Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Політика самодержавства на приєднаних від Речі Посполитої територіях у ХІХ ст





                Валерій Бортніков, доктор політичних наук, завідувач кафедри політології Волинського національного університету імені Лесі Українки

УДК 327.39(477.4)"18"

 

У статті аналізуються проблеми інтеграції західноукраїнських земель до Російської імперії після поділів Польщі. Досліджується політика царського уряду стосовно польської шляхти, селян, етнічних меншин Правобережної України і, зокрема, Волинської губернії.

Ключові слова: Російська імперія, Правобережна Україна, Волинська губернія, польська шляхта, русифікація, державне управління.

 

В статье анализируются проблемы интеграции западноукраинских земель в Российскую империю после разделов Польши. Исследуется политика царского правительства по отношению к польской шляхте, крестьянам, этническим меньшинствам Правобережной Украины и в частности Волынской губернии.

Ключевые слова: .

 

Після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділів Речі Посполитої відбувався поступовий, але неухильний процес інтеграції західних земель до Російської імперії: йшли пошуки та відпрацьовувалися правові норми і механізми влади та управління, адекватні місцевим умовам, оскільки на переконання уряду, модель управління, яка діяла в центральних російських губерніях, для приєднаних територій була непридатною. Безпосередній вплив на політику царського уряду тут здійснили польські повстання 1794 та 1830 рр. Головним завданням самодержавства на приєднаних територіях стала уніфікація суспільнополітичного життя, ліквідація переважно польського культурного впливу на місцеве населення та панування католицької церкви.

Метою статті є аналіз діяльності центральної влади, спрямованої на інтеграцію приєднаних земель до Росії.

Проблема інтеграції західноукраїнських земель до Росії є предметом прискіпливої уваги не лише українських учених, а й фахівців з Росії, Польщі та інших країн. Серед дослідників, які мають вагомі доробки з дослідження історії цього періоду, слід назвати роботи П. Н. Батюшкова, М. В. Бармаки, Д. Бовуа, П. А. Зайончковского, А. І. Міллера, В. С. Шандри, М. Г. Щебака, Н. О. Щербак, П. Ф. Щербини, Н. Яковенко та ін. Водночас, слід зауважити, що історія Волинської губернії в цьому контексті вивчена недостатньо. За винятком монографій з історії Волині, написаних за радянські часи, фундаментальних праць з цієї проблеми на сьогодні немає.

Правління Олександра І (1801-1825), який зайняв царський трон після трагічної смерті імператора Павла І у 1801 р., так само, як і за батька, відрізнялося поміркованістю щодо польського впливу на теренах Західного краю, оскільки у питаннях управління приєднаними територіями царизм намагався спиратися на польське дворянство. «С восшествием ... на российский престол императора Александра І, положение дел на Волыни в существе своем не только не изменилось, но и получило дальнейшее развитие в неблагоприятном для русской народности и православия направлении, особенно в первую половину царствования...», писав П. Н. Батюшков [1, с. 254]. Не в останню чергу така політика була обумовлена особистими симпатіями царя до представників польської еліти, які входили до його найближчого оточення. Наприклад, товариш царя А. Є. Чарторийський, патріот Речі Посполитої, у 1802-1806 рр. обіймав посаду міністра закордонних справ, а також був піклувальником Віленського навчального округу (1803-1824 ). За визначенням сучасних фахівців, із самого початку царювання Олександр І намагався поєднувати імперську уніфікацію управління колишніми східними «кресами» Речі Посполитої з визнанням (часто мовчки) їх регіональної особливості та історичної своєрідності [2, с. 94]. Зокрема, на приєднаних територіях аж до 1840 р. легально зберігалася дія Литовського Статуту, активно розвивалася польська система освіти (особливо в Північно - Західному краї).

Свідченням того, що в найближчий час влада там не збиралася радикально змінювати систему правовідносин, є випуск влітку 1810 р. в сенатській друкарні книги, особисто затвердженої імператором, за такою назвою: «Словарь или содержание Польских и Литовских законов, служащих руководством в судебных делах всякого рода, собранных для употребления в присутственных местах и для пользы частных обывателей Коронных и Литовских провинций». Її вартість дорівнювала 5 крб.

На зауваження української дослідниці В. С. Шандри, початок нового царювання ознаменувався для Правобережної України підпорядкуванням її губерній, як прикордонних, військовим губернаторам. Іменним указом Сенату Олександр І підпорядкував Мінську губернію Київському військовому губернаторові; Волинську - Подільському військовому губернаторові. Першого січня 1802 р. затверджено новий штатний розпис для 37 губерній Російської імперії, в число яких ввійшли і губернії Правобережної України з поширенням на них взірцевих штатів основних російських губернських установ [3, с. 20].

Міжнародна обстановка на той час була надзвичайно складною, що не могло не позначитися на політиці влади всередині країни. Перемога Великої французької революції й прихід до влади Наполеона Бонапарта, який у 1799 р. став консулом, а у 1801 р. імператором, накреслили нові пріоритети в світовій політиці. В гегемоністські плани Наполеона входило не лише послаблення свого непоступливого супротивника - Англії, а й таких великих абсолютистських монархій, як Австрія, Пруссія і Росія. Остання ж лише 4 жовтня 1809 р. оголосила про закінчення війни зі Швецією, яка тривала з 1808 р. Все це об'єктивно штовхало опозиційну шляхту, деколи теж могутньої Речі Посполитої, до союзу з Наполеоном. За умовами Тільзитського миру Наполеон у 1807 р. заснував Герцогство Варшавське, а за рішенням Віденського конгресу (1814-1815 рр.) держав - переможців Наполеона - було утворено Королівство (Царство) Польське, що залишало в польських патріотичних колах надію на відновлення польської державності.

Згадані обставини, а також небезпека занесення з Європи «революційної зарази» активізували боротьбу царизму з противниками самодержавства всередині країни. За таких умов логічними були кроки Олександра І щодо наведення порядку і зміцнення дисципліни на західних кордонах імперії, хоча на перший погляд вони здаються надто жорстокими.

 

Мовою документів

Указ ЕГО Императорского

Величества Самодержца Всероссийского.

Из Правительственного Сената от 27 августа 1809 г. №1632

«До сведения НАШЕГО дошло, что некоторые из поселян и обывателей пограничных губерний, предаваясь по простоте их ложным и неосновательным слухам, отлучаются без ведома начальства от жилищ их за границу. В пресечение таковых противозаконных отлучек МЫ признали нужным принять следующие меры:

 1) Поселян, приличенных в таковых отлучках, по поимке их отдавать без зачету годных в солдаты, а негодных ссылать яко бродяг в крепостную работу.

2) ... если бы паче чаяния и из дворян и помещиков кто"либо обличен был в таковом преступлении, или же в подущении, подговоре, а паче в доставлении каких - либо способов к вооружению, таковых имение немедленно конфисковать, а их самих предавать суду по всей строгости законов. ... Августа 24 дня 1809 года АЛЕКСАНДР» [4, арк. 249-250].

Дворянам, які без дозволу відлучилися за кордон до виходу згаданого указу, надавався шестимісячний термін, починаючи від дня опублікування указу, для повернення до Росії: в противному разі їхні маєтки конфіскувалися. Саме такий прецедент розглядався на засіданні Волинського губернського правління стосовно маєтків поміщиків Чарнецького і Блендовської, які (маєтки) після конфіскації «оставлены во владении посессоров, до истечения контрактов» [5, арк. 12].

У вересні 1809 р. предметом розгляду Волинського губернського правління став указ Сенату, в якому йшлося про адвокатів Бачинського і Ковалинського, які «наущали студентов Кременецкой гимназии бежать за границу». Сенс указу зводився до того, «чтобы подговаривающие других к побегу за границу предаваны были строжайшему по законам суждению...» [6, арк. 247].

У період Вітчизняної війни з Наполеоном у прикордонних областях за наказом імператора оголошувався воєнний стан, а їх населення підпорядковувалося головнокомандуючим діючих у тому районі армій. Останній власноруч мав право звільняти чиновників міської і земської поліції, а також передавати винних військовому суду. Волинська губернія навесні 1812 р. перебувала під безпосереднім керівництвом Головнокомандувача російськими військами генерала від інфантерії князя Петра Івановича Багратіона. Воєнний стан у Волинській губернії був скасований указом імператора 24 грудня 1813 р.

Принципово важливим кроком щодо інтеграції польських автономних земель до складу Російської імперії, який водночас мав символічне значення, став Указ сенату від 4 квітня 1816 р., відповідно до якого відрядження до Царства Польського не повинне було вважатися відрядженням за кордон [7, арк. 178]. У 1822 р. правила про дворянську опіку, що діяли у Великоросійських губерніях, були поширені й на малоросійські та приєднані від Польщі губернії [8, арк. 236-237].

Період початкусередини 1820х рр. відрізнявся активізацією конспіративної діяльності патріотично налаштованої польської громадськості. За волинського світського губернатора Б. Гижицького та віцегубернатора Ф. Платтера на Волині «получили особенное развитие масонские ложи, которые появились здесь еще в конце ХVІІІ столетия. Теперь они стали принимать другую окраску и превращаться в общества «карборнариев», «патриотов» и др., имевших целью подготовить поляков к восстанию против России» [9]. Певна частина опозиційної шляхти була пов'язана із декабристами. У Волинській губернії в цей час було заарештовано 20 польських дворян, переважно із Житомирської губернії. В їх числі були губернський предводитель дворянства П. Мошинський, С. Карвицький та ін. [10].

Ситуація корінним чином змінилася за правління Миколи І (1825-1855), який був налаштований набагато рішуче щодо уніфікації суспільно - політичного та культурного життя імперії. За нового царя відбувалося посилення самодержавства з одночасним посиленням процесів централізації. У цей час були прийняті такі важливі узаконення, як «Наказ губернаторам» (1837 р.), «Положение о порядке производства дел в губернских правлениях» (1837 р.), «Общая инструкция генерал - губернаторам» (1853 р). Їх поява «засвідчила подальше зміцнення Російської держави як централізованої, унітарної імперії, яка постійно потребувала чітких місцевих механізмів для здійснення посиленого контролю за виконанням рішень вищих і центральних органів управління» [11, с. 27].

Розпочинається боротьба проти полонізації Західного краю та його активна русифікація. Не останню роль у зміні вектора політики зіграло польське національне повстання 1830-1831 рр., в ході якого відбулася символічна детронізація російського імператора (Микола І коронувався польською короною). Слід зауважити, що населення Волинської губернії у переважній більшості не підтримали польського повстання 1830-1831 рр., керівники якого намагалися поширити його і на Волинь. У березні 1831 р. вони направили сюди 8тисячний корпус на чолі з генералом Дверницьким. Після бою з царськими військами під Боромлем повстанці відійшли з Волині на територію австрійських володінь, «оскільки місцеве населення не хотіло підтримувати польську шляхту» [12, с. 15].

Після придушення повстання імператор видав Органічний статут, відповідно до якого деякі демократичні норми Конституційної хартії 1815 р. Царства Польського були скасовані (зокрема, ліквідовано Сейм), а його землі становилися складовою частиною Російської імперії.

Одним із рішучих засобів деполонізації західних окраїн Російської імперії стала ліквідація польської судовоадміністративної системи на Правобережній Україні. 19 жовтня 1831 р. спеціально створений комітет прийняв рішення про реорганізацію судових органів, міської і земської поліції, вирішив замінити польські назви «присутственных мест» і посадових осіб російськими, об'єднати міські суди із земськими і назвати їх повітовими судами, ліквідувалися «гродські» суди. Крім того, було визнано за доцільне замінити головні суди судовими палатами кримінального і світського судів. Призначення радників у губернські правління здійснював за узгодженням з міністерствами військовий губернатор, а городничих і поліцмейстерів - цивільний губернатор. Скасовувалися також посади підкоморіїв, коморників, возних і хорунжих, яких не мали російські державні структури. Всі ці новації було узгоджено з імператором і 30 жовтня 1831 р. вступив у силу закон «О присвоении всем присутственным местам и должностным лицам в западных губерниях тех наименований, какие существуют в Великороссийских губерниях». Проте до часу складання Зводу законів Західних губерній допускалася дія Литовського статуту.

Наслідки повстання відчутно позначилися й на соціальній політиці царизму щодо окремих категорій населення його західних окраїн. Річ у тому, що основною рушійною силою повстання стала дрібнопомісна шляхта Царства Польського і приєднаних територій, особливо в її південно - західних землях. Репресивні заходи царського уряду щодо його учасників боляче вдарили саме по цій соціальній групі: в одних було конфісковано майно, інших відправлено до Сибіру, а значна частина шляхтичів була вилучена з дворянського стану через відсутність відповідних документів. Водночас уряд стимулював переселення працездатного населення з Царства Польського і приєднаних територій до інших регіонів Росії. Одним із дискримінаційних, відносно полонізованого дворянства Західного краю, заходів стало встановлення у 1837 р. заборони їм займати посади в центральному апараті міністерств і столичних установах доти, доки вони не прослужать п'ять років у російській провінції і не вивчать російську мову. Попри політику царської влади, західні землі залишалися територіями з високим відсотком дворянського населення польського походження.

З 1840 р. за розпорядженням Миколи І в номенклатурі органів адміністративного державного управління відносно приєднаних територій відбулися принципові зміни - запроваджується використання понять ПівнічноЗахідний край: Віленська, Гродненська, Ковенська (засн. у 1843 р.), Мінська, Могилевська, Вітебська губернії і Південно - Західний край: Київська, Волинська і Подільська губернії; назви «литовські» і «білоруські» губернії з офіційного вжитку вилучалися. У 1832 р. Київ стає центром генерал - губернаторства, що охоплювало землі Правобережної України.

Наприкінці 1837 р. імператор Микола І призначає генерал - губернатором Київської, Волинської і Подільської губерній Д. Г. Бібікова (1837-1852), який вирізнявся своїми антипольськими поглядами. Новий управитель залишив суперечливий, але помітний слід в історії України і Волині. Саме з його ім'ям пов'язані такі новації на Правобережній України, як регламентація праці кріпосних селян на панів у вигляді так званих «інвентарів», скасування на підконтрольній території дії норм Литовського Статуту, становлення і розвиток наукової і культурно - просвітницької діяльності університету св. Володимира у Києві та ін.

Адміністративна енергія нового губернатора значною мірою була спрямована на уніфікацію Південно - Західного краю. На початку жовтня 1840 р. Д. Г. Бібіков видав циркуляр, яким ознайомив жителів генерал - губернаторства, в тому числі й Волині, з постановою уряду «Про розповсюдження сили і дії Російського громадянського закону на всі західні повернені від Польщі області». На вказані території поширювалася дія Зводу законів Російської імперії 1832 р., а дія Литовського статуту припинялася. В документі зазначалося, що віднині та у майбутньому в губерніях: Київській, Подільській, Волинській, Мінській, Віленській, Гродненській і в області Белостоцьккій будь - яка дія Статуту Литовського і всіх сеймових конституцій та інших постанов, прийнятих на базі цього Статуту, припиняється і водночас впроваджується російське законодавство. Інший пункт постанови зобов'язував кожну державну або громадську установу, суд тощо здійснювати діловодство російською мовою [13, арк. 30-31].

У контексті адміністративної і правової уніфікації західних губерній слід розглядати й відміну у 1834 р. Магдебурзького права у Києві й введення там загальноприйнятого порядку міського управління. В царському указі 1834 р. про його відміну вказувалося, що «сей порядок не соответствует существенным выгодам города и права некогда ему данные... или давно уже сами собою прекратились или обратились во вред и отягощение целому составу городского общества» [14, с. 127].

У західних губерніях політику адміністрації Миколи І до різних верств населення можна описати в поняттях добре відомого «батога і пряника». Якщо стосовно представників опозиційних кіл польської шляхти використовувалися політичні репресії та адміністративний тиск, то західноукраїнських селян намагалися «задобрити» за допомогою покращення їхнього соціально - економічного становища. Обмежуючи поміщицьку експлуатацію, царський уряд намагався привернути на свій бік селян і водночас відірвати їх від польського визвольного руху, в якому брала участь польська шляхта. Суто політичними міркуваннями було викликане введення на Правобережній Україні «інвентарів» на кшталт тих, які існували у королівських містах Польщі. Інвентарями називалися правила, які регулювали повинності селян на користь поміщиків і встановлювали поземельні відносини поміщицьких селян з їхніми господарями. Зокрема, в інвентарях зазначалося точно характер та розмір повинностей, що суттєво обмежувало можливості свавілля поміщиків.

Відповідно до «Інвентарних правил» від 26 травня 1847 р., земля, якою користувалися селяни, повинна «як мирська, залишатись у них без усякої зміни: за користування нею вони відбувають певні повинності»; панщина встановлювалося в розмірі трьох днів для чоловіків і одного дня для жінок з тяглового господарства, тобто такого, де були коні або воли; якщо ж в господарстві не було ні коней, ні волів, панщина зменшувалася відповідно до двох і одного дня. Крім згаданої панщини, селяни повинні відробляти поміщикові з кожного здатного працівника обох статей на рік по 12 літних «сгонных дней», за які передбачалася плата. Працездатними вважалися чоловіки від 17 до 55 років, а жінки - від 16 до 50 років [15, с. 67-75]. Було ліквідоване приватне оподаткування, які ввели пани, а також обмежене їхнє право втручатися в особисте життя селян. Поміщики не мали права у подальшому зменшувати наділи, а також збільшувати повинності.

Проте поміщики часто ігнорували нововведення, знаходячи мовчазну підтримку місцевої адміністрації. Так, начальник ІV округу жандармів генерал Буксгевден, характеризуючи становище у Волинській губернії під час проведення інвентарної реформи, писав: «Со введением на Волыни инвентарных правил помещики, после бесполезного ропота, предприняли умысел подавить это государственное направление, предписывая крестьянам род возмущения... Несколько произведенных следственных дел по донесениям земских исправников о возмущении крестьян - и в результате оказалось, что когда владельцы нарушали инвентарные правила, то крестьяне просили их дать им то, что высочайшею волею даровано и за что крестьяне были наказаны прежде следствия розгами» [16, с. 112]. За свідченням генерала поміщики, які порушували інвентарні правила, залишалися безкарними. За свідченням П. А. Зайончковського, це відбувалося не в останню чергу завдяки хабарництву, яке поширювалося знизу - догори. Чого вартий лише той факт, що управитель справ (канцелярії) київського генерал - губернатора М. Є. Писарєв у зв'язку з проведенням інвентарної реформи отримав від волинських дворян у 1847 р. в якості «подяки» 35 тис. крб [17, с. 113, 147].

За наступного генерал - губернатора князя Васильчикова (1852-1862), якого вважали лібералом, на прохання поміщиків було внесено багато «доповнень» до інвентарних правил, які значною мірою паралізували їх дію. Все це стало приводом для багатьох заворушень і повстань селян на Правобережній Україні. Проте царський уряд у своїх поступках селянству західних губерній був обмежений небезпекою дестабілізації існуючої в імперії системи суспільних відносин, оскільки на порядок денний висувалася більш глобальна проблема - скасування кріпосного права в масштабах усієї імперії.

Особливу увагу на приєднаних землях влада приділяла освітній політиці, головними векторами якої були деполонізація та русифікація. З цією метою осереддя польської культури - Віленський університет, розташований у Північно - Західному краї, був закритий. Заборонено там було також відкриття ліцею в м. Орша. На Правобережній Україні були закриті Кременецький ліцей і польські школи, натомість відкривалися російські навчальні заклади. Так, у Волинський губернії було відкрито дві російські гімназії: одна - в Житомирі, друга - в Луцьку.

Стурбована піднесенням рівня національної самосвідомості поляків у ході повстання 1830-1831 рр., влада закрила близько 200 католицьких монастирів. У 1831 р. був забраний у базіліан і переданий православній церкві Почаївський монастир, який перейменували у лавру.

На противагу польському культурному впливу на теренах Південно - Західного краю у 1834 р. був відкритий Київський університет св. Володимира, становленню якого активно допомагав генерал - губернатор Д. Г. Бібіков. Викладання в новому університеті велося російською, французькою мовами і латинню. Навчальні корпуси вищого навчального закладу за проектом архітектора В. І. Беретті у 1834-1837 рр. зводилися на пустирищі за Хрещатиком. Новий університет повинен був стати крупним науковим і культурним центром Російської імперії.

 

Мовою документів.

ВІДКРИТТЯ КИЇВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

(З оголошення Ради Київського університету про урочисте відкриття його)

Липень 1834 р.

...Затверджений в цьому краї університет, перетворений з Волинського ліцею, призначений переважно для навчання юнацтва губерній Київської, Волинської і Подільської; спадкова увага жителів їх до користі освіти і на майбутні часи зміцніла добробут учбових закладів цього краю. Університету св. Володимира даровано всі права і привілеї, які надано іншим університетам у державі. Йому привласнено всі прибутки з фундуків і капіталів, пожертвуваних дворянством та іншими станами Київської, Волинської і Подільської губернії для Волинського ліцею і Київської гімназії; за нестачі цих коштів всемилостивіше наказано збільшити їх значними асигнуваннями із загальних державних прибутків, відповідно до потреб на утримання університету.

Одночасно з відхиленням пропозиції про заснування ліцею в місті Орші, у зв'язку з відсутністю у Білоруському навчальному окрузі вищого учбового закладу, височайшим указом надано юнацтву губерній, що входять до складу цього округу, право здобувати остаточну освіту в університеті св. Володимира; тому асигнування, призначені на побудову ліцею в місті Орші, перевести на спорудження будівель університету св. Володимира...

Заснування університету в цьому краї було пов'язане з такими труднощами, що відкриття його в нинішньому році, на загальну думку населення цих країв, здавалося неможливим. Піклування п. міністра народної освіти Сергія Семеновича Уварова, при участі п. київського військового волинського і подільського генерал - губернатора, багато допомагали в подоланні цих перешкод і вказівки уряду можна було виконати. Рада і Правління університету почали виконання своїх обов'язків, і університетські курси почнуть працювати 15 серпня цього року.

Таким чином, Рада імператорського університету св. Володимира, з дозволу п. попечителя його, цим має честь сповістити найповажніший стан дворянства губерній Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської, як губерній, що входять до складу Білоруського навчального округу: Вітебської, Могильовської, Мінської, Віленської, Гродненської та Білостоцької областей, що урочисте відкриття Університету св. Володимира відбудеться 15 липня ц. р. в день, присвячений пам'яті св. рівноапостольського кн. Володимира... [18, с. 309-310]. (Переклад з російської ).

У 1843 р. царським урядом, за активної підтримки київського генерал - губернатора, на базі Київського університету була організована робота Тимчасової комісії для розбору давніх актів, відома нам, як Археографічна комісія. Її діяльність щодо збереження культурних пам'яток з історії України - Русі важко переоцінити.

Організація збору архівних документів на Волині у 40-50 - і рр. ХІХ ст.

У Волинському державному архіві зберігаються документи, які дають уявлення про те, з якими труднощами доводилося стикатися на місцях у справі організації роботи комісії щодо збереження безцінних документів Південно - Західного краю. За початковим задумом, основна «чорнова» робота зі збору та опису актових книг повинна була здійснюватися силами провінційних чиновників. В Указі сенату від 4 квітня 1851 р., який став предметом розгляду Волинського губернського правління, йшлося про остаточний термін закінчення роботи 1 січня 1852 р. Однак багато актових комісій на місцях до роботи практично не приступили. Як видно з документів Волинського губернського правління, актові комісії були організовані «по Высочайшему повелению» ще у лютому 1843 р. Однак комісії ці, крім Житомирської, з об'єктивних та суб'єктивних причин, не діяли «и только в настоящее время, по случаю воспоследовавшего нового Высочайшего повеления об окончании действий Комиссии непременно к 1 числу января 1852 года, открыты, оныя в нескольких городах, но в Луцке этого даже не предполагалось, потому что здание, в котором хранится, так называемый местными чиновниками, неподвижный архив, во многих местах имея трещины, грозит разрушением и опасностью... Губернское правление ... донесение это Луцкой актовой комиссии ... нашло несоответствующим мерам, принятым к точному исполнению сказанного Высочайшего повеления и даже обнаруживающим членов ея, принявших столь холодно распоряжение правления в беспечности и нерадении к достижению желаемой цели... поставить все это на вид членам Луцкой актовой комиссии» [19, арк. 60-60 об.].

Губернське правління доручило місцевим повітовим стряпчим знайти і залучити до роботи кваліфікованих чиновників з розрахунку: по одному з одного міста, а з повітових судів - по два. Однак, цього виявилося недостатнім для нормальної роботи актових комісій. Головна проблема - брак кваліфікованих фахівців зі знанням мов, на яких були написані давні актові книги. Так, у рапорті Луцької комісії йшлося про те, що «все члены оной комиссии, не зная древних языков: славянского, латинского и польского, решительно не могут читать и понимать писаные на сих языках древним почерком документов, коих большая часть составляет Луцкие акты, и по неимению в уездных присутственных местах и нигде в тамошних местах способных к этому делу людей, при всем усердии членов исполнить Высочайшую Волю, они встречают решительную невозможность, а потому в дополнение к рапорту оной комиссии 6 июля №826, вновь представляет о том Губернскому правлению и просит распоряжения о командировании, согласно предложению уездного стряпчего и других присутственных мест канцелярских чиновников» [20, арк. 61-61 об.].

Окремі аспекти проблеми організації цієї роботи і цікаві подробиці відкриваються у рапорті Володимирської актової комісії до губернського правління, яка доносила про таке: «...Губернское правление, делая в 1843 году распоряжение о учреждении в каждом уезде здешней губернии комиссии для проверки актовых книг, предписало действия этой комиссии открыть со времени прибытия в каждом уезде губернского стряпчего; как же сей последний до сих пор не прибыл, то и комиссия не была открываема и за отсылкою некоторых книг к генерал - губернатору остается ныне к поверке и внесению в опись по предписанному порядку с 1600 года 440 книг, а документов 297 514 их, коих большая часть ... писана на славянском, латинском и польском языках, а некоторые акты вписаны даже немецком и французском, а равно что уездный суд отнесся в городовой магистрат о присылке в комиссию актов того магистрата, коих количество еще неизвестно; между тем в комиссии, находящейся без всяких способов к действию, не имеется никакого помещения ни канцелярии, ни переводчика ни даже необходимых материалов, эта огромность предстоящих занятий становится еще труднее... так как самого документа вынуть нельзя, потому что таковые переплетены в книги, шнурованные и припечатаны Высочайше утвержденною в 1835 году комиссиею...» [21, арк. 64]. Далі йшлося про необхідність командирування в розпорядження комісії «способных писцов» з тамтешніх присутніх місць, без яких успішна робота комісії була неможлива.

Зваживши на всі обставини, Волинське губернське правління 11 травня 1851 р. констатувало, що «в некоторых актовых комиссиях, а особенно Луцкой и Владимирской, из коихв последней действия ныне только открыты, имеется столько актовых книг, подлежащих поверке и составлению описей, что при всех усилия комиссии таковых действий к Высочайше назначенному сроку (до 1 січня1852 року) окончить не представляется возможным» [22, арк. 64].

В продовження цієї історії слід згадати про Указ імператора Миколи І від 2 квітня 1852 р. про заснування у Києві Центрального архіву при Університеті Святого Володимира для давніх актових книг Західних губерній за попередні століття, включно до 1799 р. Аналогічні архіви відкривалися також у Вітебську і Вільно. Цей указ, доволі великий за обсягом (8 сторінок), по суті був інструкцією з організації архівної справи. Відповідно до нього місцевим земським справникам наказувалося збирати в приватних осіб і доставляти до Центрального архіву Гродські земські книги і, так звані, «местские (бывшие в местечках Магдебургії) ... важные в археологическом отношении и составляющие единственные в своём роде материалы для отечественной истории и для дворянских родов...» [23, арк. 2], які залишалися в містечках, де Були ліквідовані ратуші. Зокрема, наголошувалося на тому, щоб чиновники обмежувалися збиранням лише одних оригіналів актових книг. За пунктом 8 указу наказувалося складати описи тим книгам, які продовжують існувати у присутніх місцях, починаючи з 1800 р. Таким чином, видно намагання влади не лише зберегти документи минувшини, а й налагодити порядок зберігання сучасної документації. В умовах гострого дефіциту коштів документ передбачав платні послуги за користування фондами архіву: «На возмещение отпускаемых из Государственного казначейства сумм на устройство и содержание центральных архивов взыскивается с частных лиц за каждую выданную из архивов выпись из актовых книг по 1 руб. 50 коп» [24, арк. 3]. Причому, оригінали актових книг не повинні були видаватися з архівів усім без винятку урядовим установам і особам.

У подальшому засновані в західних губерніях комісії для перевірки актових книг були ліквідовані, а зібрані документи передавалися до Центральних архівів. Волинське губернське правління 14 січня 1852 р. наказало всім комісіям «дабы они тотчас прекратив свои действия и закрыв присутствие обревизованные и необревизованные книги, акты и документы сдали по принадлежности в присутственные места в надлежащем порядке» [25, арк. 3 об.].

За рішенням сенату від 10 квітня 1852 р., всім повітовим судам Волинської губернії, міським магістратам і Олицькій Ратуші наказувалося, щоб на давні актові книги, що зберігалися в них за минулі століття включно до 1796 р., було складено описи у двох примірниках за підписом усіх членів та секретаря. Отже, у середині ХІХ ст. влада зробила важливий крок у справі збереження письмових джерел з історії Південно - Західного краю, які, на жаль, і досі залишаються малодослідженими сучасними істориками.

Ставлення до євреїв. Політика, що її проводив царський уряд щодо євреїв на перших порах, вирізнялася поміркованістю, однак згодом вона набула рис відвертого антисемітизму. Причиною цього стала сукупність економічних, політичних, релігійних обставин, побутових забобонів, ментальних особливостей свідомості населення Російської імперії тощо. Свідченням того, що російська влада формально декларувала рівноправність євреїв з іншими народами, стало, зокрема, «Положення для обревізування євреїв» від 9 серпня 1804 р., в розділі якого, присвяченому організації громадянського устрою євреїв, наголошувалося: «...никто не может иметь права присвоить себе собственность евреев, располагать их трудом, а тем менее укреплять их лично. Никто не может притеснять, ни даже беспокоить их в отправлении веры и в общей гражданской жизни ни словом ни делом, жалобы их и обиды какого бы рода они не были принимаются в присутственных местах и удовлетворяются по всей строгости законов вообще для всех подданных российских установленных» [26, арк. 285]. Поряд із заходами соціального захисту і певним розширенням політичних прав єврейської спільноти, що сприяли подоланню її ізольованості, явно простежувалася лінія на дискримінацію громадян єврейської національності у всіх сферах суспільного життя. Чого вартий, наприклад, указ сенату 1820 р., який наголошував на тому, «чтобы христиане не находились в услугах у евреев» [27, арк. 12-12 об.].

Оскільки Волинська губернія значною мірою була заселена представниками єврейського населення, яке в Російській імперії мало особливий статус, то виникало багато питань, що потребували регламентації їхньої життєдіяльності, а відповідно і спеціальних інституцій, які б опікувалися проблемами єврейських громадян. Про підвищену увагу до євреїв свідчить факт утворення у першій половині ХІХ ст. в структу рі центральних органів влади Російської імперії комітету, на який покладалося завдання «рассмотреть причины неудовлетворительного состояния сего народа в России и изыскать способы к улучшению его положения». В циркулярі Київського, Подільського і Волинського генерал - губернатора від 1 червня 1846 р. за №6 у розділі «Постанови уряду» йшлося про призначення при генерал - губернаторах єврейських інспекторів з числа вчених євреїв, переважно равинів: «...назначить при каждом генерал - губернаторе, где дозволено постоянное проживание евреев, по два инспектора из евреев, с тем, что число это с разрешения г. Министра внутренних дел может быть увеличено до 3» [28, арк. 17].

Першого квітня 1846 р. Київський, Волинський і Подільський генерал - губернатор Д. Г. Бібіков видав наступний циркуляр, в якому містилась постанова уряду «Про заходи щодо влаштування євреїв», яке мало принципове важливе значення для розуміння місця і долі цього народу у тогочасній історії. За висновками комітету, євреї, що перебували у Західному краї імперії, оселялися тут за колишнього польського правління поступово, залежно від того, як їх витісняли з країн Західної Європи. Не отримуючи від польського уряду ні прав громадянства, ні прав на отримання нерухомості, вони через це залишалися в залежності від місцевих господарів і обмежували свою діяльність дрібною торгівлею та шинкарством. Після приєднання вказаного краю до Росії, йшлося далі в документі, російський уряд поширив на євреїв громадянські права на рівні з іншими народами: дозволив їм вступати в торгові міські стани з правом участі у виборах та обрання в члени міського, поліцейського, господарського і судового управлінь; дав їм право на набуття нерухомості; розширив межі їхньої осілості, дозволив їм оселятися у всіх губерніях Новоросійського краю та Малоросії. Автори документа не утрималися від нарікань у бік євреїв щодо способу їх існування «на счет труда других». Однак найбільший інтерес викликають заходи уряду щодо адаптації вказаного народу до суспільства Російської імперії. Так, уряд вважав корисним вилучити євреїв із залежності від єврейських кагалів і підпорядкувати їх до звичайного міського управління. З метою ліквідації відмінностей у зовнішньому вигляді було вирішено з 1 січня 1850 р. заборонити використання національного єврейського одягу. Євреям пропонувалося влаштовуватися у такі стани: 1) в купецькому всіх трьох гільдій; 2) в міщанському, з належною осілістю; 3) в цеховому, з належним посвідченням про знання ремесла; 4) в землеробському, з правом влаштування на власних землях. В останніх двох випадках євреям мала надаватися грошова допомога для облаштування господарства, а також передбачалися такі пільги: а) звільнення на 10 років від сплати всіх податей і грошових повинностей; б) звільнення на 25 років від рекрутських повинностей; в) звільнення від усіх недоплат за попереднім станом. Для влаштування на цих засадах пропонувався термін до першого січня 1850 р. Окремо зауважувалося, що ті особи, які будуть ухилятися від чесної продуктивної праці, «должны по всей справедливости подвергнуться мерам принудительным, как тунеядцы и как тягостные и вредные для общества члены» [29, арк. 11 об.].

Наступного року у циркулярі № 3 від 1 березня 1847 р. була надрукована постанова уряду «О носимых евреями цицисах и ярмолках», в якому йшлося про таке: «Государь император, в разрешение возникающих вопросов о том: следует ли носимые евреями цицисы и ярмолки считать принадлежностью еврейского платья и облачать сбором согласно положениям Комитета об устройстве евреев, в 16 день декабря 1846 года Высочайше повелеть соизволил: цицисы, как не принадлежащие к наружному платью, изъять от всякого сбора, установленного за еврейское платье, а ярмолки обложить» [30, арк. 3]. Обмежувалися й економічні права євреїв. Так, наприклад, відповідно до розпорядження, що надійшло від Волинського губернського правління до Ковельського магістрату у 1855 р., євреям заборонялося займатися продажем горілчаних виробів у закладах, розташованих на відстані двох верст від кордонів міста [31, арк. 93].

Як видно, влада проводила політику емансипації відносно єврейського населення з метою його інтеграції до російського суспільства, використовуючи як засоби заохочення, так і примусу. Проте намагання забезпечити безболісну інкорпорацію цієї національної групи у соціальнонаціональну структуру імперії не вдалося.

Висновки. Таким чином, період 30-х початку 50 - х рр. ХІХ ст. характеризується зусиллями царського уряду, спрямованими на адміністративну та правову уніфікацію західних окраїн Російської імперії, боротьбою з польським культурним впливом; йдуть пошуки оптимальної моделі управління з метою більш щільної інтеграції західних губерній до Російської імперії.



Номер сторінки у виданні: 43

Повернутися до списку новин