Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Легітимація влади: і довіра і толерантність як чинники соціального буття

Тематика: ФІЛОСОФІЯ




 

Федір Шандор, кандидат соціологічних наук, доцент, м. Ужгород

УДК 316.462:316:647

 

Легітимація влади розглядається на підставі дослідження довіри і толерантності як ціннісних детермінант соціального буття.

 Ключові поняття: людина, суспільство, демократичні цінності, довіра, толерантність.

 

Легитимация власти рассматривается на основании исследования доверия и толерантности как ценностных детерминант социального бытия.

 Ключевые понятия: человек, общество, демократические ценности, доверие, толерантность.

 

Legitimization of power is considered under the research of trust and tolerance as a value determinant of social being.

Key words: human, society, democratic values, trust, tolerance.

 

Національна проблема постає перед українським суспільством насамперед як проблема легітимації політичних інститутів. Безкровний вихід України із Союзу РСР був продовженням мирної традиції розвалу комуністичного блоку і сам створив традицію демократичного реформаторства, яка стала особливістю політичного життя України. Легітимація національною ідеєю, апеляція до національної солідарності була цілком природною для всіх суб'єктів державотворення. Проблема полягала тільки в тому, чи буде ця легітимація мати європейський характер.

Унаслідок нерівномірності та асинхронності розвитку різних регіонів нашої країни виникає ситуація «допостмодерну», коли співіснують різні системи цінностей та світоглядів - від архаїчних до постмодерних.

Якщо взяти рівень розвитку соціокультурної сфери, то за типом культури Південний Схід відрізняється від Заходу та Центру України. Там домінує індустріальний тип культури і панує російська мова - мова радянської індустріалізації та технічного прогресу XX сторіччя. Як зазначають дослідники (див., зокрема: Мальгин А. В. Украина: соборность и регионализм.- Сімферополь, 2005), самосвідомість жителів Південного Сходу замішана на ностальгії за культом

робітничого класу і технічної інтелігенції, що панував у СРСР. Південний Схід з його машинобудуванням, хімічною промисловістю, потужним і наукомістким ВПК відчував себе «двигуном» суспільного розвитку. Але з набуттям незалежності ці галузі так чи інакше занепали, регіон збіднів, і міста його несподівано опинились у становищі маргіналів. З іншого боку, за всього націонал-демократичного традиціоналізму український Захід зберігає велику динамічність унаслідок давньої залученості в міграційні процеси в західному напрямі та причетності до традицій громадянського суспільства, які ще живі у просторі колишньої Австрійської імперії. Південному Сходові немає місця у такій національній ідеології, яка черпає натхнення у пасторальному народницькому націоналізмі XIX сторіччя або у самосвідомості УПА. За цих умов мовні ознаки виявляються індикаторами поділу на «своїх» і «чужих», і межа між симпатиками Партії регіонів і партій націонал-демократичного спрямування майже точно збігається з межею переважання або російської, або української мови [9, с. 7-9].

Сучасна соціально-політична ситуація в Україні зумовлює досить складні та неоднозначні ціннісні трансформації в суспільстві. Різка соціальна поляризація, розшарування в суспільстві, засилля «подвійної» моралі, тривала політична криза породжують, зрозуміло, втрату довіри до інституту влади. Тому особливим чином актуалізується увага до тих соціальних детермінант, які сприяли б процесам інтеграції та демократизації суспільства, посилили б тенденцію позитивної соціальної динаміки, забезпечили б ефективне функціонування громадянського суспільства та правової держави. Такою ціннісною детермінантою може виступати феномен довіри, яка є і умовою, і наслідком громадянського суспільства. Рівень довіри в суспільстві виступає в якості своєрідного «барометра», який часто визначають як «індекс довіри», що відображає ступінь надійності певного соціального середовища, його відповідності цінностям, потребам, прагненням, сподіванням громадян [5, с. 93].

Учені, які досліджують проблеми становлення громадянського суспільства, обов'язково звертаються до питань суспільної консолідації, солідаризації, інтеграції.                                                                                                                                                    Серед дослідників довіри в контексті її взаємодії з громадянським суспільством слід відмітити Ф. Фукуяму, А. Селігмена, П. Штомпку, Н. Лумана, Е. Гідденса, Б. Барбера, Т. Ямагіші, П. Бурдьє.

Довіра є умовою соціокультурної комунікації на основі взаємодії. За цими ознаками довіра може бути віднесена не лише до категорій соціологічних, політологічних та психологічних, а й до сфери соціальної, зокрема, комунікативної філософії. Хоча, зрозуміло, деякою мірою означена категорія знаходиться на перетині названих наук.

Довіра - це складне ієрархічне соціальне явище, що відображає певне ціннісне відношення, яке має характер очікування бажаного результату та базується на впевненості в правильності й ефективності дій об'єкта довіри, визнанні його діяльності як відповідної власним інтересам. Виокремлюють три види довіри: до себе, до інших людей, до світу. Також розмежовують довіру міжособистісну (як довіру до людей) та інституціональну (як довіру до абстрактних систем).

Довіра є базовим елементом громадянського суспільства. Адже засадничними для громадянського суспільства є добровільні форми асоціацій, які існують поза державою. Такого роду спільності у своїй основі як обов'язковий елемент мають саме довіру.

Особистісна настанова у стосунках довіра передбачає обопільне очікування позитивних (благих) наслідків. Довіра може набути різну форму, а також символічне значення (клятва, присяга та інше). Вона може триматися на особистій відданості і базуватися на дотриманні інтересів спільної справи [11, с. 166].

Найбільш поширеною і усталеною формою довіри є авторитет, зокрема у взаєминах населення і влади, у ставленні до авторитету лідера (різного рівня). В. Кніте наголошував: «Мистецтво поводження з людьми полягає в тому, щоб завоювати в них авторитет, не ущемлюючи їх» [цит. за: 1, с. 315].

Функціональні зв'язки створюють довіру, дисфункціональні руйнують її. Довіру відчувають до того, хто викликає почуття безпеки, йде назустріч, вселяє відчуття оптимізму, діє ґрунтовно та надійно. Отже, довіра виникає у зв'язку із певними очікуваннями, які через зворотний зв'язок мають бути знову і знову підтверджені.

Довіра є важливою категорією комунікативної філософії, спрямованої на формування дискурсивно-комунікативної етики та моралі інтерсуб'єктивності. Як зазначає Ю. Габермас, учасники плідної комунікації виходять із того, «що їхні, відмінні між собою погляди, зумовлені обставинами їхнього життя, тут і тепер наближаються один до одного, відтак відмінні позиції наближаються до спільного тлумачення ситуації» [2, с. 311].

Рівень довіри свідчить про готовність суспільства в цілому до формування стосунків відкритого типу та співробітництва на основі демократичних принципів. Довіра розглядається як система позитивних налаштувань людини щодо інших людей на основі певної сукупності особистісних та групових цінностей. Набір цих цінностей при толерантному ставленні визначає орієнтацію на позитивне сприйняття відмінностей інших. Необхідною умовою виникнення зазначених феноменів є досить високий рівень світоглядної, правової, політичної культури.

Серед відомих дослідників проблеми довіри слід назвати Ф. Фукуяму, А. Селігмена, П. Штомпку, Е. Гідденса, Е. Еріксона, М. Бубера, О. Больова, Т. Скрипкіну, Д. Нанкіна, В. Зінченка.

Про побудову стосунків між людьми та їх подальшого розвитку розмірковує О. Гйоффе, заначаючи, що із установленням соціальних контактів з «Іншим» і починається взаємодія довіри та толерантності, де толерантність є початковим етапом розвитку довіри. На його думку, толерантна людина «прагне до співіснування на основі рівноправ'я та взаєморозуміння, використовуючи здатність увійти в становище іншого, здатність серйозно сприйняти його і відкритися йому, осягнути та змінити себе завдяки новим ситуаціям і новій інформації» [13, с. 26].

Отже, такого типу установки орієнтують людину на встановлення відносин взаємодії, розвиток позитивного діалогу, налаштованість на прийняття іншої людини з її власними поглядами, відкритість у стосунках, а також, що досить важливо, правильне розуміння світоглядної позиції «іншого». Усе це створює умови для виникнення довіри, що передбачає відкриття людини «іншому», формування установки на те, що об'єкт довірчого ставлення буде відповідати певним очікуванням, реалізує дії належної якості, відповідаючи вимогам результативності та передбачуваності, проявляючи взаємність та відповідальність. Довіра лежить в основі моральних принципів взаємодії, є базовою сутністю відчуття онтологічної безпеки. За визначенням ф. Фукуями, довіра - це «виникаюче у членів співтовариства очікування того, що інші його члени будуть поводитися більш-менш передбачувано, чесно та з увагою до потреб оточення, у відповідності з деякими загальними нормами» [12, с. 52].

На нашу думку, не слід ототожнювати поняття «толерантності» та «довіри», хоча в деяких дослідженнях можна зустріти визначення толерантності як відкритості, довірливості, прийняття іншої людини, довіри до неї. Звичайно, ці поняття мають деякі спільні риси: налаштованість на встановлення позитивного діалогу, вони є по суті соціальними детермінантами комунікації та взаємодії, необхідними умовами побудови стосунків на основі взаєморозуміння і співробітництва, особливо в царині соціокультурних та національних відносин.

 В онтологічному плані вони відображають можливість «співбуття» при наявному «самобутті». Але, на відміну від толерантності, яка позначає неконфліктне прийняття «іншого» з його власною позицією, коли припускається, що інша думка також має право на існування (тобто акцент на тому, що поряд із моїм існує незалежне «самобуття» іншого), довіра передбачає відносини більш високого рівня - встановлення відносин взаємодії, коли «інший» відповідає певним очікуванням - є надійним, відповідальним, порядним (моє «самобуття» залежить від «самобуття» іншого).

Довіра має силу «самотворення» та «творення іншого»: досить часто виражена довіра може спонукати людину бути кращою, відповідальнішою, відкрити в собі приховані можливості для того, щоб виправдати довіру. Відсутність толерантного ставлення може цілком бути причиною встановлення відносин недовіри, адже довіра передбачає відкритість людини іншому, якщо ж погляди іншого сприймаються як ворожі, неприйнятті, то довіра неможлива.

Для уточнення значень та більш чіткого розрізнення понять довіри та толерантності наведемо протилежні їм поняття: толерантність - ненависть, довіра - побоювання. З цих значень зрозуміло, що толерантність відображає прийняття несхожих із власними поглядів, визнання їх права на існування, а довіра орієнтує на створення відкритих стосунків, певним чином очікування бажаних результатів без достатніх гарантій. Толерантність відображає терпиме ставлення до поглядів інших, а довіра відображає впевненість у тому, що інший буде відповідати очікуваним характеристикам, що створить умови безпечної взаємодії [5, с. 14-15].

Отже, толерантність передбачає відчуття терпимості, а довіра - відчуття безпеки. Толерантність відображає лише прийняття іншого, без обов'язкового прагнення до подальшого діалогу, а довіра завжди передбачає, хоча б і початкові, але відносини співробітництва.

Важливою соціально-психологічною особливістю як довіри, так і толерантності є їх здатність виступати в якості тенденції, психологічної установки комунікативної компетенції, тобто за походженням установки внутрішньо особистісної, яка функціонує в міжособистісному та навколоособистісному просторі. Однією із важливих рис довіри і толерантності є динамічність як чітка здатність реагувати на змінені умови. У цьому контексті можемо говорити про рівень довіри та толерантності, балансування на межі «довіри-недовіри», «терпимості-нетерпимості».

Необхідно зазначити, що і довіра, і толерантність є дієвими чинниками соціального буття. Цінність толерантності - взаємодія в умовах суперечності, цінність довіри - відкритість людини світу у прагненні до вдосконалення як себе, так і інших, до створення безпечних умов існування. Тому довіра є однією із складових соціального капіталу. Недоліком толерантності може бути байдужість, нігілізм, слабкість, конформізм, а недоліком довіри - довірливість, пасивність у досягненні мети, наївність [7, с. 34-35].

Також прикметним є те, що і довіра, і толерантність є важливими імперативними демократичними цінностями. Толерантність при демократичному режимі виступає як соціальний інститут, як один з основних принципів демократичної етики поряд із принципами справедливості та взаємоповаги, як суспільно визнана бажана модель поведінки індивіда, як соціальна норма, закріплена певною мірою в традиціях та звичаях. У цьому контексті толерантність покликана забезпечити співпрацю, підвищити ефективність соціальної комунікації в умовах демократичної плюралістичності поглядів, позицій та ін. При цьому важливим є не просто пасивне визнання права іншого мати власну думку, а налаштованість на співпрацю з ним. Довіра (в найзагальнішому розумінні) як відчуття онтологічної безпеки відображає наявність відчуття захищеності, впевненості і дієвості демократичних інститутів, готовність до співпраці в різноманітних соціальних спільностях від сім'ї до держави та нації). Особливим видом довіри є політична довіра, яка відображає переважно емоційне ставлення населення до влади та владних інститутів, до політичних лідерів, політичних партій, до впроваджуваних ними реформ, а також готовність брати активну участь у різних формах політичної, соціальної, економічної діяльності.

Результати загально-європейського опитування, в якому брали участь від України відомі соціологи Є. Головаха і Н. Паніна, свідчать про те, що українці, будучи однією із найбільш життєрадісних націй в Європі, виявилися на останньому (24-му) місці в Європі за критерієм відчувати себе щасливими. Перебування українців на останньому місці стосується довіри до влади, оцінки стану сімейного доходу, здоров'я, а також інших життєво важливих позицій [8, с. 5].

Держава, яка не може забезпечити своїм громадянам право на життя, приречена на неповагу та недовіру. Невідкладна медична допомога, реанімація та хірургія мають бути загальнодоступними. У цивілізованому світі не можуть виникати ситуації, коли людині відмовляють у такій допомозі, посилаючись на відсутність необхідних ліків, обладнання, грошей тощо. Краще відмовитись від пострадянської системи терапевтичної допомоги, зосередивши ресурси на невідкладній медичній допомозі та лікуванні так званих «соціальних захворювань». Це буде одним із найскладніших кроків у реформуванні гуманітарної сфери, оскільки вимагатиме неординарних та непопулярних рішень. Але саме на такому шляху можна розраховувати на принципові зміни засад системи соціального захисту людини в українській державі.

Однією із вагомих причин ситуації недовіри в Україні є нерозвиненість та слабкість громадянського суспільства. Серед основних чинників гальмування процесу формування громадянського суспільства в Україні можемо виокремити такі: невідповідність між проголошеними демократичними цінностями і реально діючими в суспільстві; слабка дієвість та неефективність інституцій громадянського суспільства, що й пояснює викривленість стосунків між державою і громадянським суспільством, їх колізійність та конфронтаційність; відсутність стійких економічних чинників для формування середнього класу (причому ми враховуємо об'єктивні критерії належності до середнього класу - рівень доходів, стиль життя та володіння власністю, за якими, за різними даними, в Україні сьогодні близько 9-15% належать до середнього класу); нестабільний характер сучасної політичної ситуації.

Для означення ситуації недовіри М. Доган використовує термін «ерозія довіри» (характеризуючи її як щось середнє між ситуаціями «втрати ілюзій», «розчарування», з одного боку, та «кризи», «делегітимації», «патології», з іншого). Основними ж характерними рисами недовіри він називає такі: 1) часова стійкість, тобто, це не тимчасове явище, обумовлене певною особливою ситуацією; ерозія довіри супроводжується розчаруванням і незадоволенням, які мають тенденцію стати хронічними; 2) недостатність довіри спостерігається всюди, в усіх країнах, навіть у розвинених демократіях; 3) дефіцит довіри має структурний характер, тобто зачіпає більшість важливих інститутів - близько 15, підриваючи повагу до них та послаблюючи державну владу; 4) недовіра має раціональне підґрунтя, оскільки для більшості опитаних базується на прагматичній основі [3, с. 86].

Характерно, що поступово зменшується невизначеність і щодо суб'єктів політичного процесу; дедалі менше в суспільстві людей, які вагаються з оцінкою здатності політичних лідерів керувати країною, падає відсоток тих, хто не знає. чи є поміж існуючих на сьогодні політичних партій і рухів в Україні такі, яким можна довірити владу.

Отже, картина політичного простору в масовій свідомості стає дедалі чіткішою та більше негативною. Як і в оцінках економічного життя, населення адаптується радше до перетворень як таких, ніж до їх змісту і напряму. Наприклад, незважаючи на постійні зіткнення різних політичних сил у боротьбі за різні варіанти проведення у країні політичної реформи, населення дедалі більше втрачає віру в необхідність для України багатопартійної системи (кількість тих, хто вважає це доцільним, зменшилася з 36,1% у 1994 р. до 23,3% у 2004 р.); як економічні, так і політичні перетворення дедалі краще усвідомлюються, оцінки суспільної ситуації набувають визначеності.

Десять років моніторингових досліджень Інституту соціології НАН України дають змогу зафіксувати загальний перебіг змін масової свідомості. За означений період практично не змінилися рівень довіри людей до різних соціальних інститутів, оцінка впливовості в соціальному просторі різних соціальних груп.

Практично незмінною, починаючи з 1994 р., залишається оцінка людьми власного соціального статусу. Середній бал, яким позначається місце людини на уявній соціальній драбині, на початку спостережень становив 2,61, а у 2004 р. 2,94 (за 7-бальною шкалою). Так само мало змінився і рівень задоволеності життям - від 2,6 бала (за 5-бальною шкалою) у 1994 р. до 2,53 бала у 2004 р. [4, с. 443]. Оскільки позиціонування людей у соціальному просторі практично не змінюється, можна припустити, що суб'єктивна оцінка соціальної сфери не містить відчуття суттєвих позитивних трансформацій, а адаптивні процеси, якщо і наявні, не впливають на узагальнені оцінки на кшталт соціального самопочуття. Характерно, що зростання упродовж останніх трьох років оцінки населенням матеріального рівня сім'ї не супроводжувалося ані зростанням оцінки соціального статусу, ані підвищенням рівня задоволеності життям. Це свідчить про те, що поліпшення матеріального становища не гарантує одночасного поліпшення соціального самопочуття.

Вважається, що ознакою демократичних перетворень є високий рівень анонімної довіри до державних, економічних і громадянських інститутів. В Україні на найвищій сходинці перебуває церква (60%). А ось показники Збройних сил (47,8%), ЗМІ (46%), та Служби безпеки (36,8%). Рівень довіри населення до державних інституцій розподілився таким чином: довіру до Національного банку висловили 31,2% опитаних, до Уряду - 21%, Парламенту - 13%, міліції - 25,2%, до місцевих органів влади - 22,8%, суду - 20% [10, с. 196-198].

Порівняно із результатами аналогічних досліджень у країнах ЄС в Україні ступінь анонімної довіри значно нижчий. Але насторожує той факт, що надзвичайно низьким є рівень довіри до партій (близько 22%), тому під час подальших виборчих перегонів основний електорат знову буде орієнтуватися не на програми партій, а на особисті харизми лідерів партій. Отже, майбутня система влади може відтворити ту саму патримоніально-клієнтальну схему, у зв'язку з чим малоймовірними стають сподівання на зміни, яких очікує українська трудова спільнота.

Стабільним у даних соціологічних дослідженнях є високий рівень довіри до церкви і Збройних Сил України. Це дві різні інституції, але за їх рахунок українці прагнуть мати безпеку. Таким чином, можна відмітити високий рівень ризиковості українського суспільства, де українство пов'язує власну і державну стабільність з українською ідентичністю та прагненням безпеки - ідентичністю, що зумовлює усвідомлення громадянином і суспільством національних інтересів, готовність до співпраці з державою та її інституціями для досягнення суспільно значущої мети та сприйняття суспільством демократичних цінностей, спроможних сприяти подоланню імперсько-тоталітарних залишків суспільної свідомості, мобілізувати українство на реалізацію національних завдань із досягнення рівня модерного світу.

Прагнення у безпеці українців останнім часом асоціюється із забезпеченням прав та свобод людини, менше - із відсутністю зовнішніх загроз. Це викликано, на наш погляд, відсутністю протягом тривалого часу очевидних зовнішніх воєнних небезпек, а також із потребою перетворення сектора безпеки з інструменту сили тиску на інструмент сили захисту демократичного устрою держави.

До важливих українських національних інтересів, які співзвучні з інтересами європейських держав, гарантію реалізації яких надає співпраця цих держав в ЄС, можна віднести:

- забезпечення територіальної цілісності, стабільності демократичного конституційного устрою;

- дотримання верховенства права та гарантування прав та свобод людини і громадянина;

- підтримання партнерських відносин із різними державами та міжнародними організаціями;

- збереження соборності держави за рахунок етнічно групової, конфесійної консолідації при визнанні і підтримці розвитку духовних і культурних цінностей українства.

Український дослідник А. Б. Міщенко підкреслює, що важливо з'ясувати особливості феномена довіри як складової процесу легітимації в умовах різних політичних режимів, зокрема демократії. Специфіка трактування феноменів довіри та легітимації, їх взаємодії в умовах сучасної демократії полягає у поглибленому дослідженні чинників формування і підтримання довіри: у виокремленні чинників, що сприяють поширенню масової недовіри та процесу делегітимації; у виокремленні феномена «ланцюгової довіри», шо забезпечує взаємодію окремої людини з різними соціальними групами, які як частина громадянського суспільства в свою чергу співпрацюють із державою в особі її спрямованих інституцій; в аналізі основних механізмів формування, підтримання та відновлення довіри крізь призму існуючого політичного режиму [6, с. 17].

Як складова легітимації довіра відображає підтримку влади з боку суспільства, характеризується його прихильністю до її дій, визнанням запропонованих нею законів справедливими, забезпечує виконання її вимог із боку підлеглих, які довірили цій владі ряд своїх повноважень, вважаючи її більш компетентною в ряді соціально-політичних питань.

 Легітимація влади виступає постійним процесом, який забезпечує підтримку влади з боку суспільства, дозволяє їй проводити стратегічний курс поступу держави, забезпечувати стабільність та плюралістичність розвитку суспільства.

Українське суспільство в процесі трансформаційного розвитку поєднувало різні види модифікацій своєї легітимації - від традиційного до харизматичного із застосуванням ідеологічних, маніпулятивних та агітаційних механізмів. На сучасному етапі політичних трансформацій застосовуються традиційний, штучно харизматичний та частково раціонально-правовий тип легітимації. Порушення нормативно-правових актів, низька політична відповідальність еліти і безкарність сприяють зниженню рівня довіри до органів влади та політичної системи в цілому, що призведе до появи «суспільства втраченої довіри» в умовах пострадянського розвитку України. Оцінка ефективності влади з боку суспільства визначається конкретними результатами діяльності, а не декларованими намірами.

Масова недовіра населення за часи незалежності сформувала певну характеристику пострадянського розвитку українського суспільства, яка отримала назву «суспільства втраченої довіри», основними причинами якого є низька ефективність державних органів через штучно впровадженні демократичні принципи управління: закритість, корумпованість та клановість політичної еліти; значний вплив неформальних «клієнтилістських» бюрократичних зв'язків тощо. Виникненню даного феномена також сприяло використання найменш ефективних механізмів легітимації влади на шляху побудови демократичної політичної системи - самолегітимації політичної еліти, традиційної легітимації на основі вкорінених радянських міфів, штучної харизматизації окремих лідерів тощо.

Аналіз основних механізмів легітимації влади, які застосовує українська влада на сучасному етапі своєї трансформації, свідчить: вони не є надто ефективними в процесі формування, підтримки та відновлення довіри. Тому запропоновано використання поряд із раціонально-правовими механізмами більш інноваційні ресурси: використання всесвітньої мережі Інтернет в комунікативній взаємодії (онлайн конференції, онлайн телебачення, блоги тощо); впровадження соціально-політичної мережі «Євромісто» як формат легітимації влади на локальному рівні; електронне урядування, що знизить корумпованість та залежність громадян від державного службовця; формування постійного суспільного дискусу, вироблення партнерських стосунків із громадянським суспільством, комплексна (ре)соціалізація особи для формування громадянської культури [6, с. 17-18].

Культура довіри відображає ступінь соціокультурної активності людей, їхні етичні характеристики, здатність до взаємодії та співробітництва. Вона також передбачає встановлення добровільних елементарних соціальних зв'язків на основі ефективної взаємодії, які реалізуються в різного роду громадських організаціях, причому передбачається побудова довірчих стосунків із людьми, які виходять за межі сфери сім'ї, родичів і близьких знайомих. Для ефективного функціонування громадянського суспільства обов'язковим має бути високий рівень культури довіри між громадянами на трьох взаємовизначаючих рівнях: міжособистісному, організаційному, інституціональному [5, с. 95].

Цінність довіри полягає в тому, що за наявного ризику і постійної ситуації напруження все ж відбуваються очікувані результати. Довіра відкриває людину світу, спрямовує на моральне вдосконалення, посилює віру в людей.

Отже, культура довірчих відносин, базуючись на принципах взаємної відповідальності та обов'язку, забезпечує координованість суспільства, стимулюючи утворення вільних асоціацій, зменшуючи соціальне напруження та даючи впевненість у завтрашньому дні. Також слід зазначити, що культура довіри є умовою і результатом цивілізованого суслільства, в якому наявна моральна опора для взаємної довіри.



Номер сторінки у виданні: 225

Повернутися до списку новин