Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Криза ідеології або кризова ідеологія?





Тетяна Пояркова, кандидат політичних наук, доцент Сумського державного педагогічного університету

УДК 316.752.4:328.161.2

 

Робиться спроба виокремити поняття кризової ідеології. Аналізуються причини виникнення такої ідеології та розглядаються особливості її функціонування.

Ключові словакриза, кризова ідеологія.

 

Предпринимается попытка определить понятие кризисной идеологии. Анализируются причины возникновения такой идеологии и рассматриваются особенности ее функционирования.

Ключевые слова: кризис, кризисная идеология.

 

In this article the author makes an attempt to determine the concept of crisis ideology. The reasons of such ideology are analyzed and the peculiarity of it functioning are observe.

Key wordscrisis, ideology crisis.

 

Однією з причин сучасної політичної кризи в Україні називають відсутність єдиної ідеології. Так, дійсність українського політикуму багата на приклади, коли діяльність політичної еліти вбирає в себе як ліберальну риторику й відданість євростандартам, так і заяви про реприватизацію та націоналізацію.

Така еклектика ідеологічних спрямувань привертає суттєву наукову увагу. Так, деякі науковці (наприклад, О. Лановенко) вважають, що відсутність єдиного консолідуючого в масштабах держави парадигмального вектора має фатальні наслідки через пов’язаність з питаннями ідентифікації [4]. Для того щоб ідеологія дійсно стала системотвірним чинником, вона має відповідати базисним формам самоідентифікації людини. Такими формами є: усвідомлення людиною себе як суб’єкта життєдіяльності; як представника соціуму; як представника держави.

Саме ідеологія задає «точку відліку» у вигляді безумовної соціальної та громадянської цінності, яка б була близькою та зрозумілою переважній більшості населення. Більше того, ідеологія повинна мати об’єднувальний чинник — мету.

Ідеологію можна розглянути як системотвірний чинник, що вбирає в себе переконливі аргументи, які набувають таких інтерпретацій, що стають зрозумілими переважній більшості населення. Тоді криза ідеологій втілюється у відсутності підстав для ідентифікаційних процесів. Такий стан неминуче призводить до втрати стійкості політичної системи.

Різновидом подібного підходу є повязування ідеології з ідеалом (В. Корнієнко). Тут «точкою відліку» виступає національна ідея та акцентується увага на тому, що «ідеологія сприяє раціоналізації світу і життя, дозволяючи людині віднайтиусталені орієнтири для своєї діяльності» [3, с. 59]. Між державою та ідеологію можна виявити цілком природну залежність. Цей зв’язок вважається поясненням того, що «в основі кризи будь – яких цивілізацій і суспільних систем лежить в остаточному підсумку ідеологічна криза, так само як і будь – яке суспільне відродження починається з очищення та оновлення суспільних ідеалів, з утвердження нової системи цінностей, тобто формування нової ідеології» [3, с. 59].

Як уже зазначалося, існує протилежний табір, до якого входять прихильники ідеї, що криза сама перетворилася на ідеологію. Слід зазначити, що з поглибленням кризових процесів подібна точка зору стає дедалі популярнішою. (Так, відомий російський політолог Г. Павловський в одному з телевізійних виступів на засіданні «Клубу 4 листопада» вказав на те, що кризова ідеологія є реакційною ідеологією і в певному розумінні загрожує перетворитися на ідеологію контрреформ.)

Зауважимо, що теоретичне виправдання застосування такої конструкції, як кризова ідеологія, можна знайти в міркуваннях С. Жижека з приводу передчасності визнання сучасного суспільства як постідеологічного. На його думку, зневіра в ідеологічних цінностях та те, що серйозні ідеологічні твердження не сприймаються, зовсім не є ознакою кінця ідеології. Такий висновок відштовхувався від того, що фундаментальний рівень ідеології є не таким, що показує дійсність в ілюзорному вигляді, а таким, що структурує соціальну дійсність. І цей рівень свідчить, що сучасне суспільство не є постідеологічним. Отже, цинічна відстороненість і структурує наше дійсне, фактичне ставлення до реальності [2, с. 39].

Ця ідея знайшла своє продовження в спробі О. Шевченка показати об’єктивність процесу перетворення кризи на безальтернативний інструмент концептуалізації [5]. Автор наголошує на фантомному характері кризових процесів, за яким реальність народжується словами та образами, що приховують порожнечу. Технологічним засобом створення криз виступає щира впевненість у її реальності. Важливими факторами є й наявність загального очікування та соціального замовлення на подібні явища.

Для ілюстрування того, яким чином впевненість та очікування перетворюють ціннісну систему, О. Шевченко наводить приклади кризових міфів. Одним із найпоширеніших переконань української дійсності є міф про розкол нації. Це типова підміна, сутністю якої є подання конфлікту регіональних еліт як цивілізаційного розколу. Засоби підміни такі: конфлікт особистостей перетворюється на конфлікт сутностей через надання позачасової форми, тобто переведення у ранг вічності.

Наступний міф — про кризу управління. Безкінечні повторювання про державну неспроможність українців створюють образ української держави, яка є неефективною та рухається до руйнації. Про те, як кризові міфологеми перетворюються на домінуючі переконання та набувають характеру самоочевидних істин, що не потребують доказів, — особливо добре свідчить міф про розкол української нації.

Отже, безальтернативність подібних поглядів призводить до того, що масова свідомість сприймає кризу як фатальну неминучість. Причина такого легкого засвоєння кризової ідеології, за О. Шевченком, криється у глибоких підсвідомих бажаннях: «кризові міфології ідеально пристосовані для того, щоб відігравати агресивні імпульси, що спрямовані проти себе. Це символічні координати агресивного відігрування» [5, с. 1].

Як можна побачити, наведені погляди є досить аргументованими і мають право на життя. Проте, на нашу думку, доречною була б спроба поглибити уявлення про кризову ідеологію. Виправданням подібного кроку може слугувати прагнення вирішити питання про появу такої ідеології і які проблеми влада стає спроможною вирішити з її допомогою.

Для вирішення поставлених завдань логічним було б виходити з того, що кризова ідеологія, як і будьяка інша, має нести в собі засоби легітимації або існуючого, або такого режиму, що починає складатися. Тобто будь – що ідеологія, що поширюється владою, повинна виконувати системотвірну та структурозберігальну функцію. Водночас ідеологія має вимальовувати цілі розвитку та можливі (прийнятні) засоби їхнього досягнення. Тобто складову ідеології повинні репрезентувати такі чинники, як усвідомлення людиною своїх потенційних можливостей в певному суспільстві, а саме — ставити і досягати власних цілей, реалізувати себе.

На перший погляд, все викладене ставить під сумнів застосування самого поняття «кризова ідеологія». Здається, що зневіра у політиці, в можливості вирішення нагальних питань політичними засобами може тільки зашкодити ефективності політичної системи. Справді, яким чином непослідовність дій владних кіл, невміння еліти домовлятися як із власними представниками, так і з соціумом, відсутність стратегії може бути використано собі на користь самою панівною верствою?

Як часто буває, відповідь криється в самому запитанні. Згадаймо зауваження П. Бурд’є: «Виробництво політично дієвих та легітимних форм сприйняття є монополією професіоналів» [1, с. 184]. Це означає, що не слід забувати про те, що ідеологія завжди містить у собі розуміння певної кінцевої мети влади, причому з перевагою точки зору політичної еліти.

В цьому контексті запитання про те, якою є кризова ідеологія –системотвірною або системоруйнівною, не є актуальним. Звернемо увагу на досить поширену в ЗМІ тезу про те, що Україна найважче переживає стан кризи, і те, що соціум сприймає цей месидж цілком логічно та визнає його виправданим. Стає очевидним, що кризова ідеологія може бути більш корисною проблемному політичному режимові, оскільки «функція ідеології втілюється не в тому, щоб відштовхнутися від реальності, а в тому, щоб саму дійсність уявити як укриття від певної травмуючої сутності» [2, с. 51].

Отже, сутність кризової ідеології полягає у відтворенні застарілих конфліктів та проблем через те, що саме вони можуть виступити засобами легітимації такої неефективної влади.

З іншого боку, для кризової ідеології притаманною є певна суміш ідей та цінностей, стратегій на тлі відсутності теоретичного обґрунтуваннятаке поєднання несумісного дозволяє задовольнити будьякий інтерес відповідною пропозицією. Подібна ситуація не може не спричиняти перевагу імітаційної діяльності, що базується на тимчасовості тем та безкінечному акцентуванні уваги на все нових проблемах.

У таких умовах не може не трансформуватися і сам образ політика. Відсутність високих ідеалів спричиняє «опущення» еліти до рівня натовпу, для якої стає притаманним переважання егоїстичних і різноспрямованих мотивів. Попит відсутній не тільки на героїв, а й на фахівців. Практично всі політики демонструють поверхневість у розумінні проблем та его центричність. Політична еліта відчуває брак уміння схопити сутність явища та вибудовувати будь – яку прийнятну стратегію щодо подолання того або іншого негативного явища. Невипадково кризова ідеологія вбирає в себе виправдання імпульсивної діяльності та застосування насилля.

Тепер спробуємо поглянути на явища нашої політичної системи, що набули особливого поширення, дещо під іншим кутом зору, а саме з точки зору переваг подібних поглядів як для влади, так і для населення. Так, корупція в Україні не тільки набула необмеженого поширення, а й знаходить все більше і більше мотивів виправдання серед усіх верств населення. Пов’язаний із корупцією правовий нігілізм перетворився на комфортне прикриття заробляння грошей поза рамками закону. Відсутність високої мети та віри у краще майбутнє компенсується прагненням вхопити все, що тільки можна сьогодні (після нас хоч потоп!). Така система поглядів несе виправдання агресії українців один до одного (погуляйте ринками країни), заробітчанський бум (спочатку «я», а потім батьківщина), корупцію (адже всі беруть), перетворення на місця «викачування» грошей лікарень, шкіл…

Отже, кризова ідеологія характеризується поєднанням поширення споживацьких очікувань та прагнення виграти саме в держави та в суспільства. Правилом існування стає переконання в тому, що прибутки потрібно залишати собі, а збитки має відшкодовувати держава або інші члени суспільства.

Позитивні цінності втрачають сенс та поступаються негативним. В цьому можна знайти пояснення того, що в Україні демократія набула негативного змісту: суспільна свідомість відкидає будь – яку ідею поєднання зусиль людей і підтримки влади.

Ще один важливий чинник кризової ідеології — апелювання до спрощених схем. Втіленням такої риси може слугувати прагнення влади будь – якими засобами лишити суспільство без якісного уявлення про політику. Введення у вищій школі розподілу навчальних дисциплін на обов’язкові та такі, що обираються за бажанням, може призвести до того, що політологія як наука втратить вплив на творення найважливіших цілей та ідеалів політичної діяльності, визначення стратегії та тактики політичної поведінки. Що виграє еліта від фактичного відсторонення науки від соціуму? Очевидний виграш від подібних акцій — неосвічене населення, зорієнтоване винятково на власне життя та зациклене на ідеях збагачення.

Кризаполітична або економічнаперетворюєтьсяна зручне явище, що дозволяє досягти неможливого, водночас уникнути відповідальності та знайти виправдання неспроможності будувати. Криза як така слугує чудовим засобом прикрити будь – яку брехню та стратегічну імпотенцію ідеєю необхідності виживання.

Отже, кризова ідеологія залишає поле для маневру не тільки еліти, а й пересічного громадянина. Сила подібної ідеології в тому, що вона вбудовує в ідентифікацію людини життєві поведінкові схеми або сценарії життя, які перетворюють людину на жертву обставин. Ключовим імперативом діяльності людини з ціннісною системою жертви стає безпорадність: а навіщо щось робити, коли від тебе нічого не залежить? Перефразовуючи К. Штайнера, можна сказати, що стан безпорадності не сприяє мисленню, самовираженню, людина не може ні працювати, ні вчитися, не може насолоджуватися життям [6, с. 199].

Отже, поява кризової ідеології говорить про те, що криза відтворює сама себе у настроях та настановах більшості населення. Політична безпорадність перетворюється на спосіб існування. Кризова ідеологія вибудовується на переконанні у неможливості змінити стан речей, на відсутності бажання шукати альтернативи усталеному існуванню.

Ідеологія кризовості — це вже факт, який втілюється в існуванні легітимної держави, яка не користується підтримкою та не заслуговує на довіру населення. І в цьому її потенційна живучість та рушійна сила самовідтворення. Однак, як би там не було, кризова ідеологія не містить в собі алгоритму виходу, а є лише кружлянням по колу.



Номер сторінки у виданні: 81

Повернутися до списку новин