Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Правове регулювання цензури у сфері розповсюдження інформації в Україні

Тематика: ГЛОБАЛІСТИКА




Юлія Пічугіна, аспірант кафедри бібліотекознавства і соціальних комунікацій Харківської державної академії культури

УДК 342.727; 351.751

 

Розглянуто правове регулювання правовідносин щодо поширення інформації, а саме свободи слова, свободи думки, а також цензури в законодавстві України. Акцентовано увагу на тому, що цензура де-юре заборонена на законодавчому рівні, однак де-факто вона існує і вводиться в дію законодавчими актами та актами органів державної виконавчої влади. Досліджено причини вказаного протиріччя.

 Ключові слова: цензура, інформаційна безпека, свобода думки, свобода слова, вільне вираження поглядів і переконань.

 

Рассмотрено правовое регулирование свободы слова, свободы мысли, а также цензуры в законодательстве Украины. Акцентировано внимание на том, что цензура де-юре запрещена на законодательном уровне, однако де-факто она существует и вводится в действие законодательными актами и актами органов государственной исполнительной власти. Исследованы причины указанного противоречия.

 Ключевые слова: цензура, информационная безопасность, свобода мысли, свобода слова, свободное выражение взглядов и убеждений.

 

The legal regulation of the freedom of speech, freedom of thought, and censorship in the Ukrainian legislation were considered. The attention is accented on the fact that censorship is de jure prohibited by the legislation, but it is de facto exists and puts into effect by the laws and regulations of the state executive bodies. The reasons of the above-mentioned conflict are examined.

Key words: censorship, information security, freedom of thought, freedom of speech, freedom of expressions.

 

Актуальність дослідження. Наразі правовідносини щодо поширення інформації в Україні регулюються цілою низкою законодавчих актів. Більше того, законодавець прагне до приведення національного законодавства у цій сфері до міжнародних стандартів. Саме з цією метою Верховною Радою України були ратифіковані міжнародні угоди, які містять положення щодо свободи слова та вираження поглядів. До таких угод належать Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права.

Слід відмітити, що основним законодавчим принципом, покладеним в основу регулювання правовідносин у сфері поширення інформації в Україні, є принцип свободи слова, свободи вираження думки, свободи доступу до інформації та заборона цензури. Відтак, на перший погляд, сфера правовідносин щодо поширення інформації врегульована належним чином, і національне законодавство у цій сфері відповідає міжнародним стандартам. І все ж ми продовжуємо стикатися з ситуаціями, коли реакція державних органів влади на деяку інформацію проявляється таким чином, що за всіма ознаками це може бути розцінено як прояв цензури.

Так, у жовтні 2008 р. Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення (НРТР) зобов’язала кабельних операторів припинити з 1 листопада 2008 року ретрансляцію неадаптованих до українського законодавства телеканалів, зокрема російських каналів ОРТ, РТР, Ren TV [10].

4 грудня 2008 р. працівники Міністерства внутрішніх справ України (МВС) вилучили усе обладнання, яке належало файло-обмінній мережі infostore.org, що фактично призвело до повного знищення сервісу без можливості відновлення діяльності мережі [2].

14 квітня 2009 р. НРТР зобов’язала провайдерів кабельних мереж виключити із трансляції російський телеканал «Первый канал» до 1 червня 2009 року [11].

Постає питання, чи є така реакція державних органів законною, чи не виходить вона за межі правового поля, чи не суперечить законодавству та які недоліки законодавства зробили можливим існування таких проявів цензури у державі, де цензура заборонена.

Мета статті — виявити такі недоліки у законодавчому регулюванні відносин у сфері поширення інформації, які роблять можливим існування проявів цензури всупереч її забороні.

Завдання: 1) проаналізувати діюче законодавство, що регулює інформаційну сферу; 2) встановити нормативні обмеження, які виникають у процесі поширення інформації; 3) виявити недоліки законодавства, які припускають існування цензури.

Виклад основного матеріалу. Доречно, видимо, розпочати аналіз правового регулювання у сфері правовідносин щодо поширення інформації в Україні з Основного Закону держави — Конституції України. Відразу кілька статей Конституції регулюють цю сферу. Відповідно до статті 15 Конституції цензура заборонена. Стаття 34 Конституції України гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір [7]. Однак здійснення цих прав може бути обмежено законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (частина 3 статті 34 Конституції). Статтею 54 Конституції громадянам України гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Відтак цензура заборонена, а свобода слова та свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості в Україні гарантовані Основним Законом держави. Водночас Конституція закріплює за державою функцію захисту її інформаційної безпеки. А статтею 17 Конституції України передбачено, що найважливішою функцією держави та справою всього українського народу є, зокрема, захист інформаційної безпеки.

Маємо зауважити, що український законодавець не обмежився проголошенням вищезазначених свобод лише у Конституції України. Маючи на меті впровадження в національному законодавстві міжнародних стандартів, 17 липня 1997 року Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція).

Стаття 10 Конвенції проголошує, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів [6]. Хоча пункт 1 статті 10 Конвенції закріпив право людини на отримання і передавання інформації без втручання органів державної влади, у п. 2 цієї ж статті передбачено право держав-учасниць Конвенції обмежувати вищеназвані свободи. Однак слід зазначити, що стосовно всіх цих складників права на свободу вираження поглядів у п. 2 статті 10 Конвенції встановлено вичерпний перелік підстав їх обмеження та наведено умови, за яких ці підстави можуть бути застосовані практично, — це «встановлення обмеження законом» та «необхідність у демократичному суспільстві» [3, с. 513–514].

Що стосується Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (далі — Пакт), статті 18 та 19 якого передбачають, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії та право на вільне вираження свого погляду, то він був ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII ще 19 жовтня 1973 року.

У п. 2 статті 19 Пакту сказано, що право на вільне вираження свого погляду включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір. Однак, як і положення Конвенції, положення Пакту передбачають, що вищезазначене право може підлягати певним обмеженням. Такі обмеження, згідно з Пактом, мають встановлюватися законом і бути необхідними: а) для поважання прав і репутації інших осіб; b) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення (п. 3 статті 19 Пакту) [9].

Ми розглянули положення Конституції та міжнародних угод, які стосуються правовідносин у сфері поширення інформації. Перейдемо тепер до розгляду законів України.

2 жовтня 1992 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про інформацію». Однак оскільки 13 січня 2011 року було внесено зміни до цього Закону, вважаємо за доцільне проаналізувати норми діючого Закону. Слід зазначити, що того ж 13 січня 2011 року було прийнято Закон України «Про доступ до публічної інформації». Вищеперелічені законодавчі акти були прийняті Верховною Радою України на виконання міжнародних зобов’язань України. Так, Резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 жовтня 2005 року № 1466 «Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною» були підбиті підсумки реалізації ключових реформ, яких Україна потребувала і зобов’язалася реалізувати. Парламентська Асамблея зробила висновок, що Україна все ще не виконала всіх зобов’язань, які взяла на себе при вступі в Раду Європи, і, зокрема, закликала органи державної влади України поліпшити правове регулювання доступу до інформації [5].

Отже, на виконання означеної Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи та з метою забезпечення реалізації положень статті 34 Конституції України стосовно свободи інформації, статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, статті 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, а також для забезпечення ефективної реалізації права кожного на свободу вираження поглядів та доступ до інформації, права на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб, Верховною Радою України 13 січня 2011 року були прийняті Закони України «Про доступ до публічної інформації» та «Про внесення змін до Закону України «Про інформацію» (нова редакція), які набрали чинності 10 травня 2011 року [5].

Насамперед слід відмітити, що у новій редакції Закону України «Про інформацію» дане нове законодавче визначення поняття інформації. Так, відповідно до статті 1 зазначеного Закону, інформація — це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді [16].

Крім того, Законом даний перелік видів інформації. Так, зокрема, за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом (стаття 20 Закону). Інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація (стаття 21 Закону «Про інформацію»). Надзвичайно важливим є положення статті 29 Закону, відповідно до якої інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення. Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо [16].

Стаття 3 Закону передбачає основні напрями державної інформаційної політики, до яких, зокрема, належать: забезпечення доступу кожного до інформації та забезпечення інформаційної безпеки України. Також Закон України «Про інформацію» визначає основні принципи, суб’єкти, об’єкти інформаційних відносин в Україні. Відповідно до статті 5 Закону, кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. У пункті 1 статті 6 цього Закону закріплені гарантії права на інформацію. Одночасно частина 2 цієї статті передбачає, що право на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або

громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Згідно зі статтею 7 Закону «Про інформацію» право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб’єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Цією ж статтею забороняється вилучення і знищення друкованих видань, експонатів, інформаційних банків, документів з архівних, бібліотечних, музейних фондів, крім встановлених законом випадків або на підставі рішення суду (ч. 4 статті 7).

Закон України «Про інформацію» також містить у собі й положення про заборону цензури. Так, згідно зі статтею 24 цього закону, «забороняється цензура — будь-яка вимога, спрямована, зокрема, до журналіста, засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, керівника, розповсюджувача, узгоджувати інформацію до її поширення або накладення заборони чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації» [16]. Таким чином, у статті 24 Закону «Про інформацію» законодавець не тільки закріпив важливе положення щодо заборони цензури, а й зробив спробу дати визначення цензури на законодавчому рівні. Як бачимо, у цьому визначенні поняття цензури зроблено акцент на діяльності журналістів та засобів масової інформації. Крім того, це визначення не охоплює випадків вилучення інформаційних носіїв після того, як вони були розтиражовані та поширені. Ми вважаємо, було б доцільно доповнити визначення відповідним положенням.

В абзаці другому ч. 1 статті 24 Закону «Про інформацію» передбачається, що заборона цензури не поширюється на випадки, коли попереднє узгодження інформації здійснюється на підставі закону, а також у разі накладення судом заборони на поширення інформації.

Закон України «Про доступ до публічної інформації» тісно пов’язаний із Законом України «Про інформацію» та визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що перебуває у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес [5].

Закон «Про доступ до публічної інформації» зобов’язав усіх розпорядників інформації, передбачених статтею 13 цього Закону, надавати й оприлюднювати публічну інформацію — відображену та задокументовану будь-якими засобами та на будь-яких носіях, інформацію, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка перебуває у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації. При цьому Законом встановлено, що зазначена інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом, а доступ до неї забезпечується шляхом систематичного й оперативного її

оприлюднення в офіційних друкованих виданнях, на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет, на інформаційних стендах та будь-яким іншим способом, а також шляхом надання її за запитами на інформацію [5].

Фактично громадяни України завдяки прийнятому Верховною Радою України Закону «Про доступ до публічної інформації» отримали право по-європейськи легко і швидко отримувати, зокрема, інформацію про те, як працюють органи виконавчої влади і місцевого самоврядування [20].

Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 року проголошена свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань. Відповідно до цього Закону свобода слова означає право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації. Друковані засоби масової інформації є вільними. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об’єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв’ю [14].

Відповідно до статті 5 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», цензура інформаційної діяльності телерадіоорганізації забороняється, а не вмотивоване законодавством України втручання органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, громадських чи релігійних об’єднань, їх посадових осіб чи працівників, а також власників у сферу професійної діяльності телерадіоорганізацій не допускається [19].

Згідно зі статтею 18 Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» вилучення документів з бібліотечних фондів за ідеологічними чи політичними ознаками забороняється [12].

Таким чином, як ми бачимо, положення про заборону цензури містяться не тільки в Конституції, але й у кількох законах, які регулюють правовідносини у сфері поширення інформації. Але незважаючи на заборону цензури де-юре, фактично вона існує і навіть вводиться в дію законодавчими актами. Так, відповідно до статті 2 Закону України «Про захист суспільної моралі», виробництво та обіг у будь-якій формі продукції порнографічного характеру в Україні забороняються. Крім того, цим же законом забороняються виробництво та поширення продукції, яка: пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом насильства конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропагує фашизм та неофашизм; принижує або ображає націю чи особистість за національною ознакою; пропагує бузувірство, блюзнірство, неповагу до національних і релігійних святинь; принижує особистість, є проявом знущання з приводу фізичних вад (каліцтва), з душевнохворих, літніх людей; пропагує невігластво, неповагу до батьків; пропагує наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопаління та інші шкідливі звички [15].

5 липня 2011 року Верховною Радою України були внесені зміни до Закону України «Про кінематографію» [1]. Відповідно до внесених змін спеціальна комісія може не дозволити показ та продаж дисків із фільмом. Підставами для відмови у видачі державного посвідчення на право поширення і демонстрування фільмів є, зокрема, наявність висновку експертної комісії на фільми, що пропагують війну, насильство, жорстокість, фашизм і неофашизм, спрямовані на ліквідацію незалежності України, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, приниження нації, неповагу до національних і релігійних святинь, приниження особистості, що пропагують невігластво, неповагу до батьків, а також наркоманію, токсикоманію, алкоголізм та інші шкідливі звички; фільми порнографічного характеру [17].

Цензура може також вводитися в дію не тільки законодавчими актами, а й актами міністерств та відомств. Так, у серпні 2008 року в Україні на виконання наказу Міністерства культури і туризму було розпочато здійснення заходів, спрямованих на вилучення із українських бібліотек книг, які розглядаються як «комуністично-шовіністська література» [4].

Ми вважаємо, що причини цієї суперечливої ситуації коріняться в положеннях національного законодавства. Адже, як ми бачили, національне законодавство України, проголошуючи, з одного боку, свободу слова та свободу вираження поглядів, свободу доступу до інформації, водночас передбачає, що вищевказані свободи можуть бути обмежені. Така двояка ситуація, яка склалася у сфері регулювання цензури, пояснюється необхідністю проведення заходів для забезпечення національної інформаційної безпеки. Адже статтею 17 Конституції України передбачено, що найважливішою функцією держави та справою всього українського народу є, зокрема, захист інформаційної безпеки.

Згідно із Законом України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р., однією з основних загроз національним інтересам і національній безпеці України в інформаційній сфері є намагання маніпулювати суспільною свідомістю, у тому числі шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації. Відповідно до статті 8 цього Закону, основними напрямами забезпечення державної безпеки України в інформаційній галузі, зокрема, є:

– забезпечення інформаційного суверенітету України;

– вдосконалення державного регулювання розвитку інформаційної сфери шляхом створення нормативно-правових та економічних передумов для розвитку національної інформаційної інфраструктури та ресурсів, впровадження новітніх технологій у цій сфері, наповнення внутрішнього та світового інформаційного простору достовірною інформацією про Україну;

– вжиття комплексних заходів щодо захисту національного інформаційного простору та протидії монополізації інформаційної сфери України [18].

Отже, завдання держави полягає у забезпеченні захисту інформаційного простору та контролю над ним. Цього можна досягти, лише створивши прозорі правила гри на інформаційному полі, що, у свою чергу, забезпечить реалізацію таких необхідних стратегій:

– створення потужних інформаційних потоків, що підтримуватимуть національну систему символів, установок, переконань і стереотипів, а також забезпечуватимуть їхню експансію у навколишній світ (за принципом «дія — протидія»);

– введення необхідних обмежень доступу до інформації, контроль проходження інформаційних потоків та джерел (дотримуючись при цьому принципів демократичності, що підтверджено у Конституції України (гл. 1, ст. 3–4, гл. 5, ст. 32–35) [5].

Створювати відповідні правила гри на інформаційному полі була покликана «Доктрина інформаційної безпеки України», яка з’явилась на світ лише у 2009 р. (затверджена Указом Президента України від 8 липня 2009 року; для порівняння: схожий документ під назвою «Доктрина информационной безопасности Российской Федерации» був підписаний Президентом В. Путіним у 2000 р.) [8]. У Доктрині інформаційної безпеки України було визначено принципи забезпечення інформаційної безпеки України, до яких, зокрема, належить обмеження доступу до інформації, але із застереженням «виключно на підставі закону».

Висновки. Положення Доктрини щодо обмеження доступу до інформації дає «зелене світло» новим законам та актам органів виконавчої влади, якими буде впроваджуватися цензура задля забезпечення інформаційної безпеки держави. Однак, з іншого боку, безумовно, державні органи мають здійснювати функцію інформаційної безпеки держави, як це передбачено в Конституції України.

Очевидно, сучасне українське суспільство ще не готове зовсім відмовитися від цензури, оскільки вона необхідна для забезпечення інформаційної безпеки держави та збереження моральності членів цього суспільства. Відтак єдиним можливим виходом на даний час є поступове розширення доступу до інформації, яка не загрожує інформаційній безпеці держави і не підриває основ моральності нашого суспільства, та перманентне переоцінювання закритої інформації задля забезпечення такого доступу до інформації, який би йшов у ногу із розвитком нашого суспільства та відповідав інформаційним потребам його членів.

Напрям подальших наукових досліджень може стосуватися впровадження принципів діяльності держави в інформаційній сфері, які були визначені «Основними засадами розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки», затвердженими Законом України від 9 січня 2007 року № 537-V, а також аналізу законодавства в інформаційній сфері, яке буде активно змінюватися, зважаючи на те, що план заходів з виконання завдань, передбачених вказаним Законом, передбачає підготовку проектів Інформаційного кодексу України та Закону України «Про електронну комерцію», а також проектів законів про внесення змін до чотирьох діючих законів України та підготовку нових законопроектів.



Номер сторінки у виданні: 95

Повернутися до списку новин