Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Механізми надання суспільних благ в європейських країнах





Ліліана Ярова, кандидат філологічних наук, доцент кафедри адміністративного та кримінального права Одеської національної морської академії

УДК 332

 

Аналізуються механізми надання суспільних благ у європейських країнах, шляхи реформування системи державного фінансування з метою підвищення ефективності їхнього використання та скорочення державних витрат. З’ясовано, що на тлі ліквідації багатьох господарських програм за участю держави спостерігається концентрація ресурсів у сферах, які завжди були поза сферою ринкових відносин, у першу чергу, у соціальній сфері, сферах охорони здоров’я, освіти, науці.

Ключові слова: європейські країни, суспільні блага, державне фінансування, соціальна сфера, охорона здоров’я, освіта.

 

Анализируются механизмы предоставления общественных благ в европейских странах, пути реформирования системы государственного финансирования в целях повышения эффективности их использования и сокращения государственных расходов. Выяснено, что на фоне ликвидации многих хозяйственных программ с участием государства наблюдается концентрация ресурсов в областях, которые всегда были вне сферы рыночных отношений, в первую очередь, в социальной сфере,

сферах здравоохранения, образования, науке.

Ключевые слова: европейские страны, общественные блага, государственное финансирование, социальная сфера, здравоохранение, образование.

 

Аnalyzes the mechanisms for the provision of public goods in European countries.. Explores ways to reform the system of public financing in order to improve their utilization and to reduce public spending. It is found that despite the elimination of many economic programs with the state there is a concentration of resources in areas that have always been outside the sphere of market relations, primarily in the social sphere, health, education and science.

Key words: European countries, social welfare,public finance, social affairs, health, education.

 

Незважаючи на певні заходи з боку уряду, в Україні не скорочується дистанція між богатими та бідними. Процеси розшарування населення за рівнем доходів з моменту появи й розширення безробіття вже не можна назвати просто падінням рівня життя. Набирає силу процес люмпенізації, який посилюється тим, що зубожіння основної маси населення й формування незначної групи багатих відбувається фактично за відсутності середнього класу.

Прогресують негативні інституційні зміни в соціально – політичній сфері. Руйнування державної безкоштовної охорони здоров’я, освіти й соціального обслуговування відбувається за відсутності досить дієздатних і доступних для більшості населення країни недержавних структур у цій сфері. Так, наприклад, у ході проведеного Міністерством охорони здоров’я соціологічного дослідження було з’ясовано, що 78% опитаних українських громадян незадоволені якістю медичних послуг, які надаються в лікувальних установах країни.

На неправильні дії медперсоналу скаржаться 40% респондентів, ще 6% — на брутальність і формальне ставлення лікарів і медсестер до пацієнтів. Так, у МОЗ щорічно надходить близько 1300 скарг на порушення медперсоналом стандартів медичної допомоги, а також порушення етичних норм і правил.

Лікуванням у стаціонарі незадоволені 21% українців, а 17% — обслуговуванням в амбулаторіях і поліклініках [1].

У зв’язку із цим є актуальним розгляд європейського досвіду надання суспільних благ, виявлення його позитивних і негативних боків.

Стрімке зростання соціальних витрат попри всю їхню важливість з погляду забезпечення якості життя для всіх верств населення вже в 80 – х роках ХХ ст. стало джерелом серйозних фінансових і навіть моральних проблем для європейських країн. Зростання частки осіб пенсійного віку, приплив іммігрантів, що поповнюють число родин з низьким рівнем доходів, збільшення числа неповних родин, ослаблення стимулів до пошуку роботи, необхідність зниження податкового тягаря для тих, хто працює і платить податки в скарбницю, а також високі норми безробіття, нові вимоги до кваліфікації праці — все це поставило перед соціальною політикою складні завдання. Так, згідно з даними експертів ОЕСР, на 30% населення, що займає верхні позиції в соціальній структурі первинного (ринкового) розподілу доходів, доводиться від 48,7% податкових платежів у Данії, до 7,9% у Франції за середнього рівня в 59,4%. Для середньої категорії застосовується модель помірної податкової політики — їхній внесок становить від 23,5% у Франції й 28,4% у США до 35–37% у ФРН, Норвегії, Нідерландах, Швеції й Данії. Характерно, що чим нижче загальний рівень диференціації доходів, тим вище частка менш забезпечених у бюджетних надходженнях: у скандинавських країнах вона становить 9–14% за середнього рівня в 8%. В останні десятиліття, зокрема в 1990 – і роки, розвивалася тенденція до зростання частки найбільш заможних груп і зменшення навантаження, що несуть середні прошарки [2].

Як в умовах помірного економічного зростання й обмеженості ресурсів розвиватися соціальній інфраструктурі в цілому й соціальному забезпеченню зокрема? Як за наявності соціальних гарантій, що забезпечують прожитковий мінімум, не заманити певну категорію людей в «пастку бідності», утриманства, як зберегти в них стимули до трудової діяльності й заробляння свого доходу?

Все це спричинило гальмування подальшого зростання й навіть зниження державних витрат на соціальні цілі, більш гнучких, «точкових» форм допомоги, застережень за її надання, розширення можливостей профпідготовки її одержувачів поряд зі створенням додаткових робочих місць. Підтримка соціальних гарантій на колишньому рівні зажадала б ще подальшого збільшення державних витрат. От чому реформи соціального забезпечення й соціального страхування, в результаті яких частину витрат такого роду можна було б перекласти на саме населення, є важливим завданням, яке прагнуть вирішувати уряди всіх цих країн. Однак ці реформи зустрічають потужний опір з боку населення. Інститути соціального забезпечення міцно вбудовані в сучасну ринкову економіку, цю систему можна реформувати, але без неї сучасна постіндустріальна економіка вже немислима.

В останні десятиліття в європейських країнах здійснюється реформування системи державного фінансування з метою підвищення ефективності його використання й скорочення державних витрат, що практично досягли своєї межі. Однак тенденція така, що у разі ліквідації багатьох господарських програм за участю держави (держава повністю або частково йде з багатьох сфер діяльності) водночас спостерігається концентрація ресурсів у сферах, які завжди були поза сферою ринкових відносин, у першу чергу, у соціальній сфері, сферах охорони здоров’я, освіти, науки. Це можна пояснити тим, що уряди країн Європейського Союзу в умовах постіндустріальної економіки надають важливого значення стимулюванню інноваційних процесів і в якості людського капіталу.

Відповідно до опублікованого 5 жовтня 2009 року щорічного звіту Організації Обєднаних Націй про рівень життя в 182 країнах світу кращою країною у світі для проживання визнана Норвегія. На другому місці перебуває Австралія, на третьомуІсландія. Останнє місце залишилося за Нігером, повідомляє агентство Reuters.

Норвегії вдалося піднятися на верхню сходинку в рейтингу країн за Індексом розвитку людського потенціалу ООН, випередивши Австралію й Ісландію. На четвертому місці перебуває Канада, на п’ятому — Ірландія. Німеччина займає 22 місце в списку, виявившисьза Нідерландами, Францією, Австрією, Іспанією, Бельгією, Італією й Великою Британією. Японія розташувалася на 10 позиції, США — на тринадцятій, Китай — на 92. Останні місця в списку займають Сьєрра – Леоне, Афганістан і Нігер.

Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП) оцінює рівень життя в різних країнах світу, ґрунтуючись на таких показниках, як тривалість життя, грамотність дорослого населення на рівні початкової, середньої й вищої школи, а також середній рівень доходів. Половина населення в 24 найбідніших країнах світу безграмотна у порівнянні з 20% у державах, які характеризуються середнім рівнем людського розвитку. Середня тривалість життя людини в Афганістані становить 43,6 роки, у Нігері — 50 років. Для порівняння: у Японії цей показник досягає 82,7 роки, у Норвегії — 80 років. На кожний долар, зароблений жителем Нігеру, доводиться 74 долара в Норвегії. Найвищий рівень ВВП на душу населення — 74,5 тисячі доларів — зафіксований у Ліхтенштейні, де живуть 35 тисяч чоловік, є 15 банків і понад 100 компаній з управління активами заможних осіб.

Україна займає в рейтингу 85 місце, Росія — 71, Білорусія перебуває на 68 рядку, Казахстанна 82, Прибалтійські республікиЛатвія, Литва й Естонія — 48, 46 і 40 місця відповідно [3].

У сучасній науковій літературі відзначається, що «сформоване поняття людського капіталу стає занадто вузьким і утилітарним для характеристики творчого потенціалу суспільства в сучасному розвитку й вимагає розширювального тлумачення [4].

Слід зазначити, що сама історія створення концепції людського капіталу йшла шляхом розширення трактування, спочатку запропонованого Т. Шульцем і Г. Беккером, поняття «інвестицій у людину». На сьогодні в нього включаються не тільки витрати на освіту і перепідготовку кадрів, а й усі інші витрати на відтворення робочої сили. Розрахунки Світового банку включають у нього значну частину споживчих витрат — поточні витрати родин на харчування, одяг, житло, освіту, охорону здоров’я, культуру, а також витрати держави на ці цілі. Відповідно до розрахунків, зроблених Світовим банком з метою оцінки основних складових національного багатства — людського капіталу, природного капіталу й відтвореного капіталу, людський капітал становить у цій структурі від 70 до 76% у Західній Європі [4].

Тому невипадково, що найважливішим орієнтиром сучасної бюджетної політики є розподіл значної частини суспільних ресурсів на створення людського капіталу, тобто на освіту, охорону здоровя, професійну підготовку й перепідготовку кадрів.

Прагнучи скоротити соціальні витрати або хоча б не допустити їхнього подальшого росту, уряди європейських країн вважають пріоритетною метою збереження надання таких суспільних благ, як охорона здоровя й освіта. Саме тому державні інвестиції в охорону здоров’я й освіту за часткою у ВВП у всіх цих країнах набагато перевищували витрати на оборону [5].

Так, у європейській практиці існує ряд форм надання матеріальної допомоги студентам. Наприклад, у Великій Британії дуже поширені пільгові освітні кредити й субсидії на житло під час навчання у виші. У Франції й Німеччині видаються особливі стипендії, гранти [6].

Витрати на освіту й охорону здоров’я мають значення не тільки з погляду розвитку людської особистості або як передумова формування найважливішого виробничого фактора. Їхнє значення величезне і як умова, що сприяє вирівнюванню індивідуальних доходів населення. Один з видних теоретиків людського капіталу Т. Шульц ще на початку 1970 – х років писав: «Оскільки розподіл особистих доходів від звичайного капіталу (власності, що приносить дохід) набагато більш нерівномірний, ніж від людського капіталу, і оскільки запас людського капіталу збільшується в порівнянні з величиною звичайного капіталу, остільки за інших рівних умов нерівність у розподілі особистих доходів внаслідок цього скорочується» [7].

З цього погляду державні витрати на освіту, навчання й перенавчання робочої сили, на охорону здоровя грають не меншу, а може й більшу роль, ніж інші соціальні витрати, прямо спрямовані на подолання тієї соціальної нерівності, яку породжують ринковий розподіл доходів, а також інші причини (хвороби, бідність і ін.).

У західноєвропейських країнах, як видно, досягнуто близьке до оптимуму й досить стійке співвідношення державного й приватного фінансування охорони здоровя. Держава вже не може або не хоче брати на себе додаткові зобовязання: її частка у фінансуванні галузі в більшості цих країн за півтора десятиліття змінювалася в межах 1–2% (частіше убік підвищення). Звертає на себе увагу помітне її скорочення (на 4–5%) у Німеччині, Швеції, Канаді, інших традиційних лідерах «соціалістичної» охорони здоров’я. Тут пошук більш раціонального співвідношення державного й приватного фінансування йде найбільш інтенсивно: вводяться нові співплатежі населення (Німеччина), підвищується їхній розмір (Скандинавські країни), полегшуються умови для добровільного медичного страхування й розвитку приватного сектора (Канада, Велика Британія).

Зростання витрат на охорону здоров’я в західних країнах забезпечує помітне поліпшення показників здоров’я населення. Цьому в чималій мірі сприяють внутрішні перетворення в системі надання медичної допомоги: істотна роль первинної ланки охорони здоров’я, широкомасштабні профілактичні заходи, посилення інтеграції охорони здоров’я з іншими соціальними службами, прогрес медичних технологій. Тема охорони здоров’я практично скрізь є однією з найбільш конфліктних сфер громадського життя. Головна проблема — невідповідність величезних витрат результатам функціонування галузі. Це проявляється насамперед у тривалих строках очікування планових консультацій, досліджень і госпіталізацій (наприклад, у Великій Британії й Канаді хворі чекають місяцями), недостатньо висока чуйність постачальників послуг на потреби населення, відсутність або обмежені можливості для вибору лікаря в стаціонарах, надмірне захоплення лікарів дорогими технологіями.

Істотні зміни в механізмах надання суспільних благ у європейських країнах повязані з розвитком різних форм співробітництва держави із приватним бізнесом. Здавалося б, головною тенденцією розвитку постіндустріальної економіки був і буде надалі відхід держави з ряду галузей, де вона в результаті націоналізації або держрегулювання займала ключові позиції. Найсильніший імпульс цьому процесу дали реформи суспільного сектора, реалізовані протягом останніх двох – трьох десятиліть. Однак скорочення масштабів прямої участі держави в господарському розвитку супроводжувалося посиленням її ролі в забезпеченні базових умов розвитку економіки — створенні й підтримці сприятливого для бізнесу клімату, розвитку матеріальної й нематеріальної інфраструктури, сфер освіти й наукових досліджень як ключових джерел зростання економіки, національного багатства, зміцнення конкурентоспроможності.

В одних країнах акцент робиться на вдосконалюванні управління галуззю за вирішальної ролі держави, в інших — на активізацію ринкових механізмів. Обидва ці напрямки не виключають один одного: удосконалювання управління потрібне й у разі використання ринкових механізмів.

На початку 1990 – х років практично в усіх європейських країнах розглядалися варіанти посилення ринкової орієнтації охорони здоровя. Теоретичні концепції регульованої конкуренції й внутрішнього ринку виходили з того, що сфера державного планування звужуватиметься й ринок все розставить на свої місця. Однак потім акценти політики були істотно змінені. Багато країн (Швеція, Італія, Іспанія, Фінляндія) у тій або іншій формі стимулювали механізми підприємницького поводження постачальників послуг — заводили договірні відносини, забезпечували операційну автономію лікарень, роблячи їх відповідальними за фінансові ризики, створювали нові механізми мотивації лікарів та ін. Але послідовно ринкові реформи проводилися тільки у Великій Британії й Нідерландах (в 2003 році до них приєдналися Німеччина, причому в 2007 році почався етап радикалізації ринкової реформи).

Теоретичною основою ринкових реформ в охороні здоров’я стали різноманітні моделі квазіринкових відносин.

Наприкінці 1990 – х років була сформульована теза про те, що головним покупцем медичної допомоги повинні стати лікарняні каси, а не уряд. При цьому підкреслюється, що в ролі покупця повинен виступати не «картель лікарняних кас» (їхня асоціація, що містить колективну угоду з постачальниками медичних послуг), а кожна лікарняна каса окремо. Страховикам приділяється центральна роль у розподілі ресурсів охорони здоров’я.

Одночасно міняється порядок фінансування великих інвестицій лікарень: тепер їхні джерела не державний бюджет, а доходи самих лікарень, сформовані в системі ОМС, а також кредити комерційних банків. Держава більше не несе фінансової відповідальності по зобовязаннях лікарень. Замість цього уряд ініціював створення резервного (по суті страхового) фонду для підтримки фінансової стійкості лікарень. Він формується на добровільній основі за рахунок самих лікарень.

У більшості європейських країн на сьогодні сформувалася розвинена система планування потужностей медичних установ. Органи державного управління планують будівництво й реконструкцію лікарень, інвестиції в дороге устаткування, обсяги й структуру надання допомоги, що їм відповідають показники мережі медичних організацій, трудові ресурси. Головна сфера планування — лікарняна допомога, але в низці країн плануються й ресурси амбулаторної допомоги. Важливо відзначити, що в більшості країн плануються потужності не тільки державних, а й частково медичних організацій, що працюють за контрактами у системі державного фінансування охорони здоров’я.

Держава виходить із того, що в ситуації інформаційної асиметрії й відсутності цінового сигналу галузь здатна поглинути будьякі ресурси без адекватних кінцевих результатів, тому бере на себе відповідальність не тільки за фінансування, а й за планування потужностей галузі. Планування — частина політики стримування витрат, її складовий елемент — підвищення структурної ефективності галузі: розширення ролі первинної медичної допомоги, використання медичних технологій з високозатратною ефективністю, зниження необґрунтованих госпіталізацій, спеціалізованих досліджень і консультацій, оптимізація ліжкового фонду лікарень.

У багатьох країнах Європейського Союзу змістом реформ став поділ функцій фінансування й надання медичної допомоги. Пряме підпорядкування медичних організацій органу управління охорони здоров’я поступається місцем їхній взаємодії на основі договірних відносин. Виникає новий тип відносин — «виконавець». При цьому замовник (покупець) оплачує не ресурси, а кінцеві результати діяльності постачальників — обсяг і якість медичних послуг.

Орієнтація на партнерство держави й приватного бізнесу припускає велике поширення таких форм і взаємодії, які означають свого роду квазіприватизацію певних господарських функцій державної влади, особливо на регіональному або муніципальному рівнях, пов’язаних із задоволенням колективних потреб [8]. У цьому разі влада звільняє себе від безпосередньої господарської діяльності, якщо вона може здійснюватися досить ефективно приватними компаніями. Йдеться про широке впровадження контрактних відносин [9, 10] з підприємствами приватного сектора в ті сфери діяльності, які раніше здійснювалися переважно державою. Спектр таких нових взаємин держави й часток фірм величезний. Вражають і цифри, що характеризують економію від упровадження контрактної системи, особливо на рівні місцевих органів влади, у підтримці дорожнього господарства, збиранні сміття, наданні рекреаційних послуг, утриманні дошкільних установ і т.п. Як вважає А. Сурцева, «формування в країні контрактної держави, вбудованої в систему горизонтальних контрактних взаємин, дозволяє всім економічним суб’єктам ефективніше використати наявні в них ресурси внаслідок зниження трансакційних витрат. Існує прямий зв’язок між розвитком контрактних принципів взаємодії між державою, бізнесом і населенням, з одного боку, і економічним зростанням — з іншого» [11].

Соціальна політика країн Європейського Союзу в широкому її контексті (включаючи витрати на розвиток людського капіталу), є найважливішим чинником, що обумовлює одну з головних характеристик сучасного європейського суспільстванизький ступінь диференціації доходів, значний рівень соціальної рівності.

Особливістю європейської соціальної політики є активна й масштабна участь держави в процесах відтворення, високі податки й соціальні внески, за рахунок яких відбувається формування соціального бюджету. Звідси великий податковий тиск на підприємства й населення, що може впливати на розвиток. Причина цього в неефективному використанні засобів, які поступають до бюджету від підприємств і населення. Ефективне використання припускає, що засоби через систему кругообігу ресурсів на макрорівні повертаються від держави в економіку як у формі підтримки попиту, так і необхідних компонентів зростання — капіталовкладень в інфраструктуру, підтримки найбільш важливих і перспективних галузей, більш якісної й мотивованої робочої сили, а звідси більшої продуктивності праці й зростання конкурентоспроможності. Така логіка взаємозв’язку соціальної політики й економічного розвитку в країнах Європейського Союзу.



Номер сторінки у виданні: 98

Повернутися до списку новин