Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

До проблеми дослідження комунікативної діяльності вчителя, як фактора його самореалізації в умовах гуманістично орієнтованої освіти





         Цимбалюк О.М., викладач Міжнародного економіко-гуманітарного університету ім. акад. С. Дем'янчука, м. Рівне
УДК: 373.211.24: 159.9
 
       У статті викладено концептуально-методологічні засади дослідження комунікативної діяльності вчителя в умовах гуманістично орієнтованої освіти.
         
Ключові слова: комунікативна діяльність вчителя, гуманістично орієнтована освіта.
 
       В статье изложены концептуально методологические принципы исследования коммуникативной деятельности учителя в условиях гуманистически ориентированного образования.
       
Ключевые слова: коммуникативная деятельность учителя, гуманистически ориентированное образование.
 
        In the article methodological principles of research of communicative activity of teacher are expounded conceptually under the conditions of the humanism oriented education.
       
Key words: communicative activity of teacher, humanism oriented education.
 
       Гуманістична, особистісно орієнтована спрямованість діяльності вчителя була предметом розгляду видатних філософів минулого (Левкіп, Демокріт, Аристотель, Марк Фабій Квінтіліан). Засадовими для дослідження комунікативної складової педагогічного впливу у сучасній педагогіці є ідеї прогресивних педагогів-гуманістів (М. Монтеня, Вітторіо де Фельтре, Е. Ротердамського, Ф. Рабле, Г. Сковороди) та демократичні концептуальні положення класичної педагогічної спадщини (Я.А. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, А. Дістервега, К. Ушинського, О. Духновича, І. Франко). Теоретичне обґрунтування соціальних, педагогічних, психологічних аспектів й експериментально-практична реалізація педагогічної комунікації як визначального чинника ефективності особистісно орієнтованого навчання здійснено у спадщині видатних учених (Е. Кей,В. Лай, П. Бове, Є. Клапаред, Є. Торндайк, М. Монтесорі, Р. Штайнер, С. Френе, С. Русова, Г. Ващенко).
        Провідні ідеї особистісно орієнтованої освіти висвітлено також: у психолого-педагогічній теорії розвитку особистості в процесі діяльності (К. Абульханова-Славська, Б. Ананьєв, Л. Виготський, С. Рубінштейн); психологічній теорії творчої особистості та її розвитку (Г. Балл, Б. Богоявленська, Р. Грановська, В. Рибалка та ін.); теоретичних положеннях особистісно-орієнтованого навчання (Д. Белухін, С. Гончаренко, О.Савченко, В. Ільченко, Н. Тализіна. І. Якиманська та ін.); результатах ров`язання соціально-педагогічного аспекту проблеми розвитку креативності у діяльності вчителя в умовах суб`єкт-суб`єктної взаємодії учасників освітнього процесу; проблем удосконалення педагогічної майстерності вчителів (І. Зазюн, Г. Сагач, С. Сисоєва, Л. Карамушко, І. Кривонос, О. Самещенко, В. Семиченко, В. Кузьміна, Е. Зеєр, А. Маленко).
       Обґрунтування методологічних підходів до розв'язання завдань розвитку кваліфікаційної спроможності вчителя в умовах гуманістично орієнтованої освіти має місце в дослідженнях провідних українських та зарубіжних учених-педагогів: А. Алексюк, С. Гончаренко, М. Поташник, Ю. Сенько, А. Нісімчук, Н. Ничкало, М. Євтух, М. Шкодіна, С. Яремчук, І. Якиманська та ін.; науково-методичні основи розвитку комунікативної діяльності вчителя: Т. Василенко, І. Волощук, Л. Долинська, В. Кочуров, Н. Остріков, О. Федорова, Є. Шиянов.
       Упродовж останнього десятиліття з`явилися дослідження, у яких розглядаються різнобічні аспекти розвитку професійної діяльності суб`єкта особистісно орієнтованої освіти: психологічні умови його самореалізації (О. Гудзенко, В. Гаркуша, В. Бочелюк, Г. Євдокимова); витоки особистісно орієнтованої освіти в історії української педагогіки (В. Бучківська, А. Віденко, Н. Гоцкало, Ю. Новгородська); підготовка педагогічних кадрів до роботи в особистісно орієнтованій системі (О. Зоц, О. Кононенко, С. Левченко, В. Луценко, Л. Ніколаєнко, Н. Протасова та ін.); впровадження особистісно орієнтованих педагогічних технологій у навчальний процес школи (В. Пилипенко, В. Мовчан, О. Коваленко).
Однак, проблема педагогічного забезпечення розвитку комунікативної дільності вчителя в умовах особистісно орієнтованої освіти науковцями практично не вирішувалася. Предметом дослідження ще не були педагогічні умови розвитку комунікативної діяльності вчителів загальноосвітнього навчально-виховного закладу на засадах гуманістично орієнтованої освіти.
       Метою нашої статті є обґрунтування методологічних підходів до дослідження розвитку комунікативної діяльності вчителя в умовах гуманістично орієнтованої освіти. Відтак головним завданням стало: дефінітарний аналіз наукової літератури з проблеми дослідження.
Упродовж останніх десятиліть в українському освітньому просторі відбуваються значні зміни. Обґрунтовується й упроваджується нова філософська система цінностей і цілей освіти, відроджується концепція особистості, заснована на ідеях природовідповідності, культуровідповідності й індивідуально-особистісного розвитку. Змінюються уявлення про дитинство, яке розглядається тепер як самоцінний період людського життя. З'являються нові парадигми освіти, в яких педагогічна дійсність відображається за допомогою нової мови науки [4, 17].
        До наукового обігу залучаються такі поняття як освітній простір і освітній регіон, інноваційні процеси й екологія дитинства, суб'єктивний досвід і особистісні сенси, культурно-інформаційне середовище й освітні технології.
        Відмічені тенденції, що відзначаються багатьма вченими як такі, що є достатніми для обгрунтування у якості основного методу реалізації завдань гуманістично орієнтованої освіти на засадах культурологічного підходу. Він передбачає спрямованість системи освіти на діалог із культурою людини як її творця і суб'єкта, здібного до культурного саморозвитку. Розвиток комунікативної діяльності вчителя покладено до основи того процесу, що в сучасній педагогіці означений як гуманістично-орієнтований.
        Як відомо, ще із середини 80-х років минулого століття у нашому суспільстві стала бурхливо обговорюватися проблема гуманізації не лише педагогічної, але і взагалі вищої школи. Тоді у найбільших технічних вузах були відкриті гуманітарні факультети і кафедри. Якщо вважати, що переважна більшість наших вузів мають негуманітарний профіль, а фінансування наук соціально-гуманітарного циклу традиційно здійснюється з бюджету народної освіти із якого надходять незначні суми, то зрозумілою була стурбованість мислячих людей проблемами гуманізації суспільства в цілому і освіти зокрема
         Таким чином, комунікативна діяльність вчителя постає як професійно-педагогічна проблема, що вимагає пошуку оптимальних підходів, шляхів, напрямів розвитку, розробки адекватних засобів і методів системи підготовки фахівців вищої кваліфікації, необхідних нашій дошкільній, загальній і вищій професійній освіті.
         Під «комунікативною діяльністю» ми розуміємо процес і результат активної, ціннісно-орієнтованої якісної зміни спроможності вчителя до побудови взаєморозуміння, що є умовою здійснення продуктивного педагогічного спілкування.
        Сучасна наука розглядає комунікативну діяльність як механізм соціалізації особистості, як спосіб передачі від покоління до покоління життєвого досвіду і духовних цінностей [5, 12].
        У нашому дослідженні важливо наголосити, що комунікативна діяльність сприймається, освоюється і відтворюється кожною людиною індивідуально, обумовлюючи її становлення як особистості і професіонала у взаємодії із світом матеріальних предметів і соціальних стосунків. Наш інтерес до цієї проблеми обмежується у вузькому сенсі як сфери духовного життя людей. Тому ми поділяємо міркування І. Зязюна про те, що трансляція культури від покоління до покоління передбачає освоєння нагромадженого людством досвіду і те, що культурна спадкоємність здійснюється не автоматично. Для її успішної еволюції дійсно необхідна організація стрункої і внутрішньо узгодженої системи виховання й освіти [7, 16-21].
        Трансляція знань завжди передбачає співтворчість того, до кого вона спрямовується.
        На наш погляд, саме комунікативна діяльність суб'єкта багато в чому характеризує процес саморозвитку особистості. До основи цього циклічного процесу, з одного боку, покладено здатність індивіда до акумуляції знань, в результаті якої підвищується рівень набутих знань, а з іншого боку, - уміння будувати взаємозв'язки і проводити паралелі й асоціації між різними явищами і процесами. Під впливом внутрішнього духовного світу людини, завдяки її умінню синтезувати питання, проблеми, адресовані і до себе і до навколишнього світу, відбувається поєднання двох чинників і народжується нове для людини знання, що збільшує питому вагу багажу його знань, умінь, творчого потенціалу.
Як відомо, комунікативна діяльність вчителя, на відміну від будь-якої іншої професії, має освітню спрямованість у тому сенсі, що вона є не лише його особистісною якістю, але припускає наявність уміння (а головне бажання) транслювати свої знання у галузі духовної культури і відчуття самовдосконалення.
       Найдієвішим чинником і стимулом підвищення рівня комунікативної діяльності є залученість вчителя до педагогічної творчості, інноваційної діяльності, дослідницького пошуку. Наприклад, Альбуханова-Славская К.А. Основними процесами комунікативної діяльності вважає [1, 243]:
        а) комунікативний, що забезпечує обмін інформацією;
        б) інтерактивний, як такий, що реалізує взаємодію учасників спілкування;
        в) перцептивний, що організує взаємосприйняття, взаємооцінку і рефлексію в спілкуванні.
       Інші автори І. Зязюн, К. Вазіна, А. Леонтьев вирізняють типи комунікативної діяльності: особистісно орієнтований і соціально орієнтований [7]. Дані типи комунікативної діяльності, на думку авторів, володіють комунікаційними, функціональними, соціально-психологічними і мовними структурами.
        Разом із зовнішньою характеристикою комунікативної діяльності існує її внутрішня, психологічна характеристика. Як вважає І. Бех, це виявляється в соціальній та індивідуально-особистісній репрезентативності цього процесу. Соціальна репрезентативність комунікативної діяльності означає, що вона може відбуватися лише з конкретного приводу, в конкретній реальній ситуації. Індивідуально-особистісна репрезентативність виявляється в індивідуально-особистісних особливостях тих, хто спілкуються. На думку ученого, можна вирізнити наступні структурні компоненти комунікативної діяльності [2, 26]:
        а) предмет спілкування - це інша людина, партнер по спілкуванню як суб'єкт;
        б) потреба в спілкуванні - прагнення людини до пізнання і оцінки
інших людей, а через них і з їхньою допомогою - до самопізнання, самооцінки;
        в) комунікативні мотиви - це те, заради чого здійснюється спілкування;
        г) дії спілкування - це одиниці комунікативної діяльності;
       д) завдання спілкування - це та мета, на досягнення якої у конкретній комунікативній ситуації спрямовані різноманітні дії, що здійснюються в процесі спілкування;
        е) засоби спілкування - це ті операції, за допомогою яких здійснюються дії спілкування;
        ж) продукт спілкування - це результат матеріального і духовного характеру спілкування.
Продуктивність суб'єкт-суб'єктного спілкування, яке спонукає розвиток комунікативної діяльності, на думку А. Бодальова визначається [3]:
        а) чітким усвідомленням педагогом мети майбутнього спілкування;
        б) достатньою кількістю (і якістю) навчально-методичних матеріалів;
        в) глибокими знаннями педагога предмету спілкування;
        г) попередньою розробкою інструментарію оцінювання результатів дій і процедур спілкування.
       За визначенням Б. Ломова, процес комунікативної діяльності будується як «система взаємопов`язаних актів». Кожен такий акт - це взаємодія двох суб'єктів, наділених здатністю до ініціативного спілкування людей [6]. Як відомо, в педагогічній комунікації цінується не лише зміст повідомлення, але і форма, тон його подачі. Важливим компонентом досвіду є комунікативні звички вчителя, які є специфічними діями, що стали потребою. Комунікативний характер є сукупністю стійких, домінантних властивостей особистості, що виявляються в типовій для неї активності комунікативній діяльності стосовно до навколишнього світу, інших людей і самого себе.
        Для успішного здійснення комунікативної діяльності потрібні відповідні здібності (як і для будь-якої іншої діяльності), які забезпечують результативність і ефективність цієї діяльності. Такими виступають комунікативні здібності, як уміння особистості доцільно взаємодіяти на своєму рівні вихованості, розвитку, на основі гуманістичних особистісних якостей (товариськості, щирості, такту, емпатії, рефлексії і т.п.) з урахуванням комунікативних можливостей співбесідника. Співставлення понять, пов'язаних із досліджуваним явищем, представлено на рисунку 1.

        Аналіз рисунку 3 засвідчує, що вищим рівнем розвитку комплексу комунікативних здібностей педагога є комунікативна і професійна компетентність.
       Отже, підсумовуючи вищенаведене, маємо змогу зробити висновок про те, що рівень розвитку комунікативної діяльності характеризується наступними ознаками:
а) обсягом знань із різних областей науки і культури, здатністю суб'єкта їх нагромаджувати;
б) умінням проводити паралелі, знаходити асоціації і взаємозв'язки між різними галузями знань;
в) схильністю до творчої діяльності з питань освіти, що виникають на базі наявних знань і побудованих асоціацій, прагненням шукати й уміння знаходити відповіді на ці питання, тим самим, збагачуючи свою духовну сутність і розвиваючи комунікативну діяльність.


Номер сторінки у виданні: 145

Повернутися до списку новин