Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Радянська освіта — вагомий чинник тоталітарного інформпростору

Тематика: РУССКИЙ МИР




 

Юрій Колісник, докторант кафедри історії журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доцент кафедри журналістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

УДК 070(477): 316.64 «1950/1980?»

 

У науковій статті досліджується специфіка радянської інформаційної політики, яка слугувала вихованню «нової людини» та зміцненню панівного ладу. На основі публікацій педагогічної періодики і широкого історичного фактажу висвітлюється роль освітнього слова в зростанні інформаційного іміджу держави та формуванні суспільної свідомості громадян.

Ключові слова: комуністичне суспільство, марксистсько - ленінська ідеологія, інформаційний простір, тоталітарна журналістика, педагогічна преса УРСР, радянська освіта, морально - етичніцінності, формування суспільної свідомості.

 

В научной статье исследуется специфіка советской информационной политики, которая служила воспитанию «нового человека» и укреплению господствующего строя. На основе публикаций педагогической периодики и широкого исторического фактажа освещается роль образовательного слова в повышении информационного имиджа государства и формировании общественного сознания граждан.

Ключевые слова: коммунистическое общество, марксистко - ленинская идеология, информационное пространство, тоталитарная журналистика, педагогическая печать УССР, советское образование, морально - этические ценности, формирование общественного сознания.

 

The article deals with the specific features of the Soviet informational policy which had promoted the formation of «a new human being» and strengthening of the dominant system. Using pedagogical publications and a wide range of the historical facts the author shows the role of the educational word in the raising of the state's informational image and forming the citizens' public consciousness.

Key words: communist society, Marx - Lenin ideology, informational space, totalitarian journalistics, pedagogical press of the Ukrainian SSR, Soviet education, moral values, formation of the public consciousness.

 

Актуальність публікації зумовлена потребами підвищення дієвості освітньої преси в сучасну пору та подолання негативних наслідків комунототалітаризму в українському суспільстві. Пропоноване дослідження є важливим у контексті засвоєння позитивного досвіду радянської журналістики в організації мас для державного будівництва, адже тоталітарні мас - медіа не лише висловлювали компартійні погляди, боролися з націоналізмом, імперіалізмом, буржуазією, релігією, сіяли ворожість до зарубіжного світу, але й виховували почуття відповідальності, патріотизму, самовідданості, оптимізму, налаштовували на перспективи, сприяли виконанню соціально - економічних програм, піднесенню трудової, політичної активності громадян. У плані організаторського досвіду попередня практика ЗМІ є повчальною. В цій площині радянську інформаційність досі не аналізували.

Мета статті - на основі журнальної періодики УРСР, широкого історичного фактажу проаналізувати специфіку інформаційної політики минулого та сьогодення, дослідити значення освітнього слова в підвищенні інформаційного іміджу радянської держави і формуванні суспільної свідомості, а також показати перспективність новітніх освітніх ЗМІ у вихованні українських громадян.

Аналізуючи радянський суспільно - політичний лад, багатогранність його внутрішніх і зовнішніх проявів, важливо з'ясувати специфіку державного іміджотворення. Адже ставлення до країни великою мірою визначалося кількістю та якістю політико - економічних, культурно - духовних та ін. досягнень, що забезпечили ефективність впливу на свідомість мас. Щоб збагнути феномен тотальної дії на громадян, детальніше зупинимося на розвитку освіти.

Радянська система вищої школи була досить успішною. Як доказ - тисячі емігрантів, котрі зі здобуттям вищої освіти влаштували своє життя в різних куточках світу. Донині передові країни в освітній сфері активно використовують кращі зразки українсько - радянської педагогіки. Зокрема, в Китаї є актуальними праці видатного українця Василя Сухомлинського [6], в Німеччині - творча спадщина Антона Макаренка [5] та Григорія Ващенка [4]. Ба більше, в Японії здобутками В. Сухомлинського послуговуються для виховання дітей любов'ю, прищеплення їм національних традицій, звичаїв [12].

Навіть американський президент Джон Кеннеді, вважаючи комуністичну систему антигуманною, де зневажаються права людини, високо цінував радянський народ за численні досягнення в науці і космосі, в економічному та індустріальному розвитку, культурі, спорті, його подвиги в часи ІІ світової війни.

Радянська цивілізація, яка претендувала на світову першість, цілковите панування світом, мала не лише утримувати статус могутньої мілітаристської держави, але й демонструвати переваги в різних галузях народного господарства, культури, науки, освіти, спорту і т.д. Хоча високі показники давалися титанічними потугами, нерідко були завищеними, засоби масової інформації регулярно повідомляли про значні досягнення у видобувній галузі, металургії, машинобудуванні, енергетиці, сільському господарстві, інформували про наукові досягнення, польоти в космос і т.д., і т.п. Коли в розпалі гонки озброєнь Радянський Союз запустив перший штучний супутник, а згодом здійснив пілотований обліт земної кулі космічним кораблем «Восток» (12 квітня 1961 р.), ці події вразили світове співтовариство, в т.ч. США, позначившись на освітніх реформах у цій країні.

Президент Сполучених Штатів Дуайт Ейзенхауер у зверненні до народу 4 жовтня 1957 року з нагоди запуску СРСР 1 - го супутника Землі зазначав: «Наше шкільництво важливіше за радіолокаційні станції, школи мають потужнішу силу, ніж енергія атома». Джон Кеннеді, котрий був тоді на посаді конгресмена, застеріг американців: «Ми в кризі. Не радянські супутники започаткували її. (...) Криза має не лише військовий характер. Найбільша загроза - не ядерний удар. Щира правда така: ми піддаємося великій небезпеці програти титанічне змагання з Росією, коли не буде запущено жодної ракети. (...) Битва, яка відбувається нині, може бути виграна або програна в шкільних класах Америки. (...) Для американської науки немає нині важливішого завдання, ніж розширення і покращення освітньої сфери». (Із промови Дж. Кеннеді 24 лютого 1958 р. у конгресі США) [3, с. 186].

Конкретною відповіддю Сполучених Штатів на виклик СРСР стало збільшення фінансування освіти й ухвалення Конгресом США нового закону «Про освіту в інтересах національної оборони» (1958 р.).

Таким чином, тримати першість у стратегічних напрямках, зокрема військовій та космічній сферах, тоталітарна держава могла лише завдяки високоосвіченій інтеліґенції - науковцям, конструкторам, інженерам, педагогам і т.д. Це зобов'язувало дбати про освіту, рівень якої був близьким до зразків, пропагованих ЗМІ. Своєю чергою, наявні досягнення вселяли громадянам надію та віру в «світле майбутнє». Радянська школа не лише дбала про якісну освіту, але й успішно здійснювала виховний процес у дусі марксистсько - ленінської ідеології.

Він починався ще в яслах, дитячих садках, де дітлахів підводили до портрета «вождя світового пролетаріату» і розповідали, хто він, яка його партія... Далі виховання пролягало через школу - посвяту в жовтенята, прийом у піонери, до комсомолу. Згодом - у КПРС... Буття радянських людей сповнювали громадська діяльність, участь у різних заходах - відзначеннях державних свят, суботниках, хорах ветеранів і т.п. Символом завершення життєвого шляху ставав червоний прапор над домовиною «ударника комуністичної праці». За схожим сценарієм (від часу приєднання України до складу СРСР (30 груд. 1922 р.) до проголошення її державної незалежності (24 серп. 1991 р.) виросло і виховалося чотири покоління громадян.

У радянській школі виховання та навчання були єдиною цілістю. З ідеологічних міркувань виховному процесу надавалося першочергового значення. На жаль, у сучасній освітній практиці обмаль уваги приділяється вихованню на засадах українського патріотизму.

Аналізуючи широкий пласт журнальної преси УРСР, пересвідчуємося, що радянська педагогіка - явище неоднозначне. Окрім ідеологічних напучувань, шкільництво прищеплювало любов до праці, природи, повагу до старших, віру в добро і т.д. У даній галузі працювало багато досвідчених, мислячих, відданих справі, люблячих дітей педагогів. Вітчизняна освіта опиралася на давні українські традиції, світову практику та власний (новітній) досвід. Вона ввібрала найкращі позитивні досягнення в даній сфері. Не випадково на радянській педагогічній ниві виросли відомі таланти - А. Макаренко, В. Сухомлинський, О. Захаренко, І. Ткаченко та ін. Щоб проілюструвати якісний рівень освіти УРСР, її здобутки у вихованні підростаючого покоління зупинимося на діяльності видатного українського педагога Василя Сухомлинського.

Його творча спадщина - це десятки монографій, сотні статей, тисячі публікацій, зокрема для дітей - казок, оповідань, притч. Людина надзвичайної працездатності, невимірної доброти й чуйності В. Сухомлинський успадкував педагогічні здобутки відомих попередників - Дж. Локка, Ж. Ж. Руссо, Й.Г. Песталоцці, А. Ф.В. Дістервега, Я. Корчака, К. Ушинського та ін. Вони склали духовну і наукову базу його педагогічних напрацювань і практичного досвіду. А найголовніше, що у вузьких межах радянської педагогіки він зумів позбутися авторитарних методів, надмірного колективізму, переоцінки ролі заохочень і покарань.

У розвитку здібностей, вихованні духовно - моральних якостей Сухомлинський істотного значення надавав індивідуальному підходу до вихованців. Особливо наголошував на виховному значенні слова, праці, творчості, краси природи в навчально - виховній роботі. На сторінках журналів і на практиці педагог доводив, що «любов до дитини - це плоть і кров вихователя як сили, здатної впливати на духовний світ іншої людини. Педагог без любові до дитини - це все одно, що співець без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору» [11, с. 68]. Звичайно, діти бувають різні - є чесні, відверті, а є нахабні, лицемірні... Василь Олександрович пояснював: «Я люблю дитину не такою, якою вона є, а такою, якою вона мусить бути. І коли вдається очистити дитяче серце (...), коли в очах дитини сяє одухотвореність красою, а не блукає лицемірна посмішка, я люблю цю справжню людину, бо в ній - часточка моєї душі» («Радянська школа». - 1967. - Ч. 7. - С. 69).

Гуманізм, творча розкутість педагогічної практики викликали шквал критики з боку педагогічної «еліти». Його звинувачували в аполітизмі, недооцінці базових засад радянської освіти, пропаганді теорії вільного виховання і т.д. Але він не зраджував своїм ідеалам. У правильності педагогічних висновків переконувався на шкільних уроках.

Як щирий українець В. Сухомлинський високо цінував С. Єфремова, хоча говорити про нього було заборонено, а також О. Гончара, якого тоді критикували за «Собор». Василя Олександровича дуже непокоїло зросійщення, доля української мови. Велику роль у вихованні він надавав народним звичаям, традиціям і фольклору. Щоб прищепити підростаючому поколінню любов до національних вартостей, аби «донести до дитячої душі тонкощі відтінків і пахощів рідного слова, всю глибину почуттів і переживань, укладених народом у своє духовне багатство», видатний педагог серед природи (в полі, в лісі, на березі ставка) учив дітей народних пісень, - зазначає журнал «Українська мова і література в школі» (1989. - Ч. 1). Не раз у полі, серед жита було чути слова пісні «Ой, у полі вітер віє, а жито половіє». Мелодія «доносила до дитячого серця неповторну красу цієї картини природи - жито половіє, і з цією красою у серце навіки входило рідне слово» [10, с. 9].

Василь Олександрович захоплював своїм ентузіазмом не лише дітей, а й багатьох педагогів, а тому Павлиська середня школа на Кіровоградщині стала Меккою для творчих працівників народної освіти. В умовах сучасного інформаційного буму його педагогічна спадщина в Україні недостатньо вивчається і використовується, але за нею майбутнє української національної школи.

Новаторів освіти в СРСР було чимало. Навіть у тоталітарних умовах вони змогли виховати цілу плеяду обдарованих, високоморальних громадян, які, здобувши знання і досвід, гідно прислужились країні. Серед відомих українських освітян слід згадати також колишнього редактора журналу «Українська культура», завідувача кафедри педагогіки Полтавського ІНО Григорія Ващенка. Його перу належить багато цікавих, новаторських, педагогічних праць, в яких розглядаються проблеми виховання гармонійної, чесної, творчої особистості.

Комісією Народного комісаріату освіти УСРР у 1925 році Г. Ващенку присвоєно звання професора, призначено керівником відділу соціальної педагогіки, але за книгу «Загальні методи навчання» (1933) його звинувачено в «націоналізмі». Після тривалих переслідувань учений змушений був емігрувати до Німеччини.

Хоча Григорій Ващенко тривалий час проживав на чужині, проте відстоював ідею незалежності України. Як і Б. Грінченко, І. Франко, В. Сухомлинський, К. Ушинський, С. Русова, вважав, що служіння своєму народу є не лише першорядним обов'язком, а й щастям для справжньої людини. Український історик Тетяна Антонюк на шпальтах інтернет - журналу «Українознавство» підкреслює, що великий патріот Г. Ващенко «вірив, що наша держава буде самостійною. Тому натхненно й активно працював над створенням її освітньої системи, глибоко усвідомлюючи роль освіти і виховання в процесах державотворення...» [1]. Водночас педагог визнавав, що прилучення молоді до служіння високим ідеалам - це тривалий копіткий процес.

Г. Ващенко розширює античний ідеал досконалої людини. Він убачає виховний процес не лише в плеканні гармонійно сформованої особистості (прищепленні правди, краси, справедливості і т. д.), а й вихованні любові до своєї нації. Нація виступає в нього своєрідною «земною плоттю», яка містить колосальні можливості для розвитку особистості, щоб діяти вільно, самореалізовуватися. Ващенко прекрасно знав класику вітчизняної, зарубіжної педагогіки, усвідомлював потребу української системи освіти і поділяв міркування К. Ушинського про унікальність національного процесу виховання та навчання, оскільки «загальної системи народного виховання для всіх немає ні в практиці, ні в теорії...» [13, с. 123]

Інакше кажучи, кожна нація, кожен народ має унікальні можливості для передачі поколінням своїх здобутків. Клімат, ландшафт, флора, фауна, географічне положення накладають на людей і народи могутній відбиток. Усе це створює прекрасні умоми для виховання особистості, які слід використовувати, не калькуючи сліпо іноземні стандарти.

Його педагогічне кредо втілюється у словах: «Служіння Богові й Україні» [2, с. 189]. Він виховував молодь у духовно - моральному, національно - патріотичному, інтелектуальному напрямках. Прищеплював любов до праці. Відповідно до цього закликав будував практичну педагогіку.

Хоча з розвалом СРСР зостався дух атеїзму, зосталися відчуття суспільної безликості, меншовартості й розчарування, однак надії на оздоровлення є. «Як не шаленіла тоталітарна влада, - зазначає письменник - постмодерніст Євген Пашковський, - докладаючи зусиль у перетворенні особи на подобизну самої себе, вона була безсила остаточно перетворити господаря у розбійника, відректи від народних традицій, «витруїти богоподібне з людини» [7, с. 23]. Його роман - есей «Щоденний жезл» допомагає осягнути трагедію українства, усвідомити важливість духовного прозріння, відчути моральну відповідальність за долю нації. У цьому плані етичне значення слова Є. Пашковського дуже важливе.

До видатних осіб, які справили помітний вплив на формування високоморальних якостей багатьох громадян належить відомий французький письменник, пілот, автор багатьох оригінальних філософсько - художніх творів Антуан де Сент - Екзюпері. Свого часу його творчістю дуже захоплювався Василь Сухомлинський. І нині вона важлива для української педагогіки.

Французький класик, як і українські митці Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка та ін., своє дитинство, юність неодноразово брав за основу для написання творів. Дитячі роки виступають у нього благодатним об'єктом літературної творчості. Багаті на афоризми роман «Планета людей» (1939), повість «Військовий льотчик» (1942), казка «Маленький принц» (1943), перекладені українською мовою в кін. 60 - х рр., сприяли духовному збагаченню радянського суспільства. Антуан де Сент - Екзюпері образно висловився, що він «родом з дитинства», підкреслюючи тим самим визначальну роль цієї пори у формуванні характеру людини.

Прихильник гуманістичного підходу у вихованні молоді, Сент - Екзюпері стверджував, що в кожної людини є талант, здібності, варто лише вчасно леліяти їх, бо глина, з якої зроблено особистість, остаточно затвердне [8, с. 206].

Він засуджує авторитарне виховання, яке формує з особи гвинтика загальнодержавного механізму. Французький мислитель вважає, що треба звільнити людину, навчивши її володіти собою, бо світ існує лише для тих, хто прагне. Позиція Сент - Екзюпері чітка, однозначна: «Навіщо нам політичні вчення, котрі обіцяють розквіт людини, якщо ми не знаємо заздалегідь, яку саме людину вони виростять? Кого вони породять? Ми ж не худоба для відгодівлі, і коли з'являється один бідний Паскаль, це куди важливіше, ніж народження багатьох благополучних нікчем» [9, с. 171].

Мужня людина, герой - авіатор не міг жити по - обивательському. Серед провідних тем його творів - людина й істина, гармонія з природою, виховання Громадянина. Звільнити від зла - ось виховний ідеал французького гуманіста, адже «безглуздо звільняти лише камінь» [9, с. 267], який до всього байдужий.

Важливі також міркування Екзюпері про роль людини на земній кулі. У невеличкому творі «Маленький принц» в алегоричній формі він говорить, що двірник, який прибирає вулицю, - прикрашає планету. Яскраве порівняння сповнене високим бажанням творити. Книги Антуан де Сент - Екзюпері були і будуть добрим зразком для виховання молодих поклонінь.



Номер сторінки у виданні: 96

Повернутися до списку новин