Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Проблеми розвитку теорії управління інноваційними процесами в освіті





Станіслав Ніколаєнко, кандидат педагогічних наук, професор,

міністр освіти і науки України (2004-2006 рр.)

УДК 378.001.76

 

У статті розглянуто проблеми розвитку теорії управління інноваційними процесами в сфері

освіти. Проаналізовано тенденції інноваційного розвитку національної системи освіти, показано

їх залежність від загальних соціально - економічних процесів, що відбуваються в державі та впливу

міжнародної освітньої сфери. Запропоновано шляхи підвищення ефективності управлінських рішень

в сфері освіти.

 

Ключові слова: освітня система України, теорія управління інноваційними процесами, тенденції інноваційного розвитку системи освіти, ефективність управління.

 

Освітня система України спрямовує розвиток людини відповідно до її особистих, а також суспільних потреб, пов'язаних із загальними процесами у суспільстві, глобальними проблемами, інтеграцією знань і форм соціального буття. Провідну роль серед процесів і засобів взаємодії з освітніми структурами відіграє управління як вид діяльності, що забезпечує ефективне та продуктивне досягнення цілей.

Інноваційні процеси в освіті є однією з най складніших функцій загальної системи управління і діють у межах спільних законів їх розвитку. Причому ефективність управління системою розглядається як ступінь її наближення до поставленої мети, що показує, наскільки організація управління є успішною у виконанні своїх функцій.

Тенденції інноваційного розвитку системи освіти передусім залежать від загальних соціальноекономічних процесів, що відбуваються в державі, та впливу міжнародної освітньої сфери.

Головною тенденцією, що є характерною для управління сучасною освітою в Україні, можна визначити орієнтацію на максимальне якісне управління галуззю за рахунок високої результативності діяльності та ефективного і продуктивного використання ресурсів.

Відмітимо, що в зарубіжній науково - освітянській літературі якість освіти розглядають як комплексний показник:

  • відповідності реальних результатів освіти рамковій кон'юнктурі;
  • матеріально_технічного та ресурсного забезпечення освітнього процесу;
  • рівня кваліфікації науково - педагогічних працівників і наявності розвиненої наукової інфраструктури;
  • чинників престижності й економічної ефективності вищої освіти;
  • досконалості змісту, технологій та системи оцінювання навчальних досягнень;
  • інвестиційної привабливості вищої освіти тощо [1].

Певно, слід погодитися з думками науковців А. Субетто [2] і Т. Лукіної, що в управління якістю освіти входять методи та види діяльності оперативного характеру, які використовуються при визначенні вимог щодо якості і включають «контроль якості, розроблення та реалізацію заходів з коригування процесів» [3].

Зауважимо, що важливим чинником аналізу теоретичних основ управління інноваційними процесами в освіті (традиції, тенденції, принципи, закономірності) виступає правильне розуміння змісту науки про управління відкритою соціально - педагогічною системою в історичній логіці її розвитку.

У дослідженнях з теорії та історії педагогіки, присвячених історичному розвитку теорії упра вління, йдеться про те, що розглядуване явище виникло з появою перших організацій, в яких діяльність групи людей координувалася для досягнення поставленої мети. Основною характерною особливістю управління до XX ст. була наявність в організаціях невеликої кількості керівників, де перевага належала лідерам з адміністративно - командними методами управління. Окремі елементи структури управління організаціями тих часів збереглися й донині [4].

Предметом наукових інтересів на початку XX ст. стала неокласична (адміністративна) школа управління, бурхливий розвиток якої пов'язується з діяльністю Анрі Файоля (Франція), який розробив принципи і функції адміністративного управління.

Неокласики намагалися створити універсальні принципи і закономірності процесу управління. Серед основних складових (функцій) управління визначено планування, організацію, розпорядництво, координування і контроль. Отже, А. Файоль одним із перших звернув увагу на значення вищого рівня адміністрування та розробив цілісну теорію, де управління виділив як особливий вид діяльності [5].

На різних етапах розвитку людства проблема управління інноваційною освітою була не настільки гострою, як в індустріальну і постіндустріальну епохи. Найбільшої ваги вона набула в період небувалого прориву в науково -технічному розвитку, докорінних змін традиційних уявлень про загальнолюдські цінності, життя, світ, перспективи людської цивілізації.

Отже, в зарубіжній теорії та історії управління соціальними системами (організаціями) виникло у жорсткій конкурентній боротьбі за умов ринкової економіки. Найзначиміші теорії управління репрезентовані школою наукового менеджменту Ф. Тейлора, в подальшому творчо розвинені в роботах Г. Гаттона та подружжя Гілберт.

В Україні у ті часи до теорії управління ставилися дещо стримано, а в окремих випадках навіть критично. Так, теорію управління Ф. Тейлора називали «потогінною», антилюдською, через це вважали, що в умовах механічного виробництва вона зайва. У 20 - х рр. XX ст. у колишньому СРСР набули розвитку психологічні та соціальні науки управління, особливо активно розвивалася психологія праці.

Соціально - психологічна теорія управління працею не знайшла свого розвитку і впровадження у практику, а тому вважалася «закритою» упродовж 30 -50-х років минулого століття. Подальшим розвитком теорії управління став етап емпіричної школи, яка базувалася на професіоналізації управління. Авторами цих підходів були авторитетні управлінці - практики, керівники великих організацій. Так, директором Харківського інституту праці Ф. Дунаєвським було вперше запропоновано теорію «адміністративної місткості», в якій обґрунтовано два поняття «норми керованості» управління, досліджено функції, організацію праці керівника, відбір і організацію діяльності персоналу, організацію структур управління. На підтримку цих наукових пошуків у Москві та Харкові відкриваються інститути наукових методів управління працею, які очолили відомі вчені - академік А. Гостєв і Ф. Дунаєвський. Незважаючи на певні прогресивні напрацювання, основним результатом цього періоду стала радянська теорія і практика управління, що класифікувалась як адміністративно - командна система з відомими надалі негативними наслідками.

Окремим проблемам дослідження управління навчально - виховним процесом, організації діяльності різних підрозділів системи управління освітою присвячені праці А. Бубнова, М. Корфа, Н. Крупської, А. Луначарського, М. Пирогова, К. Ушинського, С. Шацького. Розкриттю проблем комуністичного виховання у колективі і через колектив, виховних закономірностей самоорганізації дітей присвячуються роботи видатного вітчизняного педагога О. Макаренка.

Основи гуманістичної педагогіки розробив талановитий вітчизняний учений і педагог В. Сухомлинський, який у своїх роботах запропонував теорію особистісно - спрямованого управління гармонійним і всебічним розвитком дитини, її соціалізації через самостійний аналіз і усвідомлення особистої поведінки.

В умовах жорсткої авторитарної системи планування, непорушних доктрин управління досить часто формувалися безініціативність і боязкість відповідальності. У цей час у Радянському Союзі триває інтенсивний розвиток досліджень економіко - математичних моделей управління. Помітний внесок у нову теорію планування й організації виробництва зробили А. Аркелян, Н. Вознісенський, А. Венедіктов; у кібернетичну систему управління - М. Амосов, В. Глушков, А. Берг. Незважаючи на успіхи в економіко - математичному моделюванні управління, подальше впровадження її в масову практику так і не відбулося.

Отже, школа управління відкритими соціальними системами стала базовою основою для теорії управління освітою. Особливо інтенсивний пошук нових підходів до теорії управління освітою спостерігався на початку XX ст. на базі провідних педагогічних установ, що займалися підготовкою педагогічних кадрів. Уже в 20 - ті роки вона відокремилась від навчального процесу і зосередилася на спеціальних науково -дослідних кафедрах, що згодом стало основою для відкриття (1926) Українського науково - дослідного інституту педагогіки із секцією систем освіти і наукової організації праці. Такий підхід до розширення фундаментальних наукових досліджень був закономірним проявом актуальності проблеми управління освітою (школознавство) як нового напряму в теорії та історії педагогіки.

Вже у 30-50-х рр. ХХ ст. з'явилися перші роботи з проблем школознавства С. Чавдарова, М. Горанського, М. Веселова та інших науковців. «У ті часи, - стверджував М. Дарманський, - вчені та педагоги_практики не наважувалися давати свої ґрунтовні пропозиції щодо змісту, форм і методів роботи органів управління освітою. Це було досить ненебезпечним заняттям, особливо для тих, хто не сповідував позицій «пролетарськокласових установок». Тому стає зрозумілою відсутність спеціалізованих наукових підрозділів, які б займалися проблемами галузевого та регіонального управління освітою на той час» [6].

У 50-60-х рр. вийшли з друку фундаментальні праці директора Павлишської школи В. Сухомлинського «Директор школи - керівник навчально - виховної роботи» та «Система роботи директора школи», в яких розкрито зміст, організацію навчально - виховного процесу, методи управління школою, які й донині є визначальними в гуманістичній стратегії інноваційного управління освітою.

У 60-70-х рр. ХХ ст. набули розвитку дослідження окремих важливих сторін теорії управління освітою. Так, Є. Березняк та В. Стікса у 1967 р. провели фундаментальне дослідження проблем інспектування школи і діяльності вчителів, а М. Захаров (1968 р.) науково обґрунтував планування роботи школи та наукову організацію праці її директора. У 1970 р. П. Свідерська вперше розробила наукові основи управління школою.

Утім таких розробок було надзвичайно мало для подальшого розвитку теорії і практики управління школою. Тому керівники різних рівнів освіти піддавали рішучій критиці стан справ щодо проблеми, яка склалася в реальності. Так, завідуючий Хмельницьким обласним відділом освіти М. Дарманський писав, що питання управління народною освітою в районі (місті) вивчені недостатньо. У педагогічній літературі останніх років мають місце публікації, присвячені окремим аспектам роботи рай(міськ)вно, однак немає книг, в яких розглядався б увесь комплекс управлінської діяльності відділів народної освіти.

Спираючись на досягнення педагогічної науки та передового педагогічного досвіду, у 1979 р. вперше на державному рівні вийшов інструкційний документ Міністерства освіти УРСР «Планування роботи відділів народної освіти», що поклав початок багатьом працям, присвяченим цій важливій тематиці.

Предмет дослідження управління освітою набуває дедалі масштабнішого та системного характеру, який спрямовується на розкриття цілісності педагогічних об'єктів, виявлення в них різноманітних типів зв'язків та зведення їх у єдину теоретичну частину.

Системний підхід започаткував методологічну основу для аналізу змін в освітніх організаціях. Водночас у фахових педагогічних виданнях, засобах масової інформації, на педагогічних радах і науково - практичних конференціях порушується питання щодо недоліків у практиці управління освітою та «управлінської кризи» загалом [7].

У перехідний період, на зламі тисячоліть, формується інноваційний погляд на управління освітою як багатогранне й універсальне явище. Цей етап і донині є етапом «теоретичної акумуляції», характерними ознаками якого стало поглиблення теорії управління освітою, створення та конструювання його складних моделей.

Нові погляди на управління освітою запропонували у своїх дослідженнях наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. Л. Даниленко, Г. Єльникова, Л. Калініна, Є. Павлютенков, В. Пікельна, Л. Ващенко та ін. Названі науковці розглядають управління освітою в контексті соціальних трансформацій як особливий вид людської діяльності в умовах постійних змін внутрішнього та зовнішнього середовища, який забезпечує цілеспрямований вплив на керовану систему для забезпечення і впровадження її в межах заданих параметрів на основі закономірностей дії механізмів самоуправління.

 Аналізуючи історичні дані розвитку теорії управління соціальними системами, слід відокремити дві основні тенденції:

  • перша - для зарубіжних систем - виходить із того, що теорія управління має гуманістично спрямований вектор розвитку (від автори тар них моделей управління до гуманістичних);
  • друга - для вітчизняних систем - полягає в тому, що вектор розвитку теорії управління спрямований на поглиблення знань про наукові основи управлінських процесів (табл. 1).

Як видно з табл. 1, наприкінці XІX - на початку XXI ст. в теорії управління освітою спостерігається тенденція розширення й уточнення принципів, змісту, форм і методів управління у зв'язку зі змінами суспільно - економічних формацій (переходу від капіталізму до соціалізму (кінець ХІХ ст. - початок ХХ ст.) і навпаки (кінець ХХ ст. - початок ХХІ ст.) як за кордоном, так і в Україні.

На сучасному етапі розвитку теорії управління вітчизняними управлінцями [8] виділено такі тенденції:

а) в управлінні навчальним процесом у загально - освітньому навчальному закладі (ЗНЗ): прагнення до розширення варіативної частини змісту навчальних програм, певної профілізації за необхідності дотримання державних стандартів освіти; проникнення і втілення у навчальний процес зарубіжних педагогічних технологій (особливо в галузі викладання предметів гуманітарного циклу); недостатній доступ до інформації, що подається через Інтернет і робить педагогічно неконтрольованим зміст її впливу на інтелектуальний і моральний розвиток особистості; втілення дистанційної системи освіти на всіх її рівнях, починаючи з базової, професійної і аж до післядипломної; поширення комп'ютерних технологій у процесі навчання та їх неадекватне дидактичне та методичне забезпечення;

 

Таблиця 1 - Розвиток теорії управління соціальними системами (кінець ХІХ - початок ХХІ ст.)

 

Історичний період

Зарубіжні

науковці

Основні теорії

управління

Вітчизняні

науковці

Основні теорії

управління

До

ХХ ст.

 

 

Перевага належала

лідерам організацій

з адміністративно- командними методами управління

М.  Пирогов,

К. Ушинський,

А. Бубнов, М. Корф

(Росія)

Основи гуманітар_

ної педагогіки

Початок

ХХ ст.

Фредерік Тейлор (США)

 

 

Анрі Файоль

(Франція),

Макс Вебер

(Німеччина)

Теорія і методологія

наукової організації

праці.

 

Неокласична (адміністративно -бюрократична) школа

управління

Н. Крупська,

А. Луначарський,

С. Шацький,

 

А. Макаренко,

В. Сухомлинський

(СРСР)

Основи комуністичного виховання, організація навчально - виховного

процесу у школі

Середина

ХХ ст.

Елгон Мейо

(Німеччина).

 

А. Арджиріс, Р. Лайнкерт, Д. Мак - Грегор, Ф. Герцберг;

Ч. Бернард (США),

Л. Берталанфі, Н. Вінер,

К. Боулдінг

Теорія мотивації праці

 

Школа поведінкових

наук

Теорія соціальних систем

Ф. Дунаєвський

(СРСР)

 

Є. Березняк,

В. Стіоса,

М. Захаров,

П. Свідерська

(СРСР)

Теорія «адміністратив-ної місткості»

 

Наукові основи

управління школою

Кінець

ХХ ст.

Р. Моклер, Д. Лебллер,

М. Старро, Г. Саймон,

Д. Марч, С. Оптнер,

С. Черчман, Р. Аккоф

Теорія управління

в різних ситуаціях

М. Кондаков,

М. Портнов,

П. Худоминський,

Т. Шамова,

В. Маслов, В. Бондар,

Д. Дейкун, Б. Кобзар,

М. Сметанський,

М. Дарманський,

В. Пікельна,

М. Красовицький та ін.).

(СРСР, Україна)

Наукові основи

управління

соціальними

Системами

Початок

ХХІ ст.

Г. Сенджо

Теорія розвитку соціальних систем

Л. Даниленко, Г. Єльникова, Л. Ващенко,

В. Олійник, Є. Павлютенков,

Л. Карамушка,

Н. Коломінський,

Ф. Хміль, Г. Дмитренко, Е. Хриков,

В. Луговий та ін.

(Україна)

Нові наукові галузі

в теорії управління

(менеджмент інновацій, стратегічний

менеджмент, адаптивне управління, менеджмент в освіті, психологія управління, управління інноваційними процесами)

 

 

б) в управлінні виховним процесом: відсутність чіткої виховної концепції, аморфність і еклектичність змісту виховання; втрата моральних орієнтирів та орієнтація на цінності суспільства споживання; падіння привабливості інженерно - технічних, сільськогосподарських професій та сфери матеріального виробництва; відчуження учнів від трудового виховання та участі в продуктивній праці; зниження загального фізичного і психологічного здоров'я учнів; зменшення виховного впливу на дитячі громадські організації; посилення релігійного впливу на виховання в умовах міжконфесійної конкуренції, зокрема сектантської спрямованості;

в) в управлінському процесі керівників ЗНЗ: прагнення до створення шкіл - комплексів, поєднаних спільною стратегічною навчально_виховною метою; конкуренція закладів освіти різних типів і форм власності на основі поліпшення якості освітянських послуг; відмова керівників шкіл від принципів авторитарної, заідеологізованої педагогіки і, навпаки, впровадження прин ципів демократизму і децентралізації; орієнтація загальних навчальних закладів на самофінансування, підприємницьку діяльність; активізація суспільних і державних зусиль щодо виходу за_

гальної середньої освіти на рівень міжнародних стандартів якості; прагнення керівників оволодіти технологіями управління закладами освіти й менеджменту освітніх інновацій; схвалення принципів інновації педагогіки, гуманістичного, демократичного управління; посилення конкурентоспроможності загальноосвітніх навчальних закладів різних типів і форм власності на основі розширення освітніх послуг і шляхів застосування інновацій.

У системі професійно - технічної освіти серед основних тенденцій її розвитку спостерігається:

  • позитивний вплив роботодавців на зміст підготовки кваліфікованих працівників;
  • інтернаціоналізація освітніх процесів з метою забезпечення зайнятості суб'єктів освіти на міжнародному ринку праці;
  • створення умов для співпраці органів влади, роботодавців, соціальних партнерів та працівників;
  • врахування у змісті професійно - технічної освіти вимог сучасних соціально - економічних реалій ринку праці;
  • професійні навчальні заклади стають посередниками між учнем і потенційним роботодавцем [9].

Для вищої освіти характерними тенденціями її інноваційного розвитку є: спрямування зусиль на розв'язання протиріччя між реальним змістом освіти і вимогами замовника освітніх послуг, суспільства і держави щодо рівня професійної компетентності сучасного фахівця; формування професійно спрямованого навчально - виховного процесу; поліпшення матеріально - технічної бази й інформаційного забезпечення професійної підготовки; здійснення системних моніторингових досліджень для формування реального державного замовлення та ін. [10].

До сучасних тенденцій розвитку вищої освіти слід також віднести створення університетів дослідницького типу, що потребує виконання таких основних завдань:

  • перехід від заходів збереження науково - технічного потенціалу до його подальшого розвитку та ефективного використання для задоволення потреб університету та його розбудови;
  • забезпечення проведення в університеті фундаментальних і прикладних досліджень, створення нових технологій та досягнення інших результатів, які повинні стати базою і змістом навчання, джерелом і складовою інноваційних процесів;
  • підтримку існуючих та створення нових наукових шкіл;
  • удосконалення методів, засобів і форм тематичного планування та конкурсного відбору проектів наукових досліджень, механізмів утілення та використання наукових досягнень у навчальному процесі;
  • забезпечення розвитку студентської наукової діяльності;
  • вирішення проблем оновлення та модернізації матеріально - технічної бази наукових досліджень та розробок;
  • удосконалення засобів і форм інформаційного забезпечення наукових досліджень та інноваційної діяльності;
  • подальший розвиток міжнародного співробітництва у сфері наукової й науково - технічної діяльності [11].

Оригінальну класифікацію тенденцій розвитку управління інноваційними процесами в освіті нині здійснила вітчизняна дослідниця Л. Ващенко [12]. На її переконання, всі тенденції, які суттєво впливають на розвиток освітньої галузі в Україні та, зокрема, поширення інноваційного педагогічного руху можна розділити на чотири групи напрямів.

Перша використовується в освіті з яскраво вираженими регіональними ознаками. Вони виявляються у прагненні регіонів через зміст і форми реалізувати власну географічну, етнографічну, культурну, історичну специфіку.

Друга розвивається внаслідок інноваційного досвіду, в межах якого створюються нові зразки інноваційного пошуку, розкривається мережа експериментальних площадок у регіонах, поширюється інноваційний рух на місцевому рівні.

Третя виявляється у міжнародних взаємозв'язках між освітніми системами регіону. Характерними ознаками міжнародного співробіт ництва є встановлення партнерства між регіональними управліннями освіти, загальноосвітніми навчальними закладами, вступ до мережі асоціаційних шкіл ЮНЕСКО, робота над реалізацією інноваційних проектів і програм тощо.

Четверта група розглядає педагогічний менеджмент як умову вирішення проблем сучасної школи. Педагогічна інтерпретація цієї тенденції полягає у необхідності розроблення та реалізації організаційної структури управління взаємодією освітніх процесів. Перераховані педагогічні тенденції управління освітою, виявлені науковцями на сучасному етапі інноваційного розвитку системи освіти, є надзвичайно актуальними. Нами узагальнено дані дослідження і визначено тенденції управління інноваційним розвитком системи національної освіти для кожної з її складової (вища освіта, професійно - технічна, загальноосвітня, дошкільна, позашкільна) для навчального, виховного й управлінського процесів (табл. 2).

 

Таблиця 2 - Тенденції управління інноваційним розвитком національної системи освіти

 

Складові

системи освіти

Тенденції в управлінні

навчальним процесом

виховним процесом

закладами й установами

освіти

Вища освіта

Забезпечення кредитно -

модульної системи

Розроблення концепції

особистісного розвитку

Перехід до державно - громадського управління

Професійно - технічна освіта

Розроблення модульних

навчальних планів і програм

Розроблення концепції

особистісно орієнтованого  виховання

Формування основ децентралізації управління

Загальна середня освіта

Запровадження профільного навчання у старшій школі

Розроблення концепції

національного виховання

Формування основ демократиного управління

Дошкільна освіта

Актуалізація системи

розвивального навчання

Розроблення концепції

родинного виховання

Формування основ гуманіс-тичного управління

Позашкільна освіта

Актуалізація системи

розвивального навчання

Розроблення концепції

розвитку творчості

Застосування інтеграційних процесів в управлінні

 

Нинішній стан освітньої сфери України.

Нині, на жаль, існує реальна загроза системної кризи в освіті України. Об'єктивно вона зумовлена економічними негараздами, світовою фінансовою кризою; казка про всемогутність регулюючої сили ринку, ринкових механізмів зазнає краху. Нинішній президент Франції Н. Саркозі заявляє про неспроможність ліберальної політики стабілізувати економіку Європи, про необхідність посилення регулюючої ролі держави. Аналогічну позицію має і новий Президент США Барак Обама, за що його Маккейн називав «європейським соціалістом».

В Україні до економічних негараздів додається кризи управлінська й демографічна, що негативно позначається на освітянській галузі. Здавалося, що протистояти бідам слід організовано і дружно всім гілкам влади. Проте ми бачимо, що через некерованість і непрофесійність не виконуються нині закони про освіту, про вищу і середню школу та інші, зокрема зупинено реалізацію інноваційних проектів «Школа майбутнього», «Програма оновлення 300 шкіл», «Державна програма інформатизації», «Наука в університеті» тощо.

Замість виділення в 2008 р. на освіту не менше 8% ВВП, фактично виділено лише 6,4%, а на 2009 р. планується близько 6% ВВП, можливі втрати сягнуть 10 млд грн! Такі підходи суттєво нівелюють зусилля вчених, педагогів, громадськості.

Некерованими стають процеси на місцях. У Черкасах, м. Києві відміняють харчування дітей, в Запоріжжі відкривають новий тип шкіл - школа - суд! Щодня по телевізору бачимо демонстрацію насилля в школі, бачимо неопалювані сотні шкіл, чуємо про відмову влади виконувати статтю 57 Закону України про освіту (йдеться про доплати, надбавки, стартові).

Аналіз дій нового уряду показує, що окрім теми зовнішнього тестування, мовних проблем, голодомору нічого більше не цікавить владу. Більше чотирьох десятків актуальних освітянських законів лежать в парламенті мертвим вантажем понад два роки!

Нині уряду, парламенту необхідно оперативно вжити такі кроки:

•·         звільнити від оподаткування ВНЗ усіх форм власності, ПТУ, залучити 100% коштів від оренди на потреби навчальних закладів;

•·         ввести освітянський податок;

•·         стимулювати бізнес до співпраці із ВНЗ і науковцями;

•·         вжити заходи щодо послаблення демографічної кризи (щодо зменшення наповнюваності класів, зменшення у ВНЗ навантаження на одного освітянського викладача (1:8));

•·         дебюрократизувати освітній процес, спростити механізми акредитації та ліцензування;

•·         відкривати нові типи шкіл в малонаселених селах на кшталт «школа - родина»;

•·         забезпечити державну підтримку, надавати безвідсоткові кредити студентам - контрактникам;

•·         зберегти класичну вищу освіту, боротись із псевдоосвітою тощо.

 

На часі перегляд і прийняття таких гострих і актуальних завдань, як:

  • надати реальну автономію університетам, зокрема школам;
  • запровадити нові системи оплати праці;
  • переглянути зміст освіти тощо.

 

Час вимагає прийняття адекватних інноваційних управлінських рішень, рішучого посилення професіоналізму управлінської ланки в освітній галузі.

 

В статье рассмотрены проблемы развития теории управления инновационными процессами

образования. Проанализировано тенденции инновационного развития национальной системы образования,

показано их зависимость от общих социально - экономических процессов, которые происходят в

государстве и влияния международной образовательной сферы. Предложено пути повышения

эффективности управленческих решений в сфере образования.



Номер сторінки у виданні: 154

Повернутися до списку новин