Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Кризові комунікації у політичному дискурсі





         Петро Олещук, кандидат політичних наук, асистент кафедри політичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка

УДК 324.8: 373.23: 811.111

 

Досліджено кризові комунікації у політиці. Вивчено відображення кризових явищ у політичному дискурсі. Проаналізовано особливості формування політичного дискурсу у кризових ситуаціях.

Ключові слова: політичний дискурс, криза, кризові комунікації.

  

Исследованы кризисные коммуникации в политике. Изучено отражение кризисных явлений в политическом дискурсе. Проанализированы особенности формирования политического дискурса в кризисных ситуациях.

Ключевые словаполитический дискурс, кризис, кризисные коммуникации.

  

The paper is devoted to the crisis communication in politic. In the article is analyzed the reflection of the crisis in political discourse. Also in the article is studied the features of the political discourse formation in crisis situations.

Key words: political discourse, crisis, crisis communications.

  

Кризові явища є невід'ємним елементом політичного процесу, оскільки політика, як регулятивно - контрольна сфера суспільства, передбачає наявність постійного зіткнення інтересів індивідів та великих соціальних груп. Водночас (оскільки політика є публічною сферою, тобто є об'єктом спостереження з боку інститутів громадянського суспільства) будь - яка серйозна політична криза одразу перетворюється на колективну тему для обговорення, включається у сферу загальносуспільного політичного дискурсу, обертаючись на комунікативний феномен.

Відповідно, політична криза - це вже не просто порушення нормальних умов функціонування політичної системи, але ситуація деформації політичного дискурсу, що поширюється на суспільство загалом та посилює негативні наслідки кризи на політичні інститути через вплив індивідів, котрі включаються в обговорення тієї чи іншої політичної проблеми. Відповідно дослідження політичної кризи передбачає увагу до впливу кризи на суспільний дискурс. Дослідження проблеми політичного дискурсу пов'язане із домінуванням у філософії та суспільно - гуманітарних науках постмодерної парадигми. Термін «дискурс» поступово поширювався в усіх західних гуманітарних дисциплінах з 60-70-х років, а з кінця 80-х - початку 90-х років ХХ ст. і в Україні, де розробленням дискурсу, зокрема політичного, працюють C. Андрусів, О. Білий, Г. Почепцов та інші. Водночас наявна ціла низка публікацій, присвячених проблемі комунікації у кризових ситуаціях, здебільшого, у межах досліджень з проблематики соціальних комунікацій, зв'язків із громадськістю (public relations). Зокрема, у російській науці відповідні дослідження наявні у працях М.Гундаріна [1] та Ф. Шаркова [2], а в українській - у публікаціях Г. Почепцова [3]. Проте наявні дослідження у сфері кризових комунікацій стосуються (переважно) перебігу криз та особливостей взаємодії з пресою у кризових ситуаціях, у той час як політичні кризи, як правило, функціонують як дискурсивний феномен, тобто тема для загальносуспільного обговорення, а не лише основа для журналістських розслідувань.

Отже, це зумовлює мету дослідження: встановити особливості розгортання кризових комунікацій у політичному дискурсі. Мета зумовлює завдання: визначити сутність кризових комунікацій у політиці та політичного дискурсу, виокремити основні напрями кризової комунікації у політичному дискурсі, проаналізувати вимоги до кризових комунікацій у політиці.

«Дискурс - це тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище, мовленнєвий потік, що має різну форму вияву (усну, писемну, паралінгвальну), відбувається у межах конкретного каналу спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників; синтез когнітивних, мовних і позамовних (соціальних, психічних, психологічних тощо) чинників, які визначаються конкретним колом «форм життя», залежних від тематики спілкування, має своїм результатом формування різноманітних мовленнєвих жанрів» [4, с. 138].

Отже, дискурс являє собою складне та комплексне утворення, що є змістовно ширшим за комунікацію як таку. Дискурс є не просто комунікативним актом, але комплексним та цілісним поєднанням різноманітних факторів, що уможливлюють комунікативну взаємодію. Дискурс фактично являє собою комплексне поєднання комунікації та її передумов, він не просто реалізується у комунікації, він її задає через комплекс метакомунікативних чинників.

Можна виокремити такі основні характеристики дискурсу:

1. Це складне комунікативне явище з притаманними для нього адресатом і адресантом, контактом, зворотним зв'язком, контекстом та ситуацією спілкування. Дискурс відображає суб'єктивну психологію людини, це певна інтерпретація, реконструкція уявного світу; автор створює дискурс і описує реальні, бажані чи нереальні події і явища, подає характеристики об'єктів та своє ставлення до них. Цей світ включає також і оцінку автора, а також певні домисли та здогади, тобто автор дискурсу може використовувати його для нав'язування своєї точки зору і т. д.

2. Це явище когнітивне і має справу з мислетворенням, пізнанням та передачею знань, використання набутих знань та створенням нових. Це сукупність мисленнєвих дій, які спрямовані на пізнання та осмислення мовної картини світу [5, с. 218].

Політичний дискурс - це загальносуспільне комунікативне поле, що присвячене обговоренню політичних проблем. Політика є публічною сферою. Крім того, як регулятивно - контрольна система, що стосується загальносуспільних проблем управління та так чи інакше впливає на життя кожного з громадян даної держави, поле суспільного дискурсу є значним та охоплює усіх політично - активних  громадян.

Взаємодіючи між собою, політичні актори поєднані рамками політичного дискурсу. Загалом, політичний дискурс має ряд параметрів: 1) це не один комунікативний акт, а вся сукупність комунікативних актів з політичних проблем; 2) дискурс - поєднання комунікації та її передумов (символічних форм комунікації, психологічних та когнітивних аспектів сприйняття); 3) дискурс задає схеми інтерпретації оточуючої дійсності, тобто ті моделі дійсності, з якими суб'єкт комунікації порівнюватиме одержану інформацію.

Будь - яка кризова ситуація, що виступає своєрідним порушенням традиційного та звичного стану справ у політичні системі суспільства, одразу викликає належну увагу та стурбованість з боку громадян, оскільки політична криза несе в собі потенційну небезпеку значних соціальних трансформацій. Тож за першої інформації про розгортання кризової ситуації, вона одразу перетворюється на феномен політичного дискурсу, розвиваючись за своїми власними законами. Оскільки криза несе у собі загрози для звичного політичного устрою, то це означає, що вона може вплинути і на звичні інтерпретаційні схеми, які є базовим параметром політичного дискурсу. Своєю чергою зміна інтерпретаційних схем може призводити до радикальної переоцінки всіх цінностей та самої влади як такої. Як за часів російської революції 1917 року, коли за короткий період суспільно - політичної кризи законний уряд перетворився на «контрреволюційну силу».

Водночас, ситуація кризи, відображаючись у суспільному політичному дискурсі, може завдавати значного впливу на громадську думку, суспільні політичні настрої а, отже, і на політичний процес. Стаючи явищем політичного дискурсу, кризова ситуація може впливати на суспільство негативно, посилюючи стурбованість, соціальну фрустрацію, панічні настрої тощо, тим самим, посилюючи негативний вплив кризи.

Це зумовлює необхідність активного та цілеспрямованого впливу на кризу у суспільно - політичному дискурсі.

Як зазначає Ф. Шарков, антикризове політичне управління передбачає: 1) постійне реагування на негативні зміни у зовнішньому та внутрішньому середовищі; 2) передбачення нових ускладнень у зовнішніх умовах діяльності політичної організації, планування та реалізацію стратегії дій у відповідь; 3) дії у відповідь з метою адаптації до зміненого політичного середовища; 4) управління процесом реалізації завдань [2, с. 68].

Однією з найбільш серйозних проблем будь - якої кризової політичної ситуації є її розгортання за умов неадекватного відображення у громадській думці. Переважна більшість політичних криз розгортається у формі загальносуспільного інформаційного дефіциту. Здебільшого це робиться з метою мінімалізації панічних настроїв та через неможливість поширення конфіденційної та секретної інформації.

Політичний дискурс, як поєднання суспільних актів комунікації, все одно переходить до обговорення ключових проблем політики, навіть за умов відсутності офіційної інформації. Суперечність між інформаційними потоками та суспільними потребами призводить до ситуації заміщення офіційної політичної комунікації неофіційним політичним дискурсом, який складається з чуток та пліток, котрі можуть набувати найвибагливіших форм. Дискурс не може «зупинитися» ні на мить. Будь - який інформаційний вакуум досить швидко заповнюватиметься. Проблема управління політичним дискурсом у кризовій ситуації передбачає, насамперед, підвищену увагу до своєчасного наповнення інформаційних каналів.

Як відзначає Г. Почепцов, складність кризових ситуацій полягає також у тому, що фахівці (у тому числі і політики) оцінюють будь - яку  кризову ситуацію, виходячи з раціональних принципів мислення, власного професійного та життєвого досвіду, нормативних документів тощо. У свою чергу публіка, котра виступає основним суб'єктом та творцем загальносуспільного політичного дискурсу, оцінює ситуацію не з позицій раціонального мислення, а виходячи з власних емоцій [3, с. 182]. Раціональне осмислення кризової ситуації політиками та її ірраціональне відображення у свідомості представників соціуму призводить до того, що основні комунікативні послання політиків можуть бути: 1) незрозумілими; 2) неправильно інтерпретованими; 3) непочутими; 4) несприйнятими.

Більше того, спонтанне розгортання кризових явищ у сфері політики за умов відсутності раціонального пояснення ситуації може призводити до ситуації «хибної раціоналізації», за якої громадська думка самостійно раціоналізує певне пояснення ситуації на основі буденних уявлень. Так, кризова ситуація з розпаду Радянського Союзу була постфактум раціоналізована у межах концепції «Перебудови як спланованого ворожими силами плану зі знищення СРСР», який, зокрема включав: руйнування державного устрою, форсування впровадження «капіталізму», поглиблення хаосу та суспільної маргіналізації тощо [3, с. 200-201]. Водночас, і раціональне та об'єктивне пояснення кризи може не бути сприйнято політичним дискурсом, якщо пропоновані відповіді не відповідають суспільним уявленням та стереотипам, або походять із джерела, що не користується довірою. Крім того, раціоналізоване обґрунтування не передбачає простих та зрозумілих відповідей та легких шляхів розв'язання проблем. Це може призводити до формування альтернативного, ірраціонального обґрунтування (наприклад, у формі «теорії змови» або іншої альтернативної до офіційної громадсько - політичної концепції).

Стратегія антикризових комунікацій - це  стратегія завоювання контролю над суспільно - політичним  дискурсом за умов впливу ірраціональних факторів масового сприйняття у кризових ситуаціях. Дискурсивне розгортання важливої політичної проблеми відбуватиметься у будь - якому разі, оскільки суспільний запит породжуватиме відповіді. Тому антикризова стратегія взаємодії з політичним дискурсом неодмінно означає наявність певних кроків, що мають забезпечити: 1) захоплення комунікативної ініціативи; 2) реалізацію через дискурс політичних завдань.

Серед перших кроків антикризової комунікації можна виокремити такі: сказати все повністю і без затримок (будь - яка затримка працює на потенційних опонентів); відмовитись від необ'єктивної інформації; забезпечувати постійний комунікаційний зв'язок (у формі офіційних публікацій, звернень тощо); зробити доступним керівництво для ЗМІ; вибачитись, якщо дійсно є за що вибачатись; робити сміливі рішення; дати проблемі «ім'я» (серйозна проблема у будь - якому  разі одержить у дискурсі ім'я, як, наприклад, «Карибська криза», тому треба випередити події і самостійно найменувати кризу) [1, с. 217-219].

Необхідно враховувати, що офіційний раціональний дискурс пояснення ситуації, перетворюючись у неофіційний політичний дискурс суспільства, може радикально видозмінитися, що призведе до негативних та неконтрольованих процесів. Навіть надана вчасно та об'єктивна інформація одразу може зіткнутися із наявними у суспільному дискурсі бар'єрами сприйняття, що мають характер мета - комунікації у суспільстві. Ці бар'єри не тільки фільтрують інформацію, але можуть її трансформувати, відповідно до наявних стереотипів. Наприклад, занадто активне виголошення офіційних заяв про відсутність підстав для паніки може призводити до зворотного ефекту та посилювати соціальне занепокоєння. «Заспокоєння» з боку офіційних комунікаторів може бути проінтерпретоване у дискурсі як наявність підстав для занепокоєння, які насправді приховуються представниками влади.

Криза, як ситуація недієздатності традиційних інститутів управління та неможливості діяти звичним способом, може породжувати стан недовіри суспільства до офіційних комунікаторів. Суспільство, як правило, у кризовій ситуації очікує на чіткі та зрозумілі відповіді та цілісне бачення ситуації. Якщо офіційні комунікатори не можуть запропонувати зрозуміле для соціуму пояснення, то це може посилювати потенційну недовіру до офіційних джерел.

Очевидно, що кризові ситуації можуть суттєво відрізнятися за своїм походженням та механізмами вирішення. М. Гундарін пропонує таку типологізацію криз згідно зі сценаріями можливого розв'язання: 1) раптові кризи, коли немає часу на підготовку та планування; 2) криза, що виникає поступово та залишає час для проведення досліджень; 3) постійні кризи, що можуть тривати місяцями та роками [1, с. 208-209].

Здебільшого, у політичному процесі кризові явища виникають раптово, однак при цьому зумовлені тривалим перебігом подій та соціально - політичних процесів, що й зумовили безпосередньо кризу. Наприклад, розпад СРСР та всі пов'язані з ним кризові явища у суспільстві були зумовлені тривалим розвитком соціально - економічної ситуації протягом ХХ ст., кульмінацією якої став процес т.зв. «перебудови». Економічна криза початку ХХІ ст. також була зумовлена деякими аспектами новітнього способу виробництва. Численні факти кризових явищ у відносинах СРСР та США («Карибська криза», «Берлінська криза») походили від тривалого геополітичного протистояння наддержав.

Водночас, оскільки рядові члени суспільства, що й формують загалом політичний дискурс, часто не можуть одержати цілісне уявлення про суспільно - політичну ситуацію, правильно оцінити перебіг подій, що призвели до кризи, встановити причинно - наслідкові зв'язки у кризовій ситуації. Тож криза для них може бути раптовим та незрозумілим явищем, а отже, у межах політичної комунікації може формуватися «дискурс вини», що виражається у пошуку відповідальних за суспільні проблеми. Тоді суспільно - політичний дискурс може набути виразних антивладних (а потенційно і опозиційних) рис.

Запобіганню даної ситуації може сприяти комплекс заходів з управління дискурсивними процесами.

Необхідно врахувати, що одразу після початку криза переміщається у площину комунікації. Українська дослідниця Н. Попович пропонує [6] такі першочергові кроки з антикризового управління дискурсом: 1) контроль діалогу (необхідно самостійно встановити правила та принципи ведення діалогу, що, насамперед, полягає у самостійному обранні тематики виступів та наступальному а не оборонному характері комунікацій); 2) швидкість реакції (надавати відповіді негайно, протягом перших 24 годин); 3) визначення цілей комунікації у кризовій ситуації (дуже часто «виграти» - це трохи більше, ніж перенести основну вісь діалогу чи проконтролювати рівень шуму з боку медіа, що означає усвідомлення, коли задекларувати перемогу і покинути поле бою); 4) в основі комунікацій має бути виважена та цілісна позиція; 5) будь - яка інформація має бути підтверджена та спиратися на відповідні дослідження; 6) інформація має бути правдивою, оскільки виявлена неправда одразу негативно вплине на сприйняття ситуації; 7) поширення інформації має відбуватися всіма доступними каналами.

Окрім позитивних, стратегії відповіді у кризовій ситуації можуть бути також і «негативними», тобто побудованими за принципом від зворотного. До їхнього числа, зокрема, належать: відповідь аристократа (нічого не пояснювати, не вибачатися, що характерно для авторитарних політичних лідерів, для яких важливо не показати слабкість власного режиму на публіці); знайти іншого винуватого - стратегія «публічної жертви» (за умов важкої кризової ситуації хтось із політиків може піти у відставку); удар у відповідь (перехід до звинувачень опонентів); нездоланна сила обставин (апеляція до форс - мажору) [1, с. 225].

Цілком очевидно, що негативні стратегії мають цілком виразне ситуативне призначення та не можуть мати універсального використання. Тому вони можуть застосовуватися у комбінації з іншими підходами до комунікативного управління кризою.

Кризова ситуація відзначається декількома умовами, у яких розгортається комунікація: 1) неконтрольованість (часто ми не можемо передбачити наслідки дій; 2) різке скорочення керованих параметрів; 3) зміщення в бік базисних потреб (за шкалою А. Маслоу); 4) зростання значення інформації та інтерпретації подій; 5) зміна каналів інформації та зростання ролі неофіційних каналів у порівнянні з офіційними [3, с. 189-191].

Як уже відзначалося вище, криза руйнує традиційні інтерпретаційні схеми. А саме вони значною мірою складають основу будь - якого дискурсу. Тож може сформуватися альтернативний, кризовий дискурс, що функціонуватиме за своїми власними, особливими законами.

Наприклад, у ході розгортання політичної кризи в Україні кінця 2004 року у суспільстві формується опозиційний «помаранчевий» дискурс, що являв собою органічне поєднанняактів комунікації (усної, через опозиційні видання та телеканали), а також соціокультурних норм та інтерпретаційних схем. Згідно з останніми відбувається переінтерпретація усієї політичної системи суспільства, влади, інститутів громадянського суспільства. У межах опозиційного дискурсу відбувається делегітимація влади. Усі процеси порівнюються із деякими базовими для даного дискурсу цінностями: українськими національними, культурними, цінностями демократичного вибору та представництва. Як підсумок, радикально змінюються уявлення про політику і виробляються нові дискурсивні схеми, відомі під публіцистичною назвою «цінності Майдану».

Втрата владою контролю за розгортанням кризи позначилася у формуванні альтернативного політичного дискурсу, у межах якого сама влада була делегітимізована та нівельована, що досить яскраво відображає значущість впливу на політичний дискурс за умов розгортання кризових ситуацій.

Російські фахівці пропонують такі елементи комунікаційної стратегії у разі кризи: 1) усвідомити, що криза - реальність (відкидання самого факту кризи, ігнорування обставин розгортання кризи, публічне заперечення кризового стану створюють чудові передумови для поширення неофіційної інформації, формування альтернативних комунікативних каналів, а отже, і для становлення альтернативного дискурсу); 2) прорахування прямих та опосередкованих комунікаційних ризиків; 3) напрацювання оптимальної інтерпретації подій; 4) інформаційний вплив на сприйняття людей [1, с. 210-212].

Виникнення інформаційного вакууму висуває вимогу його заповнити: згідно з правилом шести годин має бути висловлена офіційна позиція щодо кризової ситуації. Водночас, антикризова стратегія з управління дискурсом передбачає врахування деяких потенційних небезпек, які можуть призводити до негативного розгортання політичного дискурсу [1, с. 220]. Зокрема, за умов кризової ситуації у формі катастрофи слід негайно відповісти на питання: «Їхати чи не їхати на місце події». Негативнее вирішення даного питання російським керівництвом під час кризи у зв'язку з загибеллю атомного підводного човна «Курськ» позначилось на суспільно - політичному  дискурсі та іміджі Президента Російської Федерації - В. Путіна. Загибель «Курська» висвітила слабкі моменти кризових комунікацій влади з двох причин. Обурення ЗМІ викликало також і те, що В. Путін не перервав свою відпустку в Сочі, і хоча з екрану телевізора він сказав, що приїзд начальства тільки заважає, це не зняло питань. Відсутність належної реакції влади на катастрофу одразу викликала суспільний резонанс, що відзначилося у суспільно - політичному  дискурсі. Події розгорталися в обмежений період часу, що не давало можливості підготувати комунікативний контекст. Ескалація відбувалася буквально на очах громадськості. Можна навести заголовки деяких газет: Ціна «національної гордості» - людські життя» («Нові вісті», 2000, 18 серпня), «Посадова неправда, що призвела до трагедії» («Незалежна газета», 2000, 18 серпня), «Як нам брехали» («Комсомольська правда'BB, 2000, 18 серпня), «Сто метрів дези» («Московський комсомолець», 2000, 24 - 31 серпня), «10 днів, які потрясли міф про владу» («Нова газета», 2000, 24-27 серпня).

Одразу не вплинувши на суспільно - політичний дискурс, влада втратила ініціативу. Почав формуватися альтернативний дискурс, у якому, зокрема, намітилося декілька тенденцій, пов'язаних, з одного боку, зі звинуваченням влади у відсутності належної уваги до проблеми, а з іншого - у приховуванні фактів про трагедію. Таким чином, неправильно обрана стратегія одразу виразилася у негативному комунікативному контексті.

Також помилкова реакція на кризову ситуацію може виражатися у ряді комунікативних вад, таких як: пасивна крайність (відмова від надання інформації, відсутність будь - якої належної реакції); активна крайність (занадто бурхливе обговорення проблеми); позиція «загнаного у кут» (лише пасивна відповідь на критику без виявлення ініціативи); несвоєчасність інформації [1, с. 226-227].

Підсумовуючи все вищесказане, необхідно відзначити, що політична криза - це комунікативне явище, оскільки будь - які проблеми у сфері політики набувають негайного розголосу у суспільній комунікації. Публічна політика відображається у формі суспільного політичного дискурсу, що є поєднанням комунікативних актів (щодо політичних проблем) та умов комунікації.

За умов кризи будь - яка політична інформація відображається у дискурсі, трансформуючись відповідно до умов сприйняття політики суспільством. Комунікативні бар'єри, ірраціональність сприйняття інформації, стан підвищеної соціальної стурбованості можуть призводити до того, що криза відбиватиметься у політичному дискурсі негативно для влади. Це потребує розглядати протидію політичній кризі у контексті управління соціально - політичним дискурсом.

Тому антикризові комунікації мають враховувати характеристики політичного дискурсу (масовість, ірраціональність, недовіру) та базуватися на принципах: 1) наочності; 2) пояснення; 3) доступності; 4) оперативності та об'єктивності; 5) репрезентативності (перед суспільством мають звітувати перші особи).



Номер сторінки у виданні: 161

Повернутися до списку новин