Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Загадка Балкан: Косово і американська демократія





               Наталія Латигіна, доктор політичних наук, професор кафедри філософських та соціальних наук Київського національного торговельно - економічного університету

УДК 327:321

 

У статті дається ретроспективний огляд етапів формування сербської державності; аналізуються джерела косовського конфлікту; розглядаються сутнісні причини трагедії у Косово; досліджується роль США у вирішенні цього конфлікту; робиться спроба з'ясувати, чи існує демократія у Косово; характеризуються сучасні тенденції розвитку сиуації на Балканах.

Ключові слова: Балкани, Косово, державність, конфлікт, демократія, США.

 

В статье делается ретроспективный обзор этапов формирования сербской государственности; анализируются источники косовского конфликта; рассматриваются сущностные причины трагедии в Косово; исследуется роль США в разрешении этого конфликта; делается попытка выяснить, существует ли демократия в Косово; характеризуются современные тенденции развития ситуации на Балканах.

Ключевые слова: Балканы, Косово, государственность, конфликт, демократия, США.

 

This article is devoted to the retrospective review of the stages of the development of Serbian statehood. It analyses the historical sources of the Kosovo conflict. It also considers the essencial causes of the tragedy in Kosovo. The USA role in the solution of this conflict is researched. The author makes an attempt to reveal if the democracy in Kosovo exists. The article characterizes modern tendencies of the development of the situation in the Balkans.

Key words: Balkans, Kosovo, statehood, conflict, democracy, USA.

 

Балканський півострів у зв'язку з особливостями свого геополітичного положення був і залишається в центрі зіткнення інтересів держав Заходу і Сходу. Власне, вся історія Балкан - це постійний конфлікт національного, етнічного та релігійного чинників.

Потрібно згадати, що іслам насувався на Європу саме через Балкани і тут був зупинений. З огляду на це, можна констатувати, що на Балканах склався своєрідний політичний, культурний і економічний простір, де тісно переплелись різні народи, релігії та культури.

У колишньої Югославії як держави є стільки особливих характерних рис, що з багатьох причин вона становить самодостатній випадок для конкретного аналізу майже всіх галузей суспільних наук. Становлення цієї країни на світовій арені супроводжувалося певними абсурдними та дивними моментами, достатньо унікальними, в першу чергу для політологічних досліджень.

Події у червні 1991 року на території Балканського півострова як геополітичного та географічного феномену й як субрегіону, що входить до складу Центральної та Південно - Східної Європи, отримали назву так званої «балканської кризи». Ці події були зумовлені, насамперед, причинами внутрішньополітичного характеру, але разом з тим вони цілком вписуються у загальний контекст трансформаційної кризи перехідного періоду від одного до іншого етапу історії, у контекст подій континентального (європейського) та глобального характеру й змісту, викликаних процесом розпаду біполярного світу, початком формування нового світового устрою ускладненої структури, глобалізацією. І тому недивно, що вивчення цих подій залишається актуальним, оскільки негативний досвід колишньої СРЮ заслуговує на увагу країн (серед яких зараз і Україна), які перебувають у стадії трансформації й адаптації до європейської спільноти.

Балканській кризі присвячено чимало наукових досліджень, але автор вважає за необхідне звернути увагу науковців та пересічних громадян на невирішену належним чином проблему об'єктивної ролі США у ході конфлікту на теренах колишньої Югославії, і зокрема, подій у Косово, які трактувалися урядом США як розповсюдження демократичного політичного режиму.

Серед останніх публікацій з даної проблеми можна відмітити, перш за все, монографію О. Я. Маначинського «Косово і Метохія: історичні перехрестя», яка присвячена історії і розвитку кризи в сербському автономному краї Косово. Багато уваги в цій роботі приділено причинам конфлікту, висвітлено ескалацію напруженості з початку 1998 року, що призвело у березні 1999 року до агресії НАТО проти СРЮ.

Безперечно варта уваги і стаття П. Рудякова «Балканська криза» (1991-2001 рр.): характер, особливості, наслідки». В ній детально аналізуються чинники балканського конфлікту, хід і основні етапи кризи, її підсумки та висловлюються деякі прогнози на майбутнє.

У праці Ф. Рудича «Балканська криза: геополітичний вимір» наводиться аналіз реформ, які здійснювали новоутворені країни після розпаду Югославії. Висвітлюються причини розпаду Югославії. Не можна не погодитись із твердженням Ф. Рудича про те, що в геополітичному плані США прагнуть усунути можливу конкуренцію Європи, протиставляючи інтеграційним процесам в Європейському Союзі ідею євроатлантичної солідарності, для підкріплення якої необхідні вогнища нестабільності. В цьому контексті Балкани покликані відігравати особливу роль.

Під час написання даної статті перед автором стояли такі завдання:

- проаналізувати історичні джерела косовського конфлікту;

- з'ясувати, в чому полягає сутність трагедії в Косово;

- дослідити роль США у вирішенні цього конфлікту;

- виявити, чи насправді у Косово існує демократія;

- охарактеризувати сучасні тенденції розвитку ситуації на Балканах.

Балкани завжди відрізнялися від інших регіонів світу тим, що були об'єктом посиленої уваги великих держав. Виявляючи неабиякий інтерес до цього перехрестя європейських і азіатських шляхів, великі держави у своїх діях часто ігнорували інтереси малих держав і робили їх, по суті справи, заручниками своєї зовнішньої політики. Звернувшись до спогадів минулого, можна побачити джерела конфліктів сучасності.

Так, наприклад, як свідчить історія, ще на початку Першої світової війни інтенсивно розроблялися плани політичної, військової й економічної організації Центральної та Південно - Східної Європи. Зокрема, проект середньоєвропейської унії, до якої мали входити Німеччина, АвстроУгорщина, Болгарія та Туреччина, що сприяло би налагодженню найміцніших зв'язків між німецьким та ісламським світом. Основні положення цих планів детально сформулював ідейний батько німецьких лібералів Фрідріх Науман у працях «Mitteleuropa» (1915 р.) і «Bulgarien und Mitteleuropa» (1916 р.). Він вважав, що Сербія є «перешкодою на шляху до створення Середньої Європи і тому її як вороже укріплення, укріплення посеред середньоєвропейської оборонної системи, не можна терпіти...» [1, с. 4].

Один із найвидатніших експертів Великобританії з південнослов'янської проблематики Роберт Сітон - Уотсон напередодні Першої світової війни зауважував, що у вирішенні югославської проблеми тріумф сербської ідеї означав би тріумф східної культури над західною та завдав би фатального удару прогресові й сучасному розвиткові світу загалом.

Недаремно територія, на якій проживали і проживають серби, історично була важливим стратегічним перехрестям шляхів із Середньої Європи до Егейського моря і Близького Сходу, а зі сходу - до Адріатичного узбережжя. У ХІХ столітті найочевиднішим було суперництво між Австрією, Англією та Росією, а у ХХ столітті домінувало суперництво між західним альянсом, який очолювали США, і Радянським Союзом.

Прагнення встановити контроль і вплив на цій території за допомогою різних форм залежності (держави - сателіти, колонії, економічні та політичні протекторати) великі держави, зокрема США, виправдовують тезою про багатовікову межу цивілізацій, що лежить, на їх думку, через сербський етнічний простір.

У принципі, розпад Югославії був неминучий, а його причини мають глибоке коріння. Югославська та постюгославська ситуації становлять виразний приклад тісного поєднання архаїчних патріархальних традицій з новочасними політичними маніпуляціями. Політичні міфи, як нові, так і давні, в етнічній свідомості тут злилися настільки, що нерідко важко визначити їх достеменне походження. Саме тому дуже нелегко розгадати всі таємниці та загадки Балкан і встановити всі причини трагічних подій на теренах колишньої Югославії, подаючи їх тільки як вияв або міжетнічної, або релігійної, або як політичної ворожнечі. Розвиток подій, яким нині вже не видно краю, має кілька етапів, але історична вертикаль дає можливість вказати на певні внутрішні механізми, що призвели до косовського конфлікту і розпаду Югославії.

Насамперед - це фатальний конгломерат історичних взаєморозрахунків, базованих на давніх антагонізмах.

Колишня Югославія - багатонаціональна і багатоконфесійна держава, для неї національне питання завжди було актуальним та болючим, оскільки країна являла собою штучне поєднання югославських народів з їх багатовіковими проблемами. Етногенез цих слов'ян за низкою ознак вказує на типологічну спорідненість з іраномовними архаїчними етносами, які хвилями надходили на північночорноморські степи, передаючи слов'янам дніпровсько - карпатських просторів свої традиції [3, с. 326-327]. Внаслідок кількох міграційних хвиль, опинившись на теренах від передгір'я Альп до балканських глибин, югослов'яни (словенці, хорвати, серби, македонці) поступово, починаючи з раннього середньовіччя, втрачали державність. Словенія підпала під німецьку домінацію, Хорватія, зберігаючи лише острівці незалежності на зразок міста - республіки Дубровника, впродовж століть змінювалася у різноманітних територіальних конфігураціях. Це було наслідком османського вторгнення, що клином врізалося в хорватські історичні землі. Сербія поступово втрачала середньовічну могутність, перетворившись з XV століття на одну із провінцій Османської імперії, в якій розчинилися і слов'яни з македонських та боснійсько - герцеговинських земель. Виняток становила лише етнічно і релігійно близька до сербів Чорногорія, будучи неприступною та непривабливою для османів через свої гірські рельєфи. Розбіжності в суспільно - економічному, політичному, релігійному та культурному розвитку, різні погляди на принципи організації держави, на історичну перспективу становлення нації створювали певні проблеми у взаємовідносинах народів, що у 1918 році об'єдналися в одну державу. Але утворення триєдиного Королівства сербів, хорватів та словенців, або ж Югославії, не принесло сподіваного визволення і означало нову стадію залежності, що викликало низку терористичних актів: вбивство членом сербської таємної організації «Чорна рука» Гаврилом Принципом ерц - герцога Фердинанда у Сараєві; замах на лідера хорватської опозиції Стефана Радіча - його вбито у 1928 році у Бєлграді; вбивство в Марселі 1934 року хорватськими усташами спільно з македонськими націоналістами короля Олександра Караджоржевіча, серба за походженням.

Внаслідок італо - німецької окупації Югославії в роки Другої світової війни прикордонні з Албанією райони, які населяли албанці (Косово і Метохія, частина Санджаку), ввійшли в італійську зону окупації. Так з'явилась «Велика Албанія», яка стане у майбутньому одним із найгостріших осередків міжнаціональних та міжетнічних суперечностей.

І після Першої, і після Другої світових війн саме Югославія як держава мала відігравати, й успішно це робила, роль стабілізатора етноконфесійної політичної ситуації на Балканах. Цю її роль було зафіксовано рішеннями Ялтинської та Потсдамської конференцій.

У повоєнний період Балкани також залишалися в полі зору провідних держав світу. І виграв довготривалу суперечку за вплив на Югославію Захід. Саме Великобританія, Франція, а пізніше Сполучені Штати Америки, допомагаючи Й. Б. Тіто (у формі концептуального оформлення і щедрого фінансування) реалізувати «ринковий соціалізм», тим самим віддаляли Югославію від Радянського Союзу і створювализ неї показовий приклад ринкового шляху для інших соціалістичних країн [4, с. 145-146].

Загострення відносин у Косово в кінці 80 - х років ХХ століття стало першим актом драми розпаду Югославії. У березні 1981 року косовські албанці ініціювали безпорядки, вимагаючи надати краю статус союзної республіки. У відповідь на ці дії Бєлград направляє сюди війська і вводить в країні надзвичайний стан.

На думку Ф. М. Рудича, загалом сутність трагедії Косово полягає в зіткненні інтересів різних етнічних груп: сербів, які становлять основний склад населення колишньої СРЮ, і албанців, які є більшістю населення провінції Косово та користуються підтримкою іззовні. Мета сербів - збереження територіальної цілісності держави. В той час, як мета албанських сепаратистів - здійснення права на самовизначення з наступним вірогідним приєднанням до Албанії [4, с. 152]. Становище в Косові стало центральним пунктом політики колишньої СРЮ - «своєрідним вибуховим пристроєм» на Балканах.

Криза, що охопила Югославію на початку 90 - х років ХХ століття, не завершилася підписанням Дейтонських угод (1995 р.). Загострення ситуації в автономному краї Косово і Метохії призвело до поглиблення цієї кризи, хоча на боротьбу з нею були спрямовані зусилля міжнародних організацій і світової дипломатії. «Балканська криза» перетворюється на фактичне протистояння двох сторін: офіційного режиму в Бєлграді на чолі зі С. Мілошевичем та міжнародної спільноти в особі її найвпливовіших членів на чолі зі Сполученими Штатами Америки. Це протистояння простежується вже на рівні не горизонтальних, а вертикальних зв'язків.

У представників міжнародної спільноти, про яких іде мова, на цьому етапі з'являється об'єктивна можливість реалізувати власні інтереси на Балканах. Значною мірою цьому сприяє саме руйнація системи горизонтальних зв'язків між країнами субрегіону [5, с. 82].

Як вважає О. Я. Маначинський, незалежно від перспектив остаточного врегулювання конфлікту в Косові, наявність військ альянсу міжнародної спільноти (НАТО) в Македонії і Боснії цілком відповідала інтересам США, оскільки зміцнювала роль НАТО в питаннях європейської безпеки і підкреслювала неспроможність ОБСЄ та ООН на тлі натовської воєнної злагодженості [1, с. 35-36].

Аналіз дій США показує, що задля своїх геополітичних інтересів вони ніколи не підтримували слов'ян, зокрема сербів. Американські політичні діячі і дотепер ототожнюють сербів з останнім оплотом соціалізму на Балканах. Упереджене ставлення до сербів, їхнє ослаблення - основа сучасної політики США на Балканах.

США розробили довгострокову програму освоєння Балкан, використовуючи проекти міжнародного регіонального співробітництва і намагаючись забезпечити свій контроль над цим важливим регіоном. Можна чітко простежити стратегічний напрямок згаданої програми: через Балкани (Македонію, Боснію) і Чорне море поширити свій вплив на Близький і Середній Схід та Закавказзя.

На нашу думку, одним із пояснень причин тиску, що різко посилився на Бєлград наприкінці вересня 1998 року, був несприятливий для США розвиток військово - політичної обстановки в регіоні, який характеризувався вдалими операціями сербської армії і поліції з придушення осередків сепаратизму в Косові; перемогою на вересневих виборах у Боснії націонал - радикалів в усіх трьох боснійських общинах, яка серйозно підірвала авторитет Дейтонських угод; найбільшими з весни 1997 року заворушеннями в Албанії, що вилилися у реальний заколот опозиційних сил.

Також певну роль, безумовно, відіграли кон'юнктурні внутрішньополітичні інтереси адміністрації США й особисто Б. Клінтона: за три дні до ультиматуму С. Мілошевичу палата представників Конгресу США проголосувала за проведення Конгресом повномасштабного розслідування щодо можливого початку процедури усунення Президента США від влади. Водночас адміністрація прагнула згладити політичні наслідки скандалу навколо Б. Клінтона, вдавшись до рішучих дій на зовнішньополітичному фронті.

У більш загальному контексті активізація американського втручання в косовську кризу стала не стільки засобом вирішення нагальних внутрішньополітичних проблем і реакцією на успішні дії Бєлграда проти албанських сепаратистів, скільки свідченням того, що США, нарешті, більш - менш визначили власні зовнішньополітичні інтереси у зв'язку з цим конфліктом.

Одна з основних причин такої позиції США щодо Косова мала яскраво виражене ідеологічне забарвлення. Представники адміністрації Б. Клінтона постійно робили акцент на вимушеному втручанні і реагуванні США на ситуацію в цьому регіоні, яка різко погіршилася, через порушення прав людини в Косові в результаті сербських поліцейських операцій, а також через відсутність основних атрибутів демократичного суспільства як у самому автономному краї, так і в Сербії та СРЮ загалом.

При цьому відкрито заявлялося, що головною перешкодою «демократичному розвитку» Сербії є правління соціалістів і особисто С. Мілошевича як Президента СРЮ. (До речі, колишні комуністичні лідери Югославії - президент Словенії Кучан, президентХорватії Туджман - цілком відповідали американським вимогам).

Для США С. Мілошевич після обрання на посаду Президента Сербії в 1990 р. був небажаним партнером як «неконтрольований «Заходом» неокомуністичний» лідер, що намагався до того ж будувати на Балканах єдину сербську державу (яка прилягає безпосередньо до південного флангу НАТО), політика якої навряд чи відповідала б курсу США щодо залучення країн Центрально - Східної Європи і Балкан до сфери впливу НАТО.

Таким чином, різке загострення з початку 1998 р. косовської кризи дало адміністрації США новий потужний важіль політичного тиску на Мілошевича, зокрема можливість основною причиною конфлікту вважати «антидемократичний» характер правлячого в Сербії режиму.

Водночас чітко простежувалися і воєнно - стратегічні інтереси США у цьому регіоні. Серед причин, які пояснювали необхідність втручання в косовську кризу, США називали такі:

- запобігання виходу конфлікту за межі Сербії, що дестабілізувало би ситуацію в усіх сусідніх країнах, включаючи балканських союзників США по НАТО - Грецію і Туреччину;

- використання конфлікту в Косові з метою зміцнення позицій НАТО як основного інструменту забезпечення миру і безпеки в Європі й освоєння нового геополітичного простору для подальшого включення у сферу впливу НАТО.

Події в Косові стали прологом розпаду Югославії і нових війн.

Отже, цілком очевидно, що війна в колишній Югославії, - це новий яскравий приклад «стратегії перемелювання» старих держав у Євразії, яку фактично було покладено в основу зовнішньої політики адміністрації Б. Клінтона після того, як вона проголосила концепцію розширення демократії. У випадку з Югославією чітко простежується стратегія десуверенізації, яка полягає в тому, що суверенітет тієї чи іншої країни не має особливого значення для США та інших великих держав, і вони можуть втручатися у внутрішні справи країн всупереч волі їх урядів і народів. І прямим підтвердженням цього є теза Заходу про «нездатність східноєвропейських, і особливо балканських, держав вирішувати свої проблеми» [1, с. 91]. Тут доцільно буде пригадати слова шведського вченого і політика Рудольфа Челлена,який у праці «Великі держави» обґрунтував доволі чітку теорію «геополітичного устрою Європи», наголошуючи на тому, що малі країни через свій розмір і географічне положення приречені підпорядковуватись «великим державам», які так само через об'єктивні закони геополітики зобов'язані об'єднати їх в єдині «господарсько - політичні комплекси» [2, с. 28-33].

Військові події в колишній Югославії порушили основи колективної безпеки в Європі і показали, наскільки європейські союзники політично залежать від США. Недаремно американський політолог Збігнєв Бжезинський зазначав: «Європа залишається протекторатом США і залишатиметься ним доти, доки не візьме на себе певну частину відповідальності» [1, с. 90].

Конфлікт на території колишньої Югославії за своїми трагічними результатами перевершив останню світову війну. Розпад Югославії, подальші військові дії в Боснії та Герцеговині, у Хорватії, а також сімдесятивосьмиденна війна, що була розв'язана НАТО проти суверенної держави Югославії, стали випробуванням і для Європи, і для світового співтовариства.

Європейський Союз, Європейський парламент та інші європейські інституції продемонстрували свою повну неспроможність протидіяти американському гегемонізму і здійснювати власну, незалежну зовнішню політику.

Зіткнення миролюбної політики суверенних Сербії, Чорногорії та імперативів маніпуляцій США й інших країн заради певних тимчасових інтересів на Балканах - такими, на жаль, є реалії сьогодення.

Що ж стосується Косова, то колишня Югославія на найближчу перспективу загубила цей край, де за підтримки Заходу створюється нова держава з мононаціональним албанським населенням. Хоча остаточно косовський конфлікт ще невирішений і потребує виважених та раціональних дій світової спільноти.

Сьогодні колишній СРЮ (зараз Сербія), а також і Чорногорії, доведеться витримати найжорсткіший пресинг Заходу, що спланував подальше розчленування федерації, її повну окупацію і, звичайно, «встановлення демократії». Після цього Балкани будуть цілком готові до освоєння Заходом.

Можна зазначити, що на Балканах почалося геополітичне перегрупування сил. Підтримка блоком НАТО косовських албанців створює в центрі православного світу осередок міжконфесійних і етнічних суперечностей, що закріплює військову присутність альянсу в цьому стратегічно важливому регіоні. Таким чином, умови для поглиблення етнонаціонального конфлікту в колишній СРЮ залишаються (албанський фактор), а гарантії мирних угод з боку НАТО не виключають масштабних операцій альянсу за межами його території, що цілком відповідає «новій стратегії» США.

Протягом останніх десятиріч Балкани неодноразово перетворювалися на джерело напруженості та загальної нестабільності, передусім у Косові і навколо нього. Наслідки цих подій виходять далеко за межі Балкан і, за певних умов, можуть знову викликати кризу європейських масштабів.

Але, беручи до уваги надзвичайну заплутаність політичної ситуації на Балканах, неефективність способів врегулювання міжетнічних конфліктів на базі міжнародного права, важко прогнозувати конкретний розвиток подальших подій. З нашої точки зору, значною мірою він залежатиме від того, як будуть узгоджені інтереси Західної Європи з геостратегічними інтересами США на Балканах.



Номер сторінки у виданні: 153

Повернутися до списку новин