Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Естетизм політичних ідеалів і цінностей





В статті автор аналізує різні підходи до трактування понять

«політичні цінності» і «політичні дані» політичною наукою в контексті

процесів естетизації політичних феноменів.

 

Зрозуміло, що політичний поступ неможливий без впливу на політичну свідомість ідеалів і цінностей. Зрештою навіть політичний регрес так чи інакше легітимується на аксіологічному рівні. Тож окреслення аксіологічного чинника політичного життя є необхідною умовою теоретико - політологічного мислення. Наразі першорядне значення має окреслення естетичного компонента, що наявний у будь - якій концепції політичного ідеалу, в будь - якому утвердженні політичної цінності. Відтак доцільно простежити за трактуванням політичних цінностей та ідеалів політичною наукою, а також за способами ідеалізації певних політичних феноменів, беручи до уваги властиву цьому процесові естетизацію.

Передусім розглянемо точку зору К. С. Ґаджієва, за якою трактування «реальної» політики можливе лише в нерозривному взаємозв'язку з політикою «ідеальною», себто такою, що випливає з уявлень про політичні ідеали. Зокрема, безперервна черга конфліктів, що стрясають будь - яку державу, а то й цивілізацію, може трансформуватись у чергу консенсусів лише за умови наявності «осьового ідеалу», на якому ці держава та цивілізація ґрунтуються. Автор, аналізуючи історію політичних учень, доходить висновку, що концепції політичних ідеалів висувалися не лише представниками «політичного ідеалізму», а й прибічниками «матеріалістичного світогляду». І така до певної міри об'єктивність існування політичних ідеалів, на думку Ґаджієва, «гносеологічно» пояснюється вже з тим, що людина попри найнесприятливіші умови життя (а можливо, й завдяки їм) усе ж має здатність «мріяти». К. Ґаджієв проголошує: «Прагнення до високого, недосяжного, досконалого притаманне самому єству як людини, так і суспільства» [1, c. 399, 422].

На цьому аспекті варто наголосити: з'ясовується, що «мріяти» здатні не лише особистості, а й спільноти. Політична наука веде мову про суспільні цінності та ідеали, тобто про цінності й ідеали, які поділяються спільнотою, приналежні політичній свідомості та постають складником соціальної, класової чи загалом національної ідентичності. Але з цитованих слів випливає й те, що суспільству можуть бути притаманні й ідеальні уявлення, дискурс яких становлять естетичні поняття. Не лише політик практик, не лише політолог - теоретик, не лише митець, а й суспільство загалом, рефлектуючи над політичними моделями та суспільно - політичними цінностями, вдаються до естетичних критеріїв.

 Далі дослідник звертає увагу на часове (історичне або футурологічне) тлумачення політичного ідеалу. Так, суспільно - політична свідомість може розглядати політичний ідеал як взірець, що відбувся в минулому, такий собі «золотий вік». Як приклад, згадуються доктрини Платона і Конфуція, для яких на чільному місці було дотримання вимог «старовини», давніх звичаїв і ритуалів. Натомість, завважимо, що політичний ідеал марксизму був спрямований у майбуття.

Наразі потрібно підкреслити: чітке визначення політичного ідеалу в часі, в минулому або майбутньому, все ж неможливе. Промовистий приклад - українські політичні ідеали. Автори, котрим не байдуже політичне сьогодення та доля народу, намагаються всіляко романтизувати українську історію. Зокрема, як неперевершений взірець державної могутності (навіть імперськості) та культурної величі інтерпретується Княжа доба. Ідеалізується козацтво - еталон демократичності, звитяги та християнської праведності. Що далі в минуле, то яскравіше світло нашої історії. А що ближче до сьогодення, то густіша пітьма. Одначе кожен неупереджений може помітити, як пробивається світло з блискучого майбуття нашої України: держави, рівної серед рівних у сім'ї вольній, новій європейських народів. Це приклад того, що ідеалізація минулого є передумовою оптимістичності політичної футурології (у кращому випадку - футурології, а зазвичай - тривіальної маніловщини).

Відомо, що переважна більшість політичних мислителів відштовхувалась у своїх пошуках від певної аксіології людини. Наприклад, Томас Гоббс та Іммануїл Кант вважали, що єство людини лихе. І тому Гоббс, попри відому критику Левіафана, був схильний трактувати державу в поняттях, які слушно визначити як етатичні. Оскільки суспільство становлять лихі створіння, схильні до перманентної «війни», потрібна «вузда», могутня держава, що упереджувала б найменші відхилення від мирного пакту. Із цих Гоббсових міркувань годі й вивести якусь оптимістичну футурологію. Проте звернімо увагу на Кантові міркування. Вважаючи людину лихою, він формулює ригористичну мораль: дотримуватися моральних вимог - це обов'язок, котрий не може ставитися в залежність від жодних уявлень про вигоду, примхи чи навіть наслідки (обов'язок понад усе). Але водночас: Кантовому перу належить відомий «Трактат про вічний мир», текст який приголомшує етичною марновірністю. Звісно, його можна редукувати до Кантового ж морального ригоризму. Однак у цьому разі докір у марновірності можна закинути всій Кантовій етиці. Де ж реалізм, про який пише Ґаджієв? У Гоббса його можна розгледіти. А от у Канта - ні. Хоча обидва мислителі ґрунтувалися на однаковому антропологічному засновкові. Тож запропонована Ґаджієвим причинно - наслідкова «лихе єство - оптимістична футурологія» не завжди спрацьовує.

Те саме можна сказати й про другу частину твердження: добра людина має звільнитися від хибного впливу суспільства шляхом виправлення останнього. Ця логіка цілком простежується в руссоїзмі та марксизмі. І це не дивно, адже Маркс зазнав впливу вчення Руссо. Проте звернімо увагу на інший приклад: політичне вчення Авґустина Блаженного. Звісно, для Августина людське єство дуалістичне. Однак він більше може сказати про гріховність єства, аніж про його богоподібність. У цьому питанні, якщо взяти до уваги Авґустинову «Сповідь», радше і майже виключно можна говорити про антропологічний песимізм. Проте в «Місті Божому» неможливо знайти й натяку на спробу поліпшити людське буття шляхом виправлення політичних інститутів. Навпаки, державно - політична ганебність розглядається як цілком адекватна ганебності антропологічній. Тож і в цьому разі можна бачити, що запропонована Ґаджієвим схема не виправдовується. Відтак слушно казати лише про її часткову істинність.

Далі звернімося до інших трактувань політичних ідеалів і цінностей. Віктор Ільїн пропонує варте уваги трактування ідеалізації держави. Зокрема він пише: «Ідеал як досконалий стан, найвища кінцева мета устремлінь, об'єкт пристрасті стосовно держави є моделлю бездоганної самоцінної організації, всі компоненти якої збалансовані самі з собою, перебувають у безумовній гармонії, узгоджено6доладній, струнко6унісонній єдності (виділено - В. Б.)» [2, c. 296].

Показово, що Ільїн, щойно ставлячи питання про ідеальність держави (держави, на думку політологів, найутилітарнішої, найприземнішої речі), враз відмовляється від усталеного, точного поняттєво - категоріального політологічного мовлення й вдається до мовлення в естетичних поняттях. Чому? Може, це якась авторська примха? Ні. Авторське мовлення об'єктивно визначене самим предметом, про який він мовить. Адже міркує він не просто про державу в конкретному просторі та часі з притаманними їй конфліктами та феноменологічними особливостями, а про державу ідеальну. А про неї можна писати лише в поняттях естетики, для якої ідеальне є безпосереднім предметом рефлексії. Навіть якщо автор прагне розкрити метафізичний чи онтологічний контекст він все одно муситиме вдаватися до таких понять, як «самоцінність», «збалансованість», «узгодженість» і т. ін., покликаних до життя естетичними уявленнями про «гармонію». А може використовувати й поняття, що притаманні іншим естетичним теоріям, наприклад, теорії «світла», й тоді під пером автора ідеальна держава «сяятиме», «освітлюватиме» тощо, чи теорії «грації», аби держава опинилась у «русі» або «розвоєві». Ні. Притаманний політичній аксіології та теорії естетизм - необхідна, гносеологічно визначена необхідність, котру необхідно завважувати, аналізуючи історію політичної думки та сьогочасні політичні уявлення.

Політична наука широко послуговується поняттями «політичний ідеал» і «політичні цінності». У «Політологічному енциклопедичному словникові» вміщено й відповідні статті. Зокрема, політичний ідеал тлумачиться як «ціннісно6 світоглядне відображення та впорядкування соціально - політичних реалій у вигляді мети, образів, уявлень про майбутнє; взірець доскона6 лості, котрий виступає для суб'єктів політики та широких верств населення моделлю бажаного, критерієм оцінки дійсності з позиції віддаленої мети (виділено - В. Б.)» [6, c. 224-225]. Зважимо, попри те, що в дефініції не згадується про естетичну форму постання політичного ідеалу, сам аналіз його спонукає до використання передовсім естетичного мовлення, понять «образ», «взірець досконалості» тощо. У статті показано, що ідеал визначає не лише сферу уявлень, а й політичну практику. І вплив політичного ідеалу може бути як позитивним, так і негативним. Однак в обох випадках політичний ідеал уможливлює політичну мобілізацію.

Відзначимо, комуністичний ідеал спонукав людей до величних соціальних звершень. Але чи можна цьому ж ідеалові ставити на карб мільйони жертв, до яких призвело утвердження тоталітаризму? Адже сам більшовицький тоталітаризм має стільки ж спільного з комуністичним ідеалом, як, скажімо, християнське вчення з середньовічною практикою інквізиції. Тож річ не в ідеалі, річ - в його використанні з метою здобуття та здійснення політичної влади.

Чи інший приклад. Ідеал національного відродження України сприяв утвердженню державної незалежності. Але цим самим ідеалом спекулюють і політики, котрі, згадуючи Шевченкові слова, «Отечество так люблять, / Так із нього сердешного / Кров, як воду точать». Тож чи дискредитує ганебне пустослів'я про національні інтереси сам ідеал національної державності? Звісно. Бо століття бездержавності не сприяли становленню сталої національної ідентичності. А тому й у суспільній свідомості корупція та безвідповідальність починає ототожнюватися з ідеалом національної незалежності. Ця обставина промовисто свідчить, що ідеал не може тлумачитись як «вигода», як якийсь «інструментальний» засіб. Не можна закликати до «християнської любові» чи «національної незалежності», обіцяючи «золоті гори» тут і нині. Використання політичного ідеалу в ідеології призводить до його перетворення на розмінну монету, такий собі предмет домовленостей у процесі залагодження політичних конфліктів і дріб'язкових суперечок за політичний ресурс. Пропаганда знецінює ідеал.

Макс Вебер зазначав, що будь - яка спільнота існує завдяки наявності «базового консенсусу». У суспільстві можуть розгорятися конфлікти з приводу безлічі часткових питань. Але базові цінності мають залишатися непорушними. Це умова суспільно - політичної цілісності. Політичний ідеал - це саме та цінність, що має бути предметом базового консенсусу. Ідеал - поняття естетичне та деонтологічне. Воно стосується самосвідомості людини, її національної, релігійної та соціально - політичної ідентичності. Завдяки естетичному компоненту ідеалу людина отримує власний образ як представника спільноти й загалом культури. Завдяки етичному - розуміння способів, за допомогою яких власний образ і сам ідеал може реалізовуватися та обстоюватися. Коли ж політичний ідеал перетворюється на повсякденну риторику, то це лише свідчення браку будь - яких ідеалів, зокрема, ознака відсутності естетичного смаку та відповідальності.

Український політолог Валерій Корнієнко вказує на недостатній ступінь вивчення сутності, структури, проявів й еволюції політичних ідеалів. Зазначає також: у політичній науці склалася суперечлива ситуація: з одного боку, політологи цілком свідомі значущості політичних ідеалів для політичного буття, становлення політичних інститутів і розгортання політичних процесів, а з другого - бракує точного розуміння, що власне являють собою політичні ідеали.

Поняття політичного ідеалу є вельми широким. Та чи є рація невизначено тлумачити це поняття? Гадаю, так. Принаймні про можливість такого широкого застосування політичного ідеалу свідчить історія політичної думки. Згадаймо Платонові й Арістотелеві моделі досконалого полісу. Їхні пошуки найліпшої форми державного правління. Згадаймо утопії Лукреція Кара, Томазо Кампанелли, Томаса Мора. Згадаймо повчання про «виховання християнського воїна» Еразма Роттердамського та напучування монархові Станіслава Оріховського. До цього ряду можна включити й фантазії Володимира Леніна про організацію комуністичного суспільства. Це все рефлексії про належний суспільний устрій, певні ідеали, рівновіддалені й од політичної дійсності, й од можливостей їх утілити. Але це ми, люди сьогодення, вважаємо, що вони нездійсненні. Та їхні автори мали наснагу не лише уявляти, а й діяти, щоб «сказку сделать былью».

Валерій Корнієнко пропонує таку дефініцію політичного ідеалу: це «особливий тип мети, конструктивний елемент утопічної свідомості.., система поглядів та уявлень «...» про найдосконалішу форму держави, атрибути політичної влади, що відбивають «зняття» у свідомості суб'єкта об'єктивних протиріч стосовно його корінних інтересів і потреб» [4, c. 12].

Автор поділяє політичні ідеали за змістом і способом постання, виокремлюючи такі їхні «класи»: а) суб'єктивні: «особисті, національні та класові»; б) об'єктивні: «особистість» політика, форма державного правління, устрою та режиму; в) процесуальні: «відповідність інтересів суб'єкта» «об'єктивній» спрямованості суспільно - політичного розвитку; г) рефлексивні: «повсякденні» (сформовані стихійно, наприклад, «вірування») й «теоретичні, або концептуальні» (продукуються внаслідок «осмислення» ідеалів «стихійних» чи шляхом цілеспрямованого політичного теоретизування).

Виділену «класифікацію», здається, слушніше тлумачити як систему ознак політичного ідеалу. Адже ідеал «суб'єктивний» неможливо відокремити од його стосунку до певного «об'єкта». Водночас він розкриватиме ставлення суб'єкта до політичного процесу, зокрема його ідеальності, тобто спрямованості на втілення ідеалу. При цьому саме виникнення ідеалу пов'язано з певними соціально - коґнітивними чинниками: ідеал виникає як стихійні сподівання або як свідома теоретична концепція. Отже, можна бачити, що будь - який політичний ідеал однаковою мірою є і «суб'єктивним», і «об'єктивним», і «процесуальним», і «рефлексивним». Такий підхід може успішно застосовуватися з метою аналізу певних політичних ідеалів, виділення в їхній структурі чотирьох означених компонентів. Проте «класифікувати», себто поділяти політичні ідеали за цими чотирма характеристиками, неможливо, та й не має рації.

Політичний ідеал, зазначає Корнієнко, значною мірою відображає «вади» політичної дійсності, постаючи способом їх заперечення. У наведеній дефініції це «заперечення» тлумачиться в геґельянській термінології як суб'єктивне «зняття» суперечності, з одного боку, суспільно - політичного життя й, із другого - уявлень (чи радше чуття) того, якою мусить бути політика. Звідси видно деонтологічний характер політичних ідеалів. Однак це не виключає того, що політичні ідеали можуть набувати й естетичних форм прояву.

Як промовистий приклад можна взяти «Маніфест Комуністичної партії» Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. Можна бачити, що комуністичний ідеал, «суб'єктивно» приналежний спершу представникам неогеґельянської інтеліґенції, а згодом, завдяки пропаганді, поширюється й у пролетарському середовищі. «Об'єктивно» він стосується економічних засад суспільного устрою, також способу організації політичної влади -політичного режиму. «Процесуально» він є дуалістичним, адже, з одного боку, вказує на об'єктивно - неминуче утвердження комуністичного ідеалу внаслідок суспільно - економічної еволюції, а з другого - революційним: реформування економічного «базису» та політичної «надбудови» уможливлюватиме його наближення. «Рефлексивно» цей ідеал створений шляхом теоретичних пошуків і при цьому ґрунтується на стихійних мареннях про справедливий соціальний лад. Себто, як бачимо, усі чотири характеристики описують один і той самий політичний ідеал.

Звернімо увагу й на деонтологічний характер комуністичного ідеалу. Будь - яка деонтологія містить, з одного боку, заперечення наявних моральних норм, а з другого - етичну рефлексію, пропонування моральної альтернативи, її обґрунтовування як обов'язку, дотримування якого є необхідністю. Етична рефлексія розгортається як критика безпосередніх соціальних відносин і водночас має відштовхуватися від аналізу попередніх способів теоретичної легітимації. Так, марксисти мусили викривати не лише безперечно жахливі умови життя пролетаріату в період первинного накопичення капіталу (це лунало з уст усіх чесних людей, яких Маркс називав не інакше, як «філістерами»), а й спрямовувати критику проти теоретико - світоглядного обґрунтовування лібералізму, що слугував основою буржуазного устрою. Відтак комуністичний ідеал відштовхувався од заперечення чинної моралі та її теоретичних підвалин і пропонував альтернативну (новий спосіб виробничих відносин, розподілу власності та політичного устрою), котра мислилась як досконала, а тому й придатна для наслідування, себто як обов'язок.

Комуністичний ідеал не набув би поширення й не тлумачився б деонтологічно, якби на сторінках праць Маркса, Енгельса, Каутського, Леніна та інших теоретиків не поставав би як досконалий взірець, стосовно до якого вся суспільно - політична дійсність - потворна й підлягає перетворенню (якщо не знищенню). Тобто комуністичний ідеал зображувався як принадна модель, бездоганно6раціональна форма відносин, що сприяє людському розвиткові. Себто він змальовувався естетично. Було б перебільшенням стверджувати, що цей комуністичний естетизм зумовив революційні зрушення чи тоталітарну практику. Тут діяли інші чинники й зовсім інші «принади», певною мірою меркантильного характеру. Але без вагань можна казати, що саме поширення комуністичного ідеалу передусім у колі інтеліґенції (чи, як нині прийнято казати, «інтелектуалів») без його естетичного складника було б неможливим. Бо раціонально перевірити вірогідність не лише комуністичного, а й будь - якого іншого політичного ідеалу неможливо. Ним можна або принадитися, або ні. Або прийняти як предмет віри, або відкинути. Але раціонально перевірити й визнати його слушність неможливо. Адже неможливо проаналізувати умоглядну конструкцію, що за своїм єством більше скидається на мистецький образ, аніж на політичну програму.

Поняття «ідеал» передусім стосується способу мислення, а не конкретного політичного об'єкта у просторі і часі. Це поняття гносеологічне, а не описове. Відзначмо, Ґаджієв вказував, що політична філософія та теорія зберігають за собою право трактувати речі з позиції а priori. «Ідеал» - це саме таке апріорне поняття. Бо практичний досвід не дає жодних підстав для виведення певного ідеального образу. Будь - який ідеал - явище трансцендентальне. Це прояв трансцендентального мислення. А тому й політична дійсність щодо нього виступає як певний привід, певна спонука, а не як детермінанта. Тож і сутнісні характеристики політичного ідеалу слушно виводити з властивостей мислення, а не з особливостей політичної дійсності.

Аби витлумачити це твердження, варто вдатися до хрестоматійного прикладу. Iммануїл Кант стверджував: щоб зобразити ідеального лева, митцеві потрібно побачити декількох левів, і певні середні характеристики той використає для створення ідеального образу. Критики зауважували: щоб зобразити ідеального лева, митцеві непотрібно бачити жодного лева. Це насправді так. Однак постає запитання: що є джерелом цього ідеального образу? Дійсність, принаймні один лев, якого бачив митець або про якого чув, підкаже йому, яким може бути лев - найбільший чи найдужчий. Найбільший і найдужчий - не найідеальніший. Цим труднощам зарадить естетичне поняття «гармонія». Та де джерело чуття гармонії? У природі? Сумнівно. У природі немає нічого ідеального. А це означає, що немає нічого й гармонійного. Відтак? Лише трансцендентальне мислення уможливлює чуття гармонії, котре в цьому випадку тотожне чуттю ідеальності.

Цю саму логіку можна застосувати і для трактування політичних феноменів й ідеалів. Що є джерелом політичних ідеалів? Дійсність? Дійсність потворна. Її становлять зловживання владою, корупція, демагогія, пиха й усяке таке інше, про що можна довідатись, уважно придивившись до політичного сьогодення. Може, це лише сьогоднішній день політики такий потворний? Напевно, ні. Бо в минулому траплялися революції та заколоти. А вони виникали не від хорошого життя. То, може, зіставлення форм політичного життя спонукало мислителів формулювати політичні ідеали? Гадаю, теж ні. Бо, зіставивши одну потворність із іншою, можна лише втратити бажання шукати ідеал, ставши циніком. Тоді? Лише в суто аксіоматичному мисленні можна знайти уможливлення для виведення політичних ідеалів.

Так ми вступаємо в царину кантіанства. Хоча, либонь, потрібно одразу попередити, що чітких і зрозумілих відповідей на запитання «А чим, власне, є ідеал?» знайти не вдасться. Тут першорядне значення має Кантова праця «Критика здатності судження». Спершу вона замислювалась автором як «Критика здатності смаку», ця робоча назва ще точніше вказує на її відношення до естетики. Звернімося до дефініції, запропонованої Кантом: здатність судження взагалі є здатністю мислити про особливе як підпорядковане загальному. Кант також зазначає, що споглядання особливого з позиції загального уможливлює «визначальне» судження (українською точніше сказати «окраювальне», адже стосується не «значення», а форми, себто «краю» чи «межі»), натомість розгляд загального з точки зору особливого дає судження «рефлективне».

Це суто логічне трактування. Ця дефініція є посиланням до Платонової філософії, до його поняття «ідея». Адже, за Платоном, лише через осягнення ідеї можна збагнути й конкретні речі, в яких та відображається. Так логічна площина міркувань стає метафізичною. Цей ряд трактувань можна доповнити й поглядом Арістотеля, за яким конкретна річ є такою, якою вона є, передусім завдяки меті. Ця мета пов'язує її з сутністю та формою втілення, тому і річ стає цілим. Увага до емпіричних аспектів буття речі, що домінує в Арістотеля, у вченні Платона врівноважується акцентуванням розвитку самої ідеї, відображеної в речі. Шляхом розкриття ідеї в речі формується не лише безпосередня річ, а й сама ідея. Так крайні прояви вчення Платона й Арістотеля змикаються в цілісній концепції. Новий час, завдяки Рене Декарту та Бенедикту Спінозі, розглянув цю проблему, використовуючи поняття «організм», котрий є цілісним і розвивається, залишаючись, попри зміну форм, одним і тим самим, адже в нім коріниться незмінна сутність, яку можна мислити як «внутрішню форму». Так можна бачити, що безневинне питання «Чому одна річ подобається, а інша ні?» є більш, аніж складним.

Метафізичний і онтологічний контекст естетичної проблематики спонукає Канта розглядати питання єства прекрасного поряд із питаннями феноменології природи. Саме в природі він шукає логіку онтології прекрасного. Чи потрібна ця аналогія? Гадаю, що ні. Але Канту була потрібна.

Тут доцільно пригадати дивовижні слова Володимира Соловйова зі статті «На шляху до істинної філософії»: «Людина, що пізнає істину, незважаючи на своє нікчемне й рабське становище в природі, й природа, що знищує людину, незважаючи на її істину, напевно, не мають жодного сенсу одна для одної, між ними немає жодного внутрішнього зв'язку, жодного необхідного співвідношення» [5, c. 326]. Однак ця навдивовижу відверта і ясна думка не завадила Соловйову написати іншу статтю «Краса в природі». Напевно, брак об'єктивного ставлення до природи не заважає бачити її красу. Цю статтю Соловйов розпочинає із винесених в епіграф слів Ф. Достоєвського «Краса врятує світ». А з наступного абзацу він шпурляє камінь у модерністів, кубістів та інших «істів»: «Дивно здається покладати на красу спасіння світу, коли доводиться рятувати саму красу від художніх і критичних спроб, що прагнуть замінити ідеально - прекрасне реально - потворним» [5, c. 351]. Гадаю, естетична концепція Соловйова зрозуміла без дальших цитувань. Ці слова прояснюють і Кантове зіставлення природи та мистецтва. У період Відродження, й особливо в період Просвітництва, майже до модерністського бунту, природа була єдиним взірцем «ідеально - прекрасного». Тому й у Кантовій естетиці судження про прекрасне є частковими випадками суджень «законодавчих» або «рефлексивних». І прекрасне єство окремої речі осягається лише спекулятивно, завдяки інтелектуальному сприйняттю апріорно заданих ідей, їхніх сутностей, форм і розвитку.

Наразі цікаво звернутися до погляду неокантіанця Ернста Кассірера. Аналізуючи особливість естетичної свідомості стосовно свідомості теоретичної та практичного досвіду, той пише: «Естетична свідомість містить у собі ту форму конкретної наповненості, в якій вона, цілком віддаючись власному станові, осягає в самому цьому миттєвому стані момент позачасового значення» [3, c. 279]. Миттєвосте, спинись! І немає діла естетичному станові до метафізики й онтології. Немає діла до сутностей, форм, розвитку феноменології речей та ідеї. Має значення лише мить. Пригадаймо літописні слова про відвідини послів князя Володимира богослужіння в константинопольському Софійському соборі: «І не знали ми чи на небі ми, чи на землі».

Тож повернімося до поняття «ідеал». Сумно, бо зрозуміло, що осягнути його можна лише інтелектуально, але всі спроби хоч якось уточнити це інтелектуальне осягнення заводять нас або в метафізичні нетрі, або повертають на грішну землю, до безпосереднього досвіду чи природи, до якої, насправді, не маємо жодного стосунку.

Та все ж спробуймо вдатися до певних узагальнень.

1. Ідеал (і це вже підказує сама мова) є образом, який відбиває уявлення про ідею. (Тут доводиться цілком залишатися в полоні Платонового вчення.) Поняття «ідея» варто розуміти об'єктивно, а «ідеал» - суб'єктивно, як досвід осягнення об'єктивної й незбагненної «ідеї».

2. Пошуки ідеалу є наслідком критичного ставлення до дійсності, зокрема й дійсності політичної. Усвідомлення невідповідності наявних речей (наприклад, політичного устрою) потребам суб'єкта спонукає останнього віднайти адекватніші форми.

3. Одначе критичне ставлення та пошук адекватних форм ще не визначає пошуку ідеалу. Бо адекватна потребам форма (наприклад, адекватна потребам партії виборча система) не обов'язково є ідеальною. Іноді, навпаки, адекватна потребам форма є найбільш недосконалою. (Показовий приклад, - чинна в Україні виборча система, що якнайкраще відповідає потребам парламентських політичних партій, але водночас є верхом блюзнірства та зневаги до виборців.) На цій нетотожності форми, адекватної потребам, тій формі, яку можна було б назвати ідеальною, варто наголосити, бо дослідники зазвичай не звертають увагу на цю розбіжність. Відтак стверджувати, що прагнення задовольнити політичні інтереси та потреби спонукає до пошуку політичних ідеалів, було б перебільшенням.

Перш ніж продовжити наші міркування, відзначмо дві встановлені обставини, які фактично відображають виокремлені Кантом способи суджень, «визначальні» («окраювальні») та «рефлективні».

«Визначальне» окраювальне») судження, відображене в пункті 1: ідеал є образом об'єктивної, але незбагненної ідеї. Це положення сформульовано з позиції, як то кажуть, «банальної ерудиції». Адже воно випливає зі знання історії політичної думки. Але в такому відстороненому вигляді воно фактично зависає в повітрі, залишаючись невписаним у загальну структуру становлення політичного ідеалу. Бо ж незрозуміло, як і з яких причин суб'єкт здатен сформулювати образ ідеї, навіщо йому прив'язувати власний політичний ідеал до неявної, не відображеної в політичному досвіді (майже трансцендентної) ідеї. Цілком зрозуміло, коли суб'єкт формулює ідеал, що відповідає його інтересам. Наприклад, зрозуміла психологічна мотивація Платонової критики демократії: бо саме демократів Платон звинувачував у страті Сократа, що приголомшила його. Але з цього екзистенційного досвіду неможливо вивести його політичний ідеал: структуроване (далебі кастове) суспільство, що максимально відповідає вічній ідеї держави. Так само з психологічної мотивації до снаги вивести революціонізм Володимира Ульянова, але його прихильність до марксизму, його політичні ідеали не зумовлюються особистою трагедією. Отже, підказаний культурою зв'язок ідеал - ідея потребує додаткового уточнення як структурно приналежного.

«Рефлективні» судження, відображені в пунктах 2 і 3: незадоволеність політичних інтересів і потреб спонукає суб'єкта критично ставитися до політичної дійсності, а також шукати політичні форми, що були б адекватними його інтересам і потребам. На цьому аспекті наголошують усі автори, котрі досліджують політичні ідеали. Це критичне ставлення до політичної дійсності й уявне моделювання прийнятніших політичних форм є необхідним моментом становлення політичного ідеалу. Але не є достатнім. Отже, видно, що тези, зазначені в пункті першому та тези другого й третього пунктів структурно не пов'язані. Відтак потрібна додаткова - четверта теза, що пов'язала б «визначальне» («окраювальне») та «рефлективні» судження. Тільки в такий спосіб можна отримати структуру становлення політичного ідеалу.

4. Наразі фактично йдеться про те, як суб'єкт здатен перейти від «рефлексії» до «законодавства розуму», пригадуючи Кантову лексику. Цілком зрозуміло, коли суб'єкт критично ставиться до політичної дійсності. Цілком зрозуміло, коли він формулює прийнятніші образи політичного режиму та політичної участі. Але ці образи можуть не мати нічого спільного із «законодавством розуму». Вони можуть бути виключно егоїстичними. І найчастіше саме такими і є. Але хіба ці суб'єктивні марення можна назвати політичними ідеалами? Не має значення, як трактувати Платонове поняття «ідея», метафізично, як це робив їхній відкривач, чи онтологічно$раціонально, як схильна це робити сучасна культура. Та наразі варто лише вказати, що ця «ідея» може тлумачитися тільки як посутньо об'єктивна. Таким чином, міркування зводяться до запитання: як суб'єкт переходить од суб'єктивних уявлень (що ґрунтуються на егоїстичних інтересах) до об'єктивних (предметом яких є загальна користь, утілення відсторонених цінностей, наприклад, справедливості, державного чи національного розвитку тощо).

Відповідаючи на це запитання, слушно пригадати Кантів імператив: дій так, аби принцип твоєї дії міг стати загальним принципом дії. Отже, це запитання фактично переходить із царини політичної онтології в царину політичної етики. У своїх розмислах Кант рухається від індивідуальної свідомості, котрій притаманне етичне чуття, до загальних моральних принципів, що мають інтеріоризуватися свідомістю. Цей рух од індивідуальних етичних принципів до соціальної моралі, що має відображати загальну розумність буття, можна розглянути як засіб переходу до «законодавчого судження». Лише тоді, коли людина усвідомить, що втілення її егоїстичних намірів не зробить політичне життя справді ліпшим, лише тоді, коли усвідомить, що наявна неприйнятність політичних від6носин зумовлюється саме використанням політичних інститутів із суб'єктивно6корисливими цілями, можливим є перехід до об'єктивних політичних ідеалів. Як може відбуватися таке усвідомлення? Вже Сократів досвід свідчить: цей перехід уможливлюється завдяки усвідомленню загальних понять. Лише збагнувши, що неможливо осягнути красу індивідуальної речі, не маючи уявлень про красу взагалі, лише збагнувши, що неможливо втілити індивідуальне благо без розуміння блага загального, до снаги сформулювати ідеальний образ певної речі як адекватний «ейдосу», себто «ідеї». Цей шлях пов'язаний із, так би мовити, доброю волею людини. Вже історія Сократового життя підказує, що він вельми тернистий.

 

В статье автор анализирует различные подходы к пониманию

«политических ценностей» и «политических идеалов» политической

 наукой, в контексте процессов эстетизации политических феноменов.



Номер сторінки у виданні: 73

Повернутися до списку новин