Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Екологічна культура — необхідний фактор безпечної перспективи розвитку суспільства





         Розглядається екологічна культура - як тип життєдіяльності людини, що успадковується, та її взаємовідносин з навколишнім середовищем, що сприяють здоровому способові життя, стійкому соціально - економічному розвитку, екологічній безпеці країни і кожної людини, і виступає регулятором екологічної діяльності. Автор підкреслює, що функціонування екологічної діяльності пронизує всі компоненти культури та спрямовує їх на гармонізацію соціоприродних відносин.

          Ключові слова: освіта, екологія, екологічна культура, особистість, суспільство

        

          Рассматривается экологическая культура - как тип жизнедеятельности человека, который передается по наследству, а также его взаимоотношения с окружающей средой, что благоприятствуют здоровому образу жизни, стойкому социально"экономическому развитию, экологической безопасности страны и каждого человека, выступает регулятором экологической деятельности. Автор подчеркивает, что экологическая деятельность пронизывает все компоненты культуры и направляет их на гармонизацию социоприродных отношений.

          Ключевые слова: образование, экология, экологическая культура, личность, общество.

          The ecological culture - as type of ability to live of the person which is handed down, and als its mutual relations with an environment that favour to the healthy way of life, proof social and economic development, ecological safety of the country and each person is considered, acts as a regulator of ecological activity. The author emphasizes, that ecological activity penetrates all components of culture and directs them on harmonization of socially - natural relations.

          Key words: education, ecology, ecological culture, the person, society.

 

Соціальні проблеми завжди тісно пов'язані зі станом природного середовища. Людство з перших кроків природокористування взяло на себе роль підкорювача природи, що обумовило формування та ствердження антропоцентричного підходу у взаємовідносинах з природним оточенням, негативні наслідки якого особливо гостро почали проявлятись із середини ХХ століття. На той час прогресивні вчені світу головною причиною наростаючої кризи визнали людські якості - антропоцентризм, недосконалі ментальні настанови, які виправдовували застосування сили в міжетнічних конфліктах, нетерпимість до інших рас, націоналізм тощо. Але зараз більшість людей починає розуміти, що вихід із глобальної соціально - екологічної кризи можливий лише через трансформацію людської свідомості - зміну менталітету і перехід від антропоцентризму до природоцентризму, який визнає паритет життєвих інтересів усіх представників біосфери.

Для кожної країни прийняття Концепції переходу до стійкого розвитку - справа надто поважна та відповідальна. Тут не місце випадковостям, байдужості, оскільки йдеться про людське життя, стратегію розвитку суспільства, держави, а в кінцевому підсумку - світу на тривалу перспективу.

Сягнувши надзвичайно високого рівня пізнання і розвитку, суспільство тим самим створило реальну загрозу своєму існуванню. Сьогодні йдеться про інтенсивне якісне та кількісне знищення природних умов і ресурсів, необхідних та достатніх для існування живого, передусім людини. За прогнозом учених Римського клубу, при збереженні наявних тенденцій у взаємодії суспільства і навколишнього середовища, вже через 35 - 40 років може розпочатися масове вимирання землян. Це стосується всіх країн і народів [2].

До останнього часу людство не переймалося цими питаннями, споконвічно користуючись природою необмежено. За часів Античності та Середньовіччя людина використовувала надане природою, але знаходячись у відносній гармонії з природою, за відсутності промислового виробництва та шкідливих технологій. Раціоналізм і науковий емпіризм Нового часу возносить людину над природою, людський розум стає найвищою цінністю та головною відзнакою людини, за допомогою науки людство присвоює себе право на перетворювальну діяльність і починає підкоряти, змінювати, переробляти природу на власний розсуд. На жаль, розвиток науки завжди випереджає розвиток моралі, цінностей та загальнолюдських норм. З початку двадцятого століття людське співтовариство використовувало науку не тільки на власну користь, а й для масового знищення собі подібних. У середині минулого століття все це призвело до того, що людство стикнулося з невирішуваними проблемами навколишнього середовища, з'явилась така галузь наукового знання, як екологія, актуалізувалося питання екологічної безпеки людства. Невпинне поглиблення екологічної кризи, а точніше кризи відносин суспільства з природою, наприкінці ХХ століття викликало необхідність радикальних заходів щодо цілей та пріоритетів розвитку.

Засоби вирішення кризової ситуації у відносинах суспільства і природи необхідно шукати в самих причинах її виникнення. Особливості людської діяльності породжують сучасну кризу у взаємовідносинах суспільства та природи, і вони ж створюють головні передумови для уникнення глобальної екологічної катастрофи. Людська діяльність має свідомий, доцільний характер, і її особливості, значною мірою, зумовлені специфічними рисами свідомості.

Свідомість прийнято визначати як найвищу форму найбільш загальної властивості матерії - відображення. Вона полягає в узагальненому, оціночному та цілеспрямованому відображенні дійсності, в її конструктивнотворчому перетворенні, у випереджальному мисленному моделюванні дій, у передбаченні їх наслідків, у раціональному регулюванні та самоконтролі людської діяльності.

Серед основних властивостей свідомості виділяють її предметність та універсальність. Предметність свідомості полягає в тому, що в ній відображається не світ взагалі у всій його багатоманітності, багатовимірності та нескінченному різноманітті, а лише певні предмети, їх властивості чи окремі сторони, що включаються в практичну діяльність людини. Це породжує «частковість» у пізнанні і освоєнні природного простору та кризовість відносин між суспільством та природою. В той же час універсальність свідомості, як здатність відобразити будь - який предмет чи його властивість, весь світ у його найбільш загальних взаємозв'язках, є головною передумовою розв'язання конфлікту між людиною і природою в їх спільних інтересах.

Відтворення прямої дії суспільства на природу здійснюється в тій чи іншій мірі всіма формами, всією системою суспільної свідомості, тоді як предметом екологічної свідомості є комплекс прямих та зворотних зв'язків у системі «суспільство - природа».

Екологічна свідомість як специфічна, самостійна форма суспільної свідомості виникає лише в XX ст. нашої ери як наслідок відображення загрози глобальної екологічної катастрофи і наростання кризових явищ у взаємовідносинах суспільства та природи в цілому. Вона формується на основі пізнання як тих законів, що забезпечують цілісність природного середовища, так і тих, що повинні обумовлювати людську діяльність з метою збереження і покращання придатного для людського існування стану природи. В той же час можна говорити про існування елементів екологічної свідомості і на більш ранніх етапах існування людського суспільства. З одного боку, екологічна свідомість зароджується в результаті усвідомлення екологічно відшліфованих відносин рослин і тварин з абіотичним та біотичним середовищем, біотичних колообігів речовини й енергії, а з іншого боку, вона відображає гостру екологічну ситуацію, що виникла в результаті господарської діяльності людини.

Становлення екологічної свідомості в сучасну епоху, на думку багатьох учених, йде за чотирма основними напрямками:

- науковим, що виражається в прагненні реалізувати на практиці наявні теоретичні і практичні знання про існуючі у природному світі зв'язки, про те, як можна уникнути їх порушення в ході виробничої діяльності людини;

- економічним - виражається в усвідомленні економічної невигідності виробничої діяльності, що руйнує оточуюче людину природне середовище;

- культурним - проявляється в прагненні зберегти природне середовище як елемент культурного середовища;

- політичним - знаходить вияв у прагненні людей створювати умови існування, відповідні гідності людини.

Як наголошував український дослідник Б. В. Плясковський, в основі сучасної екологічної свідомості лежать дві діаметрально протилежні філософськометодологічні концепції.

Перша - природа за своїм станом недосконала. Тому слід розробляти особливе екологічне виробництво, яке б поліпшувало й удосконалювало природу з точки зору створення відповідних умов для нормального проживання людини. Проте не варто забувати, що й саме середовище проживання теж має діалектичний характер, бо складається з природного і штучного, причому друге через прискорений розвиток НТР повинно з перспективою поглинути перше, незважаючи на його привабливість.

Ця концепція викликає серйозні заперечення, позаяк немає достатніх доказів того, що під час свого здійснення вона приведе до бажаного результату, а не навпаки. Існує реальна загроза: рівновага між природними і штучними умовами життя може перейти в нестабільність, а то й у незворотність процесів, що прискорить настання екологічної катастрофи.

Друга концепція - більш перспективна, більш гуманна - не перебудовувати, а зберігати, підтримувати середовище перебування, що існує.

Для цього необхідно використовувати нові науково - технологічні досягнення НТР, але пріоритет повинен надаватися ресурсозаощаджувальним та безвідхідним технологіям. Ця концепція привабливіша для сучасного стану екологічної свідомості, хоча теж має складні внутрішні проблеми. Вона, наприклад, не дає чіткої програми, якою мірою слід змінювати природне середовище, а якою - штучно створене, тобто техносферу.

На сучасному етапі розвитку соціоприродних відносин відбуваються функціональні та структурні зміни суспільної свідомості, в яких відбивається глобально - екологічна ситуація, що склалася. З одного боку, відбувається екологізація суспільної свідомості, виникає і розвивається її новий стан, який виражається в масовому розповсюдженні та зростанні суспільної значимості соціально - екологічної проблематики в свідомості суб'єктів екологічної діяльності.

З іншого ж боку, формується екологічна свідомість як нова, відносно самостійна форма суспільної свідомості, для якої характерним є синтезований спосіб відображення та комплексний характер регулювання взаємовідносин у системі «суспільство - природа».

Теоретичним ядром екологічної свідомості виступає соціальна екологія як наука.

Формування екологічної свідомості - це процес пізнання законів системної цілісності природи і законів, що визначають взаємодію суспільства та природи, що повинні враховуватися на шляху суспільного розвитку і глобального управління природними компонентами.

Становлення екологічної свідомості виражає зацікавленість суспільства в збереженні та розгортанні природного світу у всій його різноманітності, в узгодженні соціальних потреб з можливостями природи. Вона сприяє подоланню утилітарно - прагматичного ставлення до природного середовища, зняттю традиційних антропоцентристських світоглядних установок, подоланню, врештірешт, глобальної екологічної кризи.

Існують природні фактори, які розглядаються суспільством лише як умова виробництва поряд з іншими, і в той же час відіграють у системі нормального функціонування біосфери досить значну, а часто незамінну роль, підтримуючи її цілісність та здатність до самовідтворення. У цьому полягає одна з найбільш гострих суперечностей взаємовідносин суспільства і природи. Далеко не завжди співпадає практично необхідне людині та екологічно необхідне біосфері, природі в цілому. Важливим фактором зняття цієї суперечності є формування в суспільстві екологічної свідомості.

Екологічна свідомість має ряд особливостей, які, в свою чергу, обумовлюють специфіку її функціонування в загальній структурі суспільної свідомості. До таких особливостей слід віднести:

1) комплексний характер, що враховує особливості об'єкта відображення, екологічно мисляча людина повинна демонструвати вміння не лише усвідомлювати взаємозв'язок окремих явищ природи та наслідків людської природоперетворюючої діяльності, а й прослідковувати, в якому взаємозвязку вони перебувають з іншими явищами більш широкої системи, ніж та, що безпосередньо розглядається;

2) вміння охоплювати об'єкт відображення та пізнання у всій його різноякісності, гетерогенності та побачити за цією багатоманітністю деяку сутнісну єдність, важливу в екологічному відношенні;

3) здатність бачити не тільки найближчі наслідки змін, що здійснюються в природі, але й наслідки більш віддаленого порядку, бачити не тільки прямі, а й зворотні зв'язки змін, що відбуваються в природі та суспільстві.

Якщо розглядати екологічну свідомість за способом відображення, то найбільш специфічною рисою можна визначити те, що вона не може обмежитись лише попередніми напрацюваннями, теоретичними конструкціями та понятійним апаратом окремих наук, оскільки їх спрямованість на вивчення окремих явищ природи та буття суспільства суперечить головному завданню - охопити єдиним апаратом пізнання якісно різнорідні явища.

Пізнання природи людиною завжди виступало одним із найважливіших засобів її активного перетворення відповідно до багатоманітних практичних потреб самої людини. Екологічний аспект свідомості повинен був якоюсь мірою відразу виконувати протилежну функцію - обмежити втручання людини в природні процеси рамками екологічно допустимих на данному етапі історичного розвитку умов. Це і система табу, і релігійні норми, і певні звичаї того чи іншого народу. Внаслідок цієї особливості екологічна свідомість у своїй завершеній формі не могла виникнути стихійно. Навпаки, вона покликана, за своєю суттю, протистояти стихійно належному людині прагненню до нічим не обмеженої експансії в природу і самоствердження себе таким чином саме як істоти соціальної і розумної. Вся попередня історія людства складалась як постійна і напружена боротьба за самоствердження людини в світі природи шляхом «перемог» над нею. Але за кожну таку «перемогу» природа досить жорстоко «мстилась», про що свідчать факти далекої і не зовсім історії взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем.

Для вияснення сутності екологічної свідомості необхідно також розглянути і її структуру, яка може бути представлена різними рівнями та формами.

За гносеологічним критерієм в екологічній свідомості виділяються такі рівні:

1) буденна екологічна свідомість, в якій відображаються щоденне життя людини, її безпосередня взаємодія з навколишнім природним середовищем. Знання про особливості взаємовідносин суспільства з природою виступають у не систематизованій формі і вплетені у безпосередню практичну діяльність у їх переломленні через безпосереднє буття людей. Вони можуть бути логічно неузгодженими, суперечливими;

2) спеціалізована (теоретична) екологічна свідомість, що включається більшою частиною в наукове екологічне знання, в якому відбувається рефлексія масової свідомості. Знання про взаємозв'язок суспільства та природи на цьому рівні мають спеціалізовану, теоретичну форму. Вони завжди повинні бути систематизованими, несуперечливими, логічно узгодженими. Цей рівень свідомості базується на досягненнях соціальної екології як науки. На ньому відображення відбувається через пізнання сутності, закономірностей та тенденцій розвитку взаємовідносин у системі «суспільство - природа».

За критерієм носія в екологічній свідомості можна виділити такі форми:

1) індивідуальна екологічна свідомість, тобто сукупність уявлень, відчуттів, знань про особливості взаємодії суспільства і природи, що притаманні окремому індивіду, виражають його унікальність та неповторність. Індивідуальна екологічна свідомість може мати як побутовий, так і спеціалізований, теоретичний рівень;

2) масова екологічна свідомість - відображає притаманні певному суспільству чи великій соціальній групі (класу, нації, віковій групі і т.п.) уявлення про особливості взаємовідносин у системі «суспільство - природа».

Масова екологічна свідомість не є середньою арифметичною індивідуальних екологічних свідомостей усіх членів суспільства чи соціальної групи, а виражає домінуючі, пануючі погляди. Як правило, теоретичний рівень їй непритаманний.

В індивідуальній екологічній свідомості відбувається переломлення пануючих у суспільстві уявлень про особливості взаємодії з навколишнім природним середовищем через особистий життєвий досвід та знання окремої людини.

Виділення серед форм суспільної свідомості такої особливої, як екологічна, зумовлюється також і тими функціями, які вона відіграє в життєдіяльності суспільства:

1) регулятивна - забезпечення наявності певних мисленнєвих механізмів раціонального управління взаємовідносинами суспільства та природи;

2) пізнавальна - вияснення дійсного характеру соціоприродних відносин, причин глобальної екологічної кризи і пошук шляхів для її вирішення в інтересах як самої людини, так і природи;

3) нормативна - розробка, на основі пізнаності закономірностей розвитку системи «суспільство - природа», норм раціональної природоперетворюючої діяльності;

4) прогностична - передбачення можливих негативних впливів наслідків господарської діяльності та пошук засобів їх мінімізації або й цілковитого уникнення;

5) виховна - створення ґрунту для формування екологічної культури, екологічної відповідальності та екологічної поведінки як окремих індивідів, так і суспільства в цілому;

6) світоглядна - узгодження цілей економічного та соціального розвитку суспільства з «вимогами» природи, засвоєння суспільством та індивідом екосумісного змісту сенсу життя.

Екологічна свідомість виконує також і важливу соціально - політичну функцію. Як наголошує відомий югославський соціолог Д. Маркович, вона є важливим елементом організації самоврядування суспільства, активізації позиції громадян у вирішенні питань оптимального природокористування та збереження придатного для життя і здоров'я середовища.

Основною функцією екологічної свідомості є забезпечення оптимізації взаємовідносин у системі «суспільство - природа», запобігання глобальній екологічній катастрофі, розв'язання глобальної екологічної кризи.

Таким чином, екологічна свідомість - це форма суспільної свідомості, яка перебуває в стадії формування та включає сукупність ідей, теорій, поглядів, мотивацій, що відбивають екологічну сторону суспільного буття, як - от: реальну практику відносин між людиною і середовищем її життя, між суспільством та природою, включаючи комплекс регулятивних принципів і норм поведінки, що спрямовані на досягнення оптимального стану системи «суспільство - природа».

Однак сама по собі наявність екологічної свідомості не є достатньою умовою для того, щоб матеріальні, створені науково - технічною революцією та третьою технологічною революцією передумови змогли реалізувати свої потенційні можливості в ліквідації глобальної екологічної кризи, зробити їх доконаним фактом. Наявність певних знань, уявлень ще не гарантує відповідну поведінку. Директор заводу чи власник підприємства, будучи прекрасно поінформованим про шкоду, яка завдається його виробництвом довкіллю, може продовжувати санкціонувати подальше скидання шкідливих відходів, керуючись економічною доцільністю. Робітник, щоб не втратити робоче місце, заплющуватиме очі на подібні факти і збільшувати кількість виробленої продукції, а разом з тим і відходів. Пересічний громадянин, протестуючи проти чужих дій, буде порушувати природний баланс, перебуваючи на відпочинку чи обробляючи свою заміську ділянку землі. Екологічна поведінка неможлива без екологічної культури та екологічної відповідальності.

Конструктивне вирішення проблеми ліквідації глобальної екологічної кризи неможливе поза рамками екологічної культури, яка виступає необхідною передумовою оптимізації взаємовідносин суспільства та природи.

Розглядаючи структуру культури, Е. С. Маркарян виділяє в ній три основні підсистеми:

1) природно - екологічну - що відображає адаптацію суспільства до біофізичного оточення;

2) суспільно - екологічну - що відображає впорядкованість відносин суспільства з іншими суспільствами;

3) соціально - регулятивну - спрямовану на підтримання самої соціальної системи як єдиного цілого.

У структурі сучасної культури доцільно виділити її специфічну форму - екологічну культуру, спрямовану, з одного боку, на звільнення людини від жорсткої природної детермінації, а з іншого - на гармонізацію відносин між суспільством та довкіллям. Як уже зазначалось, культура в цілому, за своєю суттю, має екологічний характер,екологічна ж культура може бути визначена як певна програма, опредмечена в діяльності, на основі якої суб'єкт природо - користування будує свій історично - конкретний процес взаємодії з природою. М. Ф. Тарасенко в роботі «Природа. Технологія. Культура» інтерпретує екологічну культуру як своєрідний світоглядний «образ світу», в якому відображено такий стан соціально - природних залежностей, який характеризує їх гармонійну єдність, раціональне освоєння людиною природної та соціальної дійсності і утвердження в цьому процесі своєї власної індивідуальної самобутності.

Екологічна культура - це тип життєдіяльності людини, що успадковується, та її взаємовідносин з навколишнім середовищем, що сприяють здоровому способові життя, стійкому соціально - економічному розвитку, екологічній безпеці країни і кожної людини. Вона є засобом самоорганізації сутнісних сил людини в умовах конкретного природного середовища.

Основоположним принципом екологічної культури можна вважати принцип відповідності соціального та природного в рамках єдиної системи.

Встановлення цієї відповідності у всіх сферах суспільного життя сприяє, з одного боку, його екологізації, а з іншого - гармонізації самої суспільної системи. Екологічна культура виражає міру освоєння суб'єктом природоперетворюючої діяльності, відповідності соціального і природного як складових єдиної системи. Вона сприяє також гармонізації взаємовідносин суспільства та природи і формуванню нового типу особистості - людини епохи ноосфери.

Важливим принципом екологічної культури є відмова від безпосереднього, «наївного», антропоцентризму та перехід до системи поглядів, яка будується біосфероцентристськи. В той же час кінцевою метою такого підходу все ж є людина, але як складова біосфери, що повинна перебрати на себе відповідальність за підтримання її основних функціональних характеристик, за, врешті - решт, збереження природи придатною для життя і здоров'я людини.

Вирішення проблеми глобальної екологічної кризи можливе лише в рамках екологічної культури, яка виступає необхідною передумовою оптимізації та гармонізації системи «суспільство - природа». Основним критерієм її виділення є види діяльності, що відповідають основним підсистемам культури, - природно - перетворюючої, соціально - перетворюючої та духовно - перетворюючої.

Екологічна культура виступає регулятором екологічної діяльності. Специфіка функціонування екологічної діяльності обумовлюється тим, що вона пронизує всі компоненти культури і спрямована на гармонізацію соціоприродних відносин. Екологічна культура є, за своєю суттю, своєрідним «кодексом поведінки», що лежить в основі екологічної діяльності та екологічної поведінки. Вона включає в себе певний зріз суспільно виробленого способу самореалізації людиною себе в природі, культурні традиції, життєвий досвід, моральні почуття і моральну оцінку ставлення людини до природи.

Екологічна культура, за своїм змістом, є сукупністю, знань, норм, стереотипів та «правил поведінки» людини в оточуючому її природному світі. І хоча феномен екологічної культури є надбанням XX ст., про екологічну компоненту культури можна твердити від самих початків появи людини. Ця компонента проявлялась як сукупність певних екокультурних норм, «заборон» та «дозволів».

Безпека суспільства, збереження створеної ним матеріальної основи життя, а також природного середовища життєдіяльності - один із найголовніших імперативів людства. Сьогодні, з одного боку, забруднення і безконтрольне руйнування біосфери, з іншого боку - катастрофа моральних норм та цінностей у свідомості мільйонів людей, нігілізм і дисбаланс глобальних екосистем являють собою драматичні факти сучасності.

Екологічна стабільність стала головним фактором, що визначає безпечну перспективу розвитку суспільства. Вона визначається нами системно, як імовірність стійкого, стабільного функціонування біосфери в просторі та часі при визначених вимогах до забезпечення оптимальних умов збереження і подальшого розвитку життя на нашій планеті. Йдеться про потребу та відповідне намагання оцінити сучасну екологію в межах концепції постнекласичної науки. Крім того, про реальну методологічну і світоглядну обмеженість класичних екологічних уявлень. Очевидно, що сучасна екологія вийшла за межі класичної науки, оскільки екологічна реальність потребує усвідомлення на нових засадах, у межах нової форми наукової раціональності стійкий розвиток раціональності постнекласичної науки [1, 3, 4, 5].

Поняття біосфери в рамках постнекласичної науки припускає цілісну єдність матеріальної і духовної основи людства, що забезпечує реальні перспективи еволюції сучасної цивілізації. Необхідність розв'язання глобальних екологічних проблем сучасності викликає загострений інтерес до таких наукових пошуків, які допоможуть знайти перспективний вихід із кризи протистояння людини та природи.

Процес формування екологічного мислення іде через світосприйняття і світоуявлення, логіко - методологічна структура якого відповідала б загальним, народознавчим, краєзнавчим та конкретно - історичним практичним завданням ВНЗ. Таке мислення вимагає високого рівня професіоналізму викладача, який свідомо, через переконання сприймає певні екологічні світоглядні принципи, спираючись на ціннісні природоохоронні орієнтири, моральні та етичні норми поведінки в природі, естетичні ідеали своєї епохи. «Життєво важливо, - наголошують Н. М. Чернова, А. М. Бєлова, - щоб екологічне мислення стало необхідною частиною мислення молодого покоління. Розуміння цього повинно стати основою екологічної підготовки викладача».



Номер сторінки у виданні: 301

Повернутися до списку новин