Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Потрібен прорив у постіндустріальну епоху





                Петро Таланчук, доктор технічних наук, професор, дійсний член, академік Національної академії педагогічних наук України Президент Університету «Україна», голова Наглядової ради журналу «Освіта регіону: політологія, психологія, комунікації»

 

Нинішній навчальний рік розпочався під знаком серйозних потрясінь у галузі науки та освіти. Як і раніше, продовжує лихоманити українську загальноосвітню школу, оголошено про радикальні заходи з перекроювання карти національної системи ВНЗ. Але що спільного мають здійснювані (і намічувані) кроки із реальним реформуванням галузі? Як сьогодні мусить реагувати на них суспільство і чи готове воно до цього? На такі непрості запитання читаємо відповіді першого міністра освіти незалежної України, а нині Президента Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» Петра ТАЛАНЧУКА.

- Перш за все, треба зазначити, що освіта - це не вузька галузь народного господарства, а цілий комплекс, успішне функціонування якого обумовлює успішний розвиток держави, суспільства в цілому, а відтак визначає рівень задоволення потреб практично кожного громадянина. Тому управління тут мусить бути організоване на залученні найширших мас людей, а не виключенням із цього процессу самих творців його - вчителів, педагогів, науковців. Виходить поки що так: ви працюйте, працюйте, а ми протестуємо без вас тих, кого ви вчили, і скажемо вам, учителям, хто із них розумний, а хто так собі. А де ж державне управління, яке повинно управляти процессами і спрямовувати їх у належне русло? Немає його, є тільки горе_статисти! Завдання державного управління полягає не тільки в перевірці рівня знань наявною системою, а й у створенні необхідних умов, щоб кожна людина (а не тільки талановита) могла самореалізуватися в повному обсязі.

- Тобто, ми спотикаємося на самому початку дороги?

- Було б неправдою, якби ми сказали, що в Україні нічого не робилося в цьому напрямі. За роки незалежності були прийняті дві державні освітянські програми, розроблено в цілому певне законодавство, започатковано низку інших корисних ініціатив тощо. Але біда в тому, що ні програми, ні законодавство, ні намічені заходи не виконуються або виконуються далеко не в повному обсязі, і ніхто за це не несе адекватної відповідальності.

Менш за все хотілося б копатися в болоті проблем: «Чому так сталося, хто ж врешті - решт винен за такий стан освіти?» Але є одна дуже важлива обставина, яка примушує нас шукати відповіді на виклики часу. Та нині краще б не чути, не бачити й не читати про наші досягнення та успіхи, бо високо піднята самооцінка падає нижче плінтуса, як тільки стикаєшся з реальним освітянським життям.

Як не гірко визнавати, але за роки незалежності розкручується ресурсна масштабна катастрофа, яка призвела до руйнації приміщень закладів освіти, вимушеного використання морально і фізично застарілих засобів навчання, масової «прихватизації» приміщень дитячих садочків, ясел, баз позашкільної навчально - виховної роботи тощо. В учителів на сьогодні мізерні зарплати - вони трохи більше сотні євро на місяць. Не набагато краща ситуація із заробітною платнею і викладачів у вищій школі. Відомо, що людина може фізіологічно функціонувати, якщо вона заробляє три долари за годину. Символами «сучасної» української освіти стають сотні старих шкільних будівель, що от - от заваляться, а ті, що ще стоять, не мають найнеобхіднішого. У результаті рівень освіти, яким ми так справедливо пишалися колись, - стрімко падає.

Шалений розрив у заробітках бідних (зокрема й освітян) і багатих в Україні є похідна державної політики, яка проводиться всіма верхніми ешелонами влади. Для прикладу, зарплата вчителя у Цюриху (Швейцарія) 84 500 доларів на рік, у Нью - Йорку (США) - 68 900 доларів, у Литві - 12 000 євро, а в Україні - трохи більше 12 000 гривень. Президент США отримує 400 тис. доларів за рік - у шість разів більше, ніж американський вчитель. Президент Литви отримує 3 500 євро на місяць, що у 3,5 раза більше, ніж литовський викладач. Зарплата колишнього Президента України становила майже 36 тис. гривень на місяць - у 36 разів більше, ніж зарплата українського вчителя...

Але особливу загрозу освіті та посиленню кризи в ній у 2008-2009 рр. обумовило те, що на всіх рівнях української ієрархії в освіті ті чи інші рішення приймалися без глибокого аналітичного пророблення реальної ситуації і залучення професіоналів - практиків, без широкого громадського обговорення і відкритої професійної експертизи, авторитарно.

Заяви колишнього міністра про тісну співпрацю МОНУ з академічною громадськістю, незалежними громадськими інституціями щодо реалізації принципу державно - громадського управління освітою відповідають дійсності рівно стільки часу, скільки його потрібно, щоб про це сказати, а далі - все вирішувалося кулуарно, в атмосфері перемовин десятка «своїх» людей.

Відтак програми щодо розвитку освіти не спрацювали через їх повне або часткове невиконання, а також через їх безсистемність: реформування проводилося некомплексно, у результаті чого покращення одного показника вело до погіршення іншого. Абсолютно бездарно та безграмотно використовується світовий досвід, як сталося, зокрема, з Болонським процесом. З цього приводу викликають особливу гіркоту неодноразові заяви колишнього керівництва МОНУ (як і заяви колишнього глави держави) про те, що ми «уже в Болонському процесі» або «Болонська система працює надійно».

- Нічого не змінюючи, поспішили прокукурікати?

- Хто зробив такий висновок першим, а хто його переповідав - залишимо для допитливих. Нас цікавить інше. В Україні впроваджують не елементи Болонського процесу, а їх викривлення - починаючи з надуманого та згубного перегляду переліку напрямів бакалаврської підготовки і закінчуючи вимогою уніфікації основних параметрів освіти та кредитно - модульної системи як складової умов Болонського процесу. У результаті на сьогодні ми не маємо в повному обсязі стандартів вищої освіти, нового переліку спеціальностей другого циклу навчання й інші негаразди. Це призвело до того, що освітянський загал у своїй більшості сформував негативний стереотип щодо Болонського процесу.

Насправді ж Болонський процес не висував жодних вимог щодо уніфікації освітніх систем в Європі, як і не ставилося завдання перегляду напрямів підготовки, зміни існуючої системи кваліфікацій стандартів підготовки, змісту навчальних програм тощо. А от що дійсно треба було зробити, так це виконати завдання, поставлене на Бергенській конференції 2005 року (час вступу України до Болонського процесу), і розробити національну рамку кваліфікації (НРК), узгоджену із Загальноєвропейською рамкою. Це завдання так і залишилося невиконаним. А ця рамка є якраз та «оболонка» (а не інструмент уніфікації), яка дозволяє привести до спільного знаменника все розмаїття наявних у Європі освітніх систем і дипломів. Мовою ж опису кваліфікацій є Дублінський дескриптор, у якому модель фахівця описується в термінах компетенцій.

Варто особливо підкреслити, що як у європейській, так і, особливо у північноамериканській, університетській традиції, вказані процеси належать до компетенції викладача. У цьому і полягає суть академічної автономії (про яку так багато говорять і практично майже нічого не роблять в Україні): викладач зобов'язаний якісно навчити студента, а як він це робить і як оцінює - його справа, вияв його педагогічної майстерності. Болонський процес жодним чином не регулює питання організації навчального процесу в тій чи іншій країні, у тому чи іншому навчальному закладі. Він не ставить собі за мету уніфікацію освіти, нав'язування переліків напрямів навчання, організаційних схем чи навчальних технологій. Мета його - гармонізація освітянських структур у Європі для підвищення якості підготовки фахівців та забезпечення конкурентоспроможності європейських університетів і наукових установ у сучасному світі.

Виходячи з цього, нам треба сьогодні перестати мавпувати, затягувати час до повного краху залишків освітянської сфери, а шукати свої шляхи її розвитку, виховувати не пристосуванців, а нове потужне покоління сучасних менеджерів - організаторів цієї сфери; розбудовувати майбутню Україну всенародно й без сліпого копіювання наявних зразків. У кожного народу свій шлях. І всьому цьому треба навчати, щоб не так боляче набивати гулі завтра, навчати у школах та інститутах заради майбутнього - сьогодні. Ще І. Кант підкреслював, що школа повинна жити за законами майбутнього; школа, за великим рахунком, повинна бігти попереду паровоза, випереджати перетворення, які відбуваються в інших сферах суспільного життя, допомагати їх осмислювати і корегувати шляхи їх подальшого розвитку.

Тому необхідно розробити комплексну довгострокову програму, але врахувати наявний досвід щодо підвищення її дієвості й ефективності. В основу цієї програми реформування та подальшого розвитку освіти в Україні треба покласти здоровий глузд, збереження добрих і світових університетських традицій, глибокий аналіз та критичне застосування досвіду, який напрацьовується в контексті творення європейського простору вищої освіти, повагу до викладачів і студентів. Для її розроблення та втілення мобілізувати всі ресурси нашої держави, створити український локомотив, який витягнув би країну на висоту досягнень світового прогресу. Тож давайте всі, хто хоче красивої, незалежної, потужної України, об'єднаємося і створимо стратегічну програму розвитку освіти як первня і основу розвитку всякої могутньої держави.

- Чому ж так важко дається цей процес об'єднання (і в освіті та науці, і в суспільстві в цілому)? Хто, нарешті, мав би виступати тут «модератором»?

- Будучи професійним освітянином, я всякий раз упирався в пошуках відповіді на поставлені запитання в систему освіти, яка, як унікальне суспільне явище, багато в чому винна і багато дечого може. Винна в тому, що значна частина так званої еліти, наших керманичів (боюсь сказати яка) має або низьку, або дуже низьку освіту, професійну зокрема, а деякі можновладці не мають її взагалі. І якщо такий пан закінчив вищий навчальний заклад, а якість знань нікудишня, то, по справедливості, 50%, як мінімум, вини несе система освіти, яка освятила неука державним дипломом.

Але є і ще один бік медалі. Озирніться навколо себе - і доведеться признатися, що часто - густо ми стикаємося з тим, що суспільне становище, рівень визнання людини визначається далеко не завжди рівнем старанності, здатності навчатися і сумою знань.

А хіба можна сподіватися на великі справи від людини, яка має низькі професійні знання чи не вихована?

Хіба духовно бідна людина здатна вершити справи високого громадянського звучання? Звичайно, що ні!

А це вже питання моральності, які значною, якщо не вирішальною мірою формує виховання. Як бачимо, освіта і виховання (або точніше - виховання і освіта) мають бути якісними, бо від браку в цій сфері страждає багато людей і упродовж тривалого часу, аж поки не помре якийсь диктатор або революція не змінить керманичів невдах...

Мені менш за все хотілося б представити український народ як нещасний етнополітичний шмат загальносвітової спільноти, який, маючи більш ніж тисячолітню славну історію, вкотре розпочинає справу формування власної держави, до цього часу залишаючись майже невідомим широкому загалу (terra incognito), і якби не Чорнобиль, брати Клички і Руслана Лижичко, то про нас знали б ще менше... Навпаки, Україна дуже знаменита тим, що по всьому світу вона «посіяла» своїх видатних, талановитих дітей. Мабуть, жодна з націй так щедро не обдаровувала зарубіжжя власними геніями. Так от, існує, виявляється, дуже цікава, просто вражаюча закономірність: у свій час найбільше видатних учених, письменників дали саме ті наші землі, де були широко розповсюджені козацькі школи, - Полтавщина, Черкащина, Київщина... Це і геніальний конструктор вертольотів Сікорський, і Тимошенко, якого у тій же Америці назвали «Шаляпіним у механіці»...

А якою винятковою була роль церковно - приходських шкіл - саме з них головним чином проростало в Україні масове просвітництво, оскільки на рубежі 1860 - х практично кожне село мало свою школу (на відміну від нинішніх днів, коли школи по селах масово закриваються). Є чудова книга - історичне дослідження ЦПШ, якою я був просто вражений: ініціаторами створення цих українських шкіл були, виявляється, єпископи, котрі ревно підтримували просвітництво загалом і тих попів, які настійно проводили цю політику. До речі, що теж знаково, єпископи були російські - зокрема, на Київщині. Отож, гріх, мабуть, казати, що «старший брат» завше й у всьому був винятково «гнобителем», як ми нерідко паплюжимо.

Отаке цікаве питання. Як і той незаперечний факт, що реальна історія в Україні творилася в оточенні інших народів. Ми, звісно, можемо написати таку історію українську, що нам якщо не війну оголосять (чи дипломатичні відносини розірвуть назавжди), то принаймні вітатися перестануть сусіди - турки, поляки, росіяни і ті ж румуни. Бо у кожного народу - своя правда.

Для Української держави - це двадцятий рік незалежності й розпал тривожної боротьби за її майбутнє. Слово «криза» є постійно присутнім у нашому лексиконі. Але добре відомо, що в кризових умовах особливої ваги набуває фактор відповідності ментальних очікувань народу діям влади. І тут необхідно максимально зберігати довіру між соціумом та владою. У тому разі, коли очікування не знаходять свого втілення в політичному житті, відбувається радикалізація суспільних поглядів на владу і, як наслідок, - поглиблення кризового стану.

Нас усіх пече доленосне питання: «Куди летить сьогодні Україна?!» Наша Вітчизна перебуває на переломі своєї історії, і на цей раз вкотре сподіваємось, що вона впевнено взяла курс на розбудову своєї незалежності. Відтак, якщо ми дійсно хочемо своєї держави, слід усвідомити себе єдиним народом, відокремивши себе в культурно - історичній самосвідомості від інших, хоч і братських, слов'янських народів, і постаратися утвердитися у своїй самобутності, інакшості та унікальності.

Таке усвідомлення для українців сьогодні означає прояв вищої політичної мудрості та принесе успіх, а з ним - і перемогу. Прикладом можуть слугувати країни Прибалтики - естонці, латиші й литовці, які вже всіх привчили до думки про первинність своїх національних інтересів, культури і мови. Якщо ж ми, українці, цього не зробимо, то існування держави України буде весь час проблемним. І в першу чергу це стосується наших нинішніх, формальних «модераторів». Зокрема, всі без винятку народні обранці мають відкинути емоції і пам'ятати, що якщо хочеш представляти народ, то мусиш говорити тільки про його концентровані інтереси, а не давати волю своїм особистим амбіціям і видавати це за голос народу.

У багатьох випадках бухання в широченні грошові груди величезними державницькими кулаками окремими представниками так званої еліти, їхнє звернення до народу і заяви від імені народу є наскрізь фальшивими, бо вони вже давно втратили зв'язок із простим людом, забули запах гною і стружки дерева, не вміють тримати лопату або молот, живуть своїм ситим життям і роблять усе для того, аби їх товсті зади не відтягнули від суспільного корита. Їхні клятви в любові до українського народу брехливі, а обійми - задушливі. Всі спроби політичних користолюбців і авантюристів злякати народ розвалом держави, братовбивчою різнею приречені на провал, бо, хоч і ятрить ще рана перекусу хижаками України на Східну і Західну, українці заплатили мільйонами життів і морем своєї крові за те, аби мати свою незалежну державу.

- Держава в нас є. Але для її розбудови потрібні ефективні важелі...

- Світова спільнота позиціонує освіту й науку як серцевину нового суспільства, заснованого на знаннях. Мова йде про створення відкритої освіти, відкритого навчального середовища та впровадження дистанційної технології навчання як засобу практичної реалізації принципів відкритої освіти. Тому реформування освіти має бути підпорядковане адекватності сучасним завданням і вимогам економіки, соціальної, духовної і природоохоронної сфери.

Якщо розглянути основні напрями реформування вищої освіти у провідних країнах світу, то серед них є такі компоненти, як фундаменталізація вищої освіти; індивідуалізація навчання (кожний студент працює за своїм індивідуальним планом і у зручному для себе темпі); впровадження корпоративних програм (навчання у вищій школі поєднується з працею у фірмах чи компаніях); широке залучення молоді до актуальних проблем науки; вдосконалювання якості вищої освіти; підвищення інтересу до проблем талановитої молоді; модернізація технологій навчання; інтенсифікація навчального процесу; навчання за кордоном; удосконалювання системи перевірки навчальної роботи; широке використання дистанційного навчання й тестового контролю; навчання дорослих і професійне навчання впродовж життя; реалізація модульної системи; складання навчальних планів за кредитними оцінками та деякі інші, то можна стверджувати, що практично із майже всіх цих інновацій ми маємо елементи або їх зачатки і в Університеті «Україна».

В Україні налічується 2 млн 660 тисяч людей з інвалідністю, з яких 880 тисяч - працездатні. Шанси отримати роботу для людини з інвалідністю збільшуються на 80% у разі набуття ними вищої освіти. Особливо гостро стоїть це питання для тих, хто потребує надомної інтелектуальної роботи, наприклад, психолог - консультант на телефоні довіри, юрист - консультант, бухгалтер, маркетолог, фахівець із комп'ютерних технологій, програміст, фахівець із Інтернет - продажу. Потреби у такій роботі існують у незрячих, візочників, людей із тяжкими формами враження опорно - рухового апарату, зокрема ДЦП, спинальників, людей зі спотвореним хворобою чи травмою обличчям тощо.

Перевагою дистанційної форми навчання для маломобільних верств населення є те, що вона наближає освіту до місця проживання людини і, тим самим, вирішує проблеми навчання цих людей в умовах архітектурної бар'єрності навколишнього середовища. Наявні ВНЗ не в змозі забезпечити безбар'єрність освітнього середовища, зокрема архітектурну.

Університет «Україна» («УУ») приступає до розробки проекту «Формування нормативно - правового забезпечення дистанційного навчання».

Пріоритетними напрямами проекту є:

- створення умов для повсякденного використання елементів дистанційної освіти в навчальному процесі через Інтернет - портал Інституту новітніх технологій «УУ»;

- реалізація освітніх програм інноваційного типу у Відкритій вищій політичній школі «УУ» та в Інституті післядипломної освіти;

- створення відкритої електронної бібліотеки «УУ»;

- створення відкритого електронного банку університетських лекційних курсів;

- створення дистанційних освітянських програм і курсів для навчання військовослужбовців, а також членів їхніх родин.

До речі, Міжнародна комісія з питань освіти, науки і культури при ООН (ЮНЕСКО) проголосила два головні принципи сучасної освіти: «Освіта для всіх» і «Освіта через усе життя». Правильність такого підходу до розбудови системи освіти не викликає сумнівів. Але з точки зору сьогоднішніх реалій виникає низка проблем.

По - перше, проблема величезних, труднодоступних територій із нерівномірною щільністю населення. А поїздка в місто, де розташований облюбований ВНЗ, часом неможлива через великі затрати. Існує ще потреба в поглибленні освіти людей, котрі працюють у регіонах. А вони часто - густо мають сім'ї, для яких переїзд в інше місто пов'язаний зі значними проблемами.

По - друге, це - проблема часу. Сьогодні у більшості сучасних спеціалістів час розписаний по хвилинах. І тим не менше, без нових знань, без навчання протягом усього життя нікому не обійтись. Вечірня або недільна освіта цю проблему не вирішує.

Третя проблема - проблема грошей. Це більшою мірою стосується вищої освіти і готування до неї. Конкурс на місця держзамовлення високий, а платне навчання далеко не всім по кишені.

Вирішувати ці та інші проблеми професійної підготовки може допомогти саме дистанційне навчання. Це навчальна технологія, в якій викладач і той, хто навчається, розділені у просторі, а іноді і в часі. Застосовуються нові технології представлення навчальних матеріалів, які роблять дистанційну освіту дешевою і загально - доступною. Нові технології відкривають можливості спілкування на величезних відстанях.

Упровадження дистанційного навчання стало можливим завдяки сучасним досягненням у галузі технологій навчання, засобів масової комунікації та зв'язку, бурхливому розвитку і широкому застосуванню різних технічних засобів. Це, у першу чергу, комп'ютерні й інформаційні технології; супутникові системи зв'язку; навчальне телебачення; масове підключення до інформаційних систем; розповсюдження комп'ютерних навчальних програм, відео- , аудіокасет з ними тощо.

- То що ж заважає?

- І тут я хочу розповісти про одну колізію, яка породила багато проблем для Університету «Україна» та його студентів і створила умови для спекулювання фактами. Мова йде про дистанційну технологію навчання. Нагадаю, що ми сповідуємо принцип необхідності навчання всіх молодих громадян, але справа в диференціації освітньо - кваліфікаційних рівнів: із кого доцільно готувати робітника або молодшого спеціаліса, а з кого - магістра.

Відбір лише талановитої молоді для навчання є недержавним. А що ж робити з іншими?

Виходячи з нормативної бази стосовно дистанційної форми навчання, викладеної в концепції розвитку дистанційної освіти в Україні і затвердженої Міністром освіти і науки В. Г. Кременем в грудні 2000 року та на підставі спільного наказу Міністерства освіти і науки України та Академії педагогічних наук України №432/36 від 2 липня 2003 року «Про проведення педагогічного експерименту з дистанційної форми навчання в регіонах України», ВМУРоЛ «Україна» отримав дозвіл на педагогічний експеримент з дистанційної форми навчання. Тоді ж була затверджена Програма створення та впровадження системи дистанційного навчання. Незабаром вийшла ще низка важливих директив: «Про затвердження Програми розвитку системи дистанційного навчання на 2004-2006 роки» (Постанова Кабінету Міністрів України від 23 вересня 2003 року №1494); «Про затвердження Заходів щодо реалізації Програми розвитку системи дистанційного навчання на 2004-2006 роки» (наказ МОНУ від 4 грудня 2003 року № 802), «Положення про дистанційне навчання» (наказ МОНУ № 40 від 21 січня 2004 року», відповідно до яких ми коригували свою роботу.

Програмою, до речі, передбачався експеримент у 15 областях України. А це означало, що необхідно було створити в обласних і районних центрах базові (БЦДО) та локальні (ЛЦДО) центри дистанційної освіти. ЛЦДО передбачалося створити на базі загальноосвітніх та професійно - технічних навчальних закладів, а БЦДО - на базі регіональних інститутів післядипломної педагогічної освіти.

Не треба бути великим математиком, щоб підрахувати, що повинно було функціонувати 15 БЦДО і понад 300 ЛЦДО. І ми почали розгортати цю мережу, не порушуючи жодного пункту названих вище документів. Усе йшло добре, поки при владі був міністр, який підписував накази. Важче стало, коли змінився міністр, але справа все ж ішла успішно, бо залишалися заступники міністра, які добре знали суть цього експерименту. І зовсім стало кепсько, коли змінилися й ці чиновники. Ми щороку звітували про хід експерименту, та, врешті - решт, супровід експерименту з боку МОНУ було практично припинено і зведено до безвідпові дальних заяв і оцінок третьорядного, некомпетентного чиновника, не спроможного об'єктивно оцінити напрацювання величезної групи освітян - професіоналів.

Досвід українського державницького життя свідчить, що у нас часто - густо постанови Кабінету Міністрів, накази міністрів тощо діють доти, доки працюють перші особи, за часів правління яких приймалися ці документи.

А тому можна було б розповісти не одну сумну історію про те, як важко працювати в умовах, коли відсутня елементарна державна відповідальність.

І якщо провести аналіз виконання хоча б частини названих документів, то неважко переконатися, що складна, виснажлива повсякденна робота МОНУ часто підміняється імітацією бурхливої діяльності і порожніми тріскотливими заявами стосовно того ж таки Болонського процесу, демократизації, корупції, впорядкування державного замовлення тощо.

Ця тема дуже важлива, особливо зараз, коли МОНУ очолив новий міністр, на долю якого випало багато чого розгрібати «завдяки» «патріотичному новаторству» свого дуже амбітного і надзвичайно здібного впроваджувати найгірші варіанти можливих рішень попередника і якому необхідно приймати відповідальні кадрові рішення. Бо навіть і зараз із вуст окремих чиновників інколи лунає: «Понастворювали університетів у кожному районі...»

Було б добре, аби люди, які керують освітою і спрямовують її розвиток, чітко усвідомлювали сутність таких понять, як «дистанційна технологія навчання (ДТН)», «базовий центр дистанційного навчання (БЦДН)», «локальний центр дистанційного навчання (ЛЦДН)», знали їх функції та розуміли, які між ними відмінності. Необхідно, щоб вони чітко засвоїли, що дистанційна форма навчання не асоціюється із приміщенням; це, перш за все, новий спосіб організації пізнавальної діяльності суб'єкта навчання або індивідуальної освітньої програми.

Було б добре, аби деякі сумнозвісні посадовці, побачивши вивіску на школі, училищі чи технікумі «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», «Карпатський інститут підприємництва», «Базовий центр дистанційного навчання» або «Локальний центр дистанційного навчання», не здригалися від патологічного, рефлексивного несприйняття, впертого небажання зрозуміти, безпідставної недовіри та не бігли щодуху доповідати вищому начальству про «чергове порушення законодавства про освіту».

Було б, нарешті, дуже добре, якби вони дізналися про таке: Велика Британія, територія якої значно менша, ніж територія України (Велика Британія - 244 100 кв. км, Україна - 603 700 кв. км.), має, залежно від річного набору, від 350 до 400 локальних центрів. Візьмемо за приклад Відкритий університет Великобританії, який у квітні 2009 року відсвяткував своє 40 - річчя. У ньому навчається 210 тисяч студентів, із них - 11 тисяч з інвалідністю, 70% студентів працюють. Навчаються 4 тисячі військо - вослужбовців, 1,5 тисячі ув'язнених. А хіба Університет «Україна» не був піонером у цій справі?

Було б дуже бажано, щоб із управлінського арсеналу деяких горе - керівників від освіти були витіснені хунвейбінівські заяви і відповідні дії на кшталт: «Викладачі - сумісники просто нездатні надавати студентам повноцінні знання». Зрозуміло, що така позиція ставить під сумнів інститут сумісництва у вищій школі, що широко практикується у всьому світі. Для прикладу: за свою майже 470 - річну історію з маленького коледжу з дев'ятьма студентами і одним професором Гарвард перетворився на один із найбільших і найавторитетніших науково - освітніх центрів планети. У всіх щорічних рейтингах університет, що подарував світові 40 нобелівських лауреатів і сім президентів американцям, регулярно посідає верхні сходинки.

Як удалося Гарварду так довго проіснувати і залишатися одним із найкращих закладів світу?

Річ у тім, що тут не шкодують коштів для оплати праці не тільки своїх викладачів, а також запрошують на роботу нобелівських лауреатів, провідних науковців, відставних міністрів, відомих діячів культури і мистецтв тощо. І куди тільки дивиться міністерство освіти США - сумісники, без трудових книжок, казна - що!..

У нас же його величність Чиновник нині і прісно править бал. Причин такої оцінки багато, і ми їх не будемо зараз аналізувати. Це приблизно така ж ситуація, як із зовнішнім незалежним оцінюванням: спочатку відкинули, а потім, через 15 років, повернулися. Правда, впровадили недолугу версію...

- Чому - недолугу? Адже на сьогодні ЗНО вже стало практично єдиним загальнодержавним інструментом «селекції»?

- Перш за все, хочу підкреслити, що Конституція України не передбачає можливості проведення будь - яких експериментів над громадянами без їхньої згоди. Як ми знаємо, згоди учнів та їхніх батьків на участь у такому загальнодержавному експерименті, як зовнішнє незалежне оцінювання, ніхто не запитував! Мають місце також порушення вимог статей 8, 19 Конституції України. Але найнеприємніше в цій колізії - це демонстрація правового невігластва представниками найвищого ешелону влади, які грубо порушили логіку побудови законодавчого масиву в Україні.

В чому логіка силоміць впроваджуваного «зовнішнього незалежного» оцінювання? Тут на наших очах фактично відбувається бездумна (ще й багато в чому схожа на диверсію) підміна: замість копіткої, виваженої роботи над організацією якісного навчально<виховного процесу реформування освіти зводять... до оцінювання знань, причому на основі явно хибних критеріїв. Судіть самі. Батьки відправляють дитину до школи, там (на їхні податки!) із нею 10-12 років щось роблять, а потім, коли вона не пройшла тестування, оголошують: сам, мовляв, дурень! А що ж школа, яку частину відповідальності (й у якій формі) вона мала б брати на себе? І головне - як бути «затестованим» таким чином дітям, що їм робити? Куди вони підуть посеред цього ярмарку зростаючого безробіття - у підворіття, на шприци, на пляшки з пивом?

Не державний це підхід. Такий собі «ревізор» перевірив, оцінив і склав тут же «акта про списання». Але тоді має бути й «ревізор», який зобов'язаний спитати з отого меншого «ревізора»: а чим же ти займався, яка твоя роль у цьому?

Позиція міністерства, що введенням всеохопного зовнішнього незалежного оцінювання держава гарантує виконання норм Конституції щодо забезпечення рівного доступу до вищої освіти, є хибна з декількох точок зору, а твердження, що оцінювання отримало «суспільне визнання» - взагалі брехня, бо ніхто не проводив скільки_небудь серйозного дослідження щодо його визнання. У МОНУ «забули», що рівний доступ до вищої освіти включає в себе і створення належних рівних можливостей. А хіба можна сьогодні зрівняти, для прикладу, можливості потужних університетських центрів і дотаційних регіонів? Мабуть, що ні! Цю нерівність нам належить ще ліквідувати. Тільки не так, як ми подолали протиріччя між містом та селом: і село угробили, воно вимирає, і місту від цього не стало краще. У вирішенні цієї проблеми в майбутньому скажуть своє слово системи відкритої освіти і дистанційні технології як засіб їх практичної реалізації.

- Який же вихід?

- Є один вихід із даної ситуації, а саме - припинити цю процедуру до внесення змін і доповнень до законодавства України про освіту. ЗНО, як відомо, було покликане до життя... як «запобіжник» корупції. Але ж подолання корупції всього державного організму, яка загрожує безпеці країни, буксує нині і не здійсниться в майбутньому без докорінного реформування освіти. Але це зовсім не означає, що корупція в освіті є найбільша серед усіх сфер суспільного життя. І доказом цієї тези є та обставина, що спритні ділки практично за безцінь «прихватизували» майже всю державну власність. А подивіться, що робиться у судочинстві і прокуратурі! На фоні масового аморального «дерибану» в галузях матеріального виробництва розмови про корупцію в освіті викликають у багатьох чесних освітян гірке відчуття незаслужної вини, підсилене тотальними підозрами й недовірою окремих чиновників від освіти до «не своїх» колег.

Корупція, як відомо, починається з верхів: низи ще ніколи не виявляли самі ініціативи, аби відірвати щось від себе і занести це комусь нагору. І в суді треба переглянути підхід до розгляду цих злочинів: одна вина - «власть придержащего», який вичавлює із залежного від нього громадянина хабар, зовсім інша вина - вина придушеного обставинами працівника, у якого на шиї зашморг, а кінець мотузки, яким затягується смертельна петля, знаходиться в руках цього ж таки чиновника.

Періодичні оприлюднення у ЗМІ декларацій про доходи керівників держави, народних депутатів, міністрів тощо неправдиві (згадайте систематичні скандальні сварки між верховною елітою з приводу, хто яким майном володіє), часто розраховані на простачків, бо гроші, які декларуються, зберігаються не тільки у фінансових установах - банках, вони надійно зберігаються також і в «скляних банках» - в офшорах, і ці суми ніколи не декларуються, як не декларуються різні «подношенія» у вигляді дорогих будинків, машин, годинників тощо. Боротьба ж із корупцією, яка ведеться в Україні, є на вигляд динамічна, а насправді - ніяка, бо всіляка боротьба з цим ганебним явищем за допомогою спеціальних органів із надзвичайними повноваженнями завжди призводить спочатку до диктатури цих органів, а потім до корупції всередині них. Така доля очікує і систему ЗНО, за всієї поваги до її керівництва.

- А в розвитку самої науки які сьогодні найпекучіші проблеми?

- Великої шкоди науці завдало те, що її роз'єднали по галузях. Це вдарило і по підготовці кадрів, і по самій науці. Ви ж розумієте: наука не може розвиватися без поповнення новими молодими силами, а вона, на превеликий сум, значною мірою від таких джерел відірвана. На мій погляд, Академія наук України зараз розуміє це і йде нам назустріч. Нам важко сьогодні відновлювати втрачені зв'язки, організовувати інтеграційні процеси, що вкрай необхідно. Серйозною перемогою на цьому шляху я вважаю те, що мені пощастило добитися, аби звання професора затверджувало Міністерство освіти. Це рішення далося нелегко. Домагаючись його, я був зацікавлений в одному: створити такі умови, щоб існував постійний контакт між науковцем і студентом. Звання професора слід

давати саме за викладацьку роботу. Я радий, що свого часу мені врешті - решт вдалося переконати в цьому керівників Академії наук і урядовців.

Бачите, так склалося, що в науці ми маємо три гілочки - академічну, вузівську і галузеву. Та попри ці чиновницькі перепони, люди науки тягнулися одне до одного. І результати були кращі там, де краще поєднувалися зусилля таких наукових розгалужень. На жаль, немало було й нежиттєвих форм їх поєднання. Я їх називав «союзом вершника й коня». Всім хотілося бути «вершниками»... Але нерівноправне партнерство науку рухати не здатне. Необхідна паритетна основа. Точніше - потрібен творчий конкурс. І хай він покаже, хто на даному науково - технічному напрямі вирвався вперед. Це буде об'єктивно і справедливо, корисно для суспільства, держави.

Що таке сучасна передова країна? Насамперед, це надзвичайно високий рівень якості товарів і послуг. А забезпечують його висококваліфіковані робітники, інженери, інші фахівці. Тому без тотальної (можливо, це слово й не зовсім вдале) перепідготовки, без тотального підвищення кваліфікації в реальні ринкові відносини ми вступити не зможемо. І чим швидше ми це зрозуміємо, тим краще для нас.

Ми проводили переговори з кількома передовими зарубіжними фірмами, які мають досвід інтенсивної підготовки фахівців на базі сучасних технологій і технічних засобів, щоб реалізувати з ними низку проектів, так званих пілотних шкіл - відлагодити чітку, високоякісну систему підвищення кваліфікації спеціалістів. Вона повинна бути конкурентоздатною та будуватися на конкурсній основі. Давно настав час виділяти гроші з державного бюджету не різним малоефективним центрам чи інститутам з підвищення кваліфікації, а тим, хто хоче пройти перекваліфікацію, - хай вони вибирають, де їм краще вкласти в це кошти.

Нам треба проаналізувати, які фахівці і скільки їх потрібно для народного господарства. Хоча б орієнтовно. І оскільки ринку ще немає, то ми повинні прогнозно - аналітичними способами визначити ці потреби. І звичайно, водночас подивитися, який же на цьому фоні має вигляд система вузів, інших навчальних закладів, чи може вона задовольняти потреби регіонів.

- Сьогодні ведуться розмови про кардинальне скорочення кількості ВНЗ. Як може розвиватися цей процес?

- Я належу до прибічників класичних університетів. При цьому я зовсім не заперечую право на існування галузевих інститутів. Але нам треба повернутися до творення класичних університетів. На якій базі? Практично в кожній області є педагогічний, індустріальний, ще якісь інститути. На їх основі доцільно створити університетські комплекси, де будуть і природничі, й гуманітарні, і правові, й інші галузі знань, які цікавлять цей регіон. А якщо там є якась сильна наукова школа, то її випускники знадобляться не тільки для конкретного регіону, а й для всієї України.

У мене часто запитують: чому, створюючи Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», ми обрали шлях надання можливостей одержати освіту всім охочим, і - передусім молоді з обмеженими фізичними можливостями, сиротам, матеріально незахищеним громадянам? Я відповів би так: поки система освіти працює без перебоїв, поки обдаровані діти із найнижчих верств суспільства можуть поповнити лави освічених людей, а діти, що не володіють настільки яскравими здібностями, йдуть видобувати вугілля й виплавляти сталь, доти в суспільстві не відбувається потрясінь. А знання, вкладені в дітей із бідних сімей, - головний їхній капітал. Вони чудово розуміють, що тільки знання допоможуть їм вижити в сьогоднішній системі, тож і прагнуть їх. На думку багатьох економістів, основним ресурсом посткапіталістичного суспільства вже сьогодні є і будуть знання. Замість понять «капітал» і «праця» основними поняттями посткапіталістичної економіки стали «інновації», «продуктивність». Головною групою в суспільстві стали й надалі залишатимуться люди знання - ті, хто творчо застосовує знання в роботі.

Сенс сьогоднішньої вищої школи полягає в тому, щоб уважно проаналізувати попит на знання на сучасному етапі в суспільстві та скерувати його на такий шлях, який цілком відповідав би сучасним запитам суспільства. Необхідно створити попит на знання - суспільство гостро потребує цього.

- І хто ж створить цей попит?

- Значним споживачем знань вузів нині є мале підприємництво. Зарубіжний досвід свідчить, що цей виробник дуже динамічний, потребує малих капіталовкладень, і чимало великих корпорацій починали з цього. Саме малий бізнес може реалізувати ризиковані ідеї. Саме виробництво в ньому дуже часто стає учасником інновацій, перетворюючи свої ідеї на товар. На жаль, багато українських університетів у цю канву не вписуються і є, швидше, набором різних факультетів. Будь - який випускник університету: історик, економіст, юрист або хтось інший - повинен мати універсальні знання. Чудова освіта й першокласна наука - два традиційних завдання університетів. Але нерідко складається враження, що наука нічим не займається, крім пошуку титулів. Сьогодні впадає в око різке збільшення кількості наукових ступенів у вищих навчальних закладах, як і в усій державі. З'явилося багато титулів, що не мають ніякої ваги, у вузах - незліченна кількість «дутих» докторів.

Істотним недоліком нашої вищої школи є надмірне захоплення фундаментальною підготовкою фахівців. З одного боку - це дуже добре, але ми досі не навчилися ці фундаментальні знання трансформувати в технології, щоб збільшити продукування якісних товарів та послуг. Базова підготовка повинна суттєво доповнити технологічну. В університеті дається занадто багато вузькоспеціалізованих даних, які студент може знайти в книжках і довідниках, стверджують викладачі. А ось навчити його нестандартно мислити університетові поки що вдається слабко. Можливо, тому, що навчання завжди було важкою працею. Інформація, як відомо, легше засвоюється під час жвавого діалогу, а в деяких університетах, що працюють постарому, студент марнує безліч часу на написання конспектів, курсових робіт і рефератів. Багато студентів під тиском системи втрачають інтерес до навчання і прагнуть лише одержати залік, а по закінченні вузу - диплом, який служить візитною карткою при влаштуванні на роботу не за фахом.

Річ у тім, що ми можемо стільки, скільки знаємо. Щоб знати багато й багато чого домогтися, треба працювати на межі своїх можливостей. Інтелектуальні можливості людини необмежені. Валерій Брюсов, наприклад, на лекціях Вищого літературного інституту демонстрував надзвичайно вільне орієнтування в різних галузях наукових і загальнокультурних знань. Він читав слухачам про монадологію Лейбніца та про етику Спінози, доведену геометричним способом, про міфи стародавнього Карфагена, про філателію, заплющивши очі, декламував Вергілія та інших давньоримських поетів мовою оригіналу. Тож перемагає в житті лише той, хто переміг сам себе, хто переміг страх, лінь і невпевненість.

Багато хто нарікає на нашу бідність, на фінансування освіти за залишковим принципом. Так, це правда, але брак коштів - не корінна причина спаду освіти, не головна її хвороба, а симптом. Відсутність грошей - наслідок незатребуваності освіти, оскільки її головний споживач - виробництво - не приносить доходу. Потрібен прорив у постіндустріальну епоху, де освіта затребувана, але водночас різко загострюються проблеми її ефективності та якості. У цьому плані українській освіті властива ціла низка моментів і проблем, для розв'язання яких не потрібні особливі матеріальні видатки. Але парадокс у тому, що внаслідок тривалої економічної кризи в наших громадян з'явилася стала психологічна установка: як ви нам платите, так ми й працюємо. Тепер уже непоодинокі факти, коли платять добре, а віддачі немає...

- Які висновки зробимо?

- Освіта - першооснова розвитку кожного індивіда зокрема і суспільства в цілому. Необхідно розробити комплексну довгострокову програму, але врахувати наявний досвід щодо підвищення її дієвості й ефективності. В основу цієї програми реформування та подальшого розвитку освіти в Україні варто покласти здоровий глузд, збереження добрих світових університетських традицій, глибокий аналіз та критичне застосування досвіду, який напрацьовується в контексті європейського творення простору вищої освіти, повагу до викладачів і студентів. Плач стосовно зменшення кількості абітурієнтів, закриття деяких ВНЗ тощо тут ні до чого - треба вчити увесь народ (візьміть відсоток людей з вищою освітою серед продукуючого населення в розвинутих країнах і у нас - на жаль, таке співставлення не на користь України), а тут роботи - непочатий край.

Завдання полягає в тому, щоб виокремити головний стрижень і навколо нього розгорнути всю роботу. Насамперед, звернути увагу на широке використання системи відкритої освіти і дистанційного нвчання як засобу його практичного втілення. Необхідно завершити конструювання комбінованої новітньої технології навчання, поклавши в її основу дистанційну форму та самостійну роботу і логічно ув'язавши напрацювання, сучасні досягненя педагогіки. Ця технологія має бути найякіснішою, найзручнішою і найдешевшею для споживачів і за своїми можливостями перевершити наявні підходи до навчання.

Систему освіти треба підняти на таку вершину, щоб вона, як і наша безцінна українська земля, стала неоціненним скарбом. Адже освіта є потужною продуктивною силою. Тому реформування її має бути підпорядковане адекватності сучасним завданням і вимогам економіки, соціальної, духовної та природоохоронної сфери.



Номер сторінки у виданні: 7

Повернутися до списку новин