Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Про стан і перспективи науки в україні : крах неоліберальної моделі в умовах глобалізації

Тематика: ГЛОБАЛІСТИКА




Петро Таланчук, доктор технічних наук, професор, президент Української академії інженерних наук, президент Університету «Україна», голова редакційної ради журналу «Освіта регіону: політологія, психологія, комунікації»                                                                                                 

 

У статті аналізуються проблеми розвитку науки в Україні на сучасному етапі.

Ключові слова: наука, неоліберальна модель, глобалізація, недержавні академії наук.

                                  

В статье анализируются проблемы развития науки в Украине на современном етапе.

Ключевые слова: наука, неолиберальная модель, глобализация, негосударственные академии наук.

 

The article is devoted to problems of Ukrainian science development in modern time.

Key words: science, neo-liberal model, globalization, non-government academy of science.

 

14 листопада 1918 р. Гетьман Української держави П. Скоропадський затвердив ухвалений Радою Міністрів «Закон про заснування Української Академії наук в м. Києві». Із цього часу веде відлік своєї діяльності наша авторитетна наукова установа й донині. Рішення Гетьмана резонно розцінюють як один із надзвичайно важливих, насправді доленосних кроків на шляху відродження нації. Це був час бурхливих революційних збурень на терені колишньої царської Росії.

А ще раніше, у самий розпал громадянської війни, Президент Америки А. Лінкольн підписав акт про створення Національної академії наук США.

Ясно, що як в першому, так і в другому випадках це були не найкращі часи для інвестицій у науку, оскільки людям доводилось обмежуватися найнеобхіднішим. Тим більше вражає мудрість політиків тих часів, які змогли розгледіти колосальні можливості науки і здійснити такі сміливі кроки.

«Сьогодні наука більше, ніж коли-небудь раніше, необхідна для нашого добробуту, нашої безпеки, нашого здоров’я, збереження довкілля і для необхідної якості життя», — скажемо від себе.

Нині досягнення України у міжнародному вимірі конкурентоздатності економіки, рівня розвитку й особливо ефективності функціонування національної інноваційної системи є недостатніми для забезпечення сталого розвитку вітчизняної економіки, гарантованої національної безпеки, виходу в найближчій перспективі завдяки економічному зростанню на європейські стандарти життя українських громадян, а відтак не демонструють належної державної мудрості наших керманичів, про яку було сказано вище.

Сучасний стан наукової сфери України зумовлено довготривалим негативним впливом загальноекономічних проблем, пов’язаних зі структурною деформованістю економіки країни, домінуванням у ній низькотехнологічних галузей і укладів, виробництв продукції із низьким рівнем доданої вартості, які об’єктивно малосприйнятливі до сучасних наукових досягнень.

Які ж основні причини призвели нас до такого стану?

Перше. Руйнівно вплинула на розвиток наукової сфери некомпетентна державна політика проведення неоліберальних ринкових реформ (приватизація, трансформація бюджетної, податкової, кредитної та інших фінансово-економічних систем) фактично без урахування науково-технологічного фактора та його впливу на конкурентоспроможність вітчизняної економіки.

Протягом останніх десятиліть у світі відбулися два супермасштабні явища, які докорінно змінили організацію економічного життя на світовому й національному рівнях, — це глобалізація й неолібералізація. Глобалізація сформувала наднаціональні мегапотоки, які прискореними темпами переміщують інтелектуальні, матеріальні, фінансові та інші фактори виробництва, і накопичення капіталу на всьому глобальному просторі незалежно від державних кордонів.

Глобалізація сприяла також небаченому поширенню у світі неоліберальної економічної доктрини, яка ставить вільний ринковий обмін в основу всіх людських відносин, абсолютно лібералізує економічне життя, звільнює капітал від контролю держави та суспільства. Найбільш ортодоксальна модель неолібералізації взагалі передбачає відсторонення держави від втручання в економіку. За такою моделлю здійснювалися ринкові реформи в нових пострадянських країнах, зокрема й в Україні.

Як свідчить аналіз розвитку економіки у світі і на рівні окремих країн, неолібералізація призвела до тяжких наслідків; з 70-х рр. XX ст., коли стала поширюватися в світі ця модель ринкових відносин, почали знижуватися темпи економічного зростання, зокрема ВВП на душу населення, відбувається безпрецедентне зростання економічної нерівності як серед країн, так і серед населення.

Сьогоднішня економічна криза — це найбільш концентрований вираз краху неоліберальної ідеї організації економічного життя. Цей крах об’єктивно зумовлений внутрішньою природною властивістю неолібералізму. Вона полягає в тому, що в умовах абсолютної лібералізації економічного життя відбувається відокремлення грошового капіталу від матеріального виробництва та його зростання і накопичення головним чином шляхом нарощування фінансових угод. Якщо до неолібералізацїї інноваційний фактор забезпечував у розвинутих країнах до 70% і більше обсягів економічного зростання, то з утвердженням абсолютно ліберального ринку головним фактором зростання стали гроші.

Проте таке зростання значною мірою є фіктивним. Так, якщо на початку неолібералізації 90% міжнародних фінансових угод належали до реальної економіки і тільки 10% були спекулятивними, то до середини 90-х рр. це співвідношення змінилось на протилежне.

І, нарешті, неолібералізм сприяє посиленню капіталізації інновацій і гальмує процес їх соціалізації. В умовах неолібералізму об’єктивно зростає ризик для розгортання кризи інноваційного розвитку економіки. Ця криза специфічна для країн із різним рівнем економічного розвитку. Для країн із розвинутою економікою криза настає внаслідок домінування в економічному зростанні фінансового фактора. Для менш розвинутих — за рахунок поступового руйнування їх інноваційного потенціалу. Останнє повною мірою стосується України і є для неї тим викликом, який потребує негайної відповіді.

Із цих причин Україна має відмовитися від покірливого слідування доктрині неоліберального ринку, особливо її ортодоксальної моделі, використання якої консервує і навіть підсилює роль України як сировинного придатку до розвинутих країн, постачальника за кордон дешевої робочої сили і зрештою жорстко гальмує інноваційний розвиток країни.

Україна, як держава, має стати ефективним капіталістом не тільки для тієї частини власності, що формально визначається як державна, а й стосовно раціонального використання всіх ресурсів і всього національного багатства. І тому вона приречена всебічно підтримувати розбудову економіки на ринкових засадах, взявши при цьому на себе головну відповідальність за всеохоплююче загальне регулювання та стратегічне планування економічного розвитку і безпосередню підтримку інноваційного процесу.

Друге. Отримана у спадок з радянських часів малоефективна система фінансування української науки за часи незалежності майже не змінилася, залишившись високозалежною від державних коштів. Наявність, до того ж, у державі понад трьох десятків головних розпорядників коштів на наукові дослідження ще більше обтяжило ситуацію. Крім того, відбулося значне скорочення обсягів інвестування в науку як державою, так і підприємництвом.

Починаючи з 2000 р. в Україні жодного бюджетного року не була виконана визначена статтею 34 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» норма щодо забезпечення державою бюджетного фінансування наукової та науково-технічної діяльності у розмірі не менше 1,7% валового внутрішнього продукту (ВВП) України. Типова щорічна цифра бюджетних видатків на науку становить 0,3–0,5% ВВП, а сумарно — з усіх джерел — 1,2–0,89%, внаслідок чого наука могла відігравати в суспільстві переважно соціокультурну функцію. Відомо, що економічна функція науки розпочинається з обсягів фінансування, більших за 0,9% ВВП (за умови повного врахування всього обсягу ВВП у статистиці; для України, однак, де значна частина ВВП створюється в тіньовому секторі, цей показник оцінюється в 1,7% від офіційно зафіксованого статистикою ВВП).

На науку з державного бюджету витрачається коштів вдесятеро менше, ніж на забезпечення діяльності органів державної влади і правоохоронних органів, тоді як, наприклад, у США, навпаки, витрати на науку в 1,3 разу перевищують витрати на забезпечення діяльності органів державної влади і правоохоронних органів. Навіть у Росії з її значними територіальними розмірами, геополітичними і внутрішніми проблемами таке співвідношення майже вдвічі менше, ніж в Україні [1].

Зниження рівня фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт призвело до відпливу з України кваліфікованих наукових і технічних кадрів, занепаду багатьох наукових шкіл, стрімкої деградації матеріально-технічної бази наукових і науково-технологічних досліджень, переважного впровадження в Україні запозичених технологій далеко не найкращої якості, зростання ролі іноземних інвесторів.

Тим часом упродовж останніх 15 років зростає обсяг використання результатів наукових досліджень українських учених у сфері інноваційної діяльності сусідніх держав, водночас зменшуються обсяги використання можливої бази об’єктів інноваційної діяльності в Україні та знижується кількість інноваційно активних підприємств (13% у 2008 р. порівняно з 26% у 1994 р.).

Третє. Не розроблена і через те не реалізована стратегія інноваційної поведінки держави.

Досвід розвинутих країн світу підтверджує, що ключова роль у забезпеченні умов інноваційного розвитку, формуванні національної інноваційної системи належить державі, яка встановлює стратегічні цілі, забезпечує ресурсну підтримку, зокрема бюджетне фінансування, податкове стимулювання, кредитування тощо. Особливе значення у процесах функціонування національної інноваційної системи має організація і стимулювання процесів оновлення технологій, передання наукових розробок зі сфери знань у виробничу сферу, що досягається за допомогою розвитку системи освіти, ринку інтелектуальної власності, створення інноваційної інфраструктури, фінансового та податкового стимулювання науково-технічної діяльності тощо.

Однак непослідовність Української держави у проведенні науково-технічної інноваційної політики, стимулюванні інноваційних процесів та підтримці високотехнологічних виробництв призвела до вкрай негативних структурних змін в економіці — занепаду високотехнологічних підприємств і домінування низькотехнологічних сировинних виробництв. Значною мірою цим зумовлено зниження попиту на наукові дослідження і розробки та фактичне згортання інноваційної діяльності у промисловості. В Україні з 1991 р. через непослідовність у проведенні науково-технологічної й інноваційної політики та її низьку ефективність закріплюються тенденції до технологічного відставання від розвинутих країн світу. Наслідком цього стає зниження конкурентоспроможності національної економіки, гальмування розвитку високотехнологічних галузей промисловості, спад рівня якості робочої сили.

Водночас розвиток національної інноваційної системи як окремого об’єкта державної політики, стратегічні цілі розвитку, основні засади та рівень функціонування національної інноваційної системи не забезпечуються належним чином нормативно-правовою базою України.

Закріплення означених тенденцій вже призвело до зростання загроз національній безпеці, вибуття України з ряду економічно розвинутих країн світу, в результаті чого вона чимраз більше перетворюється на ресурсний придаток країнлідерів, що також зумовлює переміщення інтелектуального потенціалу нації у ці країни.

Варто зауважити, що серед країн Європейського Союзу мінімальні показники інноваційної активності мають Португалія — 26% і Греція — 29%, проте навіть ці показники вдвічі вищі, ніж в Україні. А порівняно з країнами-лідерами, такими як Нідерланди (62%), Австрія (67%), Німеччина (69%), Данія (71%) та Ірландія (74%), цей розрив з Україною зростає майже вп’ятеро.

Основними факторами, які перешкоджали здійсненню інноваційної діяльності, були: брак власних коштів (80,1% обстежених підприємств), значні витрати на нововведення (55,5%), недостатня фінансова підтримка держави (53,7%), високий економічний ризик (41%), тривалий термін окупності нововведень (38,7%), відсутність коштів у замовників (33,3%). Також на розвиток інноваційної діяльності суттєво вплинула недосконалість законодавчої бази (40,4%), відсутність попиту на продукцію (16%), відсутність кваліфікованого персоналу (20%), відсутність можливостей для кооперації з іншими підприємствами і науковими організаціями (19,7%), нестача інформації про ринки збуту (17,4%), недостатня інформація про нові технології (17,3%).

Ситуація, що склалася, є наслідком відсутності стратегії переведення економіки України на інноваційний шлях розвитку, формування національної інноваційної системи, яка забезпечувала б його реалізацію, неналежного використання методів планування на всіх рівнях управління (системного аналізу, прогнозування, оптимізації, программно-цільових методів управління тощо). Суттєвим гальмом є недостатній рівень інноваційної культури працівників органів державної влади.

Як показує досвід розвинутих країн світу, вплив інноваційного фактора на економіку має відбуватися через узгодження інноваційної політики з науково-технічною, бюджетно-фінансовою, грошово-кредитною, промисловою і зовнішньоторговельною політикою та за умови досягнення єдності інтересів і встановлення злагоджених стосунків між суспільством, державою, владою, бізнесом та іншими громадськими та науковими інституціями.

Безперервна трансформація органів державного управління науково-технічною та інноваційною діяльністю, а також відсутність унаслідок цього виваженої і довгострокової політики, які за останні 20 років мали місце в Україні, великою мірою сприяли погіршенню стану інноваційної сфери та інноваційної культури суспільства і разом значно погіршили ситуацію.

У результаті можна констатувати, що в Україні мають місце такі проблеми у цій сфері:

– неузгодженість законодавства в інноваційній сфері — насамперед з корпоративним, інвестиційним, податковим, соціальним законодавством, невідповідність норм підзаконних актів прогресивним нормам чинних законів, що не забезпечує практичне введення останніх у дію;

– непослідовність дій держави щодо підтримки суб’єктів інноваційної діяльності;

– значне зниження рівня інноваційної активності підприємств та загальне погіршення інноваційної культури суспільства;

– неефективність механізмів правового захисту інтелектуальної власності;

– відсутність системи прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку;

– поширення при прийнятті законів про державний бюджет на поточний або наступний роки практики ігнорування чинних норм законодавства та призупинення дії статей законів, які стосуються фінансової підтримки інноваційної діяльності (у тому числі окремих положень законів України «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про інноваційну діяльність», «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» тощо). Інноваційний розвиток в Україні стримують, зокрема, такі системні чинники: відсутність прийнятих на довгостроковий період стратегій сталого соціально-економічного, науково-технологічного, інноваційного розвитку країни та пов’язаної з ними послідовної зовнішньої і внутрішньої економічної політики;

– незавершеність процесів перерозподілу власності: набуття власності шляхом приватизації домінує над іншими можливими економічними механізмами, зокрема тими, що пов’язані з капіталізацією одержаного прибутку;

– сформованість світового ринку високотехнологічних товарів і послуг, на якому Україна як суб’єкт не в змозі забезпечити належним чином свою присутність;

– переважання галузевого принципу в управлінні інноваційною сферою над загальнодержавним.

Таким чином, поточна ситуація в інноваційній сфері робить нагальною проблемою розроблення такої державної політики, яка забезпечувала б розширене відтворення об’єктної бази інноваційної діяльності та незворотний вплив інновацій на прискорений економічний розвиток країни.

З огляду на це головним завданням створення національної інноваційної системи є консолідація зусиль законодавчої і виконавчої влади, наукових і бізнесових кіл суспільства на оптимальне комплексне вирішення методологічних, стратегічних і тактичних проблем формування національної інноваційної системи, на вироблення стратегії інноваційного розвитку України в умовах глобалізаційних викликів, що надасть змогу відкрити перспективи для впровадження інноваційної моделі розвитку країни, забезпечити її конкурентоспроможність.

При розгляді стану науки і виявленні причин незадовільного її стану проглядається кілька системних факторів. На незадовільну роль держави вже вказувалось. Але чи тільки держава завинила у цьому? А що ж науковці?!

Спробуємо під номером чотири викласти причини незадовільного стану нашого життя з вини науки, подивитися на роль наукових кадрів у цих процесах. Утім, відразу ж зробимо застереження: четверта за номером причина не є, мабуть, четвертою за своєю вагою і значимістю.

Погіршуються демографічна структура і якість кадрів науки. З її лав «вимиваються» здебільшого працівники продуктивного віку. За умов загального скорочення чисельності дослідників, незначного припливу в науку молоді та домінування у складі наукових кадрів науковців старшого віку, в найближчі роки може статися серйозна кадрова криза як наслідок природного відпливу з наукової сфери значної кількості нині ще працюючих пенсіонерів.

Не дає позитивних результатів спроба вплинути на якість оновлення кадрів шляхом необґрунтованого зростання числа установ аспірантури і докторантури. Для підготовки величезної кількості аспірантів і докторантів (понад 33 тис. осіб) сьогодні в Україні немає відповідної наукової бази. У країні відсутній дієздатний механізм реалізації визначених державою пріоритетів науково-технологічного розвитку, а також відсутня система об’єктивного оцінювання ефективності використання коштів, які вкладаються в цю сферу. Гострою проблемою є наростаючий розрив міждисциплінарних зв’язків і циклу «фундаментальні дослідження — розробки — комерціалізація знань у виробництві». Врешті-решт це призводить до того, що більшість наукових установ стала скочуватися до реалізації політики консервації і тиражування тематики з метою виживання, а не для розвитку. Відтак на сьогодні до 75% вітчизняного наукового потенціалу використовується для підтримки вже досягнутого науково-технічного рівня економіки, і лише незначна частина орієнтована на цілі оновлення на сучасному рівні наукових знань. У науковій сфері підсилюються такі негативні явища, як науковий конформізм, пасивне сприйняття значною кількістю вчених існуючих порядків, некритичність до негараздів, зокрема до самооцінки свого внеску в науку і поліпшення якості суспільного життя.

У нас є шість державних, а тепер уже національних академій. У науковій сфері працює близько 180 тис. науковців. У головній науковій установі — НАНУ — працює 47 тисяч, а в усіх державних академіях — приблизно 60 тисяч. Для прикладу аналог наших державних академій у Франції — CNRS має штат близько 26 тисяч, Польська Академія наук — 8 тисяч.

Шість державних академій отримують разом 3,2 млрд грн, з них НАН України одержує 1,8 млрд грн. Це становить майже 2% загального бюджету країни, або приблизно 0,6% валового внутрішнього продукту України. Приблизно подвійна сума коштів витрачається на неакадемічну науку. Тобто на всю наукову сферу витрачається грошей значно більше, ніж на державні академії.

Для порівняння: CNRS, аналог НАН України у Франції, у 2002 р. мала державне фінансування 2,6 млрд євро, що становило приблизно 0,15% ВВП Франції.

При цьому всі наші державні академії мають статус самоврядних і самі собі звітують щодо ефективності витрачених коштів. Жодної зовнішньої експертизи отримані цими академіями фундаментальні результати, як правило, не проходять. Зовнішньому та «добровільному» оцінюванню підлягають лише результати наукової діяльності окремих науковців, які за власною ініціативою публікують свої праці у визнаних міжнародних журналах.

Які ж результати копіткої праці українських науковців? Чи відчуває пересічний громадянин конкретну користь від доробок українських науковців? Чи використовують керманичі нашої держави поради і рекомендації суспільствознавців, зокрема економістів, правників та соціологів, завданням і головною функцією яких є вивчення суспільних процесів?

Якщо брати суспільство загалом, то для нього характерна байдужість до науки. Про це свідчать соціологічні опитування, згідно з якии суспільна думка не вважає престижною професію науковця. Вона перебуває десь на шістдесятому місці у переліку професій. Всенародна неповага до науки корелює з падінням авторитету наукових знань про людину, світ та суспільство, із заміщенням наукових знань різними забобонами, вигадками та антинауковими міфами. ЗМІ переповнені рекламою про чудознахарів, ворожок, віщунів тощо.

Віддзеркалюючи «глас народу», політичні сили у своїх програмах лише побіжно згадують про науку.

Державні керманичі та інституції начебто дбають про науку. Про це свідчить створення комісії з проблем розвитку наукової сфери, до якої були включені добре відомі в Україні наукові й освітянські зірки першої величини: академіки та ректори. На жаль, жодних практичних наслідків праця цієї комісії не принесла.

Із кожним роком попри їх недостатність збільшуються обсяги фінансування науки. Наприклад, у 2007 р. фінансування НАНУ порівняно з попереднім роком зросло на 28%. Завдяки цьому повільно, але все ж таки зростає заробітна платня науковців, невпинно збільшується армія не лише кандидатів і докторів різних наук, але й дійсних членів і членів-кореспондентів. До речі, дня не пропрацювавши в науці, але отримавши науковий ступінь, державний службовець автоматично збільшує свою посадову зарплатню. За кандидатську — 5%, докторську — 10%, та ще за знання іноземних мов — від 10 до 25%. Це при тому, що значна кількість з них не хоче або й не спроможна опанувати українську.

Держава нагороджує найвищими знаками пошани найдостойніших, з її погляду, представників науково-освітянського істеблішменту. Президент і Прем’єр-міністр демонструють вражаючу єдність, даючи з нагоди ювілеїв найвищі оцінки науковим доробкам чільних керівників науки та освіти. Щороку проводяться конкурси «найкращий вчений року». Зростає кількість науковців-номінантів численних державних і відомчих премій. Кожного року звання «заслуженого діяча науки та освіти» присвоюється не одній сотні науковців і освітян. На все це витрачаються чималі державні кошти. Такими є прояви офіційної турботи про науку.

Але вельми цікавою є позиція наукових керівників стосовно стану і проблем очолюваної ними науки. Всі вони, незалежно від фахової спеціалізації та посади, вказують на дві головні причини труднощів, з якими зіштовхується українська наука. Це її недостатнє фінансування і відсутність попиту на її досягнення.     

Як уже зазначалося, фінансування науки з кожним роком невпинно зростає. До речі, скільки грошей наша держава, в якій ВВП на душу дорівнює 2000 дол., повинна виділяти на фінансування величезного персоналу державних академій? Величезного, якщо, приміром, порівняти з персоналом аналогічних установ інших значно багатших держав, наприклад Польщі чи Франції.

Теза про відсутність попиту на науку є також надзвичайно сумною і, скажімо так, нелінійною. Щодо промисловості, значна частина якої вже приватизована, то її сучасне переоснащення можливе лише на ґрунті прикладних наукових досліджень і науково-конструкторських розробок. Чому ж навіть там, де це переоснащення має місце, воно відбувається за допомогою закордонних технологій? У ринкових умовах діє закон взаємозв’язку попиту та пропозиції. Попит на науку безумовно є, але чомусь немає відповідних вітчизняних пропозицій. І це притому, що переважна частина українських науковців займається прикладними науковими дослідженнями. Невже ж під попитом керівники науки мають на увазі державне замовлення на дослідження для приватизованої промисловості?

Хіба немає попиту на розробку економічної стратегії розвитку держави? Хіба немає попиту на створення справжньої, а не спотвореної історії України? Хіба немає попиту на з’ясування того, в якій країні ми живемо та як цій країні упоратися з викликами часу? Хіба немає попиту на побудову ефективної і модерної правової системи? Чи можна стверджувати, що суспільні та гуманітарні науки взагалі пропонують науково обґрунтовані відповіді на ці виклики? Що, для того, щоб це робити, потрібні скануючі мікроскопи вартістю в 10 млн. євро чи прискорювачі елементарних частинок вартістю в десятки міліардів євро? Як на мене, суспільство наразі може пред’явити до науковців цих напрямів справедливі претензії. Матеріалів для дослідження гори, проблеми гострющі, а результатів наукового осмислення, розроблення стратегії, прогнозів, рекомендацій тощо як кіт наплакав. То що ж заважає підняти цю брилу, чи марксистсько-ленінська ідеологія геть випалила наукову методологію?

Прихильники збереження існуючої організації науки наголошують на необхідності здорового консерватизму. Вони визнають, що багато що потрібно зробити в науці, але наголошують на тому, що це треба робити еволюційним шляхом. Одним словом, ми не проти колгоспу, але … не в нашому селі.

Щоправда, про еволюцію у науковому сенсі можна говорити, коли відбувається довготривале та поступове пристосування до зовнішніх умов, яке не супроводиться докорінними змінами організації та законів системи, що еволюціонує. Тож, якщо прихильники еволюційного консервативного шляху мають на увазі наукове значення поняття еволюції, то виникає бажання відповісти словами відомого гумориста: «Молодцы, ребята! Вы хорошо устроились». Бо хіба можна щось змінити в українській науці, якщо залишити правову норму, згідно з якою результатом наукової діяльності є звіт? Нагадаємо, що згідно з чинним законодавством правильно оформлений звіт є головним результатом як суто фундаментальних досліджень, так і суто прикладних розробок. І це лише одна з принципових вад українського законодавства про науку, яка є не останнім чинником її незадовільного стану та невизначених перспектив.

Якщо внутрішні норми, за якими діє соціальна система, не відповідають функціям, які вона мусить виконувати, то почати виконувати ці функції вона спроможна лише тоді, коли реорганізує свої внутрішні правила, свій своєрідний генетичний код. А хіба можна здійснити цю мутацію еволюційним шляхом? Тут, скоріше, може допомогти справі порада Н. Бонапарта: «Треба змести всіх шахраїв і нездар і поставити на їхнє місце сильну команду, що діятиме швидко і рішуче, як лев. Порядок конче необхідний. Де немає порядку — там нема управління». А щодо порядку та управління, та його таки немає.

Кількість зрілих науковців, тобто кандидатів і докторів наук, які шукають кращу наукову долю за кордоном, становить декілька тисяч. Талановита молодь після закінчення природничих і математичних факультетів найкращих українських ВНЗ теж не бачить перспективи для себе і прагне робити наукову кар’єру на Заході. Середній вік докторів перевищує 60 років, а академіків і членів-кореспондентів — 70 років.

Якісної, за міжнародними критеріями, наукової продукції НАНУ продукує втричі менше, ніж Манчестерський університет, в якому працює вчетверо менше співробітників. За сумарною кількістю такої продукції Україна поступається не лише Польщі. І це притому, що в Польській академії наук майже вшестеро менш працівників, ніж у НАНУ. До речі, тут слід нагадати, що, будучи монополістом, керівництво НАНУ не в поодиноких випадках віддає перевагу своїм амбіціям над національними інтересами України.

Інший знайомий усім нам факт свідчить про те, що не тільки гроші та відсутність попиту є причинами незадовільного стану науки. Відомо, що перепусткою до науки є захист дисертації. Але ж всі ми знаємо про поширену практику купівлі дисертацій. Підраховано, що в цьому дійстві зліплення фальшивого науковця через виписані процедури (попереднє обговорення, рекомендація, опонування, захист, експертиза ВАКом) є дотичними до цієї процедури близько 40 корумпованих осіб із науковими ступенями.

До речі, у 2010 р. Україна отримала 997 докторів наук і 7 125 кандидатів наук у більш ніж 25 галузях. Якщо припустити, що навіть кілька відсотків з них купили свої дипломи, то це означає, що значна кількість осіб з українськими науковими ступенями причетна до корупційних дій або є активними носіями цієї хвороби.

Тож чи існує переконливіший доказ того, що в нашій науці головна проблема не в браку коштів, а у спотворенні моральних норм, чеснот і цінностей, без яких не можуть існувати справжня наука і справжня освіта?

Якщо куплені дисертації проходять попереднє обговорення на кафедрі ВНЗ або у відділі НДІ, то це означає, що ті, хто рекомендував такі дисертації, не є справжніми науковцями або теж куплені дисертантом. Якщо опоненти позитивно ставляться до куплених дисертацій, а члени рад по захисту одностайно голосують за куплені дисертації, то це означає, що вони не є справжніми науковцями або теж куплені. Якщо ВАК видає дипломи кандидатів і докторів наук особам, які купили дисертації, то це означає, що члени ВАКу не є справжніми науковцями або теж куплені. А хто ж пише дисертації? Невже ж студенти? От і виходить, що кожний куплений диплом кандидата чи доктора наук є свідченням корумпованості принаймні 40 осіб із науковими ступенями.

У даному контексті не можна не торкнутися теми громадських наукових організацій, недержавних академій наук, яких налічується в Україні понад три десятки. Дозволю собі нагадати про витоки цього унікального суспільного явища. Перше наукове товариство в світі виникло в Італії 1560 р. — це була «Академія тайн природи» у Неаполі. Потім були «Академія Лінчеїв» у Римі (1603), «Академія досліджень» у Флоренції (1657). Ці італійські академії були створені задля пропаганди і поповнення наукових знань у галузі фізики на основі регулярних зустрічей для обміну ідеями та проведення експериментів. Вони солідно вплинули на розвиток європейської науки загалом, оскільки в їхній роботі брало участь немало видатних мислителів калібру Галілео Галілея і відомих громадських діячів. Усвідомлення можливостей науки і техніки, потреб прискореного розвитку спонукало держави активніше долучитися до їх розвитку. У результаті у цілій низці країн були створені Академії за ініціативою зверху, а в деяких країнах державну підтримку отримали громадські академії. Наведу кілька прикладів з історії інженерних академій.

Національна Інженерна Академія США (NАЕ) — приватна, неприбуткова установа, яка була заснована 1964 р. Прийом до NАЕ вважається найвищим досягненням в інженерії. NАЕ є однією з національних академій США, до яких також входять: Національна Академія Наук (NАS), Інститут медицини (IOМ), Національний дослідницький центр (NRС).

NАЕ автономна в управлінні та прийомі своїх членів. Вона працює над інженерними програмами, що спрямовані на реалізацію національних потреб, підтримує освіту і дослідження і визначає досягнення інженерів.

Як національна академія, NАЕ обирає нових членів щорічно за рекомендацією дійсних членів. NАЕ має понад 2,000 обраних членів і зарубіжних колег з числа провідних фахівців у бізнесі, науці й управлінні.

У 2008 р. NАЕ оголосила список 14 «грандіозних» програм для наступного сторіччя, зокрема: зробити сонячну енергію економічною; забезпечити доступ до чистої води; запровадити постійне особисте навчання; встановити межі для інженерії тощо.

Королівська інженерна академія наук — британська освітньо-просвітницька організація в галузі природничих наук. Академія заснована 1976 р., спочатку вона називалася «Співдружність інженерів». Королівська хартія дарована

у 1983 р., назву «Королівська інженерна академія наук» одержано у 1992 р. Діяльність академії: сприяння розвитку національного регулювання інженерної справи; підтримка навчання інженерів; підтримка інженерних досліджень; просвітницька діяльність. Академія перебуває під патронатом принца — консорта Філіппа, Герцога Єдинбургського. Академія запрошує переважно видатних інженерів Великобританії.

Щороку вона приймає близько 60 нових членів за рекомендаціями дійсних членів академії. Наразі академія нараховує 1390 дійсних членів.

Міжнародна академія наук (ІАS) — транснаціональна академія наук, що об’єднує видатних вчених і наукові організації світу. Заснована 1980 р. при підтримці Міжнародної Ради наукового розвитку. Метою Академії є прогрес у фундаментальних, прикладних і трансдисциплінарних дослідженнях, а також інноваційний науковий розвиток, який сприяв би ефективному розв’язанню проблем ХХІ ст.

Основні завдання Академії: підвищення наукової відповідальності; розвиток нових міжнародних, транс- і міждисциплінарних методів; підвищення ефективності наукових досліджень, вдосконалення організації науки; підтримка гуманістичних методів у науці; наукове співробітництво між індустріальними і країнами, що розвиваються; співробітництво між ученими і політиками у прийнятті важливих рішень і підтримці наукових досліджень; інтеграція філософських і етичних предметів (дисциплін) в наукову освіту; просування публічних наукових і політичних дискусій про роль науки в майбутньому розвитку; обстоювання оптимальної інтеграції наукових, суспільно-громадських і політичних цілей. Академія об’єднує понад 1200 учених, філософів, політиків і громадських діячів, серед яких 120 лауреатів Нобелівської премії. Членами Академії є більш як 50 дослідних інститутів, національних академій, університетів і наукових центрів.

Міжнародна інженерна академія (МІА). Наприкінці 1991 р. на базі Інженерної академії СРСР були створені інженерні академії країн СНД, які стали засновниками Міжнародної інженерної академії. До складу МІА ввійшли національні інженерні академії, відділення (філіали, представництва), науково-виробничі, наукові, конструкторські організації, об’єднання і підприємства близького і далекого зарубіжжя.

На сьогодні у складі МІА майже 1300 членів із 40 країн, серед яких глави урядів і президенти зарубіжних країн, видатні вчені, громадські діячі і керівники крупних наукових і промислових структур. Основна концепція академії полягає у сприянні укріпленню інженерного потенціалу країн, в яких працюють члени академії, з метою поліпшення духовного, економічного, екологічного і соціального життя людини. Напрями діяльності МІА визначаються особливостями й потребами духовного, економічного, науково-технічного розвитку кожної із держав, що входить до її складу.

Філією МІА, що створена того ж часу, є Інженерна академія України, штаб-квартира якої розміщена у Харкові.

Попри далеко не повний перелік функцій, які виконують наукові співтовариства, в тому числі й інженерні академії, впевнено можна стверджувати, що успішний подальший розвиток людства без наукових досліджень неможливий. При цьому в наукових дослідженнях на сьогодні чітко вирізняються три основні напрями: фундаментальні наукові дослідження — це глибоке й усебічне дослідження предмета з метою отримання нових фундаментальних знань, а також задля з’ясування закономірностей існування явищ, результати яких не передбачаються для безпосереднього промислового використання. Термін «фундаментальність» (лат. fundare — «засновувати») — це спрямованість, направленість цих наук на дослідження першопричинних, основних законів природи. Прикладні наукові дослідження — це дослідження, що використовують досягнення фундаментальної науки для розв’язування (вирішування) практичних завдань. Результатом дослідження є створення й удосконалення нових технологій.

Науково-дослідні і експериментально-конструкторські розробки (НДЕКР) поєднують науку з виробництвом і тим самим забезпечують як наукове, так і технічне й інженерне опрацювання даного проекту. Іноді отримані результати можуть стати базою для здійснення науковотехнічної революції.

Останнім часом мною опрацьовано багато різних матеріалів, це, зокрема, «Стратегія інноваційного розвитку «України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів»,яка створена на підставі документів від 17 лютого 2009 року №965-VI «Про проведення парламентських слухань «Стратегії інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів», що підготовлений Комітетом Верховної Ради з питань науки і освіти, Центром досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України за участі інших наукових установ НАН України, і яка входить до ряду інших стратегічних проектів; «Концепція гуманітарного розвитку України на період до 2020 року», розроблена НАНУ і МОНМС; Матеріали ІІІ Всеукраїнського з’їзду працівників освіти, що відбувся 28 жовтня 2011 р., та ін.

Проте в жодному з названих документів немає й натяку про роль недержавних академій та про їхнє майбутнє, про що можна було б сказати такими словами з Інтернаціоналу у перекладі Вороного: «Пусті слова про права бідних, держава дбала не про нас».

І все ж, попри наявність викладених мною негативних факторів, вітчизняна наука ще зберегла здатність за певних умов виконувати дослідження й отримувати результати світового рівня за такими напрямами:

– розроблення новітніх розділів математики (зокрема у теорії функцій, функціональному аналізі) і теоретичної фізики;

– дослідження наноструктур і розроблення нанотехнологій;

– радіофізика міліметрового та субміліметрового діапазонів;

– імунобіотехнології, біосенсорика та молекулярна діагностика;

– біотехнологія рослин та біофізика; біодеградація;

– кріобіологія та кріомедицина; нейронаука, зокрема нейрофізіологія;

– інформатика;

– мікро- і оптоелектроніка;

– аерокосмічні технології, а також низка інших напрямів фізики, хімії, біології.

Україна зберегла також потужний, практично безпрецедентний, принаймні для Європи, потенціал матеріалознавчої науки, зокрема в таких напрямах світового значення, як:

– управління процесами структуроутворення, формування властивостей конструкційних та інструментальних матеріалів, їх зварювання, в тому числі з використанням висококонцентрованих джерел енергії та електромагнітного впливу (електронно- та іоннопроменеві технології, лазерні технології тощо);

– розроблення технологій виробництва функціональних матеріалів для електроніки, лазерної та діагностичної техніки;

– створення новітніх композиційних матеріалів та вивчення механічних властивостей побудованих на їх базі складних конструкцій і систем;

– розроблення технологій виробництва синтетичних алмазів та інших надтвердих матеріалів, а також інструменту на їхній основі.

Це, так би мовити, науково-природниче поле, виорати яке без інженерів буде вельми важко, щоб не сказати неможливо. Але є ще ціла низка конкурентоспроможних вітчизняних розробок, які вже сьогодні могли б потужно вийти за допомогою інженерів-технологів на світовий ринок. З-поміж них:

– технологія й апаратура для зварювання живих тканин при хірургічних операціях;

– поліорганосилоксинові адсорбенти;

– вітчизняні антибіотики-циклоспорини;

– одержання на базі вітчизняних технологій титанових сплавів;

– вітчизняні надтверді матеріали й інструмент на їх основі та ін.

Про не зовсім втрачений потенціал вітчизняної науки та інженерії свідчить і той факт, що українські вчені беруть активну участь у загальноєвропейському та світовому ринках наукових кадрів і наукових розробок та користуються на ньому значним попитом.

Проте висока мобільність наукових кадрів має місце без будь-якої участі держави і тому не використовується в інтересах країни. Поза інтересами країни залишається і численна українська наукова діаспора в зарубіжних наукових структурах.

Якщо ж продовжити розмову у цьому напрямі й далі, то серйозним внеском у подолання глобальних викликів, які стоять перед державою сьогодні, було б створення якісної економіки, яка потребує збільшення кількості працюючих громадян. Ми замикаємо чарівне коло. У міру розвитку економіки у нас буде з’являтися дедалі більше можливостей для фінансування наукових, проектно-конструкційних і технологічних рішень, створення нових робочих місць, підвищення зарплати і формування умов, за яких розпочалося б масове повернення наших громадян з-за кордону. Про це наразі в уряді говорять, але питання тільки в тому, як швидко і як ефективно вирішуватимуться ці завдання. Але найбільш радикальним, на мій погляд, заходом у цьому напрямку було б розроблення та здійснення грандіозного безпрецедентного проекту, програми віку «Повернення на історичну Батьківщину». Мова йде про створення привабливих юридичних та вигідних соціальних умов, які б спонукали 20 млн українців з діаспори, зокрема й науковців, пригадати, де їх коріння, і надали б змогу сформувати бажання назавжди повернутися на землю своїх пращурів. Біологічний потенціал України, її територія і високоякісне юридичне забезпечення, з одного боку, і виробничий, підприємницький досвід та фінансові можливості представників української діаспори, з іншого, об’єднавшись воєдино, я впевнений, створили б такий якісний стрибок українського суспільства, що ми забули б про азійських тигрів і японське диво. Історія стала б свідком безпрецедентного синергетичного ефекту, ім’я якому можна дати «український вибух». Не смійтеся, не глузуйте! Пригадайте досвід того ж Ізраїлю, Китаю, Польщі тощо. Такий Проект чи Програму можна було б розробити зусилями вчених АІНУ, Університету «Україна» та інших наукових установ із залученням відповідних державних установ.

Так що, як бачимо, проблем для інженерів вистачає, без роботи вони не залишаться.

Теперішня дійсність безпрецедентно змушує нас замислитися про величезну роль, яку відіграють у нашому житті наукові дослідження загалом, інженерні кадри зокрема.

Динаміка розвитку світової економіки, що спостерігається останніми роками, свідчить про те, що серед основних чинників конкурентоспроможності країн визначальним є впровадження ефективних механізмів інноваційної політики, які забезпечують конкурентоспроможність економіки. Більшість держав майбутній економічний розвиток пов’язують із здобутками науки й активними інноваційними процесами, розробляють програми, що визначають концептуальне і стратегічне бачення перспектив інноваційного розвитку економіки та формування національної інноваційної системи. Такий документ уперше було розроблено у США, його мають Великобританія, Франція, Німеччина, інші країни ЄС, а також Росія, Білорусь, Казахстан та ін. Такий документ повинна мати й Україна, бо існує нагальна потреба у перегляді й актуалізації змісту державної наукової політики, визначеності її доктринальних завдань і стратегічних напрямів, а також у створенні простих, зрозумілих науковцям, владі та суспільству механізмів забезпечення зростання ролі науки та її інноваційного потенціалу в соціально-економічному розвитку країни.

Інше. В Україні існує кілька діаметрально протилежних поглядів на українську науку, що свідчить про відсутність упродовж величезного відтинку часу неупередженого всебічного її аналізу. З гіркотою слід визнати, що потреби в такому аналізі не відчувають ані суспільство, ані державні, політичні та громадські діячі. Але страшнішим за це є та обставина, що в самій науці є дуже впливові й численні групи, які в цьому аналізі не зацікавлені і роблять все, щоб його не відбулося. Але без такого аналізу неможливо побачити реальний стан сучасної української науки й прийняти відповідні рішучі заходи щодо виправлення ситуації на краще.

Як на мене, найкраще такий аналіз міг би провести Всеукраїнський з’їзд або Форум науковців. Організацію його й реалізацію слід доручити самим науковцям без жодного залучення державних чиновників, особливо сучасних керівників науки всіх рівнів. Таке високе зібрання має бути здійсненим на якнайширшій демократичній платформі. На ньому повинні бути представлені всі науки: природничі, інженерно-технічні, гуманітарні, правничі, економічні, соціально-політичні тощо. Потрібно буде домогтися, щоб і в процесі підготовки, і на з’їзді був почутий кожен, хто може щось розумне сказати. АІНУ могла б виступити ініціатором проведення такого заходу.

Цілком природно виникає питання: а які ж перспективи може мати АІНУ за такої ситуації?

Спробую хоча б у загальних рисах відповісти на це запитання.

До складу АІНУ, як уже зазначалося, входять 16 відділень з наявністю у них 248 членів і членів-кореспондентів, а шість відділень — технології харчової промисловості, хімічні технології, енергетики, агрокосмічної техніки, інженерних проблем АПК і медичної інженерії — припинили своє функціонування. Мені видається, що в ситуації, яка склалася в АІНУ, слід доручити новообраній Президії розробити Програму дій щодо реорганізації й активізації нашої діяльності. Цей документ можна назвати й інакше, але справа не в назві. Основне, як на мене, він повинен включати такі основні моменти. У першу чергу, необхідно вирішити питання з членством тих учених, які, з певних причин, припинили зв’язок з академією. Після такої ревізії слід переглянути структуру АІНУ і створити нові боєздатні відділення. Нам не слід гнатися за кількістю членів, вельми важливим є їхній науковий рівень і підприємницька, так би мовити, агресивність.

Оновлення структури АІНУ слід здійснювати як за рахунок вже існуючих життєздатних відділень, так і за рахунок доповнення новими відділеннями, які репрезентуватимуть передусім п’ятий і шостий технологічні уклади. Принагідно нагадаю, що п’ятий уклад (1985–2035 рр.) спирається на досягнення у галузі мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, генної інженерії, нових видів енергії, матеріалів, освоєння космічного простору, супутникового зв’язку тощо. Здійснюється перехід від розрізнених фірм до єдиної мережі крупних і дрібних компаній, поєднаних електронною мережею на базі Інтернету, вона здійснює тісну взаємодію у сфері технологій, контролю якості продукції, планування інновацій та інтеграції інших важливих виробничих процедур.

Шостий — гіпотетичний уклад, який повинен замінити існуючий у міру розвитку науки і техніки, характеризуватиметься такими напрямами: біотехнології; нанотехнології; проектування живого; капітальні вкладання в інтелект людини, система освіти нового рівня; новее природокористування (високі екотехнології); робототехніка, штучний інтелект, гнучкі системи «безлюдного» виробництва; лазерна техніка; компактна і надефективна енергетика, відхід від вуглеводнів, децентралізовані «розумні» мережі енергопостачання; заміна технологій в існуючих галузях (фондо-, енерго- і працезбереження); нові види транспорту (великовантажність, швидкість, дальність, дешевизна), комбіновані транспортні системи; виробництво конструкційних матеріалів з наперед заданими можливостями; садибна урбанізація «тканинного» типу, міста-поліси; нова медицина (здороворозвиток, відновлення здоров’я); високі гуманітарні технології, зростання здібностей людей й організацій; проектування майбутнього і управління ним; технології складання і знищення соціальних суб’єктів; використання водню як екологічно чистого енергоносія тощо.

Після формування нової структури керівниками відділень разом із Президією АІНУ необхідно буде напружено попрацювати з тим, щоб створити навколо відділення структуру у складі фізичних і юридичних осіб та розробити стратегію їх становлення та подальшого розвитку.

До складу цієї структури необхідно включити, звичайно ж на добровільних засадах, науковців одного чи кількох наукових напрямів відповідного відділення; фірми, в тому числі й зарубіжні, які продукують товари чи послуги, розроблені та виготовлені на базі наукових досягнень профільного напряму; науково-педагогічних працівників і підрозділів, здатних вести пряму підготовку, а також перенавчання та підвищення кваліфікації потрібних галузевих фахівців. Вимальовується така життєздатна схема існування цього кластеру.

Фізичні та духовні потреби людей у межах суспільної культури формують споживчий попит. Відповідні інституції, у першу чергу маркетологи, інтегрують їх і формують відповідні замовлення науці, яка покликана розробити наукові основи для продукування інноваційних тих чи інших товарів і послуг. Після цього у виробничий ланцюжок включаються інженери, конструктори, технологи тощо і розробляють необхідну технічну документацію, на підставі якої здійснюватиметься виробництво кінцевого продукту. Замикають цей прекрасний процес творчості виробники, а всі разом дарують людям радість, добрий настрій і міцне здоров’я.

Поряд і паралельно з цими процесами йтиме професійна підготовка високоякісних необхідних спеціалістів, яку здійснюють структури цього ж таки кластеру з урахуванням усієї специфіки вимог, що забезпечують високу якість роботи всіх працюючих на всіх рівнях і за всіма параметрами. Можливості такого союзу значно зростуть, якщо його підсилити інвестиційними джерелами.

Таким чином, ми маємо справу з добровільним об’єднанням людей, структур і можливостей, яке надає змогу створити самодостатню систему, відкриту до співпраці з усіма зацікавленими, водночас замикаючи чарівний пріоритетний шестикутник: освіта, наука, інновації, інвестиції, виробництво, реалізація.

Його, це об’єднання, або центр, можна було б назвати ІНТЕГРО — інтелектуальне гроно за аналогією з кластером (англійською кластер означає гроно винограду).

Справа залишається за малим: необхідно перейти від декларацій до конкретних справ щодо поліпшення освіти та розвитку науки. Світ динамічно розвивається. Виникають нові виклики не лише перед нашою країною, а й перед світом загалом. І ці виклики ми повинні оцінити, підготовитись та відповідати на них. Для цього насамперед мають бути сформовані якісні кадри. Адже людський ресурс — найцінніший. Не природні ресурси, не якесь особливе географічне розташування, а саме якість людського потенціалу, якість суб’єктів усіх суспільних відносин, кадри забезпечать конкурентоспроможність, успішність країни у світі. Якість освіти визначає якість політики держави в усіх сферах і галузях.

Згадаймо приклад Сінгапуру, де на початку незалежності пріоритетами були визначені освіта, наука, інновації та інвестиції, і, плюс до цього, уся державна система працювала на реалізацію цих пріоритетів. І результат: із країни, в якій уся промислова продукція завозилася з-за кордону, за сорок років Сінгапур перетворюється ся на країну із провідною економікою.

Картина, подана мною, не є маніловщиною. Її елементи я підгледів у роботі нашої, значною мірою обезструмленої на сьогодні академії, в позитивних результатах роботи коллективу Університету «Україна», в успішності чималої кількості ВНЗ, фірм, що стали на ноги і ефективно розвиваються. Для підтвердження викладеного наведу кілька прикладів.

Вагомі наукові доробки має член нашої академії М. З. Згуровський, який запропонував новий напрям досліджень, що дістав назву «системна математика». Цей напрям становить комплекс взаємопов’язаних розділів математики (класичних і новостворених), які забезпечують можливість розв’язувати сучасні міждисциплінарні проблеми різної природи.

Наукові дослідження академіка АІНУ В. П. Денисюка пов’язані із розробленням деяких питань теорії та застосування поліномінальних і тригонометричних сплайнів, зокрема він довів, що моделювання вимірювальних сигналів по дискретних відліках тригонометричними (зокрема, поліномінальними) сплайнами дає змогу значно послабити шкідливий вплив ефекту накладання частот, що виникає при проведенні первинної дискретизації неперервних сигналів.

Вагомий доробок є в академіка А. О. Мельника, під керівництвом якого створено технологічну платформу автоматичного синтезу високопродуктивних обчислювальних систем третього рівня опису виконуваних алгоритмів, розроблено математичне та програмне забезпечення для розпізнавання об’єктів з літаючої платформи в лазерному діапазоні та комп’ютерного томографа, створено нову технологію паралельних обчислень та відтестовано спрощені програмні моделі процесорів універсального комп’ютера надвисокої продуктивності.

Вагомі досягнення у створенні Української Національної Грід-інфраструктури має академік А. І. Петренко, з його ініціативи та за його участю розпочато підготовку магістрів із застосуванням цих технологій в освіті та науці.

Вагомі здобутки є й у тих академіків АІНУ, які разом зі своїми колективами є членами академії. Так, для прикладу, з-поміж цілого спектра досягнень колективного члена АІНУ ВАТ «Меридіан» ім. С. П. Корольова, академіка АІНУ — Голови правління В. О. Процента та академіка АІНУ — заступника Голови правління з наукових питань А. В. Мар’єнка як безпосередніх керівників і виконавців за період 2001–2011 рр. слід відмітити розроблення та серійне виготовлення приладів, на базі яких створені і поставлені на озброєння пересувні лабораторії для Збройних сил України; серійна партія приладів для контролю якості електроенергії; прилади для контролю навколишнього середовища, дозиметри тощо. Розпочато серійне виробництво телевізійних тюнерів МРЕG-2 та МРЕG-4 тощо. Значним є внесок у важке енергобудування академіка АІНУ О. В. Радіонова, який очолює ТОВ НВП «Ферогідродинаміка». Це підприємство розробило й упровадило магніторідинний герметизатор, який розв’язав низку крупних технічних проблем. Чекають своєї черги і своїх інвесторів розробники на чолі з академіком В. В. Сав’яком найпотужніших комп’ютерів у світі. Причому це може бути зроблено на абсолютно нових принципах.

На превеликий жаль, так і залишилась до кінця не впровадженою єдина технологія у світі, яка вирішує проблему збільшення ресурсу роботи корпусів реакторів ВВЄР, академіка В. В. Покровського.

Президент США А. Лінкольн, як відомо, відмовився визнати, що виживання є єдиною метою американської нації. Він сформував Національну академію наук у самий розпал громадянської війни, створив мережу сільськогосподарських коледжів, розпочав будівництво трансконтинентальної дороги, будучи впевненим, що американці повинні підливати — я цитую: «масло комерційного інтересу у вогонь людського генія, щоб відкривати… нові і корисні речі».

У черговому Посланні Президента України до Верховної Ради Віктора Федоровича Януковича «Про внутрішнє та зовнішнє становище України у 2011 році» зокрема говориться: «Шановні співвітчизники! Зміни у світі гартують сильних. З цієї трибуни я хочу звернутися до кожного українця із закликом: досить жалітись і принижуватись. Україна — сильна і амбітна держава. Настав час проявити український характер, довести і собі, і світові, що Україна — це країна-лідер». І з цим не можна не погодитися! [2].



Номер сторінки у виданні: 6

Повернутися до списку новин