Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Рецензія на монографію: Куйбіда В. С., Заєць І. Я. Ґенеза територіальної організації України: конституційно - правові аспекти. — Харків : Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2010. — 480 с.

Тематика: РЕЦЕНЗІЇ




               Сергій Різник, кандидат юридичних наук, доцент кафедри конституційного права Львівського національного університету імені Івана Франка

 

Проаналізовано основні положення монографії «Ґенеза територіальної організації України: конституційно!правові аспекти». Автор констатує та доводить концептуальність, комплексність і фундаментальність наукової роботи. Розглядає правові висновки, наведені в монографії, зокрема висновки щодо ґенези та правового регулювання територіальної організації України, шляхів реформування адміністративно - територіального устрою держави.

Ключові слова: територіальна організація, державна територія, територіальний устрій, адміністративно - територіальна одиниця.

 

Проанализированы основные положения монографии «Генезис территориальной организации Украины: конституционно!правовые аспекты». Автор

констатирует и доводит концептуальность, комплексность и фундаментальность научной работы. Рассматривает правовые выводы, приведенные в монографии, в частности о генезисе и правовом регулировании территориальной организации Украины, путях реформирования административно - территориального устройства государства.

Ключевые слова: территориальная организация, государственная территория, территориальное устройство, административно - территориальная единица.

 

Monography substantive provisions «Genesis of the territorial organization of Ukraine are analysed: constitutionally legal aspects». The author ascertains and leads up integrated approach and fundamental nature of scientific work. Considers legal conclusions resulted in the monography, in particular about genesis and legal regulation of the territorial organization of Ukraine, ways of reforming of administrative - territorial device of the state.

Key words: territorial organization, state territory, territorial device, an administrative and territorial unit.

 

На сучасному етапі національного державо - творчого процесу, в Україні закономірно і планомірно зростає потреба в наданні реального значення загальновизнаним у світі демократичним цінностям та ідеалам. Проте розбудова України як демократичної, соціальної та правової держави буде ефективною та результативною лише за умови належного теоретичного забезпечення відповідних державотворчих і правотворчих процесів і явищ. Це обумовлює нагальну потребу у постійному вдосконаленні наявних концепцій і теорій у сфері конституційного права, розширенні та поглибленні їх предмета. На жаль, вітчизняна наука в цьому процесі відіграє недостатньо активну роль. У зв'язку з цим, монографія «Ґенеза територіальної організації України: конституційно - правові аспекти» є вчасною та актуальною науковою працею, що покликана покращити стан справу даному напрямку і збільшити внесок наукового товариства в прискорення державотворчого поступу в Україні.

Слід зазначити, що, незважаючи на достатньо велику кількість різнопланових наукових праць, присвячених загальним питанням адміністративно - територіального устрою України, у вітчизняній науці конституційного права до цього часу не існувало комплексних досліджень ґенези територіальної організації нашої держави. В спеціальній літературі розглядали вищевказану проблему в контексті загальних проблем конституційного права (в тому числі, у зв'язку з теорією держави і права), С. Н. Бабурін, Ю. М. Бисага, В. П. Нагребельний, В. Ф. Погорілко, Б. М. Клименко, П. М. Рабінович, В. В. Шаповал та ін. Не заперечуючи наукової цінності та відмічаючи значний внесок цих авторів у розробку концептуальних основ територіальної організації України, слід мати на увазі, що велику кількість їх наукових праць видано ще за радянських часів, а логічна можливість аналізувати походження та функціонування української державної території виникла, очевидно, лише із розпадом СРСР.

Наукове дослідження «Ґенеза територіальної організації України: конституційно - правові аспекти», в першу чергу, присвячене проблемам оптимальної організації територіального устрою нашої держави. В книзі описано історичні види адміністративно - територіальних утворень на українських етнічних землях, проаналізовано особливості сучасної системи адміністративно - територіальних одиниць України. Характерною відмінністю даної наукової роботи є наявність в ній відповідної ідеології та центральної доктрини, за допомогою яких авторам удалось дослідити, пояснити і розвинути концептуальні положення, пов'язані з територіальною організацією нашої держави. Вказана інформація оформлена у вигляді чотирьох розділів, двох додатків та глосарія.

В першому розділі монографії зроблено вдалу спробу проаналізувати історичні види українських адміністративно - територіальних утворень. Другий розділ присвячений проблематиці організації сучасної системи адміністративно - територіальних одиниць України. В третьому та четвертому розділах наукової праці викладено позиції авторів щодо правового регулювання статусу адміністративно - територіальних одиниць України та пропозиції щодо їх реформування. Окремо слід відмітити наукову цінність глосарія, який налічує більше 300 визначень ключових термінів, пов'язаних із темою роботи.

Слід погодитися з наведеним в Розділі 1 монографії висновком Ф. Кокошкіна, що державу формують три складові елементи: народ, органи влади і територія [1]. В теорії держави і права безсумнівним є аналогічний підхід, за якого наявність території є основною ознакою держави, поряд з державним апаратом, народом (населенням) та державним суверенітетом [2]. Дійсно, за відсутності хоча б одного із цих елементів, реальне існування держави неможливе.

Ніхто не заперечуватиме, що протягом різних історичних періодів український народ не мав ані власної влади, ані сталої території. Таким чином, етнічні українські землі пройшли тривалий шлях, допоки не набули статусу сучасної території держави Україна. Власне весь цей державотворчий процес у територіальному аспекті досліджений і проаналізований авторами у даній праці через призму конституційного права. При цьому, дослідження здійснено з використанням історичних першоджерел із часів ранньодержавного періоду, Київської Русі і до сьогодення. Що важливо, вищевказані питання розглянуті саме з конституційно - правової точки зору, адже тільки конституційно - правовий підхід, на нашу думку, дозволяє виявити всі сутнісні характеристики ґенези територіальної організації нашої країни.

Виходячи з аналізу першого розділу монографії, є підстави зробити беззаперечний висновок про вирішальний вплив на українське державо - творення геополітичних чинників. Справді, унікальний територіальний устрій сучасної України було сформовано під впливом зовнішнього втручання низки держав на різних етапах історичного розвитку. Нерідко неспроможність українців отримати та/або втримати державну незалежність було спричинено відсутністю в представників національної еліти та народу усвідомлення базових принципів державотворення. Сьогодні є очевидним, що для збереження і розвитку незалежності необхідно мати правильні знання про державну територію не тільки історичного чи географічного, але, безумовно, і юридичного рівня.

Поточна ситуація в нашій державі склалась таким чином, що спочатку інформаційний вакуум, а пізніше - раптовий надлишок несистематизованоїінформації призвели до повної дезорієнтації і необізнаності українців не тільки в складних історичних, але й в елементарних сучасних особливостях організації вітчизняної території. У зв'язку з цим, книга «Ґенеза територіальної організації України» виконує не тільки наукову функцію, а й носить, без сумніву, загальнопросвітницький характер.

Нині ознакою позитивної тенденції в процесах сучасного праворозуміння є наявність усвідомлення в професійних колах того факту, що питання організації території нерозривно пов'язане не тільки з такими принциповими та теоретичними поняттями, як територіальний устрій, територіальна оборона чи територіальне верховенство, але й з більш прикладними термінами, такими, як: територіальна підсудність, територіальна самоорганізація, територіальні ризики тощо. Таким чином, практично у будь - якій сфері правовідносин, на різних рівнях, постійно виникають питання, що, так чи інакше, залежать від зовнішніх або внутрішніх територіальних процесів, понять і явищ, а ознайомлення з ними набуває все більш прикладного значення.

Повертаючись до доктринальних підходів щодо розуміння принципів територіальної організації України, слід зазначити, що в українській правовій і політичній думці існують різні вчення про територіальну організацію держави. Найбільш вартими уваги та слушними, на нашу думку, є ті з них, де територіальна свідомість громадян визнається обов'язковою умовою для конструювання єдності народу, а територіальна ідеологія - визначальним елементом в побудові української державності.

Так, Михайло Грушевський у своїх працях приділяв велику увагу територіальному устрою України. Вчений думав над тим, яка модель територіального устрою дасть найкращі можливості для справжнього демократичного самоврядування. Наприклад, він вважав, що існуючий в його час поділ на повіти та губернії непридатний для такого завдання. Повіт - замала одиниця, щоб в її рамках можна організувати ширшу самодіяльність громадянства у всіх сферах життя, а губернія - надто механічне і штучне утворення, надто велике, яке фактично розпадається на окремі частини, органічно не пов'язані одна з одною. Грушевський вважав, що оптимальним варіантом може бути утворення округів з населенням приблизно до мільйона чоловік, здатних організувати «справу санітарну, і шляхів, і сільськогосподарську, і земельну, і промислову, і культурну. У своїм районі вона буде спроможна організувати і сіть середніх шкіл, і якісь вищі школи, добрий музей і порядний театр - все те, чого звичайне повітове місто своїми засобами зробити неспроможне». Такий територіальний устрій дасть можливість кожній окрузі посилати до Всенародних зборів України не менше десяти депутатів, таким чином стануть можливими і пропорційні вибори, і партійне групування. З іншого боку, оскільки округа достатньо невелика, то всі її частини будуть пов'язані і між собою, і зі своїм центром, всі громадські, політичні й культурні сили будуть на виду й на обрахунку, і все суспільне будівництво відбуватиметься за активної участі й під контролем громадянства. М. Грушевський запропонував план такого устрою, виходячи з уже усталеного на той час економічного і культурного районування, атакож з історичних обставин та історичних назв, якими було небезпечно нехтувати, які він вважав справою, оскільки вони складалися «не капризом дипломатів чи урядовців, а виростали з умов географічних, природних - ці умови не змінюються так легко» [3].

В свою чергу С. Рудницький підкреслював особливості історії України, що випливають з особливостей території, яку посідає український народ. «Українська земля творить виразну географічну цілість, самостійну й окремішну супроти сусідніх земель: Молдави, Угорщини, Польщі, Білоруси, Московщини. Вона опирається від півдня о Чорне море, Карпати й Кавказ, на півночи о багна і ліси Полісся. Хоч нема в України добрих природних границь від заходу, північного сходу і сходу, то вона як північна побережна країна Чорного моря, має важні віхи одноцільності ... український народ має свою питому землю, що творить виразну й одноцільну географічну одиницю ... проте політичні границі мають на Україні завсіди непостійний і неготовий характер» [4].

Треба визнати, що праці вищезазначених та багатьох інших мислителів і сподвижників українського державницького руху не здійснили необхідного впливу на тогочасне суспільство, крім того, що були відкинуті на другий план короткостроковими, але більш нагальними проблемами. Водночас, логічно продовжуючи наявні напрацювання в цій царині, авторам монографії вдалося системно і всебічно завершити розпочаті попередниками дослідження ґенези територіальної організації держави, що дозволило отримати відповіді на більшість уже сучасних запитань щодо успішного розв'язання проблем у галузі територіального устрою України.

Невипадково в назві даної праці присутній термін «ґенеза», який, відповідно до загально - визнаного розуміння, означає - походження, виникнення, становлення, зародження, процес утворення [5]. При цьому, як випливає зі змісту монографії, в аспекті української території, в першу чергу в частині її внутрішньої структури, процес її становлення не є завершеним. Під територіальною організацією України автори мають на увазі не усталену систему адміністративно - територіального устрою, а, перш за все - комплекс триваючих заходів, спрямованих на забезпечення функціонування територіальних одиниць.

Саме тому зміст книги не міг обмежитись тільки історично - правовою інформацією, а охоплює проблематику сучасного стану системи адміністративно - територіальних одиниць України: АРК, областей, районів, міст, районів у містах, сіл і селищ, а також новітніх підходів до їх реформування. Усвідомлення недосконалості зазначеної системи, а відтак незавершеності її ґенези, стало зрозумілою передумовою розробки запропонованих авторами пропозицій щодо подальшого реформування адміністративно - територіальних одиниць України.

Як зазначено в підрозділі «Концептуальні засади реформування системи публічної адміністрації» четвертого розділу монографії, відновлення української державності й виголошення бажання побудувати правову, демократичну, соціальну державу з ринковою економікою поставило на порядок денний питання реформи публічної адміністрації в Україні, оскільки потрібно було замінити командно - адміністративну систему управління на демократичну. Слід погодитися з авторами, що, на жаль, ми досі з цим завданням повністю не впорались.

У цьому контексті гострим і водночас справедливим видається наступний авторський висновок, що характеризує чинне українське законодавство в сфері територіальної організації держави: «Правове середовище, що культивує як державний, так і муніципальний патерналізм, не лише сприймається як механізм для розв'язання проблем, а й саме уже стало проблемою.»

Ще раз відмітивши точні і обґрунтовані висновки авторів з приводу сучасного правового регулювання територіальної організації України, варто звернути особливу увагу на викладені в монографії пропозиції щодо її реформування. В роботі небезпідставно відмічено наявність базових диспропорцій в історичному розвиткові регіонів України. Однією з основних ознак недосконалості сучасного територіального устрою України названо нерівномірність розподілу ресурсів людського розвитку, джерел отримання публічних послуг по території держави. Розв'язання цього завдання, на слушну думку авторського колективу, лежить у площині проведення адміністративно - територіальної реформи, суть якої детально викладена в книзі.

Хоча гордістю кожного українця є багатовікова історія нашого народу, проте слід розуміти, що сучасна Україна виникла лише в 1991 році, а відтак питання її територіальної організації має не абстрактно - наукове чи вузько - прикладне, а фундаментальне значення для подальшого утвердження та існування держави. Перш за все, це питання варто ставити в контексті національної безпеки, територіального верховенства та, відповідно, державного і народного суверенітету. Саме такий підхід і застосовано в науковому дослідженні.

В науці конституційного права державний суверенітет розглядається як основна риса держави, що полягає у верховенстві державної влади на всій її території та здатності держави бути незалежним суб'єктом міжнародних відносин. Основні риси державного суверенітету були закріплені ще в Декларації про державний суверенітет України, ухваленій 16 липня 1990 р. [6], в якій останній визначався як верховенство, самостійність, повнота і неподільність державної влади в межах всієї території країни.

Виходячи з вищенаведених правових положень, а також здійснивши детальний аналіз наукового матеріалу монографії «Ґенеза територіальної організації України: конституційно - правові аспекти» в їх системному зв'язку з нормами конституційного права, можна виокремити ще один висновок, безпосередньо пов'язаний з конституційно - правовим статусом державної території, та запропонувати його для подальшої наукової дискусії, яка б базувалась на нижчевикладеному.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 Конституції України, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування [7].

Згідно зі статтею 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державний кордон України» [8], державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору. Як зазначено в глосарії, що є частиною монографії, державна територія - це просторові межі здійснення державної влади, частина земної кулі, що перебуває в межах державних кордонів та на яку поширюється суверенітет відповідної держави. В інших правових джерелах міститься відмінне за формою, але аналогічне за змістом визначення державної території, наприклад, територія держави (від лат. terra - земля) - частина земної поверхні, що перебуває під суверенітетом держави, охоплює сушу, внутрішні води, територіальні води, надра і повітряний простір над ними [9].

Таким чином, є всі підстави вважати, що в ст. 13 Конституції України йдеться не про випадковий набір природних ресурсів, як окремих об'єктів права державної власності (традиційний цивільно - правовий підхід, що не заперечувався на конституційно - правовому рівні), а саме про державну територію, частину земної поверхні, як власність Українського народу. Земельні, водні ресурси тощо є невід'ємною частиною державної території України, незалежно від того, в чиїй власності та в якій її формі (приватній, комунальній чи державній) вони перебувають. При цьому, власність українського народу не можна ототожнювати з державною формою власності. Органи державної влади є лише представниками народу у правовідносинах, що стосуються здійснення останнім своїх прав на державну територію.

Отже, державна територія України є власністю Українського народу, власність Українського народу є спеціальною пріоритетною формою власності з єдиним комплексним об'єктом (державною територією). Право приватної, комунальної чи державної власності на об'єкти, що є елементами державної території України, носить вторинний (похідний) характер.

Право власності Українського народу на державну територію є первинним (пріоритетним), завжди присутнім, невідчужуваним і непорушним, основною гарантією народного суверенітету. Конституційний принцип непорушності права власності не є абсолютним. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване в інтересах народу з мотивів суспільної необхідності.

Як видно, цінність зазначеної монографії підкреслюється наявністю в її висновках підстав і спонукань до нових наукових пошуків та дискусій. Сподіваємось, що зазначена тема, як і багато інших, що логічно випливають з проблематики, викладеної в монографії, знайдуть свій подальший розвиток у наступних наукових працях учених - конституціоналістів.

Отже, не претендуючи на вичерпність та повноту даного відгуку, вважаємо, що монографія «Ґенеза територіальної організації України: конституційно - правові аспекти» є концептуальною, комплексною і фундаментальною науковою працею, ознайомлення з якою стане корисним і необхідним для кожного, хто вбачає потребу в розбудові сильної, належно організованої та процвітаючої української держави.



Номер сторінки у виданні: 281

Повернутися до списку новин