Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Гуманізація політики щодо невиліковно хворих: досвід країн постсоціалістичного табору





 

Олександр Вольф, магістр соціальної роботи, аспірант кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна», директор програм Асоціації паліативної та хоспісної допомоги

УДК 323.212

 

У статті вперше в Україні зроблена спроба комплексно розглянути питання щодо фінансування, волонтерства, національного законодавства в контексті гуманізації політики щодо невиліковно хворих у деяких країнах постсоціалістичного табору.

Ключові слова: паліативна та хоспісна допомога, волонтерство, фінансування охорони здоров'я, евтаназія, гуманізація охорони здоров'я.

 

В статье впервые в Украине предпринята попытка комплексно рассмотреть вопросы финансирования волонтерства, национального законодательства в контексте гуманизации политики в отношении неизлечимо больных в некоторых странах постсоциалистического лагеря.

Ключевые слова: паллиативная и хосписная помощь, волонтерство, финансирование здравоохранения, эвтаназия, гуманизация здравоохранения.

 

In the article for the first time in Ukraine the effort to regard issues of funding, voluntary work, national legislation for further humanization of the policy towards incurably ill in some post-socialistic countries are regarded.

Key words: palliative and hospice care, volunteering, financing of health care, euthanasia, humanization of health care.

 

Постановка проблеми. Паліативна допомога - це комплексний підхід, мета якого забезпечити максимально можливу якість життя паліативних хворих і членів їхніх родин шляхом запобігання та полегшення страждань завдяки ранньому виявленню і точному діагностуванню симптомів болю та розладів життєдіяльності, проведення адекватних лікувальних заходів, симптоматичної (ад'ювантної) терапії та догляду, надання психологічної, соціальної, духовної та моральної підтримки [1]. Паліативні хворі мають особливі потреби, що можуть і повинні задовольнятися спільними зусиллями системами охорони здоров'я та соціального захисту. Відповідно, це означає особливі виклики для соціальної політики держави.

В Україні у роки незалежності відбувається формування політики забезпечення доступності населення до паліативної та хоспісної допомоги. Про це свідчить відкриття низки хоспісів та інших закладів паліативної і хоспісної допомоги різної форми власності у регіонах України (Львів, Івано-Франківськ, Коростень, Харків, Київ, Запоріжжя, Донецьк та інші), створення ДП «Інститут паліативної та хоспісної медицини МОЗ України» у 2008 р., кафедри паліативної та хоспісної медицини Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Шупика у 2010 р., апробація інноваційної програми розвитку паліативної та хоспісної допомоги у Києві у 2010-2011 рр., поява у 2010 р. Асоціації паліативної та хоспісної допомоги та Ліги сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги [2, 3, 4, 5]. У зв'язку із цим збільшується потреба вивчення організаційних, фінансових і економічних аспектів формування та розвитку соціальної політики у цій сфері.

Актуальність дослідження. За оцінками і підрахунками фахівців ДП «Інститут паліативної та хоспісної медицини МОЗ України» і експертів Всеукраїнської Асоціації паліативної допомоги та Асоціації паліативної і хоспісної допомоги, в Україні щороку паліативної та хоспісної допомоги (ПХД) потребують не менше 500 000 осіб в кінці життя, а також майже 2 млн. членів їхніх родин, для допомоги яким необхідно розгорнути не менше 4000 стаціонарних паліативних та хоспісних ліжок [2, 3, 6].

Огляд літератури показав недостатню вивченість даної тематики, хоча й деякі праці Ю. І. Губського та співавторів [2, 7, 8, 9, 10], А. В. Царенка та співавторів [3, 6, 11, 12] науково підкреслюють актуальність даного питання.

У працях О. В. Виноградова [13, 14], П. Є. Лівака [15], В. П. Лисака [16] та інших висвітлювалися проблеми багатоканального фінансування охорони здоров'я України, хоча й питання співпраці медичних закладів, зокрема тих, що надають допомогу невиліковно хворим, не розглядалося.

Завдання статті полягає у розгляді питання фінансування, волонтерства, національного законодавства, форм міжсекторальної співпраці, навчання та ставлення до персоналу заради гуманізації політики щодо невиліковно хворих у світі.

Методологія. Під час проведення дослідження були використані такі методи, як аналіз нормативно-правової бази, даних статистики, міжнародного досвіду, сучасної наукової літератури.

Протягом 1990-2011 рр. ВООЗ та Радою Європи було прийнято декілька нормативно-правових документів [17, 18, 19, 20], які стали основою для розвитку політики допомоги невиліковно хворим громадянам у багатьох країнах. Завдяки цьому у ряді країн світу були прийняті національні стандарти паліативної та хоспісної допомоги, зокрема у Польщі [21], у Чеській Республіці [22], Угорщині [23].

Ці документи мають багато спільного, зокрема вони наголошують на гідності та вартості життя кожної людини до останніх її хвилин, а також на необхідності забезпечення доступності адекватної комплексної допомоги тим, хто потребує її. У такому зближенні норм і підходів можна вбачати прояв міжсекторальних процесів.

Фінансове забезпечення ПХД у багатьох країнах постсоціалістичного табору здійснюється за багатоканальним принципом. У тих країнах, де існує система медичного страхування (Польща, Словаччина, Чехія та інші), переважна частина фінансування ПХД відбувається за рахунок страхових компаній. Крім цього, існують і додаткові джерела. Аналізуючи досвід країн постсоціалістичного табору щодо залучення різних джерел для фінансування медичної допомоги невиліковно хворим громадянам, можна відмітити певні риси, які можуть стати корисними також і для України.

У Словаччині, окрім вже згаданого медичного страхування, існують такі джерела фінансування паліативної та хоспісної допомоги, яка надається вдома: дотації з національного та місцевих урядів, закордонні дотації, діяльність благодійних фондів, спонсорство, особисті внески пацієнта [24].

У Польщі фінансування ПХД значною мірою відбувається шляхом виплат, які здійснює Народний Фонд здоров'я (Narodowy Fundusz Zdrowia). Основним документом, який регулює фінансування ПХД у цій країні, є Розпорядження № 63/2009/DSOZ, підписане Президентом Народного Фонду здоров'я від 2.11.2009 р. Щодо визначення умов підписання та реалізації договорів у сфері паліативного та хоспісного догляду [25]. Пошук приватних спонсорів і грантодавців (або фандрейзинг) для додаткового фінансування ПХД у Польщі є невід'ємною частиною діяльності місцевих хоспісів.

Схожа ситуація також і в Чеській Республіці, де медичне страхування покриває лише 25-40% фінансових потреб хоспісів. У деяких випадках Міністерство праці та соціальних справ Чеської Республіки також надає допомогу (до 20%). Пацієнт сплачує близько 10% усіх витрат [26].

Отже, багатоканальне фінансування, яке передбачає взаємодію громадських і державних організацій, є однією із важливих передумов розвитку допомоги невиліковно хворим і може бути свідченням гуманізації політики щодо них, адже це сприяє більшій економічній доступності адекватної комплексної допомоги для тих, хто потребує її.

Одним із важливих аспектів допомоги невиліковно хворим є соціальна мобілізація. У підручнику для впровадження національних програм «Адвокація, комунікація та соціальна мобілізація (АКСМ) у контролі за туберкульозом» зазначено: «Соціальна мобілізація з'єднує членів громади та інших ключових фігурантів (стейкхолдерів) з метою посилити участь громади заради стабільності та самовпевненості. Соціальна мобілізація стимулює діалог, переговорний процес та консенсус серед цілого ряду гравців, який включає осіб, що приймають рішення, представників ЗМІ, НУО, лідерів громадської думки, політичних діячів, приватний сектор, професійні асоціації, мережі пацієнтів, хворих на туберкульоз, релігійні групи» [27].

Одним із компонентів соціальної мобілізації може стати розвиток волонтерського руху на підтримку невиліковно хворих. Волонтерський рух у сфері охорони здоров'я є досить розвиненим у багатьох країнах світу. Тільки у ЄС налічується близько 94 мільйонів волонтерів [28]. У багатьох закладах, що надають допомогу невиліковно хворим громадянам, створено так звану волонтерську службу.

Хоча у розпорядженні автора немає й наукових даних щодо економічної вартості праці волонтерів в країнах постсоціалістичного табору, можемо послатись на дослідження «Вартість волонтерської роботи. Пілотне дослідження, проведене у хоспісах Великобританії» (липень 2006 р.). Згідно із ним, розрахунок вартості волонтерської роботи у Британії становить приблизно 100 мільйонів фунтів стерлінгів на рік [29].

У Словаччині волонтерство є однією із форм допомоги невиліковно хворому, яка може здійснюватися добровільно. Волонтер може виконувати таку роботу, спрямовану на допомогу невиліковно хворому: бути при ліжку хворого (розмови, молитви, мовчазна присутність), дрібні покупки для пацієнтів, організація акцій (концертів, зустрічей та іншого), організовувати культурну програму, дбати про зелені насадження, подавати каву, чай пацієнтам, робити манікюр і педикюр, допомогати в офісній роботі, сприяти залученню додаткових фінансів та інше [30].

У Польщі пошук нових волонтерів відбувається завдяки центрам волонтаріата, мережа яких діє у різних регіонах країни і які у своїй діяльності керуються відповідними стандартами. Волонтера направляють на роботу до закладу тільки після відповідного навчання, під чаякого він отримує інформацію щодо принципів волонтерства, знайомиться із професійною термінологією й теорією роботи з організаціями та підопічними [31].

Згідно із дослідженням волонтаріату, що проводилося у серпні 2009 р. у Польщі, виявилося, що 29% існуючих хоспісів на початку своєї діяльності спиралися на волонтерську допомогу; 33% сучасних хоспісів також спираються на них при наданні медичної допомоги; 49,5% хоспісів із допомогою волонтерів організовують різноманітні акції (наприклад, благодійні концерти, вечори та інше); у 13% хоспісів працює координатор волонтаріату. Причому, для керівників хоспісів добровольці більшою мірою комплексно доглядають за хворими, а не вирішують фінансові проблеми [32].

Помітна роль волонтерів в організації міжсекторальної акції «Умирати у гідних умовах», яка розглядається як кампанія із соціальної та громадянської освіти [33].

У хоспісі м. Острава (Чеська республіка) у 2006 р. було надано понад 900 годин волонтерської допомоги при загальній кількості клієнтів 104 особи. Мета такої роботи всіляко, а головне - кваліфіковано підтримувати невиліковно хворих таким чином, щоб смерть була якомога легшою (у медичному, психологічному, соціальному, духовному сенсі) для хворого та його родини. Кандидат у добровольці хоспісу має пройти співбесіду із координатором волонтаріату та відповідний курс, який включає 35 годин теорії і 20 годин практичних зайнять. По закінченню курсу видається спеціальний сертифікат [34].

  Отже, волонтерська допомога невиліковно хворим, яка може координуватися та надаватися громадськими (неприбутковими, неурядовими) організаціями, має велике значення для забезпечення комплексної допомоги, що сприяє підвищенню якості життя невиліковно хворих і тим самим гуманізації такої допомоги.

Підбиваючи підсумки, можна зазначити, що за результатами аналізу літературних джерел та нормативно-правової бази у країнах Європи, у тому числі і країнах постсоціалістичного табору:

1. Спостерігаються ознаки гуманізації політики стосовно невиліковно хворих і членів їхніх родин.

2. Багатоканальне фінансування, за якого відбувається взаємодія громадських і державних організацій, є однією із важливих передумов розвитку допомоги невиліковно хворим і може бути свідченням гуманізації політики щодо них - адже це сприяє більшій економічній доступності адекватної комплексної допомоги для тих, хто потребує її.

3. Однією із головних передумов і ознак поступу гуманізації політики є соціальна мобілізація, важливим проявом якої є волонтерство - добровільна та безоплатна допомога при наданні допомоги невиліковно хворим. Саме волонтери, підготовлені належним чином, зможуть надати такі послуги, які в умовах обмежених ресурсів не може надати кваліфікований персонал. Саме ці послуги значною мірою сприяють значному покращенню якості невиліковно хворих, особливо у кінцевий період життя.

При підготовці нормативно-правової бази надання ПХД в Україні в цілому та національних стандартів зокрема слід передбачити розвиток багатоканального фінансування, міжсекторальної співпраці, розвиток волонтерства.

Подальші дослідження могли би стосуватися ролі організацій неприбуткового сектору у розвитку послуг невиліковно хворим, розрахунків економічної вартості таких послуг, а також можливостей використання волонтерів при наданні медичних, соціальних та інших послуг хворим.



Номер сторінки у виданні: 258

Повернутися до списку новин