Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Національні пріоритети українських освітніх інновацій та їх значення для польської системи освіти





 

Фабіан Андрушкевич, здобувач НПУ імені М. П. Драгоманова

УДК 37.014(477)

 

Україна відома своїми педагогічними надбаннями, які можуть бути корисними також для польської системи навчально - виховної роботи.

Ключові поняття: освіта, реформа освіти, освітні інновації, особистість, виховання.

 

Украина известна своими педагогическими достижениями, которые могут быть полезны также для польской системы учебно - воспитательной работы.

Ключевые понятия: образование, реформа образования, образовательные инновации, личность, воспитание.

 

Ukraine is famous for its pedagogical achievements, which can also be useful for Polish system of educational work.

Key words: education, reform of education, educational innovations, personality, upbringing.

 

Потужність української освіти відома в європейському просторі здавна. Її делегували в Європу такі постаті, як Юрій Котермак (Дрогобич), Михайло Драгоманов, Іван Франко, Леся Українка та ін. У радянський період в структурі контактів українських і зарубіжних ВНЗ відбувся досить помітний розрив.

У роки незалежності його було майже нівельовано, однак знання про українську систему освіти поширюються в європейському просторі досить повільно. Між тим, Україна відома своїми педагогічними надбаннями, які можуть бути корисними також і для польської системи навчально - виховної роботи.

За два десятиліття незалежності достатньо чітко визначилися національні пріоритети українських освітніх інновацій, які покликані формувати сильну творчу особистість і на її основі активного громадянина. «Інновації, - як зазначає В. Г. Кремень, - є невід'ємною частиною в розвитку науки і культури в цілому та освітньо - педагогічної теорії зокрема, оскільки саме за допомогою інновацій освіта робить поступальний крок уперед.

Крім того, інновації допомагають вирішити низку завдань, що дає змогу суттєво змінити наявний стан соціоекономічного і культурного буття» [13, c.16]. Таким чином, розвиток країни загалом безпосередньо залежить від освітянських інновацій, за допомогою яких формується як громадянська свідомість населення, так і компетентністний рівень, необхідний для розвитку економіки, науки і культури.

Важливим завданням сучасної освітянської спільноти в нашій державі є створення необхідної теоретичної основи та умов для реалізації сміливих інноваційних проектів і принципів, які, з одного боку, наближатимуть нашу систему освіти до європейських стандартів, а з іншого - враховуватимуть корисний національний досвід і зберігатимуть ті незаперечні надбання, якими славиться українська освіта в різних вимірах, від дидактики до організації.

Отже, незаперечним є те, що «важливою складовою навчально - виховного процесу на сучасному етапі розвитку освітньої системи України стають педагогічні інновації, що зумовлено як трансформаціями суспільства, його наукової сфери та освітнього комплексу, так і вимогами сьогодення - необхідністю інтеграції України в єдиний європейський освітній простір» [10, c. 23].

Таким чином визначення національних пріоритетів інноваційного розвитку в галузі освіти є одним із ключових теоретичних завдань сучасної соціально - гуманітарної і педагогічної науки.

Розглядаючи в широкому плані цю проблему, можна говорити про те, що кардинальними завданнями сучасного періоду оновлення системи освіти та її інноваційної трансформації у нас є: її інтеграція в європейське і світове співтовариство; гуманізація як створення передумов для індивідуального розвитку людини та її соціалізації; фундаменталізація, яка передбачає зміну співвідношення між прагматичним та загальнокультурним компонентами на всіх рівнях освіти; зміна змісту та методології навчального процесу, яку зорієнтовано на вивчення фундаментальних законів природи та суспільства, на формування цілісних уявлень про наукову картину світу [1, c. 7].

Ці завдання можуть вирішуватися лише на шляху актуалізації і популяризації національної теоретико - педагогічної спадщини, а також синхронізації і координації інноваційної діяльності в сфері освіти з іноземними партнерами і організаціями.

Можливі інтереси європейської освітянської спільноти, в тому числі польської системи освіти, до партнерства з Україною в галузі освіти пов'язані передусім із проблемами освоєння високого наукового і інноваційного потенціалу української освіти та її національних традицій [11, c. 25 - 26]. Безпосередня близькість світоглядно - культурних орієнтацій, а також тривалі традиції співробітництва, яке особливо посилилося на всіх рівнях в минулому десятилітті, дозволяє польській і українській освітянським спільнотам створювати сприятливий інтелектуальний та організаційний простір для інноваційного розвитку і підвищення конкурентоспроможності національних освітніх систем.

«В Польщі і в Україні безупинно зростає відкритість системи освіти, кількість і результативність контактів із колегами з розвинутих країн. Аналіз свідчить, що майже всі останні нововведення в системі освіти в Україні орієнтовані на наближення освітніх стандартів до європейського рівня. По суті, як і в Польщі, в Україні мова йде про процес поступової інтеграції в європейський освітній, культурний, а в майбутньому, і в економічний простір» [21, c. 415]. Таким чином, у України і Польщі немає іншого шляху, окрім об'єднання інноваційних зусиль для розвитку всіх галузей та рівнів освітньої системи задля її конкурентоспроможності в сфері освітніх послуг європейської і світової спільноти.

Українська історія розвитку педагогічної думки, а також сучасні інноваційні пошуки українських науковців та педагогів мають важливе наукове, виховне, дидактичне, методологічне значення і високо оцінюються європейськими дослідниками. Особливу цікавість до них проявляє польська освітянська громада. «Ті ідеї, які розробляли в нашій країні, затребувані і в польському освітньому просторі. Зокрема, досить позитивно в Польщі сприйняли книжку Івана Зязюна «Основи педагогічної майстерності», а також працю Василя Кременя «Філософія людино - центризму в стратегіях освітнього простору» [19, c. 4].

Важливо відмітити, що ці праці, а також багато інших творів сучасних українських педагогівноваторів, ґрунтуються на тривалій традиції гуманістичної педагогіки, якою славиться українська історія. Висока гуманістична спрямованість української освіти, започаткована ще Г. Сковородою, П. Юркевичем і розгорнута В. Сухомлинським за принципом «серце віддаю дітям», знаходить своє інноваційне втілення в сучасних концепціях навчально - виховної роботи і є важливим чинником просування українських освітянських ідей в європейському напрямку.

Григорій Сковорода увійшов в історію розвитку педагогічної думки як видатний оригінальний педагог - демократ і гуманіст, визначний філософ, письменник просвітитель і поет, народний учитель і наставник [16, c. 5]. Педагогічна спадщина Г. Сковороди належить до соціокультурних надбань, ставши одним із наріжних каменів української педагогічної думки. Вона заснована на засадах демократизму і гуманізму, народних традиціях, мудрості у питаннях навчання та виховання. Український філософ, письменник, поет, просвітитель ХVІІІ століття Г. Сковорода зробив значний внесок у розвиток науки майбутнього, бо його творчість має високе гуманістичне спрямування.

Одна з ключових думок Г. Сковороди, яка є надзвичайно актуальною в сучасній світовій педагогіці і загалом для сучасного соціокультурного розвитку, полягає в тому, що насамперед необхідно формувати і виховувати в людях високі моральні якості, які надалі стають основою, підґрунтям для будь - яких видів людської діяльності і творчості. «Найвищою моральною якістю він вважав вдячність. Користолюбство, гордість, заздрість, хитрість - прояви невдячності, яка є причиною негативних рис людини. Невдячність-«корєнь і адскоє тут дно». Моральною просвітитель вважав таку поведінку людини, яка спрямована на досягнення «вєнца жизни», тобто повної гармонії з навколишнім світом» [7, c. 4].

Важливо, що такі ідеї є не лише основою для розвитку гуманістичної ідеології сучасних пріоритетних напрямків освітніх інновацій, але й являють собою історико - теоретичне підґрунтя для подальшого розвитку і втілення в педагогічній практиці ідей сталого розвитку, які визнаються сьогодні необхідним елементом інноваційного навчально - виховного процесу і від яких, по суті, залежить збереження людства взагалі. Значне місце у поглядах Г. Сковороди посідає теорія самопізнання, яка теж сьогодні використовується і активно розвивається в різноманітних психолого - педагогічних теоріях інноваційного характеру. На думку мислителя, люди повинні пізнати самі себе, що вказує на шлях до пізнання природи, навколишнього світу. «Якщо людина пізнає сама себе, то вона відкриває в собі природні нахили і здібності, які вона зможе проявити в повній мірі у праці. Ідея природо - відповідності або спорідненої діяльності дозволить людині зайняти певне місце у суспільному середовищі за задатками та можливостями» [20, c. 54].

Цей принцип орієнтував на виявлення природних нахилів людини у процесі навчання та виховання, різнобічний розвиток її природних обдарувань і підготовки до вільної творчої праці. При цьому, Г. Сковорода вважав, що «треба враховувати не тільки нахили і здібності дітей, але й вікові та індивідуальні їхні особливості. Він стверджував, що природні здібності дитини найповніше розкриваються тоді, коли вона усвідомлює істину самостійно» [7, с. 4].

У навчанні, на думку Г. Сковороди, дітям треба давати стільки матеріалу, щоб для людини це було посильно, доступно і ясно. Він вказував на необхідність виховання пам'яті, але вказані природні якості дитини повинні «виховуватися разом із її серцем, бо лише у поєднанні з розумом вони будуть становити основу доброчесності людини» [20, с. 55]. Наступним елементом є виховання волі дитини, яка в майбутньому допоможе людині реалізувати надбання розуму в праці на благо всього народу.

Продовженням лінії формування людини як цілісної особистості в історії української педагогіки стали ідеї П. Юркевича про необхідність врахування в навчальному процесі індивідуальних духовних і психологічних якостей людини, а також її прагнення до моральнісного становлення. Не чіткість і прозорість знань, за П. Юркевичем, не інтелектуальна сила визначає сутність людини, а здатність застосувати ці знання і силу заради добра, щастя власного і суспільного. П. Юркевич нібито передбачав ту ситуацію технологізації, індустріалізації, інформатизації та споживальництва, яка призвела фактично до антропокультурної кризи в ХХ - ХХІ столітті. Він попереджав, що «жадоба знань, прагнення зробити все буття прозорим для людського розуму, намагання всю дійсність розкласти, довести, розрахувати і наперед визначити майбутнє з математичною точністю» [4, c. 144] без моральної, ціннісної, гуманістичної основи для цих знань можуть вести лише до знелюднення світогляду і до значної шкоди для людини і суспільства. Історія підтвердила позицію філософа - в ХХ столітті стався крах «просвітницького проекту», про який попереджав П. Юркевич.

Сучасна педагогічна теорія, безумовно, повинна враховувати традиції гуманізму, які закладалися такими видатними діячами освіти і культури, як Г. Сковорода і П. Юркевич, тим більше, що їхні ідеї звучать сьогодні актуально і є затребуваними в гуманістично - інноваційній діяльності.

Актуальність і затребуваність теоретичного надбання Г. Сковороди і П. Юркевича підтверджується сучасними інноваційними тенденціями у розбудові національної школи, що просувається по шляху її демократизації, розкріпачення від стандартів у навчанні і вихованні, включенні широкого використання засобів гуманного впливу на особистість школяра та студента, розвитку його природної активності і потягу до знань. «Будівництво нової національної системи ґрунтується не тільки на здобутках і досягненнях сьогодення, але і на соціокультурних надбаннях минулого. Відкриття шкіл з поглибленим вивченням окремих навчальних дисциплін: ліцеїв, гімназій, коледжів, навчання в яких здійснюється за принципом багатоваріативності програм, дає можливість дітям зробити правильний вибір у визначенні потягу до певної діяльності, розкрити свої природні можливості відповідно до власних інтересів» [20, с. 55].

Тому і сьогодні є актуальними питання гуманізації освіти, яка забезпечувала б кожній дитині її всебічний розвиток при максимально сприятливих умовах шкільного навчання.

Таким чином, враховуючи те, що соціальна значимість знань і потреба суспільства в якісній підготовці школярів та студентів детермінує постійний пошук інноваційних шляхів удосконалення змістовного, операційного і методичного аспектів навчання в сучасних умовах, організація процесу навчання на засадах гуманізму з максимально можливим урахуванням особливостей розвитку і навченості кожного учня, сприятиме оволодінню ними міцними і свідомими знаннями, вміннями і навичками.

Гуманізація освіти передбачає створення умов для засвоєння предметних знань та оволодіння способами діяльності при врахуванні індивідуальних особливостей розвитку дітей, визначенні їхніх можливостей, спрямуванні життєвих цінностей. Іншими словами, гуманізація - це особистісно орієнтована модель навчання, накладена на навчальний предмет. Отже, сьогодні існує реальна потреба у розробці інноваційних підходів до навчання школярів на засадах гуманізму. Гуманістичні педагогічні ідеї, сформульовані Г. Сковородою і П. Юркевичем, співзвучні з ідеєю організації освіти, що була б особистісно - сприятливою для кожної дитини, забезпечувала їй достатній рівень засвоєння навчальних дисциплін, розумового розвитку та досвіду життєдіяльності.

В історії української педагогічної думки гуманістичного спрямування ХХ століття особливо виділяється постать Василя Олександровича Сухомлинського, який проголосив відоме у всьому світі гуманістичне гасло про те, що «світ вступає у вік Людини. Більше, ніж будь - коли, ми повинні думати зараз про те, що ми вкладаємо в душу людини».

Цього гуманістичного принципу педагог - новатор дотримувався протягом усієї своєї науково - теоретичної і педагогічної діяльності, на основі чого створив світоглядну основу для сучасної інноваційно - гуманістичної педагогіки, відомої і актуальної як для вітчизняних освітян, так і для європейських, у тому числі і польських, дослідників і педагогів.

В. Сухомлинський чітко визначав і дотримувався новаторських підходів до морально - гуманістичного виховання дітей і молоді. Справді, він у багатьох своїх працях постійно «звертався до понять «людяність», «гуманізм», «людинознавство» як мети і засобу формування особистості. У визначенні пріоритетів у зіставленні понять «знання», «навчання», «людяність», «гуманність» педагог надавав перевагу останнім» [3, c. 137].

 Особливої ваги й інноваційної цінності набувають ідеї українського радянського педагога - новатора в наш час, коли принципи гуманізації освіти проголошені головним пріоритетом реформування вітчизняної системи освіти. Важливою для сучасного інноваційно - гуманістичного стилю розробки педагогічних ідей є позиція В. Сухомлинського, який наполягав на тому, що для навчально - виховного процесу «характерна глибока індивідуальність явищ: та чи інша педагогічна істина, правильна в одному випадку, стає нейтральною в другому і абсурдною - в третьому.

Така природа нашої педагогічної справи: керувати нею - це означає насамперед самому постійно збагачуватися і оновлюватися, бути сьогодні духовно багатшим, ніж учора» [17, c. 398]. Головним принципом гуманістичного навчально - виховного процесу проголошується постійне духовне збагачення особистості як учня, так і вчителя.

Педагогіко - гуманістичний спадок В. Сухомлинського є надзвичайно великим і змістовним. Наталія Дічек, зокрема, виділяє такий перелік новаторських його досягнень на рівні розробки і впровадження ідей морально - гуманістичного розвитку особистості в рамках навчально - виховного процесу:

- формування зміни виховної парадигми: переорієнтування з домінанти колективного виховання на особистісно орієнтовану виховну концепцію;

- підхід до тлумачення освіти як важливої життєвої цінності особистості, що спричинив розроблення унікальної педагогічної концепції «Школи радості»;

- новаторська в умовах радянської доби система теоретичних положень В. Сухомлинського щодо забезпечення гуманістичного спрямування освітнього процесу і розгляду дитини не як об'єкта, а як суб'єкта педагогічних впливів;

- повернення до навчання і виховання, побудованих на народному та національному досвіді, духовних традиціях, у контексті чого логічно випливало плекання культового ставлення до природи і кордоцентризм (пряме продовження ідей Г. Сковороди і П. Юркевича, про які зазначалося раніше);

- утвердження надважливості емоційно - ціннісної складової виховання дитини;

- обґрунтування й актуалізація у радянську добу ідей батьківської педагогіки [5, c. 9].

Продовженням ідей Г. Сковороди і П. Юркевича в педагогічній теорії В. Сухомлинського можна вважати і гуманістичний принцип співвідношення необхідності отримуваних знань, навчальної інформації і морально - виховного, Особистісно - творчого компонентів навчально - виховного процесу. Розвитку розуму дитини В. Сухомлинський надавав важливого значення, бо тлумачив його в єдності загальнокультурного розвитку гармонійної особистості: «Розумове виховання потрібне людині не тільки для того, щоб вона застосовувала знання в праці, а й для повноти духовного життя, для того, щоб уміти цінувати багатства культури і мистецтва. Людині треба дати щастя насолоджуватися культурними й естетичними цінностями» [18, c. 208].

У педагогіці давно була відома думка про те, що в першу чергу треба виховувати культурну людину, громадянина, патріота своєї країни, а потім - спеціаліста. «В. Сухомлинський, розв'язуючи цю проблему, щоразу радів успіхам своїх вихованців у навчанні, але разом з цим педагог не приховував, що головним для нього все ж таки було те, щоб діти пройшли школу людяності, навчились відчувати людину, близько брати до серця її радості і горе, жити серед людей, любити свою Батьківщину і ненавидіти її ворогів.

Ідеї В. Сухомлинського про гуманістичне виховання підростаючого покоління вкрай актуальні для нашого часу» [14, c. 95]. Важливим засобом реалізації своєї виховної програми В. Сухомлинський вважав гуманізм кожного вчителя. Його особиста поведінка у спілкуванні з дітьми повинна сприйматися ними як живе втілення гуманізму. В центр уваги педагог ставив повагу до особистої гідності людини, піклування про неї всього педагогічного колективу. Школа повинна любити дитину, тоді і вона обов'язково полюбить школу.

Засобом гуманізації навчальної діяльності учнів, умовою активізації її у досвіді В. Сухомлинського була і оцінка знань. Принципова позиція педагога в ставленні до оцінки була у тому, щоб не оцінювати тільки результати роботи (фактичні знання), а й саму роботу, тобто докладання учнем певних зусиль. «Справжня педагогічна мудрість, - наголошував він, - полягає в тому, щоб, постійно одухотворюючи дитину бажанням бути хорошою, ніколи не ставити їй «двійки» [18, с. 378].

Оцінка має бути відображенням праці учня за певний період. При цьому мають ураховуватись кількість та якість відповідей, доповнень, змістовність, творчість тощо. Педагог закликав не поводитись з оцінкою бездумно, не перетворювати її на засіб покарання, не допускати необ'єктивності. Оцінка нерідко виступає водночас і оцінкою власної педагогічної діяльності вчителя. В. Сухомлинський вважав, що головне, щоб між учителем і учнем панували довіра, доброзичливе слово. Психологічний аспект оцінювання важив для вченого значно більше, ніж проблема контролю за кількістю і якістю засвоєного матеріалу.

Комплекси новаторських ідей В. Сухомлинського, які мають універсальне педагогічне значення, справили визначний вплив і на освітню галузь, і на соціокультурну сферу життя, а головне - й нині залишаються орієнтирами у подальших творчих пошуках, по - новому актуалізуючись у змінюваних суспільно - історичних умовах.

Сьогодні основою будь - якої інноваційно - гуманістичної педагогічної теорії є принцип, згідно з яким «за природою та призначенням навчально - виховна діяльність не може не бути істинно людиноформуючою, виховуючою особистість - аби не втрачати при цьому свої посутні риси, призначення у суспільстві та культурі» [16, c. 52].

Саме цей принцип намагалися закласти в національну свідомість видатні діячі, педагогічні погляди яких розглянуті вище: Г. Сковорода, П. Юркевич, В. Сухомлинський. Саме їм сучасна українська освітянська спільнота завдячує тим значним гуманістичним потенціалом, на якому сьогодні можливо побудувати дійсно інноваційно спрямовані ідеї, принципи, практики і технології розвитку особистості і побудови новітньої прогресивної системи освіти, яка була б конкурентоспроможною на європейському і світовому просторі у ХХІ столітті.

Важливим для нашого суспільства є те, щоб система освіти не перетворювалася на один із низки елементів жорсткої фінансово - економічної гонитви за прибутками та господарчо - економічною доцільністю. Головним завданням сучасних освітян є збереження гуманістичних принципів, сформульованих і розвинутих попередниками. «Освіта в Україні як демократичній державі повинна орієнтуватися насамперед не на потреби господарчі, а на потреби людські, враховуючи у такий спосіб і проблеми господарчі» [8, c. 20].

Не можна заперечити, що сучасній людині для ефективного функціонування в рамках інформаційної цивілізації, в інноваційній економіці не можна обійтися «без відповідної технологічної готовності, тому надзвичайно важливим інноваційним принципом є інформатизація освіти» [6, c. 190].

Але жоден рівень інформатизації не дозволить людині саморозвиватися, якщо вона не потрапить в освітянську сферу, яка буде сприяти її особистісному розвиткові. Людина повинна навчитися насамперед самотворчості і саморозвитку, адже «та обставина, що людство вступило в період, коли зміна ідей, технологій, знань відбувається швидше, ніж зміна одного людського покоління, означає, що ні у школі, ні в найкращому університеті неможливо навчити людину на все життя. Тому у навчанні необхідно досягти певної мети - навчити людину вчитися впродовж життя, навчити самостійно засвоювати нові знання та нову інформацію, виробити потребу в цьому» [12, c. 4].

І, напевно, ще важливішим є вироблення в людині здатності розвиватися моральнісно, особистісно, реагуючи на швидкі зміни в соціально - цивілізаційному оточенні. Навчити цьому можливо, використовуючи тільки інноваційно - гуманістичні принципи навчально - виховної роботи.

Сучасна українська теорія освіти і педагогіки особливо цікава європейським і, зокрема польським, дослідникам і педагогам саме з точки зору інноваційних спроб будувати систему освіти на основі гуманістичних, людино центристських принципів. Ґрунтовність таких досліджень підтримується тією глибинною антропоцентричною спрямованістю української педагогічної традиції, засновниками, реалізаторами й ідеологами якої були згадувані нами вище Г. Сковорода, П. Юркевич і В. Сухомлинський.

Сьогодні їхні ідеї знаходять продовження в людиноцентричних концепціях педагогіки та теоріях розвитку системи освіти. В основі цих концептуальних інноваційних пошуків лежить принцип, за яким «смисл і ціль освіти - людина у постійному розвитку, її духовне становлення, гармонізація її відносин з собою та іншими людьми, зі світом... Система освіти створюється для людини, функціонує і розвивається в її інтересах, слугує повноцінному розвитку особистості і в ідеалі її призначення - щастя людини» [9, c. 12-13]. Така позиція може стати справжнім міжнародним брендом, який буде представляти українську освіти в Європі і світі.

Здатність вибудувати систему освіти таким чином, щоб вона була здатна гнучко реагувати як на ринкові вимоги економіки і суспільства, так і на потреби особистості, може з'явитися лише тоді, коли створення такої системи буде ґрунтуватися на інноваційно - гуманістичних принципах.

Сьогодні ці принципи розробляються українською науковою і педагогічною спільнотою у вигляді людиноцентричних філософських і педагогічних концепцій. «Антропологічний зміст ідеї людиноцентризму зводиться, насамперед, до розкриття творчого в індивіді, того, що визначається як особистісне начало в людині. Сучасний суб'єкт освітнього процесу повинен мати здатність вибірково отримувати знання на основі лише йому властивих мотиваційних стратегій» [2, c.219].

Лише від ефективної інноваційної гуманістичної освіти залежить формування цих мотивацій. Традиції, описані нами вище, закликали до формування людини творчої, з почуттям власної гідності, глибоко духовної, гордої за свій народ, його історію і культуру. Саме такі цілі є сьогодні найважливішим пріоритетом українських освітніх інновацій та трансформацій.

Для польської освітянської спільноти вони мають як теоретичне, так і ідеологічне значення. Польські науковці завжди цікавилися та продовжують досліджувати гуманістичні традиції української філософії і педагогіки. Окрім того, як зазначає Януш Гайда, в Польщі чітко визначені пріоритети розвитку національної освіти, а саме: «ствердження християнства, гуманізму, розуму і науки» [22, с.79]. Саме в цьому напрямку в останнє десятиліття здійснюється активна співпраця українських і польських освітян.

Подальша співпраця в галузі інноваційно - гуманістичного розвитку може створити унікальну освітянську регіональну спільноту, яка, ґрунтуючись на українській і польській традиції, а також на енергії співробітництва освітянських спільнот, стане провідником гуманістичних цінностей в європейському і світовому масштабі.



Номер сторінки у виданні: 16

Повернутися до списку новин