Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Стратегічні пріоритети видавництва у кризових умовах





Василь Теремко, кандидат філософських наук, завідувач кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка

УДК 655.4/.5

 

У статті розкрито вплив загальноекономічної кризи на видавничу галузь, а також основні стратегічні виклики і ділові орієнтації видавництв за несприятливих соціально-економічних умов.                                                                                               

Ключові слова: загальноекономічна криза, видавнича галузь, видавничі стратегії, видавнича ідея.

 

В статье раскрыто влияние общеэкономического кризиса на издательскую отрасль, а также основные стратегические вызовы и деловые ориентации издательств в неблагоприятных социально-экономических условиях.                        

Ключевые слова: общеэкономический кризис, издательская отрасль, издательские стратегии, издательская идея.

 

He article is devoted to the influence of economic crisis on publishing industry, basic strategic challenges and business orientations of publishing houses in unfarourable social and economic conditions.

Key words: economic crisis, publishing industry, publishing strategies, publishing idea.

 

В останні десятиліття видавнича галузь України постійно перебувала як не в стагнації, то у передкризовому стані, різною мірою наближаючись до межі тотальної кризи. Це спричинило несамодостатню поведінку її суб’єктів, сприйняття її як неповноцінного утворення, безпроблемне входження у вітчизняний книжковий ринок зарубіжного бізнесу. З наростанням глобальної фінансово-економічної кризи потужно проявилися найвразливіші її зони і найдошкульніші проблеми.

У генезисі та основі будь-якої кризи поєднуються закономірні, об’єктивні, а також суб’єктивні чинники. Універсальні її ознаки — диспропорції, дисгармонії, розбалансованість, дестабілізація, дисфункціональність, розвал, крах соціального суб’єкта, а в певний час — і акумулювання сил для його реформування, самовідновлення і розвитку. Для розуміння природи кризи важливі такі базові концепти: нестабільність як одна з ознак сучасного світу; нуртування в надрах соціального організму сил, що породжують циклічні коливання (піднесення і спади, між піками яких минає приблизно десять років); усі кризи є результатом провалів політики, і починаються вони у свідомості.

Економічні та соціальні кризи, попри специфічні особливості, мають спільні причини: невідповідність між заощадженнями й інвестиціями, виробництвом і споживанням, попитом та пропозицією (дефіцит сукупного попиту). Надмірне інвестування, «перегрів» економіки, необґрунтоване стимулювання попиту порушують макроекономічну рівновагу, розбалансовують соціально-економічний організм. Наслідки цього — неспроможність ринкових механізмів регулювати виробництво і споживання, соціально-економічна нестабільність. Про наростання кризових явищ можуть сигналізувати і депресивні зміни в духовній сфері, чисельності і структурі зайнятості населення, міграційній активності. Найефективніші засоби протидії їм — вдумлива соціально-економічна політика; грамотне антициклічне регулювання; економічно обґрунтована інвестиційна активність; раціональне стимулювання споживчих витрат у фазі спаду і стримування їх у фазі зростання; приборкання економічного егоїзму тощо.

Джерела, природу криз, методи запобігання їм і їх подолання досліджують давно. Серед тих, хто сформував і розвинув наукове розуміння криз, — Дж. Кейнс, Л. Клейн, П. Кругман, С. Кузнець, К. Маркс, Р. Солоу, Дж. Сорос, Дж. Стігліц, М. Туган-Барановський, М. Фрідман. Небайдужа до цих проблем і сучасна вітчизняна наука — О. Білорус, М. Довбенко, В. Новицький, Ю. і С. Пахомови, А. Філіпенко та ін.

Глобальну фінансову кризу, що прокотилася світом на межі перших десятиліть ХХІ ст. («кризу перевиробництва і надспоживання»), трактують і як кризу «однополярної глобалізації», глобалізму — «влади глобальних корпорацій» (О. Білорус); кризу ліберальної моделі саморегульованого ринку («ринкового фундаменталізму» (Дж. Сорос); наслідок «домінування фінансів (фінансових пірамід) над економікою», «радикального лібералізму», руйнування притаманних капіталізму «протестантських цінностей, заснованих на працелюбстві, аскетизмі, самовдосконаленні» (Ю. і С. Пахомови). Один із найавторитетніших дослідників її — професор Колумбійського університету (США) Дж. Стігліц винуватить у цьому орієнтовану на ліберальну політику, інтелектуально слабку та соціально безвідповідальну владу; некритичне дотримання принципів саморегулювання ринку, недооцінювання регулятивної функції держави: «Економіці потрібен баланс ролей ринку і ролей уряду» [1, c. 10]. На його погляд, в основі неправильних політичних заходів — «неправильна економічна теорія» [1, с. 14]. Додалися до цього надмірні доступність іпотечних кредитів, захланність банків, інвесторів, спекулянтів, схильність людей жити «не по кишені», користуючись незаробленим [2].

Майже всі кризи є «рукотворними», мають своїх «героїв» і «геніїв». Адже розбалансованість соціально-економічної системи — наслідок відсутності прогностично-випереджального (стратегічного) мислення, кваліфікованого оцінювання фактів соціального життя та ефективного реагування на них. На цьому акцентував Дж. Сорос: «Наше розуміння світу недосконале, оскільки ми є частиною того, що намагаємося зрозуміти» [2, с. 112]. Неправильне розуміння — джерело проблем, адже недосконалі конструкти мислення породжують некваліфіковані дії, неприпустиму безпечність чи надмірну ажіотажність, що ілюструє тезу французького філософа А. Бергсона: «Здатність до розуміння доповнюється здатністю до дії» [3, с. 5].

Почавшись «серцевим приступом» фінансової системи США [2, с. 13], криза вразила більшість національних економік, принесла фатальні негаразди багатьом людям. Ніхто не вважає її несподіваною, випадковою. Стверджують, що «її наступ можна було передбачити кількома роками раніше» [2, с. 99], однак нічого радикального для запобігання її зроблено не було.

У поведінці людей кризових періодів спостерігаються надмірна чутливість до деструктивних впливів, ірраціональний песимізм, розгубленість, хаотичний пошук шляхів виходу із ситуації, нездатність «ґрунтувати свої рішення на знаннях, адже їм доводиться мати справу не тільки з фактами із сучасності і минулого, а й із непередбачуваними обставинами» [2, с. 113]. Помітні при цьому та стимульовані упередженнями і очікуваннями евристичні, когнітивні та рефлексивні залежності, страхи і спотворення («ефект марева»), відкритість свідомості для негативних впливів, деструктивних думок. Спрацьовують і когнітивні механізми, які свого часу англійський філософ Ф. Бекон назвав «примарами» («ідолами»), виокремивши серед них: «примари роду» — спотворене сприймання природи речей; «примари печери» — хибні погляди («у кожного, крім помилок, властивих роду людському, є своя особлива печера, яка послаблює світло природи»); «примари площі» — піддатливість розуму загальноприйнятим поглядам (стереотипам), які формуються через неправильне слововживання у процесі спілкування людей; «примари театру» — некритичне захоплення хибними гіпотезами, теоріями [4].

Реальністю кризових ситуацій є стратегічні розриви — невідповідності між цілями і результатами діяльності. Вони спонукають до перегляду, обмеження цільових орієнтацій, що нерідко виконує позитивну роль — уберігає від ілюзій. Інакше проявляються й очікування — адаптивні (побудовані на основі тенденцій минулого) і раціональні (базовані на знанні минулого та прогнозуванні майбутнього). На них позначаються невпевненість ділових суб’єктів, стривоженість людей реаліями свого буття.

Симптоми кризи проглядалися і в українській дійсності: активізація економічно незабезпеченого споживання (іпотека, автокредитування та ін.). Усе це формувало ілюзії соціально-економічного благополуччя, живило нічим не обґрунтовані і надмір оптимістичні очікування та передбачення. За багатьма критеріями і в нас ця криза є наслідком «неправильної інтерпретації механізмів роботи фінансових ринків» [2, с. 155]. Україна далася їй «під гарячу руку», швидко та болісно влетіла у «кризову воронку», зазнавши найбільших втрат, оскільки нагромадила «масу негативів» [5, с. 3], потрапила в петлю «споживацької моделі» [6], мала «найгірші показники знесилення економіки» [7, с. 32]. Сукупність цих проблем витіснила її на друге місце серед найчутливіших до макроекономічної нестабільності держав. У 2008 р. національну банківську систему було визнано однією з найвразливіших у світі. Не кращий рейтинг мала і фінансова система — фігурувала серед десяти національних фінансових систем із найвищим ступенем ризику [8]. Сукупний наслідок цих негараздів — перебування України, за критеріями ООН, у переліку 46 несамодостатніх країн [5, с. 4].

Ускладнили ситуацію і несприятливі політичні чинники: кланово-олігархічний характер, політична роз’єднаність влади; неспроможність її згуртувати суспільство на ціннісній основі; антагоністичні геополітичні орієнтації та ментальні настанови; відсутність національно легітимної стратегії розвитку і національно визнаних лідерів; політичний популізм; нерозуміння глобальних тенденцій; дефіцит «спланованих знань» [6, с. 34], недоступність «сценарної (стратегічної) культури часу»; корупція як «основний регулятор економічних процесів» [5, с. 4].

Особливо вражає криза слабкі, недосформовані, неадаптивні, негнучкі галузі та її суб’єктів, що потужно проявилося у видавничій сфері України. На рубежі її галузь опинилася з надто скромними показниками: за випуском книг на душу населення, розвинутістю системи книгорозповсюдження, рівнем ділової культури суб’єктів, якістю середовища діяльності вона значно поступається стандартам країн, з якими їй доводиться конкурувати. Вразливість її зумовлена і критично низьким рівнем аналізу галузевих процесів, у якому домінує прив’язаність до статистичних цифр і майже цілком відсутнє намагання розгледіти задавнені фундаментальні проблеми. Єдиним центром, який намагається акумулювати та осмислювати фахову інформацію, є Українська асоціація видавців і книгорозповсюджувачів. Її квартальні огляди, попри приблизність даних, містять хоч якусь орієнтирну інформацію. Узагальнений їх висновок можна звести до положення, що проблеми у видавничій сфері зумовлені не тільки деструктивними соціально-економічними тенденціями (зниження доходів населення, зростання безробіття, невиплати зарплат), соціопсихологічними чинниками (панічні настрої, зневіра в цінностях, деінтелектуалізація, знедуховлення соціуму), а й знеохоченням політики до книги як чинника культури.

Початок кризи засвідчив високу інертність галузі, про що заявляли фахівці різних країн (В. Григор’єв, О. Новіков, О. Афонін, О. Красовицький). Це і підтверджує відсутність кореляції між процесами в галузі і динамікою важливих для її стану соціально-економічних показників: ВВП, інфляції, рівня зайнятості (безробіття), доходів та купівельної спроможності населення, кінцевих споживчих витрат тощо. Усвідомлення цього позбавляє фахове співтовариство сподівань, що у 2011 р., попри деяке економічне пожвавлення, можливі у книжковій справі оптимістичні тенденції.

Симптоми кризи стали відчутними влітку-восени 2008 р. і характеризувалися певним зниженням попиту, спричиненим тривожними повідомленнями про її наступ фінансовими просторами світу. Однак у видавничій сфері домінували ейфорійні відчуття відносного благополуччя, тому вони не були належно оцінені. Стривоженість кризовими явищами стала помітною в першому кварталі 2009 р. у зв’язку зі зниженням темпів та обсягів продажів, затоварюванням складів видавництв і розповсюджувальних мереж. У книгарнях суттєво поменшало відвідувачів, а серед них — покупців; скромнішими стали суми чеків, оскільки при їх формуванні спрацьовував режим ощадливості, частіше в них фігурували видання економ-класу. Набули більшої популярності дисконтні акції; немало клієнтів переорієнтувалися на безплатний доступ до інформації в інтернеті. Представники системи книгорозповсюдження звернули увагу і на збільшення кількості пасивних відвідувачів книгарень, нестійких поціновувачів книг, відкладений попит. Посилювали драматизм ситуації і дані про зниження інтересу до читання, наступ новітніх медіа, активізацію піратства. Тому було б великим спрощенням вважати загальноекономічну кризу єдиною причиною труднощів видавничої галузі. Причин багато і вони мають давнішу історію. В Україні криза лише поглибила галузеві проблеми, підкреслила, наскільки галузь нерозвинута структурно, інституційно, а її суб’єкти — слабкі інтелектуально, технологічно, організаційно, фінансово, неспроможні бачити свою справу як бізнес-модель і ефективно управляти нею.

Найгостріше відчули негаразди закредитовані структури, які надто необачно та без належних власних ресурсів сфокусувалися на неоднозначній і розкритикованій маркетологами (Ф. Котлер, Дж. Траут, М. Портер) стратегії зростання. Ця методологічна помилка простежувалася на буденному рівні, коли фактом успіху проголошували «вал», а не ефективність. На цій хвилі було видруковано немало маркетингово незабезпечених, неспроможних знайти свого покупця видань. Перед особливими проблемами опинилися і стратегічно несамодостатні, зорієнтовані на мінімальну кількість джерел забезпечення ресурсами, надмір залежні від сторонніх чинників видавництва. Завжди важко переживають кризу видавництва, яких вона застає у несприятливих для випробування фазах життєвого циклу: народження, зростання, спад. Подібне відбувається і внаслідок незбалансованості асортименту за фазами життєвого циклу продукції — домінування видань, які, відповідно до матриці БКГ, кваліфікують як «загадки», «зірки», «собаки». Легше справлятися із цими проблемами, перебуваючи у фазі розквіту, маючи в активі не менше 20% видань — «дійних корів» і переконливих видань — «зірок». Це стосується і видавництв, які зуміли диверсифікувати джерела можливостей, мінімізували ризиковану залежність від деяких із них, подбали про збалансування відносин зі стратегічними партнерами і клієнтами.

Через відсутність надійної статистичної інформації точні висновки про реальну «ціну кризи» для видавничої галузі неможливі — цілісної галузевої картини не знає ніхто. Не створюють її і публікації із цих питань [9, 10, 11, 12], у яких впадають в око різнобійність даних, непереконливість методик аналізу і висновків. Доступна інформація дає підстави хіба що для роздумів про найхарактерніші тенденції. Неспростовний факт — погіршення всіх основних статистичних показників: випуску книг і брошур за кількістю назв (2008 р. — 24 040 тис.; 2009 р. — 22 491; 2010 р. — 22 557), річними накладами (2008 р. — 58 158,1 тис. ; 2009 р. — 48 514,4; 2010 р. — 45 580,3), середніми накладами одного примірника (2008 р. — 2,4 тис.; 2009 р. — 2,2; 2010 р. — 1,7); у розрахунку на одного жителя країни (2008 р. — 1,26; 2009 р. — 1,05; 2010 р. — 0,95). Дані Книжкової палати України засвідчують збільшення у структурі випущеної продукції питомої ваги малотиражних книг, брошур та некнижкових видань.

Зменшення накладів спричинене зниженням платоспроможного попиту, переорієнтацією багатьох потенційних покупців на безплатний доступ до текстів, уповільненням динаміки продажів книг, збільшенням термінів оплати поставок, масштабів повернень, ризикових операцій загалом. Стриманість у цьому уберегла від затоварювання неліквідною продукцією, заморожування активів, деструктивних переживань. Водночас обмежила використання ефекту економії на масштабі, без чого майже неможлива рентабельна діяльність. Гостро відчули погіршення становища видавництва, які оперують у сегментах мистецької, науково-популярної, навчальної для вищої школи, літературно-художньої книги. Найвищу стійкість до кризових випробувань виявили дитяча книжка, деякі сегменти прикладних видань. Не дуже постраждав і т. зв. літературний мейнстрим.

Порівняно із докризовими роками спад виявився не надто великим, і це, очевидно, найхарактерніша ознака галузі — відсутність просторового резерву для подальшого падіння.

Кризу як вимогливий іспит на професіоналізм подолали не всі видавництва, тимчасово або назавжди припинивши діяльність, унаслідок чого звузився суб’єктний ландшафт галузі. У цьому криза виконує санітарно-селективні функції: «як вовк, добиває слабких і тренує сильних» [5, с. 3]. Найбільше постраждали малі

і середні видавництва, які, не дуже впливаючи на галузеві статистичні показники, особливо чутливі до хворобливих процесів. Причини цього — запізнілі або некваліфіковані реакції на несприятливі фактори, відсутність у тактичному арсеналі превентивних програм. Загалом підтвердилися прогнози про деградацію, призупинення діяльності, вихід із ринку бізнес-структур, однак не відбулося звичних для кризового часу процесів їх злиття і поглинання. Виняток — об’єднання книгорозповсюджувальних мереж «Книжковий супермаркет» і «Логос-транс».

Сильним ударом для галузі виявилося подорожчання внаслідок девальвації гривні поліграфічних матеріалів — видавництва та поліграф-підприємства не змогли компенсувати це підвищенням цін на книги і поліграфічні послуги. Труднощі певною мірою посилювались і нетолерантною поведінкою деяких авторів.

Деградаційні тенденції стали підставою для заяв про «девальвацію ідеї книги», «дискредитацію ідеї культури, ідеї читання», «зниження інтересу до книги як товару, за який загалом варто платити», критичну зневагу до інтелектуальних та культурних питань, втрату книгою клієнта, перетворення книгарень на своєрідні «виставкові зали» [13].

У кризовій ситуації більшість видавництв сфокусувалися на стратегії виживання, принципово переглянувши всі складові затрат для забезпечення діяльності. Провідна мета цього — збереження бізнес-одиниць і їх позицій на ринку. Свідченням живучості видавництва є також випуск новинок, навіть якщо він дається високою ціною, оскільки «зупинення випуску нових книг — немислиме рішення» [14, с. 56] і неприпустиме. Це потребує не лише пошуку коштів, а й нових можливостей, що виникають у зв’язку з ослабленням, зникненням із ринку конкурентів, появою нових потреб, продукуванням нестандартних видавничих ідей.

Моделі пошуку, відкриття та освоєння нових ринкових ніш можуть бути різними. Наприклад, у кризові роки різко поляризуються доходи людей, унаслідок чого радикально звужується численність середнього суспільного прошарку. Ґрунтовно проаналізували цей процес і можливості, які він відкриває, Ф. Котлер, К. Прахалад, Т. Фрідман, переконуючи у гуманітарній значущості та комерційної ефективності бізнесу «біля основи соціальної піраміди». Із цих ідей виростає міркування: «Бізнес навіть у кризу має приносити прибуток. Тому в часи негативних змін необхідна його реконструкція. Якщо бізнес вибудовувався на предметах розкоші, то потрібно переходити в дорожчий сегмент люксових брендів. Якщо компанія займалася продуктами середнього цінового сегмента, то, навпаки, слід переходити на продукти нижнього цінового сегмента. Потрібно вчасно зорієнтуватися в економічному просторі і знайти свій шлях…» [15, с. 16]. Така стратегія простежується в діяльності видавництва «Фоліо». Маневр у специфічні жанрові, тематичні, типологічні ніші (поєднання стратегій диверсифікації зі стратегіями фокусування та диференціації) можна розглядати як умову виживання і перспективну для посткризового періоду тенденцію. А вміння відмовитися від контрпродуктивної ідеї і безадресного, потенційно не затребуваного продукту не менш важливі за ефективне моделювання, реалізацію успішних сценаріїв.

Криза не лише поглибила галузеві проблеми, а й переконала, що попит на якісну літературу, добротні, за суб’єктивним розумінням представників цільових аудиторій, книги не зникає навіть у тяжкі часи. Видавничий успіх романів «Записки самашедшего» Л. Костенко, «Чорний ворон» В. Шкляра, стійка популярність романів М. Матіос підтверджують це. Як правило, випробування кризою витримують не всі бестселери і лонгселери, яких нічим замінити ні із середнього асортиментного ешелону, ні із редакційного портфеля. Для компенсації пов’язаних із цим втрат доводиться користуватися дуже тонкими інструментами при визначенні найпродуктивніших проектів, найліквідніших накладів і найефективніших каналів продажу. Інформацію про це культивують та захищають як стратегічний ресурс. Автоматично підвищується значущість кожного видання.

Важливий урок кризи — неможливість розраховувати на лояльність партнерів (товарні кредити, відстрочення платежів) і клієнтів (преміальне ціноутворення, передоплата, спільне інвестування), оскільки вони переживають власні проблеми. Роль її проявляється не лише в експертній, санаційній (звільнення ринку від слабких гравців) функціях, а й у стимулювальній. Криза випробовує і на спроможність розсудливо реагувати на несприятливі ринкові сценарії, управляти ними. Якщо в докризовий період далеко не всі проекти перебувають під пильною увагою, то в кризу стосовно них використовують усі доступні оцінні, прогностичні методики, а також інструменти просування та продажу. Такий підхід супроводжується вимогливою ревізією видавничого портфеля, підходів у ціновій, дистрибуційній, комунікаційній практиці, базових умов партнерських відносин.

Легше маневрують у складних ситуаціях динамічні, диверсифіковані, незакредитовані видавництва, які зуміли сформувати власну унікальну цінність для ринку, оперативно і кваліфіковано відстежують його тенденції, використовують кожну сприятливу можливість. Однак і вони змушені вдаватися до стратегії виживання як однієї з базових. Центральний її елемент (субстратегія) — ефективне управління зобов’язаннями та затратами, що дехто ототожнює із режимом надекономії. Безперечно, скорочення видатків допомагає знизити рівень претензій до видавництва і ризики його діяльності. Водночас наслідком його може бути неприпустимий спад активності, припинення пошуку та освоєння нових можливостей, діловий параліч. А тимчасове переключення на «сплячий режим» виявити зовсім не тимчасовим.

У надбаннях видавничого досвіду закумульовано немало інструментів, із яких можна скомбінувати різноманітні варіанти стратегії виживання. Багато з них орієнтують на скорочення видатків для відряджень, рекламної і ярмаркової діяльності, придбання обладнання, обслуговування приміщення, послуг зв’язку тощо. У цьому переліку і рекомендації щодо оптимізування штатного розкладу, зниження витрат на персонал. Багато аргументів висловлюється на користь скорочення товарних запасів, особливо з пасивної частини асортименту; відмови від ризикованих та високозатратних проектів; узгодження графіка випуску книг з інвестиційними можливостями; уніфікації підготовчих процесів і стандартизування видань; спільного пошуку з партнерами вигідних можливостей; перегляду неефективних практик; максимального використання електронних технологій та ресурсів; відмови, наскільки можливо, від послуг фрілансерів з одночасним збільшенням навантаження на штатних працівників; запровадження гнучких форм зайнятості; оптимізування видавничих видатків.

Раціональний вибір стратегії виживання найчастіше зводиться до таких тактичних рішень: оптимізування тематичного плану, що означає зосередження на ефективних проектах і обережний підхід до проектів із сумнівним результатом; превентивне зниження видатків, максимальне використання безплатних можливостей, сил синергії у досягненні результату; пошук та освоєння нових, навіть невеликих ніш; залучення коштів на некредитній основі — замовні видання, спільне фінансування; неухильне виконання договірних зобов’язань, контроль за дотриманням договірної дисципліни; перегляд (за необхідності) умов поставок книг, параметрів авторських угод; зосередження на продуктах і каналах розповсюдження, що забезпечують найвигідніший маржинальний прибуток; максимальна обережність у ціновій політиці [16, 17, 18, 19]. Є щодо цього й інші оцінки досвіду: «Зекономити можна на багато чому. Однак надто часто заходи щодо зниження витрат приносять лиш головний біль, не поліпшуючи показників діяльності» [20, с. 6].

За будь-яких сценаріїв видавництво не повинне допустити ускладнення відносин зі стратегічними партнерами — авторами, постачальниками матеріалів і послуг, суб’єктами книгорозповсюдження. Ще обережніше необхідно діяти стосовно персоналу. Будь-яке погіршення умов, якщо воно неминуче, має бути належно мотивованим та компенсованим іншими чинниками, принаймні — психологічними, оскільки можлива втрата важливих фахівців, багатьох із яких рівноцінно замінити важко.

Видавництва з високою стратегічною культурою задумуються і над стратегіями прориву, зростання (обмеженого), які набувають актуальності на завершенні кризової фази. За такого підходу зусилля фокусуються на пошуку нових незадоволених потреб, незайнятих ніш. Багато при цьому значать і освоєння механізмів діяльності в усіх складових маркетингового комплексу: пошук взаємної вигоди у відносинах із розповсюджувальними мережами та незалежними книгарнями; використання прямих і нетрадиційних продажів; орієнтація на ІТ-технології у формуванні авторського середовища, створенні текстів, підготовці видань; формування довкола видавничих проектів зацікавленого середовища — мережевих спільнот та ін.

Інертність, консервативність видавничої сфери певною мірою вигідно діють на початку загальної кризи, негативно — по завершенні її. Як правило, суспільство, соціальна сфера виходять із кризи фінансово і психологічно виснаженими, державний бюджет — із дефіцитом, а більшість суб’єктів — без необхідних для розвитку ресурсів. Крім того, затовареність на початку кризи змінюється наприкінці її не менш тривожним фактом — вимиванням ефективного асортименту і домінуванням у його структурі морально застарілих, конкурентно кволих, недостатньо ліквідних видань. Унаслідок цього він втрачає відповідність формулі Парето: 20% його повинні приносити не менше 80% доходу. Наступний клопіт — зниження динамізму, інвестиційна ослабленість, компенсувати які неможливо кредитними ресурсами через їх недоступність.

За час кризи змінюється ставлення людей до витрачання і заощадження грошей. У свідомості багатьох із них продовжує домінувати відчуття соціальної нестабільності. У повсякденних їхніх пріоритетах книга ще не фігурує, а це негативно позначається на подоланні видавничою галуззю депресивного стану. Традиційно передують йому позитивні процеси не лише в економіці, а й у соціальній сфері — збільшення доходів населення, підвищення якості життя, масове усвідомлення оптимістичних соціально-економічних реалій і перспектив.

Сподівання на подолання кризи разом із оздоровленням економіки містять шкідливі ілюзії. У вітчизняних реаліях це неможливе і через відсутність активної, послідовної, інтелектуально забезпеченої антикризової політики, дефіцит соціальної гармонії та оптимізму. Найглибша проблема — намагання реагувати на породжені постіндустріальною епохою виклики застосуванням методологій, інструментів з індустріальної, а іноді — аграрної цивілізаційних епох. Деякі можливості видавнича галузь може використати автономно, однак ефективність зусиль буде поглинута несприятливими макротенденціями. А ресурсами, необхідними для самодостатнього функціонування, експансії у глобальний книжковий світ, вона не володіє. Стратегічний максимум її очікувань — забезпечення стабільного становища на вітчизняному ринку завдяки інноваційним підходам і технологіям. Однак і ця мета з огляду на політичні, соціально-економічні чинники наразі проблематична і, схоже, нереалістична. Щоправда, за грамотного використання антикризових стратегій деякі представники галузі реально зміцнюють своє становище на ринку.

Криза закінчується стабілізацією і зростанням. Посткризові реалії завжди потребують нових стратегій. У нинішніх реаліях неабияку цінність для галузі мали б потужні сигнали, які б привернули увагу до процесів інтелектуалізації, інноваційного розвитку суспільства. У всіх країнах — це справа політики, складовою частиною якої можуть стати старання авторів, видавців, дистриб’юторів.

Книжкова справа ніколи не мала ідеальних умов, не рідкісними були і фатальні думки щодо неї, одну з яких свого часу висловив у часописі «Прагер тагеблатт» (березень 1937) Г. Гессе: «...книг, які могли би вплинути на ситуацію і вплинути на формування відрадних контурів майбутнього, не існує. Криза, яку переживає наш світ, боюсь матиме вигляд загибелі ...» [21, с. 50]. Історія переконує, що і в найскладніші часи книга виявляла живучість і знаходила внутрішні сили для розвитку. Тому в нинішніх умовах далеко не вичерпані джерела її перспектив.



Номер сторінки у виданні: 378

Повернутися до списку новин