Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Домагання та самоставлення як чинник формування життєвих перспектив студентів під час навчання у ВНЗ

Тематика: ПСИХОЛОГІЯ




Людмила Сердюк, кандидат психологічних наук, доцент, директор Інституту соціальних технологій Університету «Україна»

УДК 378

 

В статті розглядаються особливості взає мозв’язку самоставлення, домагань та їх вплив на формування життєвих перспектив майбутніх фахівців.

Ключові слова: самоставлення, домагання, мотивація, життєва перспектива.

 

В статье рассматриваются особенности взаимосвязи, самоотношения, притязаний и их влияние на формирование жизненных перспектив будущих специалистов.

Ключевые слова: самоотношения, притязания, мотивация, жизненная перспектива.

 

In article are considered particularities intercoupling, self attitude, claims that their influence upon shaping the life prospects future specialist.

Key words: self attitude, claims,motivation, life prospect

 

Вивчення проблем життєвого шляху особистості вказують на те, що найважливішою умовою розвитку і самореалізації особистості є її життєва перспектива як образ бажаного та усвідомлюваного як можливого майбутнього життя. На думку, зокрема, К. О. Абульханової – Славської, така перспектива дає людині можливість організовувати власне життя, планувати та реалізувати його. На думку Б. Ананьєва, саме в суб’єктивній картині життєвого шляху віддзеркалюються етапи соціального та індивідуального розвитку особистості. Як зазначає О. О. Кроник, специфічною рисою детермінації людського життя є те, що разом з обумовленістю наступних подій минулими (тобто, детермінація минулим) існує також і детермінація майбутнім, тобто цілями і передбачуваними результатами життєдіяльності. Тому закономірно припустити, що реалізація особистісного потенціалу можлива лише за умови її адекватного самоставлення, домагань та життєвої перспективи людини.

Професійне майбутнє, яке людина уявляє як потенційно можливе, виконує функції суб’єктивної регуляції і впливає на життєві вибори, вчинки та діяльність людини, на вектор її особистісного та професійного розвитку.

Поняття «життєві домагання» є відносно новим у науковому аналізі. Дослідження психологічних аспектів домагань особистості було розпочато К. Левіним та Ф. Хоппе. Зокрема, К. Левін ввів поняття «рівень домагань» для позначення прагнення особистості до мети такої складності, яка, на її погляд, відповідає її здібностям. За Левіним, успіх у діяльності людини залежить не стільки від реальної складності роботи, скільки від її оцінки власних можливостей щодо розв’язання проблеми. Причому вибір ступеня складності завдання визначається попереднім досвідом, а переживання успіхів і невдач — ставленням людини до мети.

На думку К. О. Абульханової – Славської, саме домагання виявляють єдність прагнень особистості та її вимог до того способу, яким вони мають бути задоволені. Домагання включають не тільки предметну, але й ціннісну особливість зв’язку особистості з дійсністю, вони є аспектом самовиявлення. Саме домагання спонукають її до здійснення діяльності, що відповідає цим домаганням, та формування життєвої перспективи.

К. О. Абульханова – Славська пропонує розрізняти життєву, психологічну та особистісну перспективи як відмінні одне від одного явища. Причому психологічну перспективу вона розуміє як здатність людини свідомо в когнітивному плані передбачати майбутнє, прогнозувати його, уявляти себе в цьому майбутньому, і ця здатність залежить від типу особистості. Так, у одних людей уявлення про майбутнє пов’язані за своїм характером з професійним вибором, у інших — з домаганнями у сфері особистісного життя (друзі, кохання, сім’я). Ці відмінності в різновиді перспектив зумовлені прагненням молодих людей до реалізації себе у тих сферах життя, що найбільшою мірою відповідають їх ціннісним орієнтаціям. Особистісна перспектива відображає рівень зрілості особистості, потенціал розвитку, здатність до організації часу власного життя. Життєва перспектива включає всю сукупність обставин та умов життя, що сприяють оптимальному особистісному просуванню, саморозвитку, самоактуалізації [13].

Аналіз значної кількості досліджень показав, що проблема життєвих домагань особистості досить активно розглядається як механізм самоздійснення, саморозгортання, самореалізації особистості (К. О. Абульханова – Славською, Т. М. Березіною, С. Я. Карпіловською, Л. А. Лєпіховою, Т. М. Титаренко та ін.). Зокрема, К. О. Абульханова – Славська та Т. М. Березіна поняття «життєві домагання» розуміють як передбачення очікуваного задоволення, але не локальне, ситуативне задоволення, а саме загальна задоволеність життям «як узагальнене почуття його достеменності».

Також досить важливим показником психологічного благополуччя людини є її ставлення до себе. Самоставлення є традиційною науковою проблемою в психології і не зникає з поля зору дослідників з часів У. Джеймса.

Активне усвідомлення власного потенціалу, життєвих планів, цілей, цінностей, яке припадає на юнацький вік, вік відповідального життєвого самовизначення особистості є предметом численних досліджень (Л. І. Божович, Є. І. Головаха, І. С. Кон, Г. С. Костюк, О. М. Леонтьєв, С. Д. Максименко, Т. М. Титаренко та ін.). Накопичені значні теоретичні і експериментальні дані з проблеми самоставлення як об’єкта психологічного аналізу.

До категорій, що найчастіше вживаються, розкривають суть ставлення людини до себе, традиційно належать чотири: «загальна» або «глобальна самооцінка», «самоповага», «самоставлення» і «емоційно – ціннісне ставлення до себе». Можна зустріти також у літературі такі поняття, як узагальнена самооцінка, самоповага, самоухвалення, самовпевненість, відчуття власної гідності, самозадоволення, аутосимпатія, самоцінність та ін. Їх зміст розкривається за допомогою таких психологічних категорій, як «установка» (Д. М. Узнадзе), «особистісний сенс» (О. М. Леонтьєв), «ставлення» (В. М. Мясіщев), «аттітюд» (M. Rosenberg, R. Wylie), «соціальна установка» (І. С. Кон, Н. І. Сарджвеладзе), «відчуття» (С. Л. Рубінштейн).

Найбільш усталеним у психології є термін «глобальна самооцінка». У ряді джерел цей термін принципово розбіжний з терміном «самопізнання». Так, західні психологи в самопізнанні традиційно виявляють причину і сенс власної поведінки людини, її взаємини з іншими людьми, тоді як самооцінка підкреслює позитивний або негативний модуси сприйняття себе, своїх можливостей, якостей, місця серед інших людей. У вітчизняній психології під глобальною самооцінкою переважно розуміють особливе афективне утворення, яке є результатом інтеграції самопізнання і емоційно – ціннісного самоставлення або загальне відчуття «за» чи «проти» себе як сукупність позитивних і негативних моментів самоставлення. Необхідно зазначити, що у вітчизняній психології поняття єдиної, цілісної самооцінки не одержало свого розвитку: більшість досліджень присвячена вивченню часткової самооцінки, яка, будучи чинником саморегуляції людини, не дозволяє судити про суть ставлення людини до себе.

У процесі формування глобальної самооцінки виявляють такі механізми дії як проекція усвідомлюваних якостей на внутрішній еталон; думка людини про самого себе, в тій мірі, в якій певні аспекти його «Я» відповідають бажаним властивостям; співвідношення реального «Я» з ідеальним; віддзеркалення суб’єктом інформації про себе з погляду певної системи цінностей; особиста думка про власну цінність, що відображає суб’єктивну значущість «Я»; оцінка своїх характеристик, що сприяють або перешкоджають самореалізації; оцінка реалізації власного «Я»; своєї успішності.

Аналіз психологічних механізмів формування глобальної самооцінки дозволяє, услід за І. С. Коном, стверджувати, що в її підставі виявляються такі процеси, як засвоєння суб’єктом зовнішніх оцінок (це може бути і безпосереднє віддзеркалення чужих оцінок, і орієнтація на того, хто генералізує іншого), соціальне порівняння за ознаками «краще — гірше» або «схожий — несхожий» і самоатрибуція, коли людина формує ставлення до себе та свої внутрішні стани, спостерігаючи і оцінюючи свою поведінку в різних ситуаціях. Традиційно глобальна самооцінка розглядається як похідна від її приватних самооцінок. Виділяють три підходи  в опису механізмів формування глобальної самооцінки з приватних самооцінок: глобальна самооцінка як конгломерат приватних самооцінок, які пов’язані з різними аспектами Я – концепції; як інтегральна самооцінка приватних аспектів, зважених за їх суб’єктивною значущістю; як ієрархічна структура, що включає приватні самооцінки, інтегровані за сферами особистих проявів і в комплексі складових узагальненого «Я», що міститься вгорі ієрархії.

У психології самосвідомості помітні розбіжності щодо змісту глобальної самооцінки. Вона розглядається як переживання, стійке відчуття, пронизуюче «образ Я»; як стійке відчуття власного «Я», що містить ряд специфічних модальностей, які розрізняються як за емоційним тоном переживання, так і за семантичним змістом, як система переживань, включених до процесу самосвідомості, що відображає внутрішні цінності особи, прийняті нею відносно самої себе, як афект на себе, пов’язаний з мірою задоволеності своїми діями, результатом реалізації намічених цілей, як відчуття самовдоволення – незадоволеності собою, як відчуття власної гідності, як аффективно – моторний еквівалент, що зливається із загальним вітальним фоном організму, як емоційно забарвлений стан особи, відчуття власної цінності тощо.

Самоставлення як смислове утворення має для суб’єкта непорушну значущість. Всяка його зміна зв’язана з внутрішньоособистісними конфліктами, супроводжується переживанням загрози руйнування самоідентичності. Тому воно активно захищається, підтримується суб’єктом. На базову потребу захисту афективного компонента самосвідомості вказує практично кожен його дослідник. Здійснений у середині XX століття перегляд теорії психологічних захистів показав, що описані З. Фрейдом захисти розкривають базові механізми збереження позитивного ставлення особи до себе, її відчуття власної гідності.

Захист самоставлення найчастіше супроводжується такими процесами, які спотворюють сприйняття суб’єктом власного досвіду, знаходять свій дозвіл в афектах неадекватності, адиктивній або асоціальній поведінці. Разом з тим, це охороняє від саморуйнування, втрати самоідентичності. Дослідження психологічної природи захисту самоставлення, виявлення чинників, які обумовлюють її стиль, виявлення особистих ресурсів, що дозволяють подолати захисні способи поведінки, збудувати зріле ставлення людини до себе, є необхідною умовою дослідження закономірностей становлення зрілої особистості.

Потреба в позитивному ставленні до себе як джерело захисту «Я» є предметом вивчення не тільки окремих дослідників, вона виявляє своє органічне місце в теоретичних концепціях більшості психологічних шкіл.

Конкуруючими теоріями пояснення психологічної природи захисту самоставлення є теорія самопостійності і теорія самозвеличення [4]. Центральним пояснювальним поняттям першого напряму є мотив самоповаги або мотив звеличення «Я», другого — потреба в постійному, стійкому самоставленні або мотив верифікації. В основу першого мотиву покладено уявлення про універсальне прагнення людини до високої самооцінки, в основу другого — прагнення до «самопідтвердження» або «самототожності».

Домінуючим у сучасній психології є уявлення про те, що людина активно прагне підтримати позитивне самоставлення. Найяскравіше така позиція представлена в роботах І. С. Кона. Самоповага, з цього погляду, має безпосередній зв’язок з мотиваційною сферою особистості. Мотив самоповаги як найстійкіший і сильніший мотив — це потреба максимізувати позитивні переживання і мінімізувати негативні установки відносно до себе.

Людина не завжди прагне зберегти позитивне ставлення до себе, в літературі описані факти, коли людина наполегливо відстоює негативний «образ Я», не прагне змінювати цей образ навіть у разі позитивних зовнішніх оцінок. Тоді, у разі успіху, вона активно захищає наявну самоповагу, покладаючи відповідальність на везіння, а при невдачі — на відсутність у себе здібностей. Так, К. Роджерс пише, що існують люди, які прагнуть зберегти негативнее самоставлення і підтримати свою нікчемність, навіть усупереч реальним успіхам. Найорганічніше таке пояснення представлене в концепції когнітивного дисонансу. У психологічній літературі описаний особливий мотиваційний механізм захисту ставлення до себе, коли люди прагнуть зберегти наявну самоповагу навіть тоді, коли їм властивий яскраво виражений негативний тон. У підставі даного механізму найчастіше виявляється потреба людини в стабільності.

Самоставленню кожної людини властива індивідуальна специфіка, яка виявляє себе у тому числі і в стилі його захисту. Найдетальніше поняття «стиль захисту самоставлення» описано О. Т. Соколовою, яка визначає його як відносно постійну й індивідуально обкреслену у кожної людини систему внутрішніх і зовнішніх «психотехнічних» дій, націлених на «зняття» конфлікту у сфері самосвідомості так, щоб забезпечити збереження (часткове або повне) позитивної установки на адресу «Я» [9].

Можна виділити три аспекти захисту самоставлення особи: на рівні аутокомунікації, організацій структурних компонентів і спрямованості соціальної активності. Реалізовуючи захисну функцію самоставлення, внутрішній діалог має складну структуру, в підставі якого лежать три найбільш істотні характеристики: «домінування – підпорядкування», «критика – захист» і «дружність – ворожість».

Необхідно зазначити, що виділення мікроі макроструктурного рівнів аналізу самоставлення здійснюється на підставі розрізнення в останньому процесуального і результуючого аспектів. Мікроструктурний аналіз процесуального аспекту самоставлення суб’єкта при цьому звернений до внутрішнього діалогу, а макроструктурний аналіз — до вивчення ставлення до себе як результату осмислення себе як суб’єкта тих чи інших життєвих відносин. Нарешті, захист самоставлення найтіснішим чином пов’язаний із характером взаємодії його структурних компонентів. Захисні можливості ставлення особи до себе закладені вже в його власній будові.

Дане дослідження проводилося в інтегрованих студентських групах Університету «Україна», де навчаються здорові студенти та студенти з інвалідністю за методикою «Незавершені речення» (Сакс, Леві) та опитувальник самоставлення (Столін – Пантелєєв). Вибірку склали 54 особи.

Виявлено, що в середньому з вибірки найбільше переважають внутрішньоособистісні конфлікти з таких показників, як нереалізовані можливості 1,3±0,16; 1,15±0,09, ставлення до батьків 1,3±0,18, ставлення до себе 1,03±0,19, страхи і побоювання 1,45±0,12, сексуальні відносини 1,0±0,15, почуття провини 1,55±0,15.

У самоставленні прослідкувується тенденція до заниження самоставлення за шкалами «Очікуване ставлення від інших», «Саморозуміння» та «Ставлення інших».

Кореляційний аналіз на значному рівні (p < 0,05, р < 0,01) показав взаємозв’язок між внутрішньоособистісними конфліктами та самоставленням. Глобальне самоставлення має високий зворотний кореляційний звязок зі ставленням до майбутнього (–,90), до одногрупників (–,68). Самоповага корелює зі ставленням до майбутнього (–,76), до вищестоящих осіб (–,64), до одногрупників (–,67). Аутосимпатія корелює із ставленням до одногрупників (–,74), почуттям провини (–,76). Самоінтерес корелює зі ставленням до майбутнього (–,81), до одногрупників (–,65). Самоприйняття — зі ставленням до майбутнього (–,89), сексуальними взаєминами (–,80), ставленням до матері (–,82). Самопослідовність корелює зі ставленням до осіб протилежної статі (–,62). Самозвинувачення — зі ставленням до себе (–,82), зі ставленням до підлеглих (–,63), до вищестоячих осіб (–,62), до минулого (–,70), до сімї (–,63), з почуттям провини (–,86). Самоінтерес корелює зі ставленням до майбутнього (–,92), до одногрупників (–,92). Саморозуміння — зі ставленням до батька (–,65), до майбутнього (–,71), до сімї (–,76), до одногрупників (–,76).

Отже, на самоставлення найбільший вплив має ставлення до майбутнього та до одногрупників, що характерно для цього вікового періоду. Враховуючи, що самоставлення у взаємозв’язку з особистісними домаганнями, планами стосовно свого майбутнього є специфічним механізмом випереджальної регуляції життєдіяльності, має мотиваційний ефект і виступає орієнтирами для змін у житті, такі утворення повинні бути постійним предметом корекційної роботи, програм психологічного супроводу навчання студентів.

Неадекватне самоставлення та життєві домагання перешкоджають розвитку особистісного потенціалу, соціально – психологічному розвиткові людини, закріплюють невпевненість, знижену самооцінку, провокують появу комплексів неповноцінності, негативних рис характеру (агресивності, заздрості, нещирості) або відмову від життєвих перспектив, що підкреслює важливість узгодження своїх можливостей з наявними бажаннями та умовами, оскільки органічна взаємопов’язаність часового та смислового вимірів образу «Я» та свого майбутнього, що є складовою уявлень особистості про світ та себе в цьому світі, виступає необхідною передумовою становлення узгодженої життєвої перспективи.

Виходячи з прийнятних у вітчизняній психології позицій до вивчення життєвих перспектив, пов’язаних з розвитком суб’єкта та становленням його особистості, де вирішальним фактором перетворення свого життя є активність та творчість особистості, наявність та розвиненість життєвої стратегії є важливим показником того, наскільки людина є суб’єктом свого життя [13, 14]. А згідно з теорією постановки цілей Локка, яка описує вплив свідомо поставлених людиною цілей на процес та результат її діяльності, цілі, яких намагається досягти людина, спрямовують та мотивують зусилля для їх реалізації. Таким чином, зміст психологічного майбутнього людини виявляє вплив на її активність у теперішньому, а формування життєвої перспективи є проекцією її мотиваційно – ціннісної сфери. Як складне утворення узгоджена життєва перспектива визначається усталеністю уявлень про майбутнє, засвідчує здатність особистості до ефективної самореалізації власного Я.



Номер сторінки у виданні: 220

Повернутися до списку новин