Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Застосування методики незавершених оповідань у системі діагностики соціально - перцептивних установок дітей із церебральним паралічем





 

Оксана Романенко, кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник, доцент кафедри психологічних дисциплін Національної академії внутрішніх справ

УДК 159.922.761 + 376.2

 

Статтю присвячено вивченню особливостей соціально-перцептивних установок у дітей із церебральним паралічем на матеріалі методики незавершених оповідань. Результати дослідження спонукають до пошуку шляхів психокорекції через застосування прогностичних програм.

Ключові слова: діти з церебральним паралічем, соціально-перцептивна установка, психокорекція.

 

Статья посвящена изучению особенностей социально-перцептивных установок у детей с церебральным параличом на материале методики незавершенных рассказов. Результаты исследования побуждают к поиску путей психокоррекции через использование специальных прогностических программ.

Ключевые слова: дети с церебральным параличом, социально-перцептивная установка, психокоррекция.

 

The article is devoted to the exploring of social-perception directions of the children with cerebral palsy of using the incomplete story's method. The article is also dedicated to a correctional influence which is directed on the anticipation forming.

Key word: children with cerebral palsy, socialperception direction, correctional influence.

 

Проблема психосоціальної реабілітації дітей із церебральним паралічем актуалізується наразі у зв'язку з розбудовою демократичних тенденцій в сучасній державі та інтеграцією в суспільство осіб з особливими потребами.

Різні аспекти вивчення цієї проблеми представлені в роботах І. В. Добрякова, Т. Д. Ілляшенко, С. М. Зінченко, О. В. Крижко, І. І. Мамайчук, І. М. Омельченко, А. М. Панова, І. А. Смирнової, А. В. Тюріна, О. В. Узун, С. В. Фаткулаєвої, Л. О. Ханзерук та інших. Серед психолого-педагогічних умов ефективної психосоціальної реабілітації дітей із церебральним паралічем вченими визначаються такі пріоритетні напрями роботи: започаткування цілеспрямованої корекційної роботи з дитиною водночас зі встановленням діагнозу; пошук і використання компенсаторних механізмів у системі психокорекції; організація спеціального реабілітаційного середовища та максимальне розширення реабілітаційного простору за межами навчального закладу; пролонгація реабілітаційного процесу з виходом за межі шкільного віку; наявність висококваліфікованої команди фахівців, які забезпечують комплексність психокорекційних впливів; залучення батьків до процесу реабілітації з початкових етапів; регулярний контроль за відповідністю обраної реабілітаційної програми реальним досягненням та рівню розвитку особистості дитини [1, с. 455-456].

Разом з тим процес психосоціальної реабілітації ускладнюється внаслідок цілої низки перешкод для повноцінного розвитку дітей із ДЦП: порушення провідних форм діяльності, емоційної та соціальної депривації, хворобливого переживання власного фізичного недоліку. Висока залежність від оточуючих нерідко зумовлює в них пристосувальну поведінку, перешкоджає формуванню повноцінних соціальних взаємин. Тому діти з церебральним паралічем, як правило, віддають перевагу спілкуванню в малих групах, часто упереджено ставляться до оточуючих, очікуючи на неприйняття, свідомо уникають соціальних контактів, ще більше обмежуючи таким чином свій комунікативний досвід.

Попри численні розробки в галузі психосоціальної реабілітації дітей із церебральним паралічем, недостатньо вивченим у спеціальній психології залишається феномен соціально-перцептивного передбачення, що забезпечує повноцінну міжособистісну взаємодію. На базі нього людиною здійснюється діяльність із побудови прогностичних образів різної структурованості й усвідомленості, відбувається взаємна оцінка статусів і соціальних ролей, спектра трудової та побутової діяльності, емоційно-вольових якостей, системи відношень, якостей особистості [2, с. 172 ].

Механізм соціального передбачення формується на підставі попереднього досвіду та включає відчуття, сприймання, уявлення, мислення. Важливою складовою цього механізму є соціально-перцептивні установки, що визначають характер очікувань індивіда щодо його відносин з оточуючими людьми та інтегральне ставлення до світу.

Соціальні установки формуються стосовно значущих об'єктів та складаються з певних знань про об'єкт, відповідної програми та плану поведінки. Складність цього феномену вимагає вивчення його специфіки у дітей з церебральним паралічем внаслідок специфічної ситуації їхнього соціального розвитку, обмеженого життєвого досвіду, особливостей емоційної пам'яті, що сприяють хворобливій фіксації на травмуючих подіях.

Проблема соціально-перцептивних установок розглядається в психологічній науці в контексті більш широкої проблеми прогнозування особистістю власного майбутнього. Зокрема, в концепції І. М. Фейгенберга передбачення майбутнього розглядається як процес, базований на ймовірнісній структурі минулого досвіду та оцінюванні наявної ситуації. Цей підхід відзначається обґрунтованим розмежуванням різних рівнів передбачень - ймовірних, які пов'язані з орієнтуванням в умовах невизначеності, передбачень - як частотних характеристик появи подій, та інтенціональних, пов'язаних з орієнтуванням суб'єкта на потрібне майбутнє. Саме в інтенціональних передбаченнях найбільшою мірою виявляються установки індивіда.

Відомими в цій галузі є також концепції Е. Брунсвіка, де ймовірні гіпотези детерміновані частотою події в досвіді індивіда, та Тверського-Канемана, де ймовірні змінні виборів представляють прогноз наслідків події. Д. Канеман, А. Тверський виявили, що люди в ситуації невизначеності, прогнозуючи ймовірність події на підставі деяких даних, пов'язаних із цією подією, ігнорують правила теорії ймовірностей та покладаються на когнітивні евристики. Такий спосіб «інтуїтивного прогнозування» може приводити як до позитивних ефектів, так і до грубих помилок.

Існує низка досліджень у межах теорії соціального пізнання, що акцентують увагу на процесах переробки людиною соціальної інформації. Важливим видом досліджень прогнозування є соціально-психологічні теорії. Теорія соціальної атрибуції Г. Келлі використовує психологічні реалії, що пов'язані з когнітивно-особистісним опосередкуванням прогнозування через спостереження суб'єкта на рівні певних подій, розбіжність інтерпретації залежно від ситуативних й особистісних факторів, які впливають на поведінку.

У працях англійського психолога Ф. Бартлета установка розглядається як активна організація минулого досвіду, що завжди бере участь у будьякій пристосувальній органічній реакції. Послідовність і систематичність поведінки індивіда зумовлена тим, що окрема реакція завжди пов'язана з іншими подібними реакціями, які серійно організовані та діють як єдине ціле. Це утворює своєрідну схему, через яку на людину впливає минулий досвід. Схема ґрунтується як на сукупності схожих ситуацій, так і на відповідних способах реагування; вона виявляється не тільки в поведінці, а й у психічних процесах - мисленні, сприйнятті, пам'яті, що наповнюються змістом при зіткненні зі схемою.

У теорії перцептивної установки Дж. Брунера розкрито активну природу сприйняття при фіксації подій зовнішнього світу. На думку вченого, перцептивні образи формуються на базі гіпотез, які підтверджують чи спростовують певні факти, та використовуються індивідом при активному пошуку сенсорних даних. Активний пошук знання за межами безпосереднього даного притаманний як дітям, так і дорослим. На підставі цього будується репрезентативна модель зовнішнього світу, що враховує не тільки події та явища, але й способи дії, які їм відповідають. Ця модель дає змогу суб'єкту виходити за межі безпосереднього сприйняття та на основі певної потреби й реальної ситуації висувати гіпотези про майбутні події. Під час цього формується певний стан організму, що визначається як його готовність.

Узагальнюючи численні дослідження з проблеми установки у вітчизняній психології, представлені працями П. К Анохіна, Ф. В. Бассіна, М. О. Бернштейна, О. М. Леонтьєва, Д. М. Узнадзе та інших дослідників, О. Г. Асмолов обґрунтував положення про ієрархічну рівневу структуру установки, яка надє можливість розглядати її як механізм готовності суб'єкта до реагування та стабілізації діяльності.

Провідним рівнем установочної регуляції діяльності виступає смислова установка, яка актуалізується мотивом та виступає у формі породженого мотивом ставлення суб'єкта до цілей дії. Цей феномен невід'ємно пов'язаний з особистісним смислом - одиницею свідомості, що, згідно з думкою О. М. Леонтьєва, визначає упередженість суб'єкта щодо оцінки подій оточуючого світу. Таким чином, смислова установка є відображенням особистісного смислу у вигляді готовності до певної діяльності. У зв'язку з цим відомий український вчений Г. О. Балл зазначав, що «особистості суттєво відрізняються залежно від того, якою мірою вони усвідомлюють притаманні їм смисли та вплив останніх на суб'єктивні значення (таке усвідомлення є передумовою корекції суб'єктом цих значень у бік їх більшої адекватності)» [3, с. 101].

Соціально-перцептивні установки як різновид смислової установки особистості в психологічній літературі розглядаються також у контексті вивчення проблеми соціальної перцепції, зокрема її диспозиційної складової (Г. М. Андрєєва, В. О. Барабанщиков, О. О. Бодальов, А. І. Донцова, Я. Л. Коломинський, В. О. Лабунська, М. І. Лісіна, Т. О. Рєпіна та ін.). Змістова структура соціальної перцепції включає чотири взаємопов'язані компоненти: конативний (перцептивна потреба, оцінка), когнітивний (розуміння ситуації, визначення її вузлових і типових рис), виконавчий (перцептивний план, операції) і диспозиційний (перцептивна установка, ставлення) [4, с. 144].

Формування соціально-перцептивних установок безпосередньо пов'язано з характером минулого досвіду індивіда. Цей показник для дитини з церебральним паралічем має особливе значення внаслідок недостатності та травматичності такого досвіду. Обмежене та не завжди вдале спілкування з оточуючими внаслідок дизартричних порушень мовлення та хворобливого переживання власного фізичного недоліку зумовлює негативні очікування дитини та призводить до зниження мотивації в соціальній взаємодії.

У системі методів дослідження соціально-перцептивних установок у дітей із церебральним паралічем важливе місце належить проективним методам діагностики. Різновидом цього типу методів і найбільш прийнятною для дослідження дітей молодшого шкільного віку, з огляду на вікові особливості самосвідомості, є методика незавершених оповідань. Її перевагою є нейтральний характер пред'явлення, що передбачає не тільки встановлення причинно-наслідкових зв'язків та висунення власного припущення щодо завершення подій, але й можливість виявлення особистісно-сенсових аспектів оцінки ситуації досліджуваним.

У сучасній психодіагностиці ця методика представлена в різних модифікаціях. Ми використали окремі варіанти оповідань, запропоновані К. Тейлор [5]. Вони призначені для дітей молодшого віку, яким дозволяють вільно виражати свої почуття. Кожне з оповідань містить персонаж, з яким дитина намагається ідентифікувати себе, та включає постановку питання, на яке дитина має надати відповідь. Характер завершення оповідань вказує на наявність у неї певних особистісних смислів, що визначають формування соціально-перцептивних установок.

Під час проведення методики дитину просять продовжити оповідання, зазначаючи, що перевіряється її здатність розповідати історії. При цьому не слід квапити дитину з розповіддю, коментувати її при дитині та надто поспішно переходити до іншого оповідання. Якщо при прослуховуванні оповідання дитина виявляє тривогу, надмірну збудливість, розсіяність чи байдужість, слід перервати розповідь та повернутися до неї іншого разу. При цьому фіксуються тон голосу дитини, особливості реагування, міміка та жести.

Дітям властиво при розповіданні історій щиро виражати свої почуття, як позитивні, так і негативні, наприклад агресивні. Тому при інтерпретації слід брати до уваги всі поведінкові прояви дитини, що визначаються як орієнтир у процесі спостереження за її розвитком, а також при зіставленні результатів даної методики з іншими.

Характер відповідей значною мірою залежить від того, чи вдалося дитині на даному етапі особистісного розвитку реалізувати свої психологічні потреби: у любові, довірі, самостійності й визнанні. Важливою передумовою сформованості навичок самостійності та ініціативи, почуття незалежності є визнання та довіра з боку батьків. Іншою умовою формування незалежності дитини є сприяння її власній активності з боку батьків у періоді дошкільного дитинства, коли в неї розвивається моторна й інтелектуальна самостійність.

Методика включала, зокрема, такі оповідання.

1. Пташеня (мета: з'ясувати міру залежності дитини від батьків, характеру сімейних взаємин і становище дитини в сім'ї).

У гніздечку на дереві спали пташки: тато, мама й маленьке пташеня. Раптом налетів сильний вітер. Гілка, на якій трималося гніздо, зламалася, і гніздечко впало на землю. Тато полетів і сів на одну гілку, мама сіла на іншу, а пташеня...

2. Сімейне свято (мета: з'ясувати уявлення дитини про своє становище в сім'ї).

Відзначається сімейне свято. Батьки запросили гостей та хочуть весело провести час. Під час свята їхня дитина встає й одна йде в сад, тому що...

3. Довге розлучення (мета: з'ясувати уявлення дитини про своє становище в колективі ровесників).

Один хлопчик дуже довго хворів і не ходив до школи. Коли він повернувся, він побачив, що його однокласники не звертають на нього жодної уваги. Тоді хлопчик ...

4. Розставання (мета: виявити ставлення дитини до членів сім'ї, зокрема, агресивні та деструктивні імпульси стосовно них).

Одного разу всі родичі хлопчика пішли на залізничну станцію. Один з них сів на потяг і поїхав далеко; він більше ніколи не повернеться. Хто поїхав на потязі?

5. Страшний сон (мета: виявити спрямованість дитячих страхів).

Одного ранку хлопчик прокинувся і сказав мамі: «Мені приснився дуже поганий сон. Уві сні я ...»

6. Новина (мета: виявити в дитини тривожні стани, потайні бажання та очікування).

Один хлопчик повернувся додому з прогулянки, а мама йому сказала: «Добре, що ти прийшов. Мені потрібно тобі дещо сказати» Що саме йому хотіла сказати мама?

Дослідженням за цією методикою було охоплено 28 дітей 9-10-річного віку з церебральним паралічем та 24 їх здорових ровесників. Порівняльний аналіз дав змогу виявити кількісні особливості відповідей дітей досліджуваних категорій, що наведені в табл. 1.

Таким чином, характер соціально-перцептивних установок визначався на підставі тих розповідей, які складали діти. Самостійність, впевненість у власних можливостях, формування здатності приймати рішення у складних життєвих ситуаціях найбільшою мірою виявлялися на прикладі першого оповідання «Пташеня», про що свідчили такі відповіді: «Пташеня трохи підросте, в нього окріпнуть крильця, воно полетить і теж сяде на гілку»; «Полетить до мами»; «Полетить до тата», «Полетить шукати маму й тата»; «Залишиться на землі, тому що не вміє літати, але буде кликати маму чи тата, вони прилетять і заберуть його». Позитивний характер відповідей був притаманний для 77,9% здорових дітей і лише 21,6% - хворих на церебральний параліч.

Протилежні відповіді, що вказували на залежність, безпорадність при переживанні ситуації і, таким чином - на несприятливий характер особистісного розвитку, мали такий характер: «Залишиться на землі й загине від холоду та голоду»; «Спробує злетіти, але в нього нічого не вийде»; «Загине під час падіння»; «Про нього всі забудуть, і хтось на нього наступить». Такі відповіді демонструють безпорадність і високу залежність дитини від інших людей, неспроможність приймати самостійні рішення. Як свідчать кількісні показники, такі відповіді переважають у хворих дітей.

Прагнення     до      встановлення соціальних стосунків виявлялось у закінченнях розповіді «Сімейне свято» та «Довге розлучення». Типовими позитивними відповідями для першого з цих оповідань є такі: «Пішов за квітами для мами»; «Пішов погратися з друзями»; «Йому набридло бути з дорослими, тому він вирішив погратися з дітьми»; а для другого: «Хлопчик вирішив погратися з друзями, і вони знов звернули на нього увагу»; «Хлопчик пригостив їх цукерками, і вони знову подружилися», тощо, тобто визначалася не тільки потреба у спілкуванні, але й вказувалися певні дії, що були спрямовані на реалізацію цієї потреби. Як видно з табл. 1, такі відповіді переважали як у дітей із церебральним паралічем, так і в їх здорових однолітків.

До відповідей негативного характеру, що вказують на відчуження дитини, прояви аутизації, було віднесено такі: «Хотів залишитися один»; «Йому стало сумно»; «Ніхто не звертав на нього уваги, і він пішов» («Сімейне свято»); а також «Хлопчик залишився один, бо ніхто не хотів з ним дружити» («Довге розлучення»).

Агресивні установки виявлялись у таких відповідях: «Хлопчик пішов у садок, тому що розлютився»; «Хлопчик вдарив того, хто не хотів з ним дружити» тощо. За наявності таких відповідей перед дитиною ставилися додаткові питання для уточнення характеру агресії, яка може носити як спонтанний, так і захисний характер. Слід враховувати також, що джерелом агресії в дитини може бути фрустрація, тобто певні бар'єри, які перешкоджають задоволенню базових потреб. Це потребує профілактичної роботи, допоки звичка подолання фруструючої ситуації шляхом агресивних дій не закріпилась у структурі особистості дитини.

Агресивні установки іноді виявлялися також стосовно близьких людей при закінченні оповідання «Розставання». Для дітей із церебральним паралічем ці відповіді найчастіше стосувалися батька. Це, можливо, корелює з тим фактом, що, за статистикою, в сім'ях, де народжується дитина з церебральним паралічем, близько 25% батьків залишають сім'ю [6]. Але і в повних родинах опіка хворої дитини найчастіше лягає на плечі матері, яка вимушена залишити роботу й цілковито присвятити себе дитині.

Типові нормальні відповіді, які переважали у відповідях дітей обох досліджуваних категорій, не включали когось із найближчого оточення дитини: «Невідомо хто»; «Ніхто не виїхав»; «Виїхала незнайома людина» тощо. Іноді називався якийсь далекий, погано знайомий дитині родич.

Це оповідання можуть прояснити характер взаємин дитини з батьками та іншими родичами. Відомо, що страх покарання й втрати любові звичайно втримує дитину від прояву агресії - як стосовно дорослих, так і сиблінгів.

Оповідання «Страшний сон» та «Новина», що спрямовані на виявлення дитячих страхів, надає цінний матеріал досліднику, оскільки дітям із церебральним паралічем внаслідок органічного ураження нервової системи властиві різноманітні страхи, що виявляються ще з раннього дитинства. Серед них можна виокремити такі, що вказують на формування страху розлучення з близькими та страху в соціальних взаєминах. При завершенні цих оповідань виявляється, що дитина боїться, «що її украдуть»; «що її залишать одну», «що нікому не потрібна», «що помре мама (тато)», «що її заберуть чужі люди» тощо. Подібні відповіді потребують додаткових запитань та надання дитині психологічної допомоги.

Позитивні закінчення оповідання «Страшний сон» виявлялись у таких відповідях: «Не знаю, що приснилося хлопчику»; «Спочатку пам'ятав, а потім забув, що йому снилося»; «Йому приснився фільм жахів, але він не злякався» тощо.

Виявлені нами на основі методики незавершених оповідань особливості формування соціальних установок у дітей із церебральним паралічем можна пояснити не тільки впливом захворювання, але й індивідуально-психологічними характеристиками дитини та умовами виховання в сім'ї. Результати дослідження за цією методикою мають розглядатись у контексті комплексної діагностики та доповнювати дані, що отримані на базі інших методів. Це дасть можливість зробити обґрунтований висновок щодо ситуації психосоціального розвитку дитини із церебральним паралічем, підібрати адекватні методи психологічної корекції.

Вплив несприятливих соціальних установок на поведінку дітей із церебральним паралічем має негативну причинно-наслідкову залежність, що зумовлюється переживанням свого фізичного дефекту та неуспішним досвідом соціальної взаємодії. Установка на власну неспроможність виявляється в поведінці дитини, а потім через інтеріоризацію негативних ставлень оточуючих повертається в самосвідомість у вигляді хворобливих станів тривожності, невпевненості, несталості уявлень про себе.

Тому одним із пріоритетних напрямів психосоціальної реабілітації дітей з церебральним паралічем є застосування прогностичних програм, на базі яких дитина навчається передбачати наслідки своєї поведінки, усвідомлювати вплив власних негативних установок на характер взаємин з оточуючими людьми та конструктивно їх змінювати.



Номер сторінки у виданні: 428

Повернутися до списку новин