Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Громадянська непокора як явище в сучасній політичній культурі суспільства





       У статті автор досліджує феномен громадянської непокори та з'ясовує його роль в процесах становлення громадянського суспільства.

 

Попри те, що поняття «громадянська непокора» невдовзі відзначить свій 160 - річний ювілей у науковому світі, в українських реаліях воно стало досить поширеним тільки в останні кілька років. Феномен кольорових революцій останніх років сколихнув інтерес до громадянської непокори як форми політичної участі. Завданнями цієї статті є дослідити причини цього факту, визначити можливі позитивні і негативні наслідки цього явища, з'ясувати, яке значення має явище громадянської непокори для процесу становлення громадянського суспільства в Україні і яке місце воно посідає в загальній концепції політичної культури.

Актуальність дослідження зумовлена і досі триваючим процесом становлення в Україні громадянського суспільства, а також необхідністю вивчення проявів громадянської прямої дії, що свідчить про поступове перетворення українського народу з об'єкта державної влади на повноцінний суб'єкт влади.

З - поміж методів, що були використані для вивчення означеного явища громадянської непокори, слід назвати: метод описового аналізу, метод історизму, метод систематизації даних, метод спостереження, порівняння, логічний аналіз і синтез.

Коло наукових праць на предмет вивчення явища громадянської непокори є досить обмеженим в Україні. Є кілька праць, присвячених вивченню суміжних понять, таких як, наприклад, пряме волевиявлення, ідеологія ненасильства, політична толерантність, теорія справедливості, легітимність політичної влади, громадянські права і свободи. Шкода, бо якщо поглянути на історію Радянської України, а також дорадянської України, ми знайдемо чимало прикладів досліджуваного явища. Зрозуміло, що в радянські часи ні про яку громадянську непокору й мови бути не могло, тобто не йшлося про те, щоб це обговорювати і тим більше описувати. І тільки доба незалежності надала можливість всебічно вивчати таку форму політичної участі, як громадянська непокора. Тож серед вітчизняних дослідників, які так чи інакше вивчають цю тему, слід назвати прізвища науковців В. Д. Бабкіна, А. Колодій, П. Ф. Мартиненка, Ю. С. Шемшученка, А. Ткачука, М. О. Паламарчука, В. Речицького, С. Ковтуна, М. Тура.

Що стосується закордонних досліджень, то тут справа з кількістю і якістю набагато ліпша. Вочевидь, це пов'язано з тим фактом, що за кордоном явище громадянської непокори активно вивчається ще з часів Генрі Торо. Тож слід назвати прізвища Ханни Арендт, Еріха Фрома, Махатми Ганді, Мартіна Лютера Кінга, Джона Ролза, Марека Новіцького, Майкла Рендла, Джин Шарп, Д. Коена, Ендрю Арато, Рональда Дворкіна, П. Денхоффа, П. Вірно, К. Шмідта, Р. Г. Апресяна, Ю. А. Мельвіля, Г. В. Мальцева, М. Валцера як авторів, які присвятили свої праці вивченню явища громадянської непокори.

Отже, поняття «громадянська непокора» (англ. - civil disobedience) в сучасному його розумінні почало вживатися з 1849 р., коли директор американської школи Генрі Торо (Henry David Thoreau) на знак ненасильницького протесту проти несправедливих законів припинив сплачувати державі податки і, як наслідок, написав відоме есе «Про обов'язок громадянської непокори». У ХХ ст. найвідомішими втілювачами мирного протесту та свідомого порушення встановлених правил стали індієць Махатма Ганді та темношкірий американець Мартін Лютер Кінг.

Якщо поставити за мету знайти, як з точки зору українського права регламентується поняття громадянської непокори, провести пошук у нормативно - правовій базі законодавства, то побачимо, що в Україні такого поняття не існує. Не існувало такого поняття також і в радянському праві. Виходить, це не юридичне, а суто політичне поняття. Незважаючи на брак визначення громадянської непокори в праві, як соціальне явище вона існувала в СРСР ледве не від встановлення Радянської влади. Цікаво, що поняття «акції громадянського протесту» використовувалось радянською пресою винятково щодо західних борців за права темношкірого населення, пацифістських або профспілкових рухів.

У світовій історії поняття громадянської непокори і різновидів акцій громадянського протесту з'явилось в період становлення громадянського суспільства. Проте тільки відносно недавно масові рухи протесту почали розглядатись як раціональне й організаційне джерело суспільних процесів. До 1960$х рр. у США масові рухи протесту вивчались у ключі парадигми колективної поведінки, яку використовували для пояснення масових тоталітарних рухів. Громадський рух розглядався як антисоціальна поведінка груп людей, що виникла як реакція на соціальну напруженість. Вважалося, що рухи виникають стихійно і являють собою лише тимчасову дисфункцію соціальної системи. Так чи інакше, сутність громадянської непокори полягає в конфлікті, що виникає внаслідок серйозних суперечностей між мораллю і правом.

Усі відомі в літературі визначення поняття громадянської непокори подібні за своєю суттю. Визначення громадянської непокори можна узагальнено сформулювати так: навмисне, свідоме адміністративне порушення закону або громадського порядку з метою привернення уваги представників влади та громадської думки до необхідності змінювати законодавство, примусити владу змінити політику або зняти певну гостру проблему.

До ознак громадянської непокори слід віднести такі:

- ненасильницькі методи боротьби, що має виключати можливість використання сили з боку опонентів;

- непокора якомусь конкретному закону або дії влади, але в межах дотримання правопорядку та вірності принципу верховенства права;

- акції громадянської непокори можуть мати прямий (невиконання закону, що викликає протест) або непрямий (невиконання інших законів) характер;

- акції повинні носити показовий, публічний характер з поясненням своїх намірів;

- ключовим моментом усіх акцій непокори є прагнення їх учасників витримати будь - які наслідки власних дій на знак серйозності своїх намірів;

- практика громадянської непокори, яка визнає як активне порушення закону або правопорядку, так і пасивне ігнорування його вимог;

- підставою для громадянської непокори є переконання, що той чи інший закон або дія влади є аморальною, несправедливою;

- акції громадянської непокори можуть бути організовані як однією особою, так і групою однодумців, а також іншою спільнотою або союзом спільнот.

Завдання акцій громадянської непокори можуть бути різні: від проведення конкретних реформ, задоволення конкретних вимог громадян, до повалення діючого уряду або навіть політичного ладу. Генрі Торо на тему мети громадянської непокори висловився так: «Якщо говорити конкретно і як громадянин, а не як ті, хто заперечує будь - який уряд, я вимагаю не скасування уряду негайно, а його негайного поліпшення. Нехай кожен оголосить, який уряд він готовий поважати, і це вже буде кроком до такого уряду» [11]. Утім, головною метою таких акцій завжди є одне: привернення уваги влади і громадськості до певної проблеми у ненасильницький спосіб.

Існують певні політичні умови, за яких можливою є така форма політичної участі. Наприклад, Джон Ролз вважає, що громадянська непокора можлива лише в умовах тієї соціальної моделі, яку прийнято називати відкритим суспільством (Карл Поппер). Саме Ролз дав філософське - політичне обґрунтування громадянської непокори в рамках теорії конституційної демократії. Він розглядав громадянську непокору як одну з форм демократичної опозиції публічній волі [1]. Крім того, навряд чи громадянська непокора може бути можливою в державі з недемократичним типом політичного режиму. Тобто, навіть якщо громадська акція в державі з авторитарно - тоталітарним режимом має ознаки непокори, своєї мети вона навряд чи досягне: учасників такої акції чекає не задоволення їхніх вимог, а нещадна розправа. Марек Новіцькі вважає, що для успіху акцій непокори основною умовою є проведення їх у правовій державі [7]. Звісно, головною ознакою акції громадянської непокори лишається невикористання сили для досягнення мети. Також за сучасних умов однією з ознак (хоча й необов'язкової) акцій громадянської непокори є масовість подібних заходів. Це відповідає суті громадянської непокори -публічна демонстрація волі певної кількості громадян, яка не згодна з волею більшості.

Методи, до яких вдаються учасники акцій непокори, як було вже зазначено, вирізняються передусім незастосуванням сили. Це різноманітна тактика колективних дій - масові мітинги, страйки, бойкоти, перешкоджання здійснювати повноваження представникам органів влади, відмова від співробітництва, несплата податків, масова відмова користуватися державним транспортом, відвідувати громадські заклади та ін.

Наведем кілька прикладів застосування методів ненасильницької боротьби під час акцій проти режиму Слободана Мілошевіча в колишній Югославії: марші повз будівлі влади і будівлі проурядових ЗМІ; походи на Бєлград з відповідною агітацією по дорозі; студентські страйки за участі також викладачів і учнів старших класів гімназій; публічні виступи, наприклад, під час антрактів у театрах; гамір на вулицях і дорогах; гасла, спрямовані проти влади; світлові сигнали на знак підтримки опозиції; конфетті; прапори; пародії; ляльки - манекени президента Мілошевича та його дружини; конструктивні акції, спрямовані на прибирання місць, засмічених демонстрантами політичних опонентів; заяви професійних організацій; ігнорування державних новин; блокування телефонних ліній; акції на проїжджих частинах вулиць і в пішохідних зонах; свята; похорони; масовий одночасний вигул псів; умисні затори на дорогах; розважальна програма для військових і поліції; активна неполітична участь студентів, зокрема руху «Опір»; участь представників церкви [14].

Утім зазначимо, що не всі методи, попри незастосування сили, є такими вже й нешкідливими. Головне - це привернути увагу до себе, а найліпше звернути увагу на те, що заважає, створює незручності, загрожує втратою часу, коштів, престижу. На це й розраховують організатори акцій непокори, тобто намагаються створити проблеми для уряду, після чого і представники влади, і пересічні люди мають замислитись над тим, на що досі не звертали уваги, і почати якимось чином реагувати. Наприклад, 1 грудня 1955 р. чорношкіра американка Роза Парк відмовилась поступатись місцем білому американцю в громадському автобусі. Суд наклав на неї покарання у вигляді сплати штрафу 14 доларів. Під час проповіді пастор Кінг закликав чорношкірих американців відмовитись від користування громадським транспортом. 381 день вони ходили пішки і перемогли [5].

Як вже зазначалось, громадянська непокора перетинається з іншими явищами з політичного життя соціуму - наприклад, з таким атрибутом демократичного суспільства як громадянські права і свободи. У європейських національних правових системах право на розумність закону визначено як одне з громадянських прав. П'ята поправка до Конституції США вимагає справедливості закону, що органічно пов'язано з вимогою його розумності. Поправка перша встановлює, що конгрес не повинен видавати законів, які обмежують право народу мирно збиратися і звертатися до уряду з петиціями про припинення зловживань [9]. Відповідно, народ має право не коритися несправедливим законам, це не суперечить його громадянським правам, які гарантовані Верховним Законом - Конституцією. Це зумовлює тривалу суперечку щодо обґрунтованості необхідності в демократичному, правовому суспільстві вдаватися до такої форми протесту, як свідоме невиконання встановлених законів або непідкорення аморальному уряду та іншим органам влади, тобто як прояв громадянської непокори. На підтримку тези про вищість закону морального над юридичним виступають багато відомих у світі політологів. Наприклад, Рональд Дворкін і Джон Ролз, які стоять на позиції вищості морального права індивіда, хоча з юридичної точки зору поведінці непокори виправдання немає [12]. Еріх Фром, досліджуючи психологічні основи явища громадянської непокори, відзначив високу духовно - творчу силу нескорення як виходу людини за межі авторитарного правила системи [16].

Практика громадянської непокори визнає як активне порушення закону, так і пасивне його ігнорування, як здійснення протизаконних дій, так і непідкорення загальноприйнятим нормам. Як підтвердження, можна навести слова Генрі Торо: «Я вважаю, що ми маємо бути насамперед людьми, а вже потім підданими уряду. Бажано виховувати не стільки повагу до закону, скільки повагу до справедливості» [11]. Свої слова він підкріплює прикладом несправедливого ставлення з боку офіційної влади до таких історичних постатей, як Христос, Коперник, Мартін Лютер, Джордж Вашингтон і Бенджамін Франклін. На думку Торо, застосування громадянської непокори зможе гарантувати викорінення подібних прикрих історичних помилок.

У цьому контексті постає також інше питання: де розумна межа застосування громадянської непокори? Якщо складеться така ситуація, коли непокора набуде характеру масового беззаконня і повагу до демократичних процедур буде підірвано, а суспільство стоятиме на межі анархії? Таке питання постає в зв'язку з тим, що акції громадянської непокори можуть стати провісниками руху тотального опору режимові і перерости у насильницькі форми боротьби з ним. Загальноприйнято вважати, що в умовах диктатури, окупаційного режиму такий спротив є виправданим морально, але якщо він має місце в межах системи, що поважає і захищає права громадян, тоді це досить суперечливе питання, яке треба вирішувати, виходячи вже з конкретної історичної ситуації.

Ще одним поняттям, яке корелює певним чином з громадянською непокорою, є толерантність (від лат. tolerantia - терпіння). Це обачне рішення не забороняти, не обмежувати і не оспорювати поведінку, яку хтось не схвалює, навіть якщо є потрібна для цього влада, сила, авторитет. Межа політичної толерантності знаходиться там, де шкода від неї починає перевищувати користь. Політична толерантність - ознака демократичної, мудрої, сильної держави.

Давня і нова історія знає чимало випадків, коли люди страждали через свої політичні, релігійні, культурні переконання. Багато хто з таких осіб залишився невідомим, імена багатьох, навпаки, стали легендою. Наприклад, перші християни, обстоюючи свої переконання, здійснили чимало актів громадянської непокори, прагнучи примирити сучасне їм суспільство з їхніми переконаннями. І все ж сучасну теорію громадянської непокори започатковує американець Генрі Торо, який 1846 року був заарештований за відмову платити виборчий податок на тій підставі, що держава, на його думку, підтримувала інститут рабства. Чинна тоді виборча система видавалась йому неефективною з огляду на те, що переможці виборчої кампанії рахувалися лише з думкою законослухняної більшості добропорядних громадян. Акція Торо не мала якихось особливих практичних наслідків, окрім написання ним есе «Про обов'язок громадянської непокори» (1849), де він писав: «Я ні на мить не можу визнати своїм урядом організацію, яка править рабами... Єдиний обов'язок, який я можу визнати, полягає в тому, щоби весь час чинити так, я як вважаю за потрібне» [11].

Приклад Генрі Торо став духовним взірцем для інших суспільних, політичних і культурних діячів. Російський письменник - гуманіст Лев Толстой закликав людей усвідомити власну участь у суспільному злі і в ненасильницький спосіб відмовити державі у підтримці. Рух суфражисток у Великобританії на початку ХХ сторіччя використав громадянську непокору в боротьбі за виборче право жінок. Найяскравішим прикладом ненасильницької боротьби є діяльність індійського юриста Мохандаса Ганді. Завдяки цій людині ідеологія і практика громадянської непокори набула масового характеру. «Ненасильство - зброя сильних. У слабких це з легкістю може бути лицемірством», - писав він [3]. Він доводив, що за допомогою акцій громадянської непокори можна вирішити соціальні проблеми, достукатись до сумління людей, піднести рівень національної самосвідомості, зосередитись на вирішенні конкретних проблем у межах широкої політичної боротьби. Між іншим, Ганді переконував, що до акцій непокори слід вдаватися лише після того, як докладено всіх зусиль, щоб переконати або попрохати, але всі вони виявились безрезультатними.

Ідеї Ганді знайшли відгук в Африці (Гана, Кенія, ПАР, кінець 1940$х років), де політики нового покоління виступали з ідеями громадянської непокори для захисту прав мирного населення колоній, а також у США 1950-1960-ті рр. (рух за громадянські права на чолі з Мартіном Лютером Кінгом) під час боротьби проти расової сегрегації і дискримінації. 1965 р. американські індіанці почали проводити акції громадянської непокори у формі демонстративного рибальства в забороненій зоні, обстоюючи тим самим своє давнє право на це заняття. У таких заходах, що тривали понад рік, взяло участь понад 56 племен. Також серед прикладів застосування громадянської непокори слід згадати події 1985 р. в Судані, коли протестанти домоглися відставки президента Джафара аль - Німейрі; події червня 1989 року в Пекіні на площі Тяньаньмінь, але весь світ пам'ятатиме, як владою були жорстоко угамовані вимоги студентів щодо демократизації країни.

Але не завжди акції громадянської непокори носять суто політичний характер. Досить поширеною практикою є також організація акцій непокори з метою привернути увагу до певного соціального питання або проблеми у політиці місцевого самоврядування. Наприклад, 1990р. громадська група «Американські інваліди за доступний громадський транспорт» організували акцію, учасники якої в інвалідних візках забралися сходами до Капітолію. 26 липня 1990 року Конгрес прийняв закон, що гарантував інвалідам зручний вхід і вихід з громадського транспорту, а також з будівель [13]. Це стало гарним прикладом для урядів європейських країн. Також до акцій громадянської непокори можна віднести «свіжі» приклади з України, коли мешканці певної вулиці, двору, будинку гуртуються і перешкоджають будівельникам або власникам землі будувати нові споруди на їхньому подвір'ї за рахунок дитячих майданчиків і зелених насаджень. Сюди також можна віднести екологічні акції - наприклад, з перешкоджання захороненню ядерних відходів у певному місці. На жаль, не завжди такі акції закінчуються мирним вирішенням проблеми.

У контексті цієї статті неможливо оминути тему так званих «кольорових революцій». Методи громадянської непокори широко використовуються організаторами таких подій у пострадянських країнах і подекуди це призвело до зміни урядів у цих державах. І тут постає питання: чи насправді події кольорових революцій є вираженням громадської волі і перемогою справедливості, чи тут не обійшлося без маніпулювання громадською свідомістю, гри на емоціях і настроях пересічних громадян з метою приведення до влади певної політичної сили за будь - яку ціну? З одного боку, ненасильницьке порушення законів, що здійснюється в ім'я демократичних цінностей, слугує укріпленню суспільства, є мірою дозрілості суспільства. З іншого боку, маніпулювання масовою свідомістю є досить небезпечною для демократії справою, адже багатотисячні тривалі акції громадянської непокори під антикорупційними та радикально - демократичними гаслами можуть бути лише інструментом боротьби політичних технологів за перемогу в політичних перегонах їхніх грошовитих клієнтів, а думки, переконання і настрої великої кількості пересічних громадян насправді нічого не значать самі по собі. Тут ключовою є ідея народного суверенітету і поняття громадянської чесноти Ж. Ж. Руссо, згідно з якою народ, який свідомо вийшов на вулицю, протиставляється масі, якою маніпулює режим. Ставка робиться на пріоритет закону морального над конкретним законом будь - якої держави, що дає право давати відсіч порушенням прав людини і громадянина. Але метою усіх кольорових революцій було повергнення політичних опонентів, що вже суперечить смислу

громадянської непокори, який полягає не в досягненні перемоги над супротивником, а в подоланні несправедливості як у свідомості людей, так і в їх діяльності.

Так чи інакше, кольорові революції змінили хід історії саме завдяки широкомасштабним, добре організованим акціям громадянської непокори. Громадська непокора може бути дуже  ефективною зброєю впливу. Згадаймо, саме завдяки багаторічній, ненасильницькій боротьбі індійців під керівництвом Мохатми Ганді Великобританії довелося надати Індії незалежність. Це означало, по суті, крах не лише найбільшої імперії - Британської, але й усієї колоніальної системи загалом.

Зріле громадянське суспільство неможливе без адекватного сприйняття такого явища як громадянська непокора. Акції непокори кидають виклик соціальним цінностям, законам і політиці держави. Те, в який спосіб влада реагує на такі виклики, власне і є характеристикою громадянського суспільства. Таким чином, громадянська непокора є показником можливості плюралізму в конкретному суспільстві. Також акції непокори сприяють втіленню в політичних процесах вимог моралі, зменшенню латентної взаємодії політичних гравців у процесі прийняття публічно важливих рішень. Громадянська непокора може стати попередженням політичній еліті, коли її непопулярна політика загрожує інтересам великої кількості людей.

Функціонування демократичних інститутів істотним чином залежить від типу панівної політичної культури в конкретному суспільстві. Без сумніву, громадянська непокора є елементом політичної культури суспільства. Якщо звернутися до відомої типології політичної культури Габріеля Алмонда і Сіднея Верби, то, напевно, явище громадянської непокори найкраще пасує до типу політичної культури участі, а також почасти - до піддансько$учасницького і патріархально$учасницького типів [15]. Тобто в межах цих типів, а також громадянської політичної культури взагалі можливе існування такого явища як громадянська непокора. Нагадаємо, політична культура участі (Participat Culture) характеризується сильною орієнтацією на діючу політичну систему і на активну участь у політичному житті суспільства. Носії такої культури є слухняними щодо влади і пошановують її. Натомість вони очікують і потребують від влади відкритості на вимоги громадян, реакції на їхні потреби, прагнення, скарги. До влади вони ставляться не тільки з необхідністю виконувати всі її рішення і вимоги, але й із бажанням своєї участі в процесах прийняття й виконання цих рішень. Піддансько - учасницький тип політичної культури частково пербуває під впливом того, як парафіяльна культура перетворюється на підданську. Тут значна частина населення набуває орієнтації участі, тоді як більшість громадян залишається орієнтована на авторитарні правлячі структури і має набір пасивних самоорієнтацій. Прикладом можуть слугувати Франція, Німеччина, Італія в XIX - на початку XX ст. Це класичний приклад структурної нестабільності зі зміною авторитарних і демократичних урядів. Патріархально - учасницький тип політичної культури властивий розвитку багатьох новоутворених держав. Більшість таких держав має домінуючий тип парафіяльної політичної культури, але зазвичай нові структурні норми, що впроваджуються, належать до типу культури участі.

Цілком слушно стверджувати, що логічним підсумком акцій громадянської непокори буде ситуація, коли держава і закон підуть на поступки справедливій моральній вимозі, якщо за цим стоять маси людей, які свідомо наполягають на її виконанні. Головний сенс демократії - державні діячі слугують народові, а не навпаки. Тобто явище громадянської непокори має цілком позитивний сенс для розвитку і стабільності політичної системи, звісно, за умови, якщо воно не використовується представниками політичних сил як засіб маніпулювання свідомістю громадян і якщо акції не набувають характеру масового беззаконня, що безпосередньо загрожує безпеці інших громадян і цілісності держави.

У підсумку можна стверджувати, що тема концепту громадянської непокори є досить перспективною з погляду розвитку громадянського суспільства. Мається на увазі всебічне вивчення аспектів цього явища, зокрема в межах суспільних курсів у шкільній програмі і програмі вищих навчальних закладів, як це зробив учитель із Чернігова Сергій Буров [3].

 

     В статье автор исследует феномен гражданского неповиновения и определяет его роль в процессах становления гражданского общества.



Номер сторінки у виданні: 80

Повернутися до списку новин