Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Міжнародна конкурентоздатність і політика національної безпеки в умовах глобалізації

Тематика: ГЛОБАЛІСТИКА




Світлана Яковлєва, аспірантка кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

УДК 327 (339.9)

 

У статті аналізуються чинники, що мають важливе значення для національної безпеки країни в умовах глобальної конкуренції і пов’язані з лібералізацією та розширенням економічних зв’язків зі світовою економікою.

Ключові слова: глобалізація, економічна безпека, конкурентоздатність, конкурентоздатна економіка, стійкий розвиток.

 

В статье анализируются факторы, имеющие значение для национальной безопасности страны в условиях глобальной конкуренции и связанные с либерализацией и расширением экономических связей с мировой экономикой.

Ключевые слова: глобализация, экономическая безопасность, конкурентоспособность, конкурентоспособная экономика, устойчивое развитие.

 

The article analyzes the factors that are relevant to national security in global competition related to the liberalization and the strengthening of economic ties with global economy.

Key words: globalization, economic security, competitiveness, competitive economy, sustainable development.

 

Однією з тем, що викликає найбільше дискусій у сфері безпеки багатьох держав, є питання формування міжнародної конкурентоздатності країни. В умовах глобалізації міжнародних відносин ця проблема є пріоритетним завданням для країн у процесі системної трансформації — переходу від автономного розвитку до інтеграції у світову економіку.

Політична й економічна ситуація у світі за останні десятиліття докорінно змінилася і викликала нове явище в галузі конкуренції та конкуренційності. Яким чином розв’язати такі економічні та соціальні проблеми, як високий рівень безробіття, старіння населення або недостатність інновацій у бізнесі? Актуальність поставлених питань зумовлює необхідність структурних реформ як на громадському, так і національному рівнях.

Із поступовою інтеграцію до ЄС і світової економіки для України стають дедалі важливішими чинники, що визначають здатність країни конкурувати на світовому ринку в глобальному масштабі. Вивчення досвіду інших країн є необхідним для визначення умов і шляхів підвищення конкурентоздатності України.

Національна безпека в глобальній економіці. Однією з найважливіших функцій держави є забезпечення безпеки своїх громадян та інших суб’єктів, які діють на її території. Оскільки держава здійснює свої функції в міжнародному середовищі, необхідно враховувати можливість аналогічних прагнень з боку інших країн.

У традиційних підходах до забезпечення безпеки військовій силі приписували вирішальне значення в охороні території та суверенітету. Процеси інтернаціоналізації сучасного життя народів і держав доводять, що розвиток країн дедалі частіше визначають невійськові чинники. Саме тому економічна безпека є найважливішим аспектом сучасної національної безпеки держави.

Економічна безпека держави може бути визначена як здатність національної економіки до розширеного самовідтворення з метою задоволення певного рівня потреб народу і держави, протистояння дії дестабілізуючих факторів, що становлять загрозу нормальному розвитку країни і забезпеченню конкурентоспроможності національної економіки у світовій системі господарювання [1].

Економічна безпека змінюється відповідно до змін джерел загроз національній безпеці кожної країни. Традиційно джерелом небезпеки було міжнародне оточення: військовий напад, політична ізоляція, різні види блокад, ембарго тощо. Таким чином, захист від загроз спирався на концепції скорочення чутливості до відомих методів міжнародного впливу, що було слушним з погляду національної економіки, закритої і захищеної митними зборами та іншими інструментами. Інакше питання безпеки виглядає в умовах міжнародної економіки, значно залежної від зовнішнього оточення, участі в міжнародних угодах, членстві в міжнародних організаціях, які визначають норми поведінки в певній галузі, обмежуючи тим самим суверенітет кожної країни.

Економічна безпека в сучасних умовах розуміється інакше, ніж це було під час поділу біполярного світу та холодної війни. Головна відмінність полягає в тому, що економічна безпека періоду холодної війни спиралася на концепції відокремлення національної економіки від міжнародного оточення. Завершення холодної війни, трансформація в умовах міжнародного середовища і глобалізації зумовили абсолютно новий підхід до питання безпеки. Сьогодні економічна безпека обумовлюється процесами глобалізації, лібералізації і взаємозалежності [10].

Глобалізація являє собою явище і процес інтернаціоналізації, а також зростаючої політичної, соціальної, економічної, технологічної й інформаційної взаємозалежності усього світу, що підвищує значення ринкового механізму та знижує важливість політичного процесу, визначає межі соціально-політичного суверенітету держав. Демократичні держави дедалі частіше повинні брати до уваги зовнішні фактори, пов’язані з глобальною конкуренцією, технічним, соціальним, інституційним прогресом та еволюцією принципів міжнародного співробітництва. Збільшення глобальної конкуренції і ринкової дисципліни звужує масштаби і ефективність прямого втручання держави.

Суверенітет кожної держави пов’язаний із витратами на підтримання зовнішньої безпеки країни і демократичного порядку. Що менший потенціал ринку і країни, то більші витрати. Тому як мало-, так і високорозвинуті країни характеризуються високим рівнем лібералізації та розвитку міжнародних економічних зв’язків, що зумовлює необхідність урахування зовнішніх факторів.

Шанси і ризики глобалізації та глобальної конкуренції мають інституціональний вимір. Різні рівні економічного розвитку і економічних систем держав, а також соціальних, політичних та економічних структур зумовлюють індивідуальний стратегічний вибір, пов’язаний з необхідністю адаптації до змін в умовах глобальної конкуренції. Це вимагає підвищення рівня якості інституційно-регулятивної системи та економічної системи загалом, зважаючи при цьому на соціально-економічну рівновагу. Проведення заходів щодо забезпечення конкурентоздатності економіки та соціальної рівноваги підвищує ймовірність ефективного використання можливостей та зниження ризиків, зміцнюючи тим самим конкурентні переваги країни. Відповідальність за стан конкурентоздатності національної економіки несе держава, якій належить основна роль у визначенні змісту та змін економічної політики, дотриманні зобов’язань щодо світових організацій та країн-партнерів [8].

У світовій літературі існує багато спроб визначення конкуренційності та, зокрема, міжнародної конкурентоздатності країни, але й дотепер не вистачає загальноприйнятого й єдиного визначення. Ця багатогранна категорія трактується економістами та політиками по-різному. Відомий економіст Дж. Сакс стверджує, що на рівні національної економіки конкуренційність є об’єктом соціальних умов виробництва. Сакс визначає конкуренційність як засіб забезпечення стійкого розвитку країни. На його думку, конкуренційність національної економіки залежить від здорового ринку, факторів виробництва та інших характеристик, формуючих потенціал для досягнення стійкого економічного зростання. Здорова економіка повинна спиратися на зростання ділової активності, зміцнення законодавства і розвиток стало функціонуючих ринків [4]. Подібну позицію займають учені Інституту розвитку менеджменту (IMD), що визначають конкуренційність як існування середовища з найефективнішими структурою, інституціями і політикою, яка надає народу необхідні можливості конкуренції [12].

Конкурентоспроможність може розглядатись як безпосередній показник належного рівня економічної безпеки. Таким чином, забезпечення стійкого економічного зростання та підвищення конкурентоспроможності національної економіки є одним з основних напрямів державної політики національної безпеки.

 Формування міжнародної конкурентоздатності країн. З огляду на різні чинники, що визначають міжнародну конкурентоздатність національної економіки, положення окремих країн зазнало еволюції. Ситуація в політичній, економічній та соціальній сферах країн Центральної Європи, Східної Європи, а також Китаю та Східної Азії до початку реформ мала значні відмінності.

Китай, незважаючи на відсутність зрушень у розвитку демократії, посилював роль конституційних інститутів і верховенства права разом зі зниженням активної участі політичної влади в економіці. Економічні реформи проводилися поступово, починаючи з сільського господарства, яке є джерелом доходу для більшості населення країни. Лібералізація торгівлі і введення перших чотирьох економічних зон на східному узбережжі та прямі іноземні інвестиції на початку 90-х рр. охопили більшу частину території країни. Впроваджуючи економічні реформи, Китай належав до країн з винятково низьким рівнем зв’язків зі світовою економікою. За два десятиліття Китай став однією з найбільш динамічно розвиваючих економічну співпрацю країн світу. Успіх реформ в сільському господарстві сприяв збільшенню зростання національного доходу, заощадження, нагромадження капіталу та інвестицій.

У Центральній Європі зміни в політичній і економічній сферах розпочалися з Польщі через масовий народний рух «Солідарність» та політичні зміни в СРСР. Ключове значення мали політична угода «круглого столу» та успіхи перших частково вільних демократичних виборів у 1989 р., зокрема прийняття їх результатів попередньою владою Польщі та СРСР.

Країни Центральної Європи — Польща, Угорщина, Чехословаччина (а в подальшому часі після поділу — Чехія і Словаччина) — відрізнялися насамперед ступенем економічної нерівноваги. Польська економіка характеризувалася високою інфляцією, зовнішнім боргом і високим рівнем прихованого безробіття.

Доповіді Світового банку, ЄБРР та окремі автори припускають, що початкові відмінності в економічних умовах країн Центральної Європи, СНД і Китаю не чинили вирішального впливу на процес економічної трансформації. Істотніший вплив мали політична воля та суспільна підтримка реформ.

У Центральній Європі демократичні політичні перетворення сприяли широкій підтримці суспільством економічних реформ. У Китаї підтримку забезпечило значне поліпшення умов життя більшої частини населення. У країнах СНД, Польщі, Чехословаччині та Угорщині демократичні політичні зміни зіткнулися з різними проблемами й обмеженнями.

Економічні реформи призвели до істотного збільшення диференціації доходів та ослаблення державних інститутів. Наслідком цього стала тенденція до зміцнення президентської влади в Росії і країнах Центральної Азії та послаблення процесів демократизації.

В Україні та Грузії олігархізація політичного та економічного життя викликала революційні політичні зміни і проголошення ринкових економічних реформ [8].

Науковці порівнюють різні державні системи в аспекті впливу на результативність не лише у політичній, а й в економічній сферах. Демократичні держави гарантують широкий спектр особистої та економічної свободи, а також захисту приватної власності, що надає можливість шукати нові, більш ефективні рішення в усіх галузях людської діяльності, створювати інститути, що забезпечують розвиток вільних ринків, інновацій, підприємництва та економічного прогресу. Свобода ведення економічної діяльності і захист приватної власності урухомлюють ринкові механізми і стимулюють конкуренцію, визначають потенціал і конкурентоздатність економіки [9].

Приклади використання різних стратегій трансформації в Центральній та Східній Європі і навіть ширше — в усіх країнах під час системних перетворень — показують, що вони приводять до змін у конкурентоспроможності економік. Одні отримують конкурентні переваги та перспективи для подальшого вдосконалення, а інш їх втрачають. Причини таких глибоких відмінностей полягають насамперед у відмінностях у відправних точках системних змін, а саме у стані конкурентоздатності на початку, застосуванні стратегії змін та політичних умов [8].

У перспективі останніх 200 років рівень економічного розвитку, а також участь провідних країн у світовому виробництві зазнали докорінних змін. Сприяли цьому істотні демографічні зміни.

У 1820 р. кількість населення Сполучених Штатів становила близько 10 млн осіб, п’ятнадцяти країн Європейського Союзу — близько 120 млн, Японії — 31 млн і понад 380 млн осіб було у Китаї. Частка населення США в населенні всього світу становила менше 1%, Західної Європи — 13%, Китаю — 36,5%. Населення Японії на той час було втричі більшим, ніж у Сполучених Штатах [7].

Швидке зростання населення США в XIX ст. і першій половині ХХ ст. було значною мірою пов’язано з еміграцією. У період 1820–1913 рр. вона складала майже 22 млн чол., а в період з 1913 по 1998 рік — майже 32 млн. Найбільш значною була еміграція з країн Європи до Сполучених Штатів, що супроводжувалося значним відпливом капіталу, технологій і ноу-хау. Слід підкреслити, що виїжджали переважно молоді люди, сповнені сил і прагнень поліпшити умови життя.

У другій половині ХХ століття еміграція із Західної Європи у Сполучені Штати втратила своє традиційне значення і була замінена на феномен «відплив мозків» (braine drain). Це було пов’язано з відмінностями в рівнях оплати праці і ширшими перспективами для розвитку, що їх пропонувала американська економіка. Величезна хвиля еміграції, потоки капіталу та технологій сприяли динамічному розвитку американської економіки, зміцненню її впливу порівняно з європейськими країнами. Проте, незважаючи на важливість переміщення населення і потоків капіталу, особливо між Європою та США, вирішальним чинником у зміні економічного потенціалу країн були відмінності в динаміці зростання ВВП [7].

Стан і перспективи розвитку конкурентоздатності економіки України. Забезпечення високого рівня конкурентоздатності економіки є стратегічною метою уряду будь-якої країни світу. Без створення конкурентоспроможної, інноваційно спрямованої моделі економіки неможливо гарантувати стабільне економічне зростання та поліпшення життя населення. Для оцінювання конкурентоздатності країни використовуються різноманітні показники та класифікації.

За результатами «Глобального звіту конкурентоспроможності 2009–2010», що включає в себе оцінку 133 країн за 12 складовими, рейтинг України знизився з 72-го до 82-го місця. За результатами щорічного Глобального рейтингу конкурентоспроможності (World Competitiveness Yearbook, 2010) швейцарської бізнес-школи IMD, Україна займає передостаннє, 57-ме місце [15]. Переважне погіршання позицій відбулося саме по тих складових, де Україна була найменш конкурентоспроможною — йдеться про макроекономічну стабільність та рівень розвитку фінансового ринку, де нині вона посідає 106-те місце серед 133 країн.

У період подолання наслідків економічної рецесії, як ніколи, важливою є ефективність здійснюваної державою політики, а це передбачає передусім високу якість інституцій. Хоча рейтинг ефективності інституціонального середовища в Україні знизився лише на п’ять пунктів, порівняно з минулим роком, причини для занепокоєння залишаються. Із дванадцяти складових конкурентоздатності найпроблемнішою сферою є інституціональне середовище. На думку представників бізнесу, найбільше погіршання відбулось у сфері ефективності дій уряду. Нинішня ситуація загрожує остаточно підірвати позиції національних виробників не лише на зовнішніх, але й на внутрішньому ринках, зафіксувати технологічне відставання України, сприяти виїзду висококваліфікованих фахівців за кордон тощо [3].

Стійке зростання економіки держави потребує сприятливих ринкових умов для бізнесу й активного підключення інвестиційних та інноваційних факторів в економічне життя, що передбачає системне підсилення конкурентних переваг порівняно з іншими країнами світу і сприяє збільшенню надходження прямих іноземних інвестицій. Перехід України до стійкого економічного розвитку, її інтеграція до європейського і світового співтовариства вимагають запровадження сучасних практик взаємодії держави і бізнесу, а також бізнесу і громадянського суспільства, які б надали змогу посилити взаємну відповідальність усіх сторін, створити умови для подальшого стабільного розвитку суспільства, національної економіки та безпеки держави у глобальному світі.



Номер сторінки у виданні: 18

Повернутися до списку новин