Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Сільськогосподарська освіта в Україні: історія становлення і сучасність





                Володимир Онопрієнко, кандидат педагогічних наук, доцент Сумського національного аграрного університету

УДК 378.4.63

 

Аналізуються витоки та основні етапи розвитку сільськогосподарської освіти в Україні, її головні суперечності, досягнення та перспективи розвитку.

Ключові поняття: людина, освіта, сільське господарство, культура, виховання, праця, екологія.

 

Анализируются истоки и основные этапы развития сельскохозяйственного образования в Украине, ее главные противоречия, достижения и перспективы развития.

Ключевые слова: человек, образование, сельское хозяйство, культура, воспитание, труд, экология.

 

Summary: the author analyses the sources and main stages of development of agricultural education in Ukraine the same as its main controversies, and achievements, and the perspectives of development.

Key words: person, education, agriculture, culture, upbringing, work, ecology.

 

Сільськогосподарська освіта в Україні формувалася тривалий час і має власну історію розвитку. Хоча спочатку доцільніше сказати «сільськогосподарська освіта на території України», адже на нашу державу поширювалася влада сусідніх держав, таких, як Російська імперія, Польща, Угорщина та інші.

У Російській імперії ще до появи сільсько - господарських центральних органів імперії правлячі монархи підписували закони про створення перших сільськогосподарських шкіл. І якщо перші закони, що регламентували діяльність держави в галузі сільського господарства, належать до правління Петра І і Катерини ІІ, то видання законодавчих актів, пов'язаних з уведенням сільськогосподарської освіти, належить до правління Павла І. Його розпорядженням у 1797 р. поблизу м. Павловська була заснована перша урядова сільськогосподарська школа. Однак, через невизначеність завдань, поставлених перед навчальним закладом, а також через різницю у попередній освіті учнів, що мало величезне значення для побудови навчальних програм, школа у 1803 р. була закрита [6].

Після першого невдалого досвіду наступний крок в організації сільськогосподарського освіти належить першим сільськогосподарським товариствам: Імператорському вільному економічному (ІВЕТ) (1765) та Імператорському московському сільського господарства (1819). Завдяки їх ініціативі в 20 - х рр. ХІХ ст. були відкриті Московська (1822) і Санкт - Петербурзька (1825) землеробські школи. Школа, заснована Московським товариством, була перетворена у перше російське сільськогосподарське училище, яке проіснувало до 1917 року. Санкт - Петербурзька спроба Вільного економічного товариства виявилася менш вдалою - у 1844 р. школа була закрита. Після першої невдачі товариство відкрило сільськогосподарський навчальний заклад на півдні. Так, завдяки ініціативі ІВЕТ у 1854 р. Було відкрито перше сільськогосподарське училище на українських територіях поблизу м. Харкова. Як бачимо, на початку ХІХ ст. мали місце поодинокі спроби створення сільськогосподарських навчальних закладів. Але їх відкривали безсистемно, їх кількість була дуже незначною, термін існування - нетривалим. Вищі навчальні заклади, які створювалися в сільськогосподарських регіонах, ставали науковоосвітніми центрами, які мали сприяти розвитку головних регіональних виробництв, зумовлених місцевими природно - економічними умовами. Для губерній Київського шкільного округу головною економічною галуззю було сільське господарство та переробка його продукції. Закономірно, що створений у землеробському регіональному центрі - Києві - Університет святого Володимира впродовж ХІХ ст. був науковим сільськогосподарським центром, де, крім підготовки кадрів, була зосереджена практично вся аграрна наука регіону.

Кафедра сільського господарства існувала в університеті св. Володимира з моменту навчально - наукової діяльності закладу - з 1834 р., що свідчить про введення Статутом 1835 р. до освітніх програм університетів Російської імперії сільськогосподарських дисциплін, тому науково - освітню діяльність сільськогосподарської кафедри Університету святого Володимира варто розглядати як приклад аналогічної роботи інших університетів, що були розташовані на теренах України (Харківського та Одеського), а також як характерну особливість розвитку аграрної науки і дослідної справи в Україні до 1917 року.

Виділяють чотири періоди науково - освітньої діяльності сільськогосподарської кафедри Університету святого Володимира: І - 1834-1846 рр. - період становлення кафедри; ІІ - 1846 - 1878 рр. - період розгортання роботи; ІІІ - 1878 - 1885 рр. - період тимчасового призупинення наукової роботи; IV - 1885 - 1917 рр. - період поглиблення наукової діяльності та спроби розширення кафедри за рахунок поглибленої спеціалізації.

Назва кафедри, обсяг і зміст сільськогосподарських предметів змінювалися відповідно до штатних розкладів, які затверджувалися статутами російських університетів. У І і ІІ періоди діяльності кафедри переважно викладали короткий енциклопедичний курс із різних галузей сільського господарства, упродовж IV періоду викладання на кафедрі змінювалося, що було пов'язано зі спробою введення окремої спеціалізації «Агрономія» [3].

На думку О. О. Костенко, «з позиції національного самовизнання в умовах незалежності України при підготовці та виданні на державному рівні енциклопедичних довідкових видань до них обов'язково слід включати імена професорів Університету св. Володимира: С. М. Ходецького, С. М. Богданова, А. В. Країнського, В. В. Колкунова, що зробили значний особистий внесок у становлення вітчизняної сільськогосподарської дослідної справи. Для більш повного розкриття значення науково - педагогічної спадщини в розвитку вітчизняної освіти та науки Київському національному університету імені Тараса Шевченка доцільно видати спеціальну монографію, яка б розкривала шляхи становлення агрономічної освіти та науки в Університеті святого Володимира [3, с. 186 - 210].

Значний крок у поширенні шкільної сільськогосподарської освіти був зроблений під впливом висновків роботи «Комісії з удосконалення землеробства в імперії», створеної у 1833 р. з ініціативи президента ІВЕТ Н.С. Мордвіна. Діяльність комісії сприяла розробці цілої низки питань, що привели до прийняття систематичних заходів із розповсюдження сільськогосподарських знань. До цього часу належить і утворення кафедр сільського господарства при вищих навчальних закладах Міністерства народної освіти - університетах і ліцеях, що було закріплено університетськимстатутом 1835 року. За пропозицією комісії, Московське товариство і ІВЕТ одержали від уряду значні кошти на організацію та утримання своїх сільськогосподарських навчальних закладів. Крім того, було прийняте рішення про відкриття ще двох фахових навчальних закладів: у м. Горках (Могильовської губ.) та у м. Юр'єві [6].

Систематичні заходи з поширення сільськогосподарської освіти було запроваджено Департаментом землеробства, який діяв як підрозділ Міністерства державних маєтностей (1837). У 1837 р. були прийняті перші законодавчі акти, що стосувалися сільськогосподарської освіти: «Положення про землеробські училища» і «Статут для землеробських училищ». Надалі було прийнято рішення про заснування в м. Горках землеробської школи (1840) і створення в імперії мережі зразково - освітніх ферм. Наказ про створення навчальних ферм було підписано у 1841 р.

Необхідно зауважити, що до другої половини ХІХ ст. розвиток мережі фахових освітніх закладів у Росії залишався дуже низьким і не відповідав нагальним потребам часу. Про незадовільну роботу уряду в цьому напряму свідчать слова відомого педагога - аграрія І. А. Стебута, сказані ним у 1867 р.: «Росія дотепер підтримувала свої сільськогосподарські школи більш з бажання не відставати від інших країн, ніж із загальної свідомості їх необхідності для сільськогосподарської справи» [6].

Переважна більшість українських земель входила до складу Російської імперії. Відповідно історія виникнення сільськогосподарських навчальних закладів в Україні тісно пов'язана з розвитком аграрної освіти в Росії. На сучасних українських територіях на початку XIX ст. вищі заклади загальної освіти були створені спочатку в Харкові, потім у Києві, Одесі та Катеринославі, де на відповідних кафедрах розвивалась

і сільськогосподарська наука. І тільки у 1898 р. був відкритий Київський політехнічний інститут зі спеціальним сільськогосподарським відділенням, де готували фахівців аграрної справи. У 1914 р. до Харкова був переведений Ново - Олександрійський сільськогосподарський інститут. Середній рівень сільськогосподарської освіти був представлений Харківським (1855), а потім Уманським (1859), Херсонським (1888) землеробськимиучилищами Міністерства державних маєтностей 6.

У 1930 - тих роках відбулася уніфікація сільськогосподарської освіти УРСР з усім СРСР, підвищено її рівень і збільшено кількість шкіл.

За не цілком точною статистикою кількість сільськогосподарських інститутів зросла із 7 у 1928 р. до 20 у 1938 р.; відповідно сільськогосподарських технікумів: 20 і 123 (для УРСР у межах 1938 р.).

Після занепаду в 1941-1945 роках сільськогосподарську освіту відновлено і згодом поширено та змінено її профіль (уніфікований у всьому СРСР). За 1960-1972 роки в Україні зросла кількість випускників вищих сільськогосподарських шкіл із 6 100 до 10 800, середніх - із 18 900 до 30 800. Одночасно збільшилася кількість фахівців, зайнятих у сільському господарстві: із середньою кваліфікацією з 105600 у 1964 до 196500 у 1973 р., з вищою - із 32 000 до 73 100.

В УРСР діяли такі високі сільськогосподарські школи: Українська сільськогосподарська Академія в Києві, сільськогосподарські інститути: Білоцерківський, Луганський, Дніпропетровський, Житомирський, Кам'янець - Подільський, Кримський, Львівський, Одеський, Полтавський, Уманський, Харківський, Херсонський; зооветеринарні інститути: Львівський, Харківський; інститути механізації й електрифікації сільського господарства: Київський, Харківський. Близько половини студентів навчається без відриву від виробництва - на вечірніх і заочних відділеннях. Термін навчання від 4,5 до 5 pоків (для заочників - 6). Сільськогосподарські вузи вели також науково - дослідну роботу та публікували праці.

Сільськогосподарське господарство на українських землях, які входили до складу АвстроУгорщини, була слабо розвинена. Єдиною високою школою була Академія Рільнича в Дублянах з польською мовою викладання. Середня рільнича школа в Кіцмані на Буковині (дир. Є. Жуковський) була тривалий час єдиною середньою сільськогосподарською школою з українською мовою навчання. Серед нечисленних нижчих шкіл треба згадати садівничо - городничу школу в Заліщиках та школи, що їх організували українські товариства: «Просвіта» в Миловані (Товмацького повіту) і в Угерцях Винявських (Рудківського повіту), «Маслосоюз» - молочарську школу в Стрию; у цих школах працювали кількамісячні курси.

У 1920 - 30 - их pp. стан сільськогосподарської освіти на українських землях під Польщею був низький. У 1939 р. існувало: 1 вища, 2 ліцеї, 1 середня, 27 нижчих сільськогосподарських шкіл: у тому числі 4 з українською мовою навчання.

На Буковині під румунською окупацією сільськогосподарська освіта занепала і зазнала цілковитої румунізації. Натомість вона розвинулася, хоч недостатньо, на Закарпатті; у Сваляві була приватна трирічна середня пасічницька школа Л. Гуменюка.

На українських землях, які входили до складу Австро - Угорщини, в цілому проявлялися тенденції, що були притаманні Західній Європі. Вищу сільськогосподарську освіту можна було отримати на аграрному факультеті Краківського університету та в Аграрній академії у Дублянах поблизу Львова. У 1801 р. у Львівському університеті була заснована кафедра сільського господарства. Середній рівень був представлений сільськогосподарською школою, що була розташована біля Кракова у Черняхові [5, с. 57].

Вищенаведені факти показують, що на території України, як і в країнах Європи, становлення закладів сільськогосподарської освіти належить до першої половини ХІХ ст. Систематичні заходи зі створення спеціальних сільськогосподарських навчальних закладів стали впроваджуватися тільки з часу заснування Міністерства державних маєтностей (1837 р.).

Варто вказати, що в Російській імперії впродовж ХІХ - початку ХХ ст. створювалася єдина розгалужена багаторівнева система професійної освіти, яка регулювалася законодавчо. Заклади фахової освіти, що розташовувалися на українських територіях, були складовими загально - державної системи двох імперій, до складу яких вони входили. Все це мало свій негативний відбиток у справі навчання.

В історії розвитку сільськогосподарської освіти сучасної України особливий інтерес викликає саме друга половина ХІХ - поч. ХХ ст. У цей період вітчизняною сільськогосподарською освітою було досягнуто значних успіхів, накопичено цінний досвід, що тривалий час не досліджували, а тому й недооцінювали [6].

Згідно з «Тимчасовим положенням про професійно - технічні школи» від 16 червня 1922 року, прийнятим Наркомосом УРСР, професійні школи, в тому числі і сільськогосподарські, повинні були приймати всіх підлітків від 15 до 17 років, незалежно від їхнього освітнього рівня. Це призводило до того, що молодь країни могла отримувати подальшу освіту, мала можливість вступати до вищого навчального закладу, навіть якщо не вчилася у базовій семирічній трудовій школі.

Такі заходи мали також і негативні наслідки, оскільки часто учні сільськогосподарських професійних шкіл не мали базових знань семирічної школи, не могли ефективно навчатися у професійній школі, були тільки «фіктивними» учнями.

За даними на 1 листопада 1929 р., у 506 професійних школах усіх профілів, які подали відомості, вибуло та відраховано за 1928-1929 навчальний рік 10832 учні, у тому числі виключено зі складу учнів - 1454 за неуспішність. Виходячи з того, що загальна кількість молоді, що навчалася у школах, становила 59794 особи, не складно підрахувати, що відсоток відрахованих з професійних шкіл сягнув 18,1 % від загальної кількості учнів 10.

При цьому великою проблемою шкіл було те, що нерідко батьки забороняли дітям вчитися у професійній школі, вважаючи її непотрібною. Переважна більшість селян вважала, що дитині достатньо буде вміти читати, писати та рахувати, а практичні знання із сільського господарства вона отримає безпосередньо при веденні власного господарства. На початку 20 - х рр. XX ст. лише близько трьох відсотків сільських підлітків отримували освіту в обсязі семи років, не кажучи вже про професійну школу [4, с. 159].

Із середини 20 - х рр. XX ст. завдяки роботі народного комісаріату освіти УСРР, представників комсомолу ситуація в цій сфері поступово покращується. На 1 грудня 1925 року в УРСР вже налічувалося 172 сільськогосподарські професійні школи. Надалі мережа шкіл значно розширювалася: у 1927 р. діяло вже 230 шкіл, у 1928 р. - 240 шкіл, а у 1929 р. - 250 шкіл сільськогосподарського профілю [7, с. 711].

Професійні школи сільськогосподарського спрямування в Україні на кінець 20 - х рр. XX ст. мали найбільшу кількість учнів серед усіх інших професійних шкіл. Якщо порівнювати цифри, то у 1929 р. в сільськогосподарських професійних школах УСРР налічувалося 26608 учнів, у індустріально - технічних - 26160, у соціальноекономічних - 9332, у медичних - 6218, у мистецьких - 5344, у промислових - 9446, у будівельних - 2753 та у транспортних - 2250. За національним складом ці навчальні заклади можна назвати найбільш українськими серед усіх інших шкіл. Серед учнів сільськогосподарських професійних шкіл українців було 82,6 %, росіян - 6,2 %, євреїв - 6%, поляків - 2 %, німців - 1,3 %, білорусів - 0,1 %, молдаван - 0,2 %, болгар - 0,4 %, греків - 1,1 %, інших національностей - 0,1 %. Для порівняння можна сказати, що в індустріально - технічних школах УРСР українців було лише 56, 4 % [7, с.715].

Під час початкового періоду впровадження нової економічної політики (НЕП) в Україні Головний комітет із професійної та спеціально - наукової освіти УРСР (Укрголовпрофос) мав певні непорозуміння з державними органами влади на місцях та губернськими відділами професійної освіти (губпрофосами) з питання сільськогосподарських професійних шкіл.

Згідно з резолюцією Всеукраїнської земельної наради, професійні школи сільськогосподарського спрямування повинні були переходити у підпорядкування земельних органів. Але відділ з питань сільськогосподарської освіти Укрголовпрофосу заперечував це, спираючись на те, що обов'язковим для виконання є лише Декрети Ради народних комісарів (Раднаркому) РРФСР, підтверджені Раднаркомом УРСР. Рішення різноманітних зборів та нарад не повинні були виконуватися без видання відповідних законодавчих актів виконавчої влади республіки.

Керівники комітету з професійної освіти вимагали не допускати передачі шкіл без відома та вказівок Укрголовпрофосу. Якщо ж це вже сталося, пропонувалося негайно повернути сільськогосподарські професійні школи у підпорядкування губпрофосів та негайно доповісти, які школи, з яких міркувань та з чиєї ініціативи були передані у відання земельних органів 10. Виходячи із завдань народногосподарського будівництва в системі професійної освіти сільськогосподарського профілю, для професійних шкіл виділяли такі напрями: агрономічний, садово - городній, лісівницький, зоотехнічний, меліоративний, землевпорядний. Відповідно до профілю професійної школи, створювалися особливі навчальні програми для кожного типу шкіл, які затверджувалися губпрофосами та Укрголовпрофосом.

Зважаючи на особливості розвитку народного господарства та нові тенденції у професійній освіті, згідно з наказами Народного комісаріату освіти УРСР, у сільськогосподарських професійних школах відбувалася докорінна зміна методів роботи, школи звільнялися від гуманітарних дисциплін, переходили до виробничих основ навчання. Зокрема, у циркулярі наркомосу УРСР губернським відділам професійної освіти зазначалося, що всі сили шкільних колективів повинні бути використані у справі ведення господарства, для чого пропонувалося скоротити час весняного триместру навчання.

Керівництво Наркомату освіти УСРР у період з 1921 по 1929 рік велику увагу приділяло тому, щоб усі учні професійних шкіл отримували практичні знання повною мірою, працюючи на заводах, фабриках, у радгоспах та на дослідних станціях. Це була генеральна лінія українських освітян, вони вважали, що жодна молода людина не зможе стати кваліфікованим фахівцем, якщо не попрацює у реальному господарстві - за верстатом чи у полі 10.

У доповіді одного із керівників професійної освіти УРСР М. Н. Петришина зазначалося, що, враховуючи ті обставини, в яких працює школа професійної освіти, необхідно відкомандировувати всіх учнів сільськогосподарських шкіл для практичних робіт на увесь літній триместр у радгоспи, кооперативні виробництва, земельні органи, а також на дослідні станції.

Слід зазначити, що стосовно питання професіоналізації школи керівники української освіти, такі, як Я. П. Ряппо та Г. Ф. Гринько, мали часті дискусії та суперечки з керівництвом Наркомату освіти РРФСР. Дуже гостро позицію освітян УРСР критикував нарком освіти РРФСР А. В. Луначарський. Він вважав, що створення в Україні професійної школи не дало жодних позитивних результатів, оскільки в цих навчальних закладах не існувало гарного обладнання, не икладачів, а знання, які там давалися, не відповідали стандартам радянськоївистачало в освіти. [2, с. 220]. Не можна казати про те, що зауваження А. В. Луначарського були несправедливими. Дійсно, професійні школи УРСР, у тому числі і сільськогосподарські, мали багато проблем, хоча ці школи були краще забезпеченими, наприклад, приміщеннями, ніж трудові семирічні школи. Для сільськогосподарських шкіл влада дозволяла використовувати будівлі в колишніх панських маєтках.

Але все ж таки існували великі проблеми зі спеціальним устаткуванням у навчальних закладах. За даними на 15 грудня 1927 року, із 230 професійних сільськогосподарських шкіл відомості про кількість лабораторій та спеціальних кабінетів подали 35 навчальних закладів. Та і з них лабораторія молочарства існувала лише в одній школі [7, с.713]. До сільськогосподарських шкіл приймалися лише ті підлітки, котрі працювали у сільському господарстві. В Україні було два типи професійних шкіл сільськогосподарського профілю: професійні школи «нормального» типу й професійні школи «інтегрального» типу. В основу такого поділу було покладено специфічні риси в організації навчально - виховного процесу в цих закладах.Вони зумовлювалися специфікою сільськогосподарського виробництва і різною цільовою установкою школи: професійним навчанням молоді чи підготовкою культурного селянина. Як зазначав заступник народного комісара освіти УРСР Я. П. Ряппо в своїй праці «Народна освіта на Україні за десять років революції», в освітній системі України після сільської семирічної школи соціалістичного виховання (соцвиху) йшли професійна сільськогосподарська школа та сільськогосподарська школа перехідного типу або інтегральна школа. Перша готувала спеціалістів для великого та колективного господарства, друга - культурного селянина з ефективними вміннями та навичками ведення господарства. Підлітки, які працювали у сільському господарстві, за наявності попередньої загальноосвітньої підготовки вступали до нормальної професійної сільськогосподарської школи, а ті, хто не мав освіти, навчались у сільськогосподарській школі перехідного типу.

При порівнянні навчальних програм цих двох типів шкіл можна визначити деякі особливості їх діяльності. В професійній школі сільськогосподарчого спрямування перехідного типу велику увагу приділяли загальноосвітнім дисциплінам, оскільки молодь у цих школах мала мінімальну освіту або не мала її зовсім. Учні в цих школах вивчали: російську та українську мови, алгебру, геометрію, арифметику, географію, історію, фізику, хімію, природознавство, а також ґрунтознавство, землеробство, сільськогосподарське рахівництво, бджільництво, городництво та плодівництво [10].

На відміну від шкіл перехідного типу, сільськогосподарські професійні школи майже не вивчали загальноосвітніх дисциплін, керуючись тим, що учні повинні були отримати всі необхідні знання під час навчання у семирічній трудовій школі соцвиху, а також беручи до уваги директиви наркомосу про скорочення словесних предметів у професійній школі.

У переважній більшості сільськогосподарських професійних шкіл нормального типу поглиблено вивчали дисципліни, безпосередньо пов'язані із сільськогосподарським виробництвом. Зокрема, можна навести приклад Михайлівської сільськогосподарської школи, що на Харківщині, де поглиблено вивчали такі предмети, як геодезія, геологія, ботаніка, зоологія, мінералогія, хімія, креслення, тваринництво [10, с. 161 - 167].

На чолі школи стояла Шкільна рада, до складу якої входили: директор школи та всі її викладачі, шкільний лікар, завідувач шкільного господарства, представники від технічного персоналу, виборні представники учнів та один із керівників районного виконавчого комітету. Такий представницький орган, як Шкільна рада, зі своїх лав обирала директора школи, однак її рішення було не остаточним. Після обрання на посаду новий директор школи повинен був отримати підтвердження рішення ради у вищому урядовому органі з професійної освіти - Укрголовпрофосі.

У спеціальному циркулярному листі цього комітету від 24 листопада 1923 року, зокрема, зазначалося, що Укрголовпрофос вважає за необхідне роз'яснити порядок призначень та звільнень директорів та лекторів навчальних закладів у зв'язку з тими непорозуміннями, що мали місце в губерніях. Школи повинні були надавати у відповідний губпрофос мотивоване клопотання про призначення тієї чи іншої особи, додаючи до нього докладну характеристику кандидата у директори. Губпрофос, у свою чергу, надавав усе вищеперелічене з власними висновками до Укрголовпрофосу, де всю документацію переглядав відповідний інспектор. Після чого питання ставилося на затвердження до Президії Укрголовпрофосу. Звільнення відбувалося подібним чином [10].

Слід відмітити, що вступ до професійної школи відбувався за класовим принципом, тобто перевага при вступі надавалася вихідцям з пролетарських та незаможних верств населення. Це призводило до зниження освітнього рівня сільськогосподарських шкіл, оскільки дітей з гарними знаннями, але із неблагонадійними анкетними даними до шкіл не приймали. За цим слідкувала комісія з представників комітету з незаможних селян, губернського відділу професійної освіти, комсомолу та члена шкільної ради.

Згідно з «Кодексом законів про народну освіту УРСР», соціальне виховання дітей та навчання у професійних школах та на курсах до 17 - річного віку включно оголошувалося загальним, обов'язковим та безкоштовним [1, с. 312]. Однак, на жаль, безкоштовність професійної освіти залишилася на папері. Як зазначає дослідник С. Сірополко, статистичні дані на 1 листопада 1928 р. свідчать про те, що із 626 професійних шкіл усіх профілів, відомості про свою діяльність подали 603 навчальні заклади, і з цих шкіл плата за навчання була в 476 школах, тобто фактично існувало 79 % платних шкіл в Україні [7, с. 710].

Розвиток сільськогосподарських професійних шкіл в УРСР у 1921 - 1929 рр. мав багато складнощів та проблем: не вистачало кваліфікованих викладачів, навчальної та методичної літератури тощо. Підтвердженням цьому слугує циркуляр Головного комітету з професійної та спеціально - наукової освіти (Головпрофос) від 8 березня 1922 року, в якому зазначалося, що при ускладненні в підборі викладачів сільськогосподарських шкіл можна допускати до викладацької діяльності осіб, що закінчили сільськогосподарські технікуми та інститути [10].

Україну завжди називали «житницею Європи». Це велика країна з колосальними сільськогосподарськими ресурсами, в тому числі сприятливим кліматом, адекватним рівнем опадів і багатими землями. З колишніх радянських республік Україна поступається тільки Росії за кількістю населення та обсягами промислового і сільськогосподарського виробництва.

Лише на 2,7% території колишнього Радянського Союзу українські селяни виробляли понад 20% усієї сільськогосподарської продукції. Однак, сільськогосподарські досягнення України відбувались у рамках високоцентралізованої радянської системи, за якою всі вказівки та ресурси надходили з центру. Працівники сільського господарства мали вузьку спеціалізацію і не могли ні здійснювати весь комплекс діяльності, пов'язаної із сільськогосподарським виробництвом, ані ефективно працювати з ринками матеріалів та продукції.

Після розпаду Радянського Союзу нові незалежні держави боролись за розбудову власних економічних систем. У другій половині 90 - х років Україна переживала важкий період: нестача кредитів, інфляція, застій промисловості, відсутність чіткої ринкової політики мали значний негативний вплив на сільськогосподарське виробництво. Перехідний період був нелегким, але в останні рокидосягнуто помітного прогресу [9].

З початку 90 - х років в Україні проводиться земельна реформа, а в 2002 році, у партнерстві зі США, розпочато програму приватизації землі. Однак процес приватизації йде складно. Хоча є просування щодо розпаювання землі та видачі земельних сертифікатів, процес створення земельного ринку зупинено. Більше того, хоча Україна отримує допомогу в цій роботі, спостерігачі відмічають, що основна частина підтримки донорами «ринкового перетворення» українського сільськогосподарського сектора йде у двох напрямках: розпаювання земель серед працівників (із обмеженими змінами у внутрішній організації господарств) і приватизація ринків матеріалів та продукції (із субсидуванням участі великих транснаціональних компаній). Чого не вистачає, то це організацій та мережі підтримки малих і великих фермерських господарств.

Зараз у системі Міністерства аграрної політики фахівців для галузі готують 23 вищі навчальні заклади IIІ-IV рівнів акредитації та 118 технікумів, коледжів, що становить близько 16 відсотків всіх вищих навчальних закладів України. Головною метою національної освіти є інтеграція до європейського освітнього простору, в процесі якої повинні відбуватись якісні зміни в організації навчального процесу задля підготовки конкурентоспроможних фахівців для ринку праці. На цьому етапі розвитку суспільство потребує ініціативних, самостійних у прийнятті рішень спеціалістів, які є сформованими особистостями з чітко визначеними цілями, прагненнями та переконаннями.



Номер сторінки у виданні: 260

Повернутися до списку новин