Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Психологічний чинник політичних конфліктів





Микола Примуш, доктор політитичних наук, професор, завідувач кафедри політології

Донецького національного університету

УДК 316.75

 

У статті досліджується роль психологічних чинників у врегулюванні

та вирішенні політичних конфліктів. Розглядаються найпоширеніші

психологічні механізми виникнення і розвитку політичних конфліктів.

 

Ключові словаполітичний конфлікт, психологія політичних конфліктів, врегулювання конфлікту.

 

Сучасні дослідження фахівців у галузі соціальної та політичної психології показують, наскільки велика роль у будь - яких конфліктах, зокрема й політичних, психологічних чинників, і примушують задуматися над тим, що їх недооцінка лежить в основі багатьох невдач у врегулюванні та вирішенні конфліктів. Розглянемо найвідоміші психологічні механізми виникнення та розвитку конфліктів.

Один із таких механізмів можна визначити як несумісність індивідуально вигідних стратегій поведінки та добробуту суспільства загалом. Цей механізм добре ілюструють такі соціальні дилеми, як «дилема ув'язненого» і «трагедія громадських пасовищ».

«Дилема ув'язненого» описується як ситуація з двома підозрюваними, яких окремо допитує прокурор. Вони обидва винні, але у прокурора є докази лише невеликої провини кожного з них. Він пропонує окремо кожному підозрюваному зізнатися: якщо один із підозрюваних зізнається, а інший - ні, то прокурор гарантує тому, хто зізнався, імунітет, а його визнання буде використано для доказу провини іншого підозрюваного. Якщо зізнаються обидва, то кожен отримає помірний термін. Якщо не зізнається жоден, то для обох покарання буде незначним. Неважко дійти висновку, що обопільне невизнання для них вигідніше. Проте численні дослідження показали, що багато хто зізнається, не зважаючи на те, що сумісне зізнання веде до суворіших вироків. Ця дилема заганяє учасників у певну психологічну пастку: люди усвідомлюють, що, співпрацюючи, вони могли б разом виграти, проте відмовляються від співпраці і довіри один одному.

Трагедія громадських пасовищ є ситуацією, в яку потрапляють 100 фермерів, які живуть поряд із пасовищем, здатним прогодувати рівно 100 корів. Але в якийсь момент один із фермерів вирішує, що якщо він випустить на вигін ще одну корову, то зайвого випасу буде всього 1%, а він подвоїть свою вигоду. Фермер додає ще одну корову. Але всі фермери виявляються такими ж «догадливими» і всі випускають ще по одній корові. Пасовище гине.

Подібні дилеми демонструють, що егоїстичне прагнення до особистих цілей може виявитися згубним для всіх. Прикладом реалізації цього механізму може бути гонка озброєнь, зростання військових витрат, оскільки одностороннє роззброєння робить готову до співпраці державу вразливою перед можливим нападом держав, не готових співпрацювати.

Для цих дилем характерне явище, яке психологи називають «помилкою атрибуції» і яке полягає в тому, що свою поведінку учасник пояснює ситуацією («я повинен був себе захищати», «я був поставлений в такі умови»), а поведінку іншої сторони - принциповою позицією («він агресор», «він прагне до отримання переваги»). Більшість суперників так і не усвідомлюють, що інші допускають щодо них таку ж саму помилку атрибуції. Психологічні дослідження також показали зміну мотивів у процесі взаємодії. Спочатку сторона бажає отримати якусь вигоду, потім - мінімізувати втрати і врешті - решт - уникнути поразки. Ця зміна мотивів дуже чітко простежується в американського президента Л. Джонсона під час розгортання в'єтнамської війни, така сама тенденція спостерігалась у колишнього американського президента Дж. Буша - молодшого у зв'язку із ситуацією в Іраку.

Більшість конфліктів, побудованих за принципами дилеми ув'язненого та дилеми громадських пасовищ, не можна розглядати як гру з нульовою сумою, оскільки сума виграшів і програшів обох сторін не обов'язково дорівнює нулю: співпрацюючи, обидва учасники можуть виграти, змагаючись - можуть і програти. З 1979 по 1988 рр. була війна між Іраном та Іраком, у ній загинуло близько мільйона осіб, а коли вона закінчилася, лінія кордону, через яку й почався цей озброєний конфлікт, залишилася на тому ж місці.

З погляду психології, значний інтерес становлять особливості сприйняття один одного сторонами політичного конфлікту.

Ці особливості впливають на розвиток самого конфлікту, без їх розуміння неможливо знайти оптимальні шляхи розв'язання суперечливих питань. Багато досліджень, здійснюваних політичними психологами, показують, що сприйняття в умовах конфлікту досить стереотипне і включає два аспекти: емоційний аспект - значне негативне емоційне забарвлення, відчуття ворожості щодо протилежної сторони, недовіра, страх, підозрілість; а також когнітивний аспект - прагнення до спрощення інформації, відсутність альтернативних варіантів рішень, схематизм при оцінці фактів, крайня вибірковість сприйняття (сприймається тільки та інформація, яка підтверджує правоту однієї зі сторін, решта інформації ігнорується).

Відомі сучасні дослідники проблем психології політичних конфліктів Л. Росс та Р. Нісбетт у своїй книзі «Людина і ситуація. Уроки соціальної психології» зазначають: «Події на Ближньому Сході, в Боснії, на Кавказі і в Руанді зі всією непохитністю свідчать про те, що кожна зі сторін, залучених у міжнародні або міжетнічні зіткнення, перебуває в упевненості, що тільки вона володіє «об'єктивним», тобто відповідним реальності, баченням проблеми. Претензії, дії та їх виправдання, що наводяться протилежною стороною, пояснюються корисливими намірами або упередженістю підходу і навіть розцінюються як свідчення притаманної супротивникові непорядності та нелюдяності. Більше того, протести і спроби втручання з боку третіх відхиляються через те, що вони нібито грунтовані на помилкових судженнях, що служить додатковим підтвердженням того, що лише «наша» сторона бачить істину і цілком розуміє становище, що склалося, що лише «ми» одні у змозі оцінити безрозсудність і віроломство протилежної сторони» [1].

Сприйняття подій в умовах конфлікту спотворене. В людини виникає ілюзія власного благородства, схильність пишатися своїми справами і ухилятися від авторства поганих вчинків, а будь - які вчинки протилежної сторони пояснювати її «злим наміром». Тенденція до самовиправдання змушує заперечувати шкоду навіть від поганих вчинків, які неможливо приховати. Під час міжнародних конфліктів, коли напруженість зростає, раціональне мислення не спрацьовує і виникає психологічний феномен, який американськими психологами був названий «диявольським образом ворога». «Образ ворога» примітивний і стереотипний. Відповідно до цього образу, «диявольське» завжди приписується супротивникові, а власна поведінка сприймається як правильна й адекватна. Усі благородні вчинки суперника пов'язуються з його прагненням досягти будь_якої вигідної мети, свої ж добродійні вчинки пояснюються особистими позитивними якостями. Власні непристойні дії просто не помічаються або виправдовуються обставинами, що склалися.

У конфлікті образ супротивника стає нелюдським. Унаслідок цього ніякого співчуття до протилежної сторони не допускається, іноді це поширюється й на трагічні обставини, наприклад, стихійне лихо або катастрофу.

Для конфліктних ситуацій характерне не тільки спотворене, але й гіпертрофоване сприйняття: конфліктуючі сторони сприймають незначні факти та обставини як надто важливі, такі, що мають першорядне значення. Між іншим, іноді конфлікт викликає і прямо протилежну реакцію - заспокоєння. Вона виявляється у відмові вірити в те, що супротивник зважиться на будь - які серйозні дії. Так було, наприклад, у 1941 р., коли Й. Сталін до останнього дня не вірив у можливість німецької агресії, хоча відносини між СРСР і Німеччиною поступово погіршувалися.

У політичній психології добре відомий феномен «дзеркальних образів». Він виявляється в тому, що учасники конфлікту сприймають і оцінюють одні й ті самі події настільки по - різному, що їхні оцінки таких подій набувають дзеркального, тобто діаметрально протилежного характеру, при явно вираженому емоційно негативному ставленні до суперника. Дослідження американських політологів і психологів американського та російського сприйняття одних і тих самих фактів, наприклад, торгівлі зброєю, патрулювання підводних човнів біля берегів інших країн, виявили, що ці факти оцінювалися як більш небезпечні, ворожі, коли вони йшли від протилежної сторони. Наприклад, американський уряд розглядав радянське вторгнення до Афганістану так само, як радянський уряд розглядав американське вторгнення до В'єтнаму.

Взаємне негативне сприйняття стає перепоною для врегулювання конфліктів і досягнення миру. Наявність «дзеркальних образів» призводить до того, що конфліктуючі сторони вважають свої інтереси і цілі такими, що не збігаються більшою мірою, ніж це є насправді. Наслідком цього стає подальше розширення та поглиблення конфлікту. Більше того, негативні образи однієї сторони впливають на образи іншої, підсилюючи їх ворожий характер. Раціональні аргументи в таких умовах відкидаються [2].

Проте спотворення сприйняття міняється в міру того, як конфлікт починається, розгоряється і гасне. Образ ворога руйнується, якщо ворог стає союзником. Аналіз американських мас - медіа показав, що поступово «агресивні, жорстокі, віроломні» японці часів Другої світової війни стали сприйматися американцями як «дисципліновані, працелюбні, винахідливі» союзники. Сприйняття німців після двох світових воєн також зазнавало зміни: ставлення мінялося від ненависті до глибокої поваги.

Психологічним механізмом виникнення та існування конфлікту є й сприйняття несправедливості. Люди сприймають справедливість як якийсь баланс, тобто як розподіл винагороди, пропорційний внеску кожного. Конфлікт виникає тоді, коли є відчуття дисбалансу, сумніву в справедливості винагород та оцінки внесків. Але які критерії, що можуть об'єктивно показати внесок кожної зі сторін? Неминучі розбіжності при визначенні внеску породжують сприйняття несправедливості і викликають реакцію у відповідь. Це може бути або зниження своєї ролі і самооцінки, згода з принизливим становищем, або вимога компенсації від іншої сторони, висловлення протесту, прагнення до обману, або відплата, боротьба. Чим вище сторона оцінює свій внесок, тим сильніше відчуття образи і прагнення до справедливості. Могутні соціальні протести характерні для тих соціальних шарів, які сильніше відчувають несправедливість свого становища.

У міру того, як конфлікт переходить у гострішу стадію, в його учасників виникає відчуття, ніби суперник має більшу свободу у виборі дій, а власні дії стають вимушеними. Акції ж протилежної сторони, навпаки, розцінюються як провокаційні, заздалегідь добре обмірковані та підготовлені.

Дослідниками описаний ще один феномен, який нерідко зустрічається в політичній практиці. Він полягає в тому, що у безпосередніх учасників конфлікту виникає ілюзія повної єдності їх інтересів та інтересів союзників. Унаслідок цього конфліктуюча сторона поводиться ризикованіше, ніж необхідно, вона може навіть йти на загострення конфлікту, сподіваючись на допомогу ззовні, прагнучи втягнути в конфлікт своїх прихильників, які перебувають поки що поза цим конфліктом. Так було, наприклад, на початку натовських бомбардувань Югославії, коли керівництво цієї країни розраховувало на більш суттєву допомогу Росії, ніж та, яку вона насправді могла надати.

В умовах конфлікту посилюється групова ідентифікація і групова згуртованість. Кожна з груп, що беруть участь у конфлікті, стає в емоційному відношенні єдиною та монолітною, а кожен член такої групи сприймає самого себе з позицій норм і оцінок, що панують у групі. Нівелюються внутрішньогрупові відмінності: люди, які мають різний соціальний статус, виступають ніби «на рівних». В учасників конфлікту виникає відчуття задоволення від перебування серед друзів, зростає самооцінка, формується відчуття безпеки, оскільки група розглядається як захисник. Разом із цим бажання думати про свою групу добре веде до відторгнення позитивної інформації про протилежну сторону. Образ ворога підсилюється, і це ще більше мобілізує членів групи на перемогу в конфлікті. Високий рівень групової ідентифікації та групової згуртованості приводить до психологічного звільнення членів групи від відповідальності за наростання конфлікту, у них виникає легкість в ухваленні рішень і притупляється відчуття ризику. Протиборчі сторони прагнуть йти до кінця.

Чим довше триває конфлікт, тим менш адекватним стає сприйняття дійсності його учасниками, чим сильніша конфронтація, тим примітивніші аргументи, що використовуються кожною зі сторін. З'ясування відносин перетворюється в такому разі на своєрідний «діалог глухих», в якому учасники чують тільки себе. Такий «діалог» замість взаєморозуміння призводить до протилежного результату. Учасники конфлікту дедалі жорсткіше обстоюють особисті позиції, пристрасті розпалюються з новою силою, в орбіту протистояння втягуються нові суб'єкти, відбувається ескалація конфлікту.

Політичні конфлікти, особливо в міжнародній сфері, можуть приводити до надто серйозних наслідків: загибелі людей, руйнування матеріальних цінностей, витрачання необхідних для продуктивного розвитку суспільства ресурсів, тому великого значення набувають проблеми їх мирного врегулювання.

При врегулюванні політичних конфліктів використовується ціла низка прийомів і підходів, базованих на врахуванні психологічних аспектів конфліктних ситуацій. Як було зазначено, в розвитку та загостренні конфліктів негативну роль відіграють особливості сприйняття супротивниками один одного. Отже, при врегулюванні конфліктів необхідно шукати шляхи зміни такого сприйняття. Наприклад, зняттю негативних моментів сприйняття в умовах конфлікту допомагає звернення до незалежних експертів.

Важливим способом зміни негативних образів і ломки стереотипів, що склалися на рівні масової свідомості, може стати активне використання засобів масової інформації. Якщо преса, радіо і телебачення замість створення і підтримання образу ворога підкреслюватимуть взаємовигідність вирішення суперечливих проблем шляхом перемовин, в учасників конфлікту можуть змінитися уявлення про наміри протилежної сторони. Для формування адекватного сприйняття один одного суб'єктами конфлікту корисні безпосередні особисті контакти їх представників між собою. Такі контакти дають змогу відкривати в іншої сторони подібні риси та встановлювати позитивні взаємини.

Найпоширеніший спосіб вирішення політичних конфліктів - проведення перемовин. У літературі існують три основні підходи до визначення суті перемовного процесу. Перший підхід передбачає, що перемовини обов'язково спираються на загальні інтереси сторін, які їх ведуть, і тому є заходами, орієнтованими на співпрацю. Другий підхід передбачає, що інтереси сторін можуть бути різними й навіть взаємовиключними, перемовини ж можливі за наявності взаємозалежності їх учасників, що дає змогу досягти вигідної для всіх угоди. Третій підхід передбачає як протиборство, так і співпрацю, наявність як загальних, так і взаємовиключних інтересів [3].

У будь - якому разі для успіху перемовин важливо створити сприятливу психологічну атмосферу. Вагомим засобом впливу на ситуацію, що складається під час перемовин, може стати певний баланс винагороди і покарання опонента. Психологічним покаранням може бути атмосфера напруженості, відчуття безвиході за столом перемовин. Винагородою ж можуть бути позитивні емоції, пов'язані з відчуттям безпеки, власної гідності, відчуттям успіху та самореалізації.

Коли йдеться про перемовини, учасниками яких виступають представники різних держав і націй, враховується їх національна специфіка, зокрема й особливості етнічної психології. Наприклад, відмінна риса російського національного характеру - здатність доводити все до крайнощів. На перемовинах це може виявлятися по - різному: і як прагнення постійно дотримуватися надто жорсткої лінії поведінки, і, навпаки, як несподіване для партнера повне і беззастережне ухвалення його пропозицій. Німці приділяють більше уваги підготовчій стадії перемовин, ретельно опрацьовують свою позицію. Англійці, навпаки, до підготовчої стадії байдужі: вони вважають, що найкращі рішення можуть бути знайдені в процесі самих перемовин залежно від позиції партнерів. Для китайського стилю ведення перемовин, на думку фахівців, характерне чітке розмежування етапів перемовного процесу. На початковому етапі китайці схильні звертати особливу увагу на зовнішній вигляд партнерів, манеру їхньої поведінки. Поступки вони прагнуть робити до кінця перемовин, після того, як оцінять можливості протилежної сторони. Американці ж менш схильні вдаватися до будь - якого строгого розмежування етапів, але весь час підтримують високий темп ведення перемовин.

Для успішного ведення перемовин, окрім знань і розуміння суті суперечливих проблем, необхідні і певні особистісні якості учасників переговорного процесу. Зокрема, мова йде про психологічну готовність домовлятися й ухвалювати рішення, а також про цілеспрямованість. У конфліктології існує таке поняття, як конфліктостійкість, що загалом характеризує здатність людини зберігати конструктивні способи взаємодії з оточуючими всупереч дії конфліктогенних чинників. Конфліктостійкість визначається вмінням людини управляти своїми емоціями та виражати їх, не ображаючи опонента, вмінням аналізувати, прогнозувати, знаходити альтернативні рішення і вести полеміку, прагненням вирішувати проблему й обговорювати як свої інтереси, так і інтереси інших учасників конфлікту.

Серйозним чинником, що впливає на хід перемовин, можуть стати установки їх учасників.

Установки можуть бути двох типів - орієнтовані на ситуацію або на міжособистісні взаємини. Учасники перемовин, орієнтовані на ситуацію, схильні бачити в них тільки об'єктивну сторону: співвідношення сил, параметри ситуації тощо. Учасники з орієнтацією на міжособистісні відносини готові або до співпраці з протилежною стороною, або до конкурентних відносин і торгу з партнером. Фахівці з перемовин відмічають, що прагнення не відступати від своєї позиції може бути зумовлено «оптимістичною самовпевненістю» учасників перемовного процесу.

Важливу роль у врегулюванні будь - яких конфліктів здатна відіграти третя сторона. У політичних конфліктах міжнародного характеру участь третьої сторони може виражатись у наданні певних послуг, посередництві, арбітражі і т. д. Як третя сторона можуть виступати іноземні держави, міжнародні міжурядові та неурядові організації. Але в будь - якому разі їх представляють живі люди, тому в діяльності третьої сторони із врегулювання міжнародних політичних конфліктів слід враховувати низку соціально - психологічних моментів. Наприклад, в історії міжнародних відносин у минулому часто вдавалися до практики арбітражу. Останнім часом така форма врегулювання конфліктів використовується значно рідше, хоча існують спеціальні міжнародні органи, покликані розбирати суперечки між державами в арбітражному порядку. Створена ще 1899 р. і розташована в Гаазі Постійна палата третейського суду за все XX ст. розглянула лише близько тридцяти конфліктних ситуацій у відносинах між державами.

Вважаємо, що причини такої незацікавленості в арбітражі як формі участі третьої сторони у вирішенні міжнародних конфліктів полягають і у психологічних особливостях подібної практики. На думку відомого російського фахівця в царині психології конфлікту Н. Гришиної, «модель арбітражу» має низку потенційних недоліків, серед яких ухвалення рішення «арбітром» як пошук «істини», що є неадекватним підходом до проблем людських взаємин; ухвалення рішення «на користь» однієї зі сторін (або рішення більш вигідного для неї), що викликає негативні реакції на адресу «арбітра». Крім цього, ухвалення рішення «арбітром» закріплює за ним відповідальність за реалізацію та наслідки цього рішення. Нарешті, вирішення проблеми конфлікту «арбітром» зачіпає лише його предметну сферу, але не аспект взаємин учасників ситуації, тому повного вирішення конфлікту, що передбачає досягнення угоди між його учасниками, не відбувається [4].

Приклади впливу психологічних чинників на ухвалення арбітражного рішення можна знайти в історії. Так, російський імператор Микола ІI змушений був виступити як арбітр у суперечці між державами, які перемогли в I Балканській  війні (1912-1913), - Болгарією, Грецією, Сербією і Румунією, конфлікт між якими виник через питання розподілу територій. Прагнучи не образити жодну з цих близьких Росії в цивілізаційному розумінні держав, російський імператор запропонував рішення, що не влаштувало жодного з учасників конфлікту і підштовхнуло їх до ІІ Балканської війни (1913). Ця війна ускладнила й без того заплутані міжнародні відносини на Південному Сході Європи.

Ще суттєвіший вплив мають психологічні чинники на такий вид діяльності третьої сторони, як посередництво. Посередником може бути не тільки офіційний представник держави або міжнародної організації, але й приватна особа, якщо вона має популярність і авторитет. Тому для вдосконалення посередницької діяльності з врегулювання міжнародних конфліктів можна використовувати результати психологічного дослідження й узагальнення практики медіації (посередництва) в конфліктних ситуаціях на рівні міжособистісних стосунків. Ці дослідження свідчать про високу ефективність посередництва порівняно з іншими видами діяльності третьої сторони [5].

З одного боку, фахівці відмічають факт позитивного впливу самої присутності третьої (нейтральної) сторони і зниження рівня деструктивності у взаємодії конфліктуючих сторін. З іншого - посередник організовує діалог між учасниками конфлікту, тим самим активізуючи їхню діяльність у напрямку вирішення конфлікту й ухвалення взаємоприйнятних рішень.

Але які умови ефективного посередництва? Важливим чинником ефективності посередництва є мотивація з урегулювання відносин і вирішення конфлікту; висока мотивація сторін сприяє успіху медіації. Іншим важливим чинником успішного посередництва виступає довіра учасників конфлікту до самого процесу медіації. Важливий чинник - добровільність і узгодженість (бажання всіх учасників конфлікту) звернення до посередника, а також особливості самого процесу медіації, тобто конкретної діяльності посередників.

Чи є обмеження у використанні медіаторства? Так, психологи відмічають і можливі негативні аспекти участі третьої сторони у вирішенні конфліктів. Втручання третьої сторони може порушити стабільність, рівновагу у відносинах сторін; крім того, третя сторона може мати й свої власні інтереси (наприклад, зберегти за собою репутацію і позицію посередника). Участь третьої сторони також може привести до укладання угод, які будуть більше результатом зовнішньої дії, ніж внутрішньої згоди учасників конфлікту, що зумовить нестійкість угод [6]. Проте посередництво визнається фахівцями надто ефективним способом вирішення конфліктів.

Психолог Ч. Осгуд запропонував й обґрунтував стратегію «поступові та обопільні ініціативи з розрядження напруженості» (скорочена назва - ПОІР, або GRIT), призначену для зняття напруги і деескалації конфлікту. Суть цієї стратегії полягає в тому, що одна зі сторін спочатку заявляє про своє прагнення до миру, а потім робить кілька невеликих примирливих акцій і запрошує супротивника перейняти її приклад. Попередні заяви дають можливість правильно інтерпретувати її добровільні акції не як ознаку слабкості, а як добру волю. Ці акції викликають і певний суспільний резонанс, що змушує супротивника дотримуватися норм взаємності. Демонструючи надійність і чесність, ініціативна сторона відповідно до заяви робить низку тих акцій, які піддаються перевірці, і залишає свободу вибору супротивникові для кроків у відповідь. Коли супротивник робить у відповідь миролюбні акції добровільно, його установки пом'якшуються.

Стратегія ПОІР призначена для зниження міжнародної напруги, вона має примирливий характер, але вимагає дотримання певних правил. По_перше, ініціативні примирливі акції повинні бути невеликими, щоб вони не підірвали нічиєї безпеки, а швидше звернули увагу на готовність йти шляхом примирення. По - друге, якщо інша сторона здійснить агресивну акцію, перша відповість тим же, даючи зрозуміти, що не терпітиме експлуатації, але заходи у відповідь не повинні бути гіперреакцією, яка могла б спричинити за собою новий етап конфлікту. По - третє, якщо супротивник також робить кроки до примирення, на них має бути така ж сама або дещо більша відповідь.

Подібні ПОІР - стратегії застосовуються в практиці міжнародних відносин. Наприклад, у період Берлінської кризи на початку 1960 - х рр. радянські й американські танки стояли одні проти одних, але поступово обидві сторони почали відводити свої танки назад, відповідаючи на кожен такий крок новим кроком.

10 червня 1963 р. американський президент Дж. Кеннеді виголосив промову «Стратегія миру», а потім оголосив про припинення Сполученими Штатами всіх ядерних випробувань в атмосфері та невідновлення їх доти, доки цього не зробить інша сторона. Радянський лідер М. С. Хрущов через п'ять днів оголосив, що він зупиняє виробництво стратегічних бомбардувальників. Далі були взаємні поступки. США стали продавати СРСР пшеницю, а Радянський Союз погодився протягти між Кремлем і Білим домом «гарячу лінію» зв'язку, якої дуже не вистачало під час Карибської кризи 1962 р. Незабаром після цього СРСР і США разом із Великобританією уклали Московський договір про заборону ядерних випробувань у трьох сферах. Відбулося явне зниження напруги у відносинах між двома країнами та у світі загалом.



Номер сторінки у виданні: 124

Повернутися до списку новин