Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

«Русский мир» як сучасний геополітичний проект

Тематика: РУССКИЙ МИР




 

Руслан Дубровський, аспірант кафедри політичних наук НПУ імені М. П. Драгоманова

УДК 007:304:659.3

 

Дана стаття має на меті проведення паралелей між основними фундаментальними ідеологемами російської державності та нещодавно проголошеною Патріархом РПЦ Кирилом концепцією «Русского мира» та аналізу її основних вимірів: геополітики, економіки, релігії та історії.

Ключові слова: «Русский мир», ЄвраЗЕС, інтеграція, геополітика, релігія, економіка.

 

Данная статья имеет целью проведение параллелей между основными фундаментальными идеологемами российской государственности и недавно провозглашенной Патриархом РПЦ Кириллом концепцией «Русского мира» и анализа его основных измерений: геополитики, экономики, религии и истории.

Ключевые слова: «Русский мир», ЕвразЭС, интеграция, геополитика, религия, экономика.

 

This article is aimed at carrying out parallels between the major fundamental ideologies of Russian statehood and the recently declared by ROC Patriarch Cyril concept of the «Russian world» and analysis of its key dimensions: geopolitics, economics, religion and history.

Keywords: «Russian World», the EurAsEC, integration, geopolitics, religion, economics.

 

19 листопада 1833 року майбутній міністр освіти Російської імперії граф Уваров у посланні до царя Миколи І, що мало назву «О некоторых общих началах, могущих служить руководством при управлении Министерством народного просвещения», визначив три основні політико - ідеологічних стовпи російської державності: православ'я, самодержав'я, народність [3].

Ці, за визначенням графа, «начала России» початку ХІХ ст. у подальшому фактично стали головними лозунгами початку наступу російського великодержавного шовінізму на залишки декабристського руху, а пізніше - ідеологічними засадами боротьби нажаханого «весною народів» у Європі царату з українським «хлопоманством», що пізніше вилилося у Валуєвські циркуляри, Емські укази та багато інших документів проти національних мов і культур підкорених народів.

Це, як може здатися нашим сучасникам, далеке минуле: Російська імперія зникла, після неї на майже сімдесят років постав і зник Радянський Союз з його «воинствующим атеизмом», його народи отримали незалежність - хтось реальну, а хтось - лише формальну. На жаль, нікуди не зникли ці дуже давно визначені ментальні постулати російської влади, які вона вже декілька століть постійно і неухильно реалізовує на просторах імперії та нав'язує «малоросійським» народам.

На початку ХХІ століття російською владно - церковною верхівкою (адже історична невід'ємність Російської Православної Церкви від влади є однозначним фактом) був створений проект «Русский мир», який одразу був проголошений основним завданням російської церкви, а 3 листопада 2010 року на IV Асамблеї «Русского Мира» патріарх Кірілл визначив його як «окрему цивілізацію, не західну і не східну, що протистоїть всім іншим ідеологічно, ментально і етично» [6].

Тут спадають на думку дві версії: або патріарх за основу проголошеної концепції має певний варіант «зіткнення цивілізацій» С. Хантінгтона, що видається малоймовірним, або ж уся концепція є витвором російських «неоєвразійців», які активно цитують євразійських класиків, зокрема П.Савицького, що зображав «Євразію» як «возглавляемый Россией особый культурный мир, внутренне и крепко единый в бесконечном и часто, по видимости, в противоречивом многообразии своих проявлений» [4, с. 37].

Як бачимо на практиці, основними вимірами реалізації цього, начебто релігійного проекту є геополітика, економіка та безперечно історія в трансформованому «московському» варіанті.

За словами офіційного «промоутера» нового проекту, ментальну його основу складають росіяни, українці, білоруси і молдавани, тобто ці народи об'єднує єдина православна віра, культура (включаючи і російську мову) та «спільна історична пам'ять і спільні погляди на суспільний розвиток ». Але, за словами патріарха, це не принижує роль Білорусі, Молдови, Казахстану або інших країн у збереженні «Русского Мира». Він зазначає, що «Москва, Київ, Мінськ, Кишинів, Астана можуть стати центрами не просто окремих держав, а й центрами загальної, могутньої цивілізації, від імені якої вони здатні на повний голос говорити з іншими цивілізаційними полюсами світу. Важливо, щоб кожен із цих центрів, зберігаючи свою самобутність, у той же час розвивав взаємозв'язки з іншими столицями єдиного духовно - культурного простору...» [1]

Тут варто зупинитися детальніше. Адже Патріарх ані словом не згадав православну Грузію і чомусь згадав не тільки православний, але й майже наполовину російськомовний Казахстан, адже світська влада Росії вже давно не нав'язує казахам ні російської, ні руської ідентичності. За час пострадянського періоду вони заслужили повагу Кремля своєю твердою лінією на самостійність, врівноваження впливу Росії союзництвом із Китаєм та Заходом. Кишинів же взагалі є частиною румунської культурної цивілізації. При всьому критичному стані сьогоднішньої культури у Молдові, структурно вона однозначно належить до числа європейських. Навіть молдавське православ'я є самостійним культурним феноменом, що значною мірою відрізняється від російського.

Це і не дивно, адже якщо даний проект перевести у винятково геополітичну площину та врахувати існуючу на сучасному пострадянському просторі ситуацію, все стає на свої місця. Ворожій до сучасної російської влади Грузії місця в «Русском мире» не знайшлося принципово, а Казахстан і так є членом ЄвразЕС і повністю перебуває у сфері економічного та геополітичного впливу північного сусіда. Фактично, у даному «неоєвразійському» проекті фігурують країни, які і є на даному етапі головними напрямами культурно - релігійного та економічного «наступу» Москви. Офіційна підтримка владою діяльності УПЦ (МП) в нашій країні та занадто часті пропагандистські візити патріарха Кирила безумовно створюють сприятливу ситуацію для початку нової хвилі російського політико - економічного, мовного і релігійного наступу, тобто реалізації проекту «Русский мир» в Україні.

«Інтеграційна» (тобто політико - економічна) складова «Русского Мира» потребує окремого аналізу. За словами патріарха, «...сьогодні в умовах глобалізації оптимальною формою може виявитися тісніше інтеграційне співробітництво рівноправних суверенних держав, що утворилися на просторі історичної Русі. У сучасному світі загальновизнано, що від інтеграції країни тільки виграють...» [2]

Тут напрошується аналогія з невдалою спробою створення «російсько - білоруського союзу», ідею якого еліти обох країн «виношували» понад десятиліття. В обмін на російську економічну і політичну опіку білоруська держава повинна була поступово віддати у спільне управління власну газотранспортну систему, активи основних державних підприємств та забезпечити імпорт російських товарів (звичайно ж на вигідних російському бізнесу умовах). Зрозуміло, що такі умови майже повністю позбавляли основних важелів влади президента Лукашенка, тому намагання білоруської влади «тягнути час» було цілком зрозумілим. Але відмову прийняти російські умови транспортування газу під час останньої «газової кризи», «загравання у демократію» з Європою та нещодавні антиросійські заяви Кремль йому пробачити вже не зміг.

Нова «братська» ціна на газ у 2011 році, що стала однією з причин краху повністю залежного від дешевих російських енергоносіїв та західної сировини «білоруського дива», в якому Росія є зацікавленою не в останню чергу, та очікування Мінськом багатомільярдного кредиту ЄвраЗЕС створює Кремлю найсприятливіші умови для остаточного позбавлення Білорусі економічно (і, відповідно, політичної) незалежності. Ексміністр фінансів РФ Олексій Кудрін напряму заявив що необхідною умовою для отримання кредиту Білорусією з фонду ЄврАзЕС є приватизація державних підприємств, бо «приватизація є найважливішим джерелом отримання валюти, яка потрібна, у свою чергу, для підтримки платіжного балансу білоруської держави і розв'язання валютних проблем» [5]

І те, що цей кредит буде наданий, не було ніяких сумнівів, бо його «особливі умови», тобто приватизація держмайна на загальну суму 7,5 млрд. доларів, відкриває російським транснаціональним корпораціям прямий шлях до прямої приватизації білоруської економіки, незважаючи на нещодавню публічну категоричну відмову Лукашенка та прохання білоруських опозиціонерів його Білорусі не надавати. Фактично, на такі фінансові умови білоруську еліту підштовхнув страх, якщо не острах, втрати влади, то побоювання її повної делегітимізації в очах власних громадян.

Отже, чим закінчиться для Білорусі подібна «інтеграція» в «Русский Мир», можна лише передбачати: від обернення режиму Лукашенка у цілковиту залежність від геополітики Кремля до навіть входження білоруської економіки у валютну зону російського рубля.

Звичайно ж, у нашій державі, що має набагато більш розвинену промисловість, власну сировинну базу та газові родовища, такий сценарій розвитку подій є малоймовірним.

Варто зазначити, що не будь - яка інтеграція призводить до позитивних наслідків. Все в кінцевому результаті визначає її мета та політичні, економічні, соціальні вигоди країни від вступу в певне наддержавне політичне об'єднання.

Насправді інтеграційні процеси, в яких брали участь Росія та її сусіди, не принесла користі цим самим сусідам. Навпаки, більшість сусідніх народів у результаті інтеграції із Росією втрачали можливості для цивілізаційного та культурного розвитку на тривалий час.

Також одне з головних місць у концепції проголошеної патріархом посідає нова релігійно - історична парадигма в її трансформованому «московському» варіанті, адже на протягом століть спрямування історії підкорених народів у «правильне» ідеологічне русло було однією з головних характерних рис російської історичної науки.

Прикладом відвертої спроби фальсифікації історії давньоруської (української) державності є нещодавня поява указу президента Російської Федерації Дмитра Медвєдєва № 267 та опублікованого 5 березня 2011 року «Про святкування 1150 - річчя зародження російської державності» [7]. Сучасних російських істориків та ідеологів, здається, зовсім не турбує той історичний факт, що вперше Московське царство починає визнаватись як самостійна держава тільки близько 1547 року (за часів Івана IV Грозного), а назву «Росія» їх країна отримала за часів Петра Першого.

З огляду на те, що протягом усієї історії російська церква завжди була невід'ємною частиною влади, зовсім не дивує, чому початок «Русского Мира» патріарх РПЦ побачив на берегах Дніпра саме 862 року. Не вдаючись у віковічне протистояння «норманської» та «слов'янської» теорій походження Київської Русі, однозначним є факт прийняття християнства Великим київським князем (каганом) Оскольдом (Осколотом) з династії Кия в 860 році та перше офіційне хрещення Київської Русі від місії Кирила і Мефодія у 861-862 рр. Це ті історичні дати, які засвідчують факт утвердження Церкви Христової на теренах уже визнаної, зокрема Візантійською імперією та Константинопольським патріархатом, а відтак раніше створеної та існуючої держави - Київської Русі. Ні про яке народження «Руської Церкви» 988 (або 989) року в жодному із закордонних джерел того часу не згадується. Свідомо не згадав патріарх ані про те, що історично православна церква в Україні від хрещення Русі була митрополією у складі Константинопольського патріархату, а ні про те, що в 1685 році Московська патріархія (що відокремилася від Київської митрополії у 1448 році та отримала визнання у 1589 році) звернулася до Константинополя з проханням підпорядкувати їй Київську митрополію, що і було здійснено 1687 року.

Тож виникає закономірне питання: до чого тут заснована у 860 - х роках і визнана Вселенським Патріархом через надання її церкві статусу митрополії Київська (Руська) держава і «зародження російської державності»?

Відповідь на це можна дати, проаналізувавши основні змістові складові даної концепції, поступово екстраполюючи їх на політичні, соціальні, економічні та історичні реалії сьогодення. Як бачимо, постулати графа Уварова постають перед нами у дещо «осучасненому» вигляді: «православ'я, інтеграція, народ», де звичайно ж мається на увазі Російська Православна Церква, як головний релігійний чинник та інтеграція народів у будь - яке очолюване Москвою міждержавне об'єднання.

Отже, що таке «Русский Мир»? Історично це і є «Руські землі»: Україна, Білорусь, Литва та частина Польщі, а от «мир российский» з'явився століттями пізніше. А от чи отримає Україна хоча б будь_яку користь від інтеграції до «неоєвразійського» проекту, побудованому на основних постулатах імперського самодержавства, економічному і політичному домінуванні Росії, викривленій релігійній парадигмі та псевдоісторичному детермінізмі овіяному манією колишньої величі? Навряд.

Висновки. Підсумовуючи все вищезазначене, очевидно одне: концепція «Русского мира» є ще одним засобом реалізації геополітичних інтересів Росії на пострадянському просторі взагалі і в нашій країні зокрема. Але її «творцям» варто пам'ятати, що продовження гегемоніальної політики відносно нашої держави, політики, яка цілковито відштовхується від масштабних корпоративних цілей єдиної державної енергетичної монополії та її бізнесових інтересів, політики, спрямованої на пропаганду російської мови й культури та історії, підтримку антиукраїнських політичних партій та організацій і дискредитацію справжніх патріотів нашої держави, призведе подальше погіршення відносин між двома країнами, ігнорування Україною будь_яких інтеграційних пропозицій Москви і тільки прискорить процес інтеграції у демократичні євроструктури. Це, нарешті, починає розуміти і сучасна проросійська частина політичної еліти, що на даний момент перебуває при владі.



Номер сторінки у виданні: 82

Повернутися до списку новин