Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Перлинки мудрості від Петра Таланчука або уроки «українського самашедшего»





 

Ніна Головченко, доцент Інституту філології та масових комунікацій Університету «Україна»

 

Ідея інтерв'ю з Петром Таланчуком, президентом Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», доктором технічних наук, колишнім ректором, а нині почесним ректором Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут», першим міністром освіти незалежної України, народилася після прочитання книги видатної української поетеси Ліни Костенко «Записки українського самашедшого».

У своєму першому прозовому творі Ліна Василівна змальовує образ типового українця, ментальності якого бракує рішучості; змальовує м'якого, дещо аморфного українця, який утопає в роздумах, який «...вискочив як Пилип з конопель, у цій демократії, нездатний відчути самоцінність свого Я...»

В особі Петра Михайловича Таланчука ми бачимо якраз нетипового українця. І тому цю бесіду хотілося б назвати «Уроки українського самашедшого» з урахуванням того, що Петро Таланчук створив та очолює Університет «Україна», і, незважаючи на економічну та політичну нестабільність у державі, потужно розвиває його. Тобто, САМ ІДЕ, не чекає, коли підштовхнуть, нададуть кошти, створять умови, зрозуміють, підтримають тощо.

***

Шановний Петре Михайловичу, Вас у численних публікаціях називають харизматичною особистістю із рисами козака=характерника часів Запорізької Січі. Яку роль у становленні Вашої особистості відіграли батьки, родинні традиції?

І, що на Вашу думку, має бути основним у стосунках батьків і дітей?

Моя доля склалася так, що родинні зв'язки, впливи батьків, які відіграють велику роль у формуванні особистості, транслювалися до мене вирішальною мірою через одну людину. Цією людиною була моя незабутня матуся.

Судіть самі. У значної частини людей Дідусі і Бабуні живуть у пам'яті, як і в душі, як символ доброти, ласки. З ними, як правило, пов'язані перші кроки пізнання дитиною навколишнього світу як безпосередньо, так і через казкові образи. Нічого цього в мене не було. Батько моєї мами, дід Ілько, помер, коли й було лише 3 роки, а мама, баба Ганна, померла, коли мамі було 14 років. Батько мого батька, дід Семен, помер у голодомор 1933 року. І тільки мама мого тата, баба Устима (Устя), пішла на той світ, коли мені було десь 7 років, а тому я її не дуже пам'ятаю. Залишилася тільки згадка про те, як вона нас, онуків, а гурт був чималенький, учила молитві «Отче наш...» Винагородою були яблука, а оскільки це робилося взимку, то таке заохочення для нас, малюків, мало значну ціну. А так як я вирізнявся доброю пам'яттю, то частенько ці яблучка попадали в мою кишеню, і я добре пам'ятаю, що ділився ними зі своїми родичами. Правда, мотивацію, чому я це робив, не пам'ятаю: чи мене примушували ділитися, чи я сам був ініціатором, бо, щиро кажучи, до яблук із дитинства і донині досить байдужий. Справедливості ради слід зізнатися, що ця обставина не завадила мені разом із ватагою розбишак «закрастися» до баби Олиянки й обшманати її яблуньку. Таким чином, з Дідусями і Бабунями мені не поталанило і перейняти щось добре не вдалося.

Як і не відчув я і батькової ласки, який пішов на фінську війну, коли мені було 3 роки, а заги нув під час Великої Вітчизняної 7 лютого 1945 року, коли мені не було ще й повних семи. Правда, після фінської війни батько повернувся пораненим ненадовго додому, але це ситуацію не міняє. У дитячій пам'яті лишилося тільки декілька моментів: сильні батькові руки, якими він піднімав мене над собою, перев'язування пораненої руки, яке робила мама, військовий білий кожух, у якому він прийшов додому, і... поштарка, яка принесла нам похмурого березневого дня 1945 року повідомлення («ізвєщеніє», як тоді казали прості люди у моєму селі) про його загибель.

Не пощастило мені і з іншою близькою ріднею, особливо по матусиній лінії. Рідний брат мами, мій дядько Ригор зі своєю дружиною, тіткою Ганною, як і їхні одинадцятеро дітей, померли 1933 року з голоду. Теж саме сталося з маминою рідною сестрою тіткою Маринкою. Після страшного голодомору залишився живим тільки один рідний мамин брат, дядько Віктор, із двома своїми дочками і дядиною Марфою. І це сталося тільки тому, що він виїхав з України на Алтай. Але, уникнувши голодної смерті, він загинув на фронті 1942 року. По батьковій лінії в живих після голодомору залишилося чотири сестри: Олександра, Ксенька, Ярина і Ганна. Ну і батько, який 1932 року, тікаючи від голоду, опинився на Донецьких шахтах. Це й врятувало його, маму, старшого брата Колю від погибелі. Правда, платою за їхній порятунок була смерть моєї дворічної сестрички Оленки, якій, як сказали місцеві ескулапи, «не підійшов донецький клімат».

Що стосується більш далеких ступенів родичання (двоюрідні, троюрідні), то таких було багатенько. Всі вони взаємно пам'ятали про це, де могли допомагали одне одному, але особливих родинних стосунків не було. У ті страшні часи й за тих страшних умов, у яких жили всі пригноблені народи царської, а потім і більшовицької Російської імперії, - Перша світова війна, розруха після неї, революція і друга ще більша розруха, колективізація і голодомор, особливо в Україні, Друга світова війна, розруха після неї, відбудова після війни, - кожна людина думала в першу чергу про себе і своїх близьких, про те, як залишитися в живих і не загинути якщо не від голоду, то від тортур влади. Тоді було не до особливого родичання. Але в скрутних ситуаціях вони йшли на допомогу одне одному. Наприклад, коли під час війни батько був на фронті, а у нас так звані партизани ( бандюки, які ховалися від фронту) вночі забрали нашу корівку собі на м'ясо, ми попали у важку ситуацію: корова в ті часи була годувальницею в родині. І тоді мамина двоюрідна сестра тітка Онія дала нам теличку, з якої ми виростили корівку і потім повернули тітці Онії також теличку, уже народжену подарованою нам.

Я думаю, що настане час і вдячне людство поставить пам'ятники як корівкам, так і коникам, без яких навряд чи було б сьогодні стільки людей у світі, і вони мали б такий високий рівень життя.

А тепер, повертаючись до оцінки впливу у становленні мене як особистості родинних традицій, можна зробити висновок, що через зазначені обставини носієм цих традицій для мене була матуся, незабутня красуня Домця. Адже життя основних творців цих традицій і моє життя було розділено дуже великим відліком часу. Обидва мої роди, як і багато інших, складали люди працьовиті, чесні й сміливі. Були серед них і дуже сильні, і відчайдухи, були й такі, що ні від кого нічого не чекали, а свою долю кували самі. Звичайно ж, що розповіді матусі про це все падали в допитливу дитячу душу і формували певні уявлення про навколишній світ, про людей та їхні характери, вчинки. І цілком природно, окремі вчинки моїх родичів або неординарні випадки з їхнього життя ставали реперними (опорними) стовпчиками, на яких формувався і мій характер.

Я завжди пам'ятав, особливо у дитячі та юнацькі роки, що у мене в роду був дядько Ригор, який, однією рукою беручи за жилет і перевертаючи у горизонтальне положення, «гойдав» своїх племінниць, яким було по 16-18 років. А дядько Марко, коваль за професією, після довгих пошуків впіймавши свого блудного дворічного бичка, з пересердя так стукнув «бісову скотину» кулаком по голові, що той, бекнувши, впав на коліна. Залишалася в пам'яті моїй і розповідь про те, як дід Семен під час суперечки з панським наглядачем після того, як той оперезав діда гарапником, стягнув його з коня, добре відлупцював та ще й пообіцяв на майбутнє, що якщо таке або щось подібне повториться, то він витягне йому й друге око (одного в того вже не було).

Дуже важливу роль у формуванні моєї господарської, «хазяйської» жилки відіграли приклади із життя моїх дядьків. У дядька Ригора, наприклад, була хата під черепицею, а таке покриття даху в селі мали ще три чи чотири господарі; біля хати був посаджений чудовий - на все село - яблуневий сад. Дядько придбав американську віялку, яка послужила ще й колгоспові аж до його розвалу. І все це було результатом його власної праці та праці його родини, ніякої найманої сили в нього не було. Тому казочки радянських брехунів про куркулів я завжди сприймав критично. Це були елементи того середнього класу, який більшовики після НЕПу поголовно винищили і який ми за 20 років незалежності України так і не створили. І якщо ми цього не зробимо найближчим часом, то існування України як стабільної заможної держави буде під великим питанням.

Як би там не було, але всі ці фактори родинного характеру, чудові українські казки, які я чув від бабунь - сусідок, зростання разом зі своїми ровесниками в атмосфері козацького духу (першою піснею, яку я навчився співати, була «Ой, на горі та й женці жнуть...»), особлива аура Поросся, яка збереглася ще з часів сивої давнини - княжої доби, коли річка Рось була практично прикордонням Київської Русі, і люди, що жили тут, були особливими, бо вони вимушені були однією рукою тримати плуг, щоб забезпечити себе харчами, а в іншій - меч, щоб захистити себе від набігів степовиків - так, справді, це були сміливі й мужні люди. Усе це вкупі сплавилося, переплелося й заклало разом з генетичними елементами фундамент мого характеру. А в подальшому характер формувався і шліфувався школою, життям, яке було в повоєнні роки без батька дуже непростим.

Отож, у житті я нічого не боюся, окрім злиднів; ціную понад усе волю (свободу); ненавиджу підлість, насилля і нікому їх не прощаю.

Якщо ж говорити про стосунки батьків і дітей, то, як на мене, основними тут мають бути пам'ять дітей про те добро, яке їм зробили батьки і пам'ять батьків про все те, що їм довелося пережити після народження і в процесі зростання дітей, та вибудова на цій основі взаємної довіри й поваги. Ця ж пам'ять є підґрунтям для взаємної любові батьків до дітей та дітей до батьків. Взаємна повага, довіра і любов між дітьми і батьками і є тією потужною триногою - підвалиною, на якій вибудовується цікаве, змістовне людське життя. У цьому його неперервність і духовна сила.

 

У Вашій особі поєднано дуже багато найліпших рис типового українця: незламний дух, життєва мудрість, лідерські якості, відповідальне ставлення до справи тощо. Водночас іноді Ви набираєте рис хитруватого українського дядька, образ якого підсилюється колористично забарвленими прислів'ями, приказками та лексикою.

Чи не соромилися на певних життєвих етапах того, що Ви - українець?

Що можна сказати на це Ваше запитання. Я є такий, як є, яким мене сформувало життя у моєму селі, в якому я провів дитячі і юнацькі роки, проживши в Горкосівці (Городищах) трохи більше 19 років. Народився я в липні 1938 року, а пішов служити до армії у жовтні 1957 року. Після цього я уже не повернувся до рідного села. Так що серед осердя і підміченого Вами незламного духу, що його заклали батьки, а гартували повсякденні труднощі нелегкого життя, і життєву мудрість черпав від людей, із якими разом працював у колгоспі як на канікулах, так і будучи повноправним колгоспником (після 7-го класу я рік працював у колгоспі). А «кладезь мудрості» серед них був невичерпний, бо віковий спектр був дуже широкий: від могутніх «царських» дідів і бабів - і аж до корінних чоловіків, які пройшли декілька воєн, вистояли і повернулися в рідне село. У такій народній школі, що узагальнювала досвід багатьох поколінь, було чому вчитися. Ну, а що стосується рис хитруватого українського дядька, то це ж наше ріднесеньке, українське. Хіба ж Ви не знаєте, що там, де побував хохол, нічого робити крутієві будьякої нації. Що треба було, там уже все зроблено (сміється).

А оскільки незламний дух і мудрість та багато інших прекрасних рис притаманні українцям і є своєрідним етнопаспортом нашої нації, то як свідомому її представникові мені ніколи й на думку не спадало соромитися своєї етнічної приналежності. Навпаки: я завжди пишався і пишаюся тим, що я українець.

А от мені буває соромно за українців, як і за те, що ми допустили, що Верховною Радою було виключено із паспорта графу «національність». Яка ж це в біса демократія, коли окремі люди приховують своє етнічне походження, не запитавши згоди мене, представника титульної нації? Влада, «виражаючи інтереси (чиї?) розвитку подальшої демократії в Україні», вилучає графу «національність» із паспорта і одними розчерком Юдиного пера робить нас «безродними Іванами», перекотиполем на рідній землі.

Якщо ж бути відвертим, то в даний час свідомим українцям необхідно не те що соромитися своєї етнічної ідентичності, а навпаки, - об'єднавшись, захищати українськість повною мірою. Коли читаєш писанину окремих російських депутатів, політиків, «експертів», слухаєш заяви державних діячів, то хочеться на повні груди закричати: «Обережно, смертельно отруєно імперошовіністичною отрутою! Українці, будьте пильними!». А Ви питаєте, чи не соромлюся я іноді того, що я українець!

Взагалі, поганих народів немає, є тільки окремі негідники - свої у кожного народу! У кого більше, у кого менше. І є у кожного народу свої національні інтереси. Як на мене, якби ми навчилися бачити ці інтереси один у одного і взаємно поважати їх, у світі була б гармонія прекрасного співіснування всього людства.

 

Ідея розбудови Університету «Україна» насамперед як навчального закладу для осіб із вадами здоров'я, це - кон'юнтурне, політичне рішення, чи бажання системно та комплексно на прикладі інвалідів переформатувати комплекс неповноцінності, меншовартості в українців загалом?

Ви так кучеряво закрутили це запитання, що мене аж підмиває дати тверду відповідь, щоб мати вигляд такого мудрого, пророчого чоловіка, який усе передбачив, організував і переміг. Але відкинемо цю спокусу. Усе набагато і простіше, і складніше.

Тут спрацював, насамперед, збіг обставин. Сталося так, що двоє чудових людей з міста Кіровограда приїхали до Києва, щоб в урядових установах, у провідних вишах столиці одержати підтримку в питанні навчання інвалідів. Автором ідеї був полковник військ спеціального призначення Зуєв Олександр Савелійович, а ініціатором поїздки до Києва - кандидат педагогічних наук Пєскова Лариса Павлівна, яка мала певні зв'язки і знайомства в освітянській сфері. Знаходячись на службі у військах, полковник Зуєв, як він сам говорив, бачив багато пролитої людської крові і, вийшовши у відставку, очоливши обласний фонд соціального захисту інвалідів, мав намір зробити щось добре насамперед для інвалідів війни.

Ніхто їх у Києві з цією ідеєю не чекав, і потративши марно час, вони вже збиралися повертатися додому. І тут їм хтось із добрих людей порадив звернутися з цією ідеєю до колишнього міністра освіти країни Петра Таланчука, цебто до мене. Мовляв, він зараз вільний, робити йому все одно нічого, можливо, він чимось вам допоможе чи порадить щось путнє. Я ж у цей час знаходився у непростому пошуку свого місця в державі, суспільстві і просто в житті.

Ця ситуація потребує додаткового пояснення. Закладений в мене матінкою - природою і батьками живчик ніколи не давав мені спокою. Навколо мене, біля мене весь час створювалися якісь бурунчики, малі або великі, які закручували людей, що були поряд, і робили моє і їхнє життя змістовнішим і цікавішим. Тому питання кар'єри для мене ніколи не було проблемою: все, що треба було робити, я робив добросовісно, на повну викладку, і, звичайно, це не могло бути не поміченим, і мене постійно обирали чи призначали на певні посади. Так я став комсоргом комсомольської організації Рудосільської середньої школи, колгоспу «Україна», інструктором Володарського райкому комсомолу до армії. В армії, а потім у військово - морському училищі я був комсоргом окремої роти на правах райкому комсомолу і секретарем партійної організації курсу. Після армії в Київському політехнічному інституті обирався профоргом групи, головою профкому і членом парткому інституту. По закінченню КПІ з відзнакою і захисту кандидатської дисертації був призначений проректором з навчально - иховної роботи і пропрацював на цій посаді 11 років, потім творча відпустка, захист докторської дисертації, обрання вперше в історії КПІ демократичним шляхом ректором цього славетного навчального закладу, народним депутатом Радянського Союзу. Після розвалу СРСР був призначений першим міністром освіти незалежної України, а через 2,5 року - відставка. І все це кар'єрне зростання у мене йшло спокійно, без надриву, протеже і блатів, іноді навіть усупереч волі окремих партійних бонз. Взагалі у мене були добрі, ділові стосунки з партійними, радянськими органами, які очолювали розумні, компетентні керівники. А з кар'єристами, вискочками я намагався не мати справ. У «улюбленцях» не ходив, але ворогом радянської влади не вважався. Хоч і траплялося, що мене ставили в умови, коли я був своїм серед чужих і чужим серед своїх. Для прикладу скажу, що двічі відома «група-239» (комуністи у Верховній Раді) не давала згоди на призначення мене міністром освіти України.

Зазвичай щойно призначеного міністра колективу відповідного міністерства представляє Президент або Прем'єр - міністр України. У мене було все набагато «поетичніше». Указом Президента України у грудні 1991 року було ліквідовано Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти і Міністерство освіти та, відповідно, посади двох міністрів. На базі цих структур було створено «моє» рідне міністерство, а мене призначено міністром освіти України. Я сам прийшов 1 квітня 1992 року у міністерство, привітався з охороною і повідомив, що я є їхній новий міністр. І повинен щиро зізнатися, що старт жартівливого 1 квітня ніскільки не завадив мені без жарту, відповідально організувати роботу новоствореного міністерства, яке через два місяці роботи стало цілком дієздатним. За час моєї роботи міністром було зроблено багато корисних справ для освітянської галузі. Це були прекрасні часи. Після тоталітаризму люди п'яніли від свободи, демократизація залила вщент усю Україну. Робили, що хотіли, в міру свого інтелекту, відповідальності, совісті тощо.

Але допоки українці насолоджувалися своєю незалежністю, співали пісень про червону калину, зайди - волонтери дерибанили народне добро, спритні компартійці залишилися в тих же кабінетах, змінивши вивіски. Святим для українців символам надали чужого змісту. Настав відкат. У крісло прем'єр - міністра знову сів пан Масол, щоб «рятувати Україну від націоналістів, що її розвалюють». Розпочалося формування нового уряду. У цей час мене вважали старожилом в уряді. Протягом більше ніж двох років уряди мінялися, як картинки в калейдоскопі: я працював із Фокіним В. Т., Звягільським Ю. Л., Кучмою Л. Д., мене декілька раз вітали з призначенням на посаду міністра. Одне слово, було «весело». А під час співбесіди із прем'єр - міністром В. А. Ющенком було згадано студентські бунти і ще деякі неіснуючі гріхи. Стало зрозуміло, що працювати далі ефективно буде неможливо, і я тут же оголосив про свою відставку: заїхав у міністерство, призначив в.о. міністра одного із своїх заступників - Шепотька В. П., написав заяву про відставку і поїхав додому.

До цих пір успішний, досвідчений, із багатьма титулами і званнями, повний творчих сил 56 - річний чолов'яга залишився без роботи.

Треба було вирішувати, що робити далі. Є така народна мудрість: не лізь дуже високо, бо буде боляче падати. Це справді так, але за однієї умови, якщо ти не підготовиш місце, куди будеш падати. Я знаю багато прикладів, коли люди про це дбають заздалегідь, і тоді, впавши, вони відчують лише легеньке коливання, а далі... далі живуть собі, приспівуючи. Повертатися в КПІ не було сенсу, там була вже своя команда, посаду ректора для себе я не зберіг.

І це не тому, що я дурень, або якийсь недолугий. Ні! У мене є життєві принципи, і один із них, - ніколи не обіймай дві і більше значущих посад. Старайся хоч на одній зробити щось серйозне! Я не розумію «багатоверстатників», які обіймають дві, три і більше відповідальних посад і яких місяцями не можна піймати на жодному робочому місці. Я вже не питаю, яка з них користь. Я питаю тільки, куди поділася їхня совість, якщо вона, звичайно, у них була. Вони можуть думати, що вони видатні, що їм удається вдало суміщувати ці посади тощо, але це не так. І їхні реальні справи є тому доказом.

Так ось, у мене цього облаштованого з любов'ю містечка не було. І я вирішив почати спочатку. Було проведено аналіз більше сотні різних видів бізнесу, створено чотири фірми, що були пов'язані, зокрема, з агробізнесом, нафтопродуктами, стоматологією і торгівлею. Розпочав їх розкрутку. Власного стартового капіталу не мав, замість ринку в Україні розцвітав дикий базар, так що справи йшли не блискуче, хоч і не безнадійно.

І ось саме в цей час з'являються подвижники із Кіровограда. Після розмови з ними я попросив декілька днів для роздумів. Через три дні було розроблено стратегію навчального закладу, що включала кіровоградську пропозицію як елемент.

Стратегія нового навчального закладу передбачала надання освітніх послуг усім громадянам без винятку, але створювалися умови також для людей із особливими потребами, до яких ми віднесли інвалідів, сиріт, соціально незахищених, а пізніше - надзвичайно обдарованих дітей з індивідуальною формою навчання. Планувалося здійснювати навчання в інтегрованих групах, і ця педагогічна технологія блискуче вирішувала проблему резервації. Дуже швидко я зібрав групу однодумців із числа провідних науковців та педагогів і почав інтенсивну розкрутку задуманого навчального закладу.

У травні - липні 1998 року було створено Інститут розвитку людини (Інститут інвалідів) як ТОВ, а у серпні цього ж таки року було здійснено перший набір студентів у рамках експерименту, який дозволяв набір із наступним ліцензуванням.

У процесі підготовки до ліцензування було створено Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» (ВМУРоЛ), який проліцензовано 1999 року як недержавний, але безприбутковий вищий навчальний заклад, який не мав аналогів у світі. Щоб оцінити гуманне (гуманітарне) значення цього закладу, наведу такі цифри: в Україні зараз налічується 2,6 млн. інвалідів, більша половина з цього числа - працездатні, але 80% з них - безробітні. Причина банально проста: у них немає належної освіти й відповідної професійної підготовки. Тому ті майже сім тисяч фахівців з числа інвалідів, яких уже підготував наш університет, думаю, згадують свою Almamater добрим словом.

Із розвитком і становленням університету ми набуваємо все нових і нових можливостей. Разом із університетом ріс колектив, зростав і я. До мене прийшло усвідомлення того, що далеко не кожній людині з освіти і науки пощастило створити вищий навчальний заклад. Університет «Україна» - моя лебедина пісня. Я йому віддаюся всеціло. І звичайно ж, ми докладаємо багато зусиль, щоб зробити свій добрий внесок у розбудову незалежної України, в тому числі й у перемелення комплексу неповноцінності, меншовартості в українців. Цьому приділяється багато уваги в організації навчально - виховного процесу.

Пробачте за таку довгу відповідь. Хотілося, щоб усе було зрозуміло. Ну, а що стосується задуманих бізнесових чотирьох проектів, то їх проковтнула рідна мені освітянська стихія.

 

Шановний Петре Михайловичу, в одному з інтерв'ю Ви зазначаєте: «Генерування нових ідей - природний стан моєї душі». Які чинники, на Ваше переконання, обумовлюють реальне втілення будь - якої інновації?

Насамперед треба мати певні знання і необхідний життєвий досвід, щоб бачити перспективу розвитку галузі чи галузей, які тебе цікавлять. На основі прогнозно - аналітичної роботи визначаються інновації і добираються ті, які є найактуальнішими або потрібними споживачам, суспільству тощо. Формула успіху зводиться до відомого простого алгоритму: пошук інноваційної ідеї; запуск першої версії продукту цієї інновації, аналіз результатів, корекція дій; побудова бізнес - моделі, організаційне та фінансове забезпечення; ну, і заключний етап полягає у розвиткові проекту до серйозних розмірів за рахунок коштів інвесторів і заповнення своєї ніші на ринку товарів чи послуг. Усі ці кроки мають бути виконані якісно і в повному обсязі. Тоді усі разом вони приведуть вас до успіху.

 

Студент, викладач, завідувач кафедри, проректор, ректор, міністр, Президент Університету «Україна»... На якому кар'єрному щаблі Вам було чи є найкомфортніше?

На всіх посадах, які обіймав, я почував себе комфортно за умови, якщо справа, яку мені доручили, йшла добре. Я відношу себе до розряду бездарних, але відповідальних людей, бо, здебільшого, такі люди будь - яку справу, яку їм доручили, виконують відповідально і в цілому задовільно. Генії або ж таланти відрізняються від «сіряків» у першу чергу тим, що вони багато робіт виконують погано: стук - грюк, аби з рук. Зате там, де вони геніальні або талановиті, їм немає рівних.

Так само результати, розміри досягнутого значною мірою залежать від висоти кар'єрного щабля: одна справа - міністр, інша справа - викладач. За умови однієї і тієї ж добросовісності - обсяги зробленого будуть різними.

Варто зазначити також, що я завжди робив набагато більше, коли був хай на найменших, але перших ролях. Ініціатива заступника завжди підзвітна босу, а тому сковується. Через те в народі заступників іноді називають «придурками», що можна тлумачити як людину, що працює при дурневі (сміється).

 

На кожному з окреслених етапів життя Ви були дотичні до розбудови держави. На Вашу думку, державний діяч чи державний чиновник - яким він має бути саме в Україні?

На Ваше запитання спробую відповісти, починаючи з визначення змісту цих двох словосполучень.

Державний діяч - це той, хто відзначається інтелектуальним рівнем, своєю активністю та енергійністю у державному житті, грає важливу роль у розбудові держави, може впливати на стан її справ або бере безпосередню участь у керівництві державою тощо. Державний чиновник - це державний службовець. А якщо ми розкриємо значення слова «державний», то отримаємо практично той же зміст, що і державний діяч, тобто ці два словосполучення «державний діяч» і «державний службовець» дуже близькі у своїх значеннях. Різниця тільки в тому, що у словосполученні «державний діяч» закладено ще й характеристику його, - активний, енергійний, має високий інтелект тощо. А якщо цього у нього немає, то про такого державного діяча в народі кажуть, що він невдаха, нероба. Українське життя ряснить такими діячами, але дозвольте мені цього разу обійтися без прикладів.

Що стосується державного чиновника, який виконує свої функції не по - державницьки, то про такого чиновника кажуть «формаліст», «бюрократ».

А тепер по суті запитання. Державна людина (державний діяч чи державний чиновник) в Україні повинна бути такою, якими є кращі урядовці, урядники з усіх країн із розвинутою демократією (США, Франції, Німеччини, Великої Британії, Швеції, Данії, Голландії, Швейцарії, Італії, Бельгії тощо).

Що ж стосується українських державників, то основні до них вимоги я б звів до наступних декількох постулатів:

- постійно вдосконалювати свої знання про несфальшовану історію українського народу та його державу, знати стратегію її подальшого становлення та розвитку і на цій основі вміти визначати національні інтереси і прихиляти їх до втілення в процесі виконання своїх функціональних обов'язків на посаді, яку б ти не обіймав;

- вільно володіти державною (українською) мовою і використовувати її повсякчас при виконанні службових обов'язків. У мовній політиці слід навести порядок раз і назавжди, викоренивши покручений білінгвізм у парламенті,

урядових установах і в усіх установах аж донизу;

- державник повинен бути патріотом, любити свій народ і вірно йому служити.

- із державного управління і практики його виконавців повинні назавжди щезнути такі ганебні явища, як фальш і корупція. Дурилівка, обман на кшталт, коли одне думає, друге говорить, третє пише, а четверте практично робить (наразі, така практика процвітає нині буйним цвітом на всіх щаблях влади, в політикумі різних рівнів і серед усіх політичних партій) повинні бути випалені із державного і суспільного життя. Що ж стосується корупції, то далі грізних окриків, погрожування пальчиком наших поводирів країни справа не йде. Корінна причина в тому, що боротьбу з корупцією доручили вести корупціонерам, а ворон ворону, як відомо, око не виклює. Можливо треба почати з іншого кінця, - увести правило, що державі греби лопатою, а собі - совочком і, дивись, не переплутай (сміється).

Можна було б ще довго і багато перелічувати чесноти, які повинні мати державні люди, але досить, бо це може стати небезпечним. Уявіть собі, що ми виліпимо ідеальних чиновників, заповнимо ними всі посади і через короткий відтинок часу вони зроблять із держави земний рай, за образом і подобієм того, що існує на небесах, і тоді люд з усього світу посуне в Україну! Що ми тоді будемо робити? Не знаєте? Я - так само. Але починати очищення таки треба, як і здійснення «НЕПу» - наведення елементарного порядку.

 

Кожне покоління українців мало долати певні труднощі. Нинішня молодь, попри відкритість світу, зростає в умовах прагматизму, політичних маніпуляцій та агресії.

Які настанови Ви, Петре Михайловичу, батько, дідусь, лідер і українець, дали б сучасній молоді?

Питання це дуже тонке, а головне - глибоке. Найпростіше - взятися за повчання. Не слід забувати, що кожне нове покоління, зазвичай, розумніше за попереднє. Підтвердженням цього є бурхливе зростання матеріального виробництва. З іншого боку, проблеми старих і нових поколінь протягом тисячоліть є одні й ті ж самі.

Молодь лаяли завжди - і в папірусах Стародавнього Єгипту, і в листах та есе давніх греків можна зустріти нарікання на те, що «молодь пішла не та», що втрачено колишню чистоту натури тощо. От і нині з усіх боків доносяться докори молоді в аморальності, у відмові від традиційних цінностей, у меркантилізмі і т. п. Наскільки справедливі ці докори? Як показують дослідження, вони справедливі нітрохи не більше, ніж докори древніх єгиптян. Наприклад:

«На жаль, світ зараз не такий, яким був раніше. Діти перестали слухатися своїх батьків, кожен хоче написати книгу. Кінець світу вже близький» (Папірус Пріссі, приблизно 3350 років до н.е.)

«Ця молодь зіпсована до глибини душі. Молоді люди підступні й недбайливі. Ніколи вони не будуть схожими на молодь минулих часів. Молоде покоління нинішнього дня не зуміє зберегти нашу культуру» (Напис на горщику, знайденому в Месопотамії, близько 3000 років до н.е.)

«У мене відчуття, що світ доживає останні дні. Всюди панує хабарництво і корупція...» (Глиняна табличка, знайдена в Месопотамії, 2800 років до н. е.)

«Я втратив усякі надії щодо майбутнього нашої країни, якщо нинішня молодь візьме в свої руки кермо влади, бо ця молодь нестерпна, просто жахлива» (Гесіод, близько 720 років до н.е.)

«Наша молодь любить розкіш, вона погано вихована, вона глузує з начальства і анітрохи не поважає людей похилого віку. Наші нинішні діти стали тиранами, вони не встають, коли до кімнати входить літня людина, суперечать своїм батькам. Попросту кажучи, вони дуже погані» (Сократ, близько 380 років до н.е.)

«Так, були люди в наш час, не те, що нинішнє покоління: богатирі - не ви!» (Михайло Юрійович Лермонтов, перша половина XIX ст.)

«І вічність колись була грунтовнішою (Станіслав Єжи Лец, XX ст.)

А тепер послухайте, що говорять на педагогічних зібраннях різного роду, на форумах, де обговорюють організацію виховного процесу молоді. Хіба на них не виказують ті ж самі претензії, що і 4 тис. років тому назад?! Що ж стосується духовного зростання, то тут процеси розвиваються явно нелінійно, і тому далеко не все однозначно. А тому я не буду давати ніяких настанов сучасній молоді, вона сама розбереться, що і як робити. Хочу тільки висловити побажання, на що їй слід звернути увагу, виходячи із мого життєвого досвіду.

Перше, що я хочу передати сучасній молоді і як батько та дідусь, і як лідер та українець, - творіть, розбудовуйте, любіть і плекайте свою національну українську державу, не допустіть втрати незалежності України. Тільки у своїй хаті своя правда. Я глибоко переконаний, якби праукраїнці із ядра імперії Київської Русі вибудували свою етнічну державу, а не дали роздерти її на шматки кровожерливим сусідам, то ще невідомо, яка була б нині ранжировка європейських держав і хто у кого добивався б прихильності.

Якби Україна була незалежною державою і мала національно свідоме керівництво, то Петербург стояв би не на кістках українців, а нині сущі українці не проклинали б Сибір і Колиму, які поглинули тьму українців.

Якби Україна була самостійною, то народ ніколи не тримав би такі уряди, які допустили цілу низку голодоморів і найстрашніший із них - 1932-1933 р.р., що забрали більше десяти мільйонів людських життів. Якби Україна була вільною, то вона була б заможною, і українці трималися б своєї Вітчизни, а не десятками мільйонами поневірялися б по чужих світах. Якби ж, якби ж, якби ж... Але історію не повернеш. Тож нехай це гірке минуле спрацює на майбутнє, і щоб у перспективі ми не знали таких тяжких бід.

Друге, на що я хочу звернути увагу сучасної молоді, так це на нагальну потребу створення єдності, єднання українського суспільства. Треба докласти зусиль, щоб стерти шрам від перекусу на два великі шматки України сусідами - хижаками - Росією та Польщею. Немає України Східної і України Західної, є єдина, неділима Україна зі своєю прекрасною співучою мовою, з єдиним багатомільйонним талановитим народом. Це непросте завдання повинні вирішити нинішнє і прийдешні покоління.

Третє, що хотілося б закцентувати: необхідність отримання добротної освіти. Україна, хоч і з великими потугами, але все таки входить у ринок. А найліпшим соціальним захистом в умовах ринкової економіки є глибокі професійні знання.

Ну, а решта моїх побажань зводяться до тих, що бажають усі добрі люди одне одному: змістовного цікавого життя, невід'ємними елементами якого є міцне здоров'я, висока духовність, кохання, заможність. Ну, і щоб таланило!

***

Як завжди, Петро Михайлович Таланчук висловився мудро, щиро й колоритно. Етапи життєвого шляху цієї людини - сирітського, трудового й творчого, - сформували креативну особистість, патріота, який активно та системно розбудовує українську державу, а не висмоктує з неї останні соки. Петро Михайлович є реальним утіленням незламного українського духу, що на генетичному рівні зберіг потребу свободи як умову творчого поступу людини. У своїй лебединій пісні - Університеті «Україна» - він плекає й освітянські, й українські, й загальнолюдські гуманістичні цінності. І чим більше в Україні буде лідерів такого типу, які складають справжню національну еліту, національну гордість, тим швидше наша держава набуде справжньої самостійності, самоцінності й незалежності.



Номер сторінки у виданні: 8

Повернутися до списку новин