксенофобия, традиционная партия

 

The article presents the main aspects of the existence of a new racism and xenophobia in Western Europe.

Key words«new» racism, xenophobia, traditional party.

 

Проблеми, з якими стикається суспільство, що погодилось увібрати в себе значний відсоток іммігрантів і надати їм такі самі права та можливості, як у корінних жителів, лежать не лише в економічній, соціальній площинах. Постає ряд проблем, які несуть у собі значну приховану небезпеку для самих засад існування держави як інституту, який будується на принципах демократії та дотримання прав і свобод людини. Мова йде про ксенофобію та расизм.

Основними проповідниками ксенофобії та «нового» расизму у країнах Західної Європи є бельгійські крайні праві, Партія свободи (Австрія) та Новий Фронт (Франція). Однак ці виступи не можна розглядати окремо від правлячих традиційних партій. Головна причина в тому, що саме вони «дають» своєрідну «індульгенцію» крайнім правим партіям антиімміграційного спрямування. Сповідування правлячими колами ідеї «іммігрант - проблема - злочинність - вороги» дає можливість їхнім одвічним противникам легально використовувати гасла ксенофобського змісту у своїй політичній діяльності. Прикладом може слугувати рішення Вищого Суду королівства Бельгії від 2004 року про заборону діяльності Фламандського Блоку як кримінальної структури і його повне відновлення під назвою Фламандський Інтерес в тому ж таки 2004 році. Партія не тільки не втратила своїх позицій, а  й,  навпаки, укріпила їх. Тому, вивчаючи причини появи ксенофобії та расизму у політичних програмах крайніх правих партій, нам потрібно проаналізувати діяльність традиційних правлячих партій.

Термін «ксенофобія»  походить із грецької мови і означає нав'язливий страх перед чужими; неприязнь, нетерпимість до представників іншої культури, віри, раси або до чужого, незнайомого. М. В. Кроз та Н. А. Ратінова наводять значення ксенофобії, як  негативне, емоційно насичине, ірраціональне за своєю природою (але прикривається псевдораціональним обґрунтуванням) ставлення суб'єкта до певних людських спільнот та до їх окремих представників - «чужаків», «інших», «не наших». Проявляється в конкретних соціальних установках суб'єкта, стереотипах, а також у світогляді в цілому. У свідомості індивіда формується стійкий образ ворога, який є для нього джерелом небезпеки. Ксенофобію можна розглядати на індивідуальному, груповому та загальносуспільному рівнях, і це стосується як суб'єкта, так  і об'єкта. Провідну роль у формуванні даної характеристики відіграють ідеологія, звичаї, традиції, соціально-економічні, політичні процеси, демографічна ситуація та позиція суспільно-політичних лідерів та засобів масової інформації. Параметрами, за якими визначається рівень поширення ксенофобії у суспільстві, є її інтенсивність, широта (протиставленння толерантності) та наявність відправної точки [1]. Для розуміння причин існування ксенофобії В. А. Шнірельман наводить ряд факторів. По-перше, це держава. Саме вона здатна як матеріально, так і морально мобілізувати усі необхідні ресурси на підтримку цього явища. Другим фактором є закріплення ксенофобських настроїв у законах країни та у її конституції. Третій фактор - органи державної влади, суди, які є провідниками загальнодержавної політики на місцях. Далі вчений визначає, що достатній вплив на суспільство мають засоби масової інформації, політичні партії та заклади освіти [3; с. 8]. Д. Трангардт також притримується думки, що політичні партії здатні формувати ксенофобські настрої. Як приклади, він  наводить Англію, Німеччину та Францію, консервативні партії яких успішно використовують ксенофобію для отримання та утримання влади.

Першим політиком у Великобританії, який вголос заговорив про те, що в країні забагато іммігрантів, стала Маргарет Тетчер. Її промова у 1978 р. була співмірна за результатами  расистських виступів Еноха Пауелла в 1968 р. Жодна політична сила до цього часу не спромоглася на щось подібне. Використовуючи та посилюючи ксенофобські настрої у суспільстві за допомогою засобів масової інформації, Консервативна партія спромоглася отримати переконливу перемогу на виборах у 1979 р., а її лідер стала прем'єр-міністром. Тогочасна ксенофобія мала у Великобританії чіткі риси. Люди під словом «іммігрант» розуміли виключно чорношкіре населення, яке, в той час, масово прибувало в країну.  Діяльність Консервативної партії Великобританії призвела до того, що Стразбурський суд визнав її дискримінаційною. Як наслідок, контроль за новоприбулими послабився, а прихід до влади Лейбористської партії (яка виступала на підтримку іммігрантів) взагалі зняв всі обмеження щодо приїзду в країну та отримання дозволу на проживання, роботу, громадянство. Однак, починаючи із входження у Європейський Союз країн Центральної Європи та масовий притік їх громадян у Великобританію (особливо в Англію, як найзаможнішу частину королівства), ріст кількості злочинів серед нелегальних іммігрантів, повсюдне сповідування (і досить часто невиправдано) політики політкоректності, призвело до того, що ксенофобія знову почала набирати обертів. Як приклад своєрідного психозу в суспільстві є заголовки у газетах, де вказується не ім'я злочинця, а його національність чи країна, з якої він прибув, а вибухи в метро в Лондоні тільки посилили страх перед мусульманами й  бажання вирішити проблему існування іммігрантів будь-якими способами.

У Федеративній Республіці Німеччина у 80-х рр. провідні політичні сили піднімали тему іммігрантів представляючи її як бажання контролювати ситуацію та знати кількість прихильників лівих поглядів серед новоприбулих. Прононувалося також запрошувати молодих та здорових іноземців, а старих висилати із країни. Лідер Християнсько-Демократичного Союзу Німеччини Г. Колль неодноразово заявляв, що проблема іммігрантів буде однією з основних у його внутрішній політиці у випадку перемоги на виборах. Однак, незважаючи навіть на введення в дію програми «Ausländerpolitik» («Політика щодо іноземців») та заявляючи про зменшення іммігрантів у Західній Німеччині, сама антиімміграційна ідея зазнала краху [11. c. 4-5]. Взагалі, ситуація у Німеччині є досить дивною. Незважаючи на значну кількість іммігрантів, особливо мусульманського віросповідання, рухи неонацистського спрямування, крайні праві партії, а разом з ними і антиімміграційні сили, є слаборозвинутими. За своєю суттю вони є маргінальними і навряд чи зможуть колись відігравати важливу роль у суспільстві. Спадок, отриманий від Другої Світової Війни, є надто впливовим й існує постійний (хоч і прихований) страх серед німців бути звинуваченими у ксенофобії та расизмі. Проте сама держава почала проводити політику посиленої асиміляції іммігрантів. Ця програма дещо схожа до голландської і полягає у вивченні мови та асиміляції. Прикладом другого напрямку може слугувати імміграційна політика Канади, яка полягає у залучені висококваліфікованих іммігрантів шляхом впровадження в дію «Зеленої карти».

У Франції відверті ксенофобські настрої щодо неєвропейських іммігрантів проявилися одразу після перемоги Соціалістичної партії у 1981 р. Проблема імміграції стала шансом для правих партій повернути собі владу. Як приклад втілення в життя виборчих обіцянок традиційних партій, стала діяльність Жака Ширака на посту мера Парижа. Вона характеризувалася постійним ускладненням бюрократичної тяганини для неєвропейців у соціальній сфері життя (школа, поліція, медицина) [11; с. 3-6]. Сучасний стан стосунків „іммігрант - Франція" є складним і непередбачуваним. Минула президентська виборча кампанія характеризувалася як жорстка боротьба між двома полярними поглядами на вирішення цієї проблеми. Представник від соціалістичної партії С. Руаяль виступала за різнобічну підтримку іммігрантів та за ліберальне ставлення населення до цієї категорії суспільства. Її противник, Н. Саркозі, будучи вихідцем із іммігрантського середовища, виступав за якомога жорстку політику та за ускладнення процедури не тільки отримання громадянства, а і для видачі візи на тимчасовий чи постійний в'їзд в країну. Саме іноземці, особливо ті, які проживають у бідних районах, та нелегали, є, на його думку, основною проблемою нестабільності в суспільстві, економічних проблем, адже держава змушена витрачати значний відсоток бюджету на утримання безробітних іммігрантів, на виплату пенсійного та медичного забезпечення. Ставши президентом Франції, Н. Саркозі не лише не відмовся від своїх гасел, а й постійно втілює їх у життя. Так, запроваджено вимогу щодо знання французької мови, «цінностей республіки» для осіб, які прагнуть отримати дозвіл на роботу чи приїхати на постійне місце проживання, створено Міністерство зі справ імміграції, мусульманським жінкам заборонено носити хустини і будь-які речі, які мають релігійний зміст. У 2008 р. із країни депортовано приблизно 30 000 нелегальних іммігрантів. Така поведінка правлячих кіл Франції уже давно піддається критиці не лише соціалістами, а й  правозахисними організаціями. Однак, як стверджують експерти, значну частку депортованих іммігранітів становлять жителі Румунії та Болгарії, для перебування яким на короткий термін у Франції не потрібні візи та дозволи на проживання. Крім того, така процедура досить дорога для країни і щорічні витрати на нелегалів сягають близько 1 млрд євро. Постійно критикується й бажання уряду країни залучати висококваліфікованих іммігрантів, а також контроль за міжнаціональними (особливо міжрасовими) шлюбами, за процедурою воз'єднання сім'ї. Перше вважається таким, що не дає французам (особливо молоді) знайти достойну роботу, а друге - втручання в особисте життя громадянина, а це є прямим порушенням Конституції Франції. Так чи інакше, але остаточного вирішення цієї проблеми у країні ще не знайдено, і заколоти в імміграційних гетто свідчать тільки про посилення суспільної напруги.

 Говорячи про ксенофобію, ми не можемо не торкнутися й проблеми расизму. Незважаючи на постійні спроби його знищити, світова спільнота визнає, що це практично неможливо і расистські погляди є одними із найпоширеніших у світі.  І справа не в тому, що зусилля є недостатньо сильними чи послідовними. Головна причина - приховане бажання людини мати щось, що підтверджує її інакшість, кращість та вищість від іншої. Як говорить В. Малахов: «Усі ми трошки расисти».

Свій відлік расизм веде від початку географічних відкриттів, коли е європейцівперш почали регулярно контактувати з представниками інших народностей, які відрізнялися від них не лише кольором шкіри, а й культурою, мовою та релігійними поглядами. Формуються різні расистські теорії, які мають у своїй основі не лише антропологічну, а й міфологічно-релігійну основу. Сягнули вони свого апофеозу в період правління А. Гітлера в Німечиині й лише після закінчення Другої Світової Війни (1939 - 1945 рр.) світова спільнота почала робити спроби ліквідувати расизм не лише як вид політичних поглядів, а і як спосіб мислення. Однак, як свідчить та ж таки європейська практика, расизм не лише не ослаб, він зумів успішно еволюціонувати і пристосуватися до нових вимог часу і, як тепер прийнято говорити, став «повсякденним расизмом». Йому приділяється посилена увага при прийомі на роботу, на телебаченні, в освітніх закладах, під час громадсько-політичних обговоренб. Відкрита боротьба проти расизму в будь-яких проявах стає однією з основних ознак успішної демократичної держави. Як говорить  М. Баркер, новий расизм прагне показати свою демократичність та респектабельність. На перше місце виводяться різниця у способах життя, ставленні до наркотиків, нетрадиційної сексуальної орієнтації, ринкової економіки [5; с. 34].

У звіті за березень 2006 р. Європейська комісія дає означення расизму як такому суспільно-політичному розвитку сучасного суспільства, який взаємодіє з капіталістичною експансією, націоналізмом та колоніалізмом і бере свій початок від псевдонаукових тверджень щодо біологічних, культурних та суспільних відмінностей людей [6; с. 44]. «З перемогою політкоректності расизм не послабив своїх позицій ні на дюйм. Він лише поміняв форму і перетворився з експліцитного в імпліцитний. Расистів наших днів важко запідозрити в расизмі. На рівні декларацій вони абсолютно коректні. Але їх мовчазні припущення співпадають з припущеннями на які опиралися класики расизму. Граф Гобіно і його однодумці вірили і в те що біологічні відмінності є джерелом соціокультурних відмінностей. Вони встановлювали зв'язок між «расою» (біологічна приналежність) та «цивілізацією» (культурною приналежністю). Вони вважали, що мислення та поведінка індивідів визначається (або, точніше, запрограмовано) особливими характеристиками груп до яких ці індивіди належать. Якщо відкинути термін «раса», який є анахронізмом, то перед нами постане сукупність постулатів, які безвідмовно поділяє немала частина сучасних інтелектуалів, не кажучи вже про масову аудиторію. Головний постулат - незняття відмінностей. Відмінності між великими людськими групами (які називаються чи не називаються расами) носять фундаментальний  характер і тому принципово не можуть бути подолані» [2].

Американські вчені Д. Р. Кіндер та Д. О. Сірс трактують сучасний расизм як «символічний расизм», який опирається на символи - суміш антинегритянських настроїв та традиційні американські цінності, які знаходять своє відображення в протестанській моралі [4; с. 317]. В. А. Шнірельман дотримується погляду, що сучасний расизм є не що інше, як прагнення популяризації гасла про несумісність культур та обмеження прав вільного пересування особи, оскільки, згідно тверджень прихильників цієї теорії, лише можливість проживати на батьківщині дає змогу повністю себе реалізувати. Змішання етносів не лише є небажаним, воно навіть є шкідливим. Індивід не є ціннісною одиницею, а лише складовим елементом етнічної групи. Для того, щоб зрозуміти його індивідуальні особливості, мотиви його вчинків, варто лише знати, до якої етноспільноти він належить [5; с. 15-16]. З точки зору психології, важливим у розумінні причин постійного існування побутового расизму є дослідження умов проживання людини. Чим вужче коло спілкування у етнічній групі, чим менше мов  людина чує навколо себе, тим більше шансів для формування расистських настроїв.

Основними ознаками «нового расизму» називають спорідненість з ідеями приналежності до певної території, нації, наявність спільного історичного досвіду та практики. Як ми бачимо, ця характеристика засвідчує не тільки новизну сучасного расизму, а й підтверджує його зв'язок зі старим. Крім того, дотепер колір шкіри використовується як аргумент приналежності до певної нації/раси. Різниця між старим та новим расизмами полягає в тому, що перший базувався на антропологічних, генетичних характеристиках. Тобто біологічний фактор вважався визначальним. Другий - територіальна приналежність та культурні особливості. Уже не йде мова про наявність певної особливої «душі»  для кожної раси. Крім того, на перше місце виступає національна приналежність [9; с. 440].

Побутовий расизм проявляється у ворожому ставленні до чужинців, особливо тих країн, про історію яких маловідомо або інформація є викривленою. Сприяє цьому й діяльність органів державної влади на місцях, преса. Щодо першого варіанта, то як приклад може слугувати небажання допускати іноземців на високооплачувані робочі місця, обмеження спеціальностей, за якими можуть працювати іммігранти. Прикладом останнього може слугувати практика  подання негативної інформації про чужинців через особливе наголошення на їхній національності [5; 43].

П. Маєр наводить такі основні причини відродження расизму:

•·                    Швидкі зміни в суспільстві, які глибоко захоплюють усі соціальні зв'язки. Так, у Великобританії термін «біженець» використовувався досить рідко і лише в певних сферах. Однак з початку 90-х рр. він міцно закріпився у повсякденному житті. Тепер ним називають усіх іммігрантів, а, особливо тих, хто знаходиться в країні нелегально [8; c. 91].

•·                    Посилення розриву між «маю - не маю», «включений - не включений», «бідний - багатий». Коли правляча еліта не може покращити ситуацію в соціальноекономічному секторі країни, виникає великий шанс необхідності створення образу ворога. Як наслідок, гасла на зразок «іммігранти позбавляють корінних жителів робочих місць», «іммігранти тільки користуються соціальним захистом, але нічого не дають взамін» посилюють расистські випади щодо чужинців.

•·                    Відкрита політика влади щодо створення рівного та справедливого суспільства [10; с. 34]. 

Ріст кількості расистських та ксенофобських виступів не залишився поза увагою провідних європейських організацій. Так, у 1998 р. було засновано «New TV Documentary Awards for young People in Europe» (Нова телевізійна документальна нагорода для молодих людей в Європі) Європейським Мультикультуралістським Медіа Агентством (European Multicultural Media Agency). Цю підтримали акцію такі провідні телеканали, як BBC, France 2, RTP, TELEAC/NOT UR, Європейська Культурна Фундація (European Cultural Foundation), Олоф Палм Меморіал Фундація (Olof Palme Memorial Fund), Фундація Генріха Бойля (Heinrich Böll Foundation) та компанія Леві Страусc Європа (Levi Strauss Europe) [7; с. 34]. Постійний контроль проводиться Агенцією Європеського Союзу Основних Прав (EU Fundamental Rights Agency). Нагороду отримує та молода людина, чий документальний фільм/передача найкраще висвітлює проблему расизму (особливо серед молоді) в європейських країнах та шляхи його подолання.

Сучасний расизм не виник раптово. Сама Західна Європа створювала підвалини для його поширення. Досить часто невиправдана політика політкоректності та вседозволеної імміграції спричинила до відновлення та росту ксенофобських та расистських настроїв. Робота щодо подолання цих явищ має вестися в декількох напрямках: 1) серед населення (особливо серед дітей та молоді), яке має розуміти, що культурна, релігійна відмінності не є приводом до ворожого ставлення до людини; 2) серед іммігрантів, для яких переїзд в нову країну має стати стимулом для вивчення мови, досягнення відповідного освітнього та кваліфікаційного рівня. Розуміння того, що першочерговою засадою мирного співіснування з корінним населенням є дотримання законів, розуміння традицій та відсутність бажання побудувати аналог «старої» батьківщини в новому суспільстві; 3) серед засобів масової інформації, представників владник кіл. Лише завдяки спільній роботі усіх стане можливим, якщо не подолання, то, принаймі, часткове викорінення із суспільної свідомості ксенофобії та расизму.



Номер сторінки у виданні: 192
Автор:

Повернутися до списку новин