Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Проблема агресії молодших школярів на сучасному етапі в теорії та практиці соціальної роботи





Валентина Кириленко, кандидат психологічних наук, доцент кафедри соціальної роботи Університету «Україна», практичний психолог спеціалізованої школи № 216 м. Києва

УДК 316. 613

 

У статті здійснено спробу систематизації основних теоретичних положень та узагальнення сучасного практичного досвіду стосовно розуміння агресії й агресивної поведінки молодших школярів.

 Ключові слова: агресія, агресивність, агресивна поведінка, теорії агресії.

 

В статье рассматриваются теоретические вопросы и подходы к пониманию агрессии и агрессивного поведения младших школьников в социальной работе.

Ключевые слова: агрессия, агрессивность, агрессивное поведение, теории агрессии.

 

In this article author attempts to systematize the main abstract theorems and to generalize the modern practical experience of young schoolchildren aggression and aggressive behavior understanding.

 Key words: aggression, aggressive behavior, theory of aggression.

 

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими і практичними завданнями. Конфлікти та агресія в житті сучасних школярів сьогодні стали нормою поведінки. Батьки, класоводи і класні керівники 5–6-х класів відмічають, що агресивна поведінка школярів перших-шостих класів щороку зростає, агресія в багатьох ситуаціях стає зовсім некерованою, і часто дорослі не знають як впливати на агресивних школярів, оскільки покарання або позбавлення дитини чогось не має значного виховного впливу. І хоча в психологічній літературі питання агресії описані, здавалося б, багатогранно, усе ж чимало питань лишаються відкритими. Особливо це актуально для соціально-педагогічної діяльності, що спрямована на адаптацію дитини до нових умов життєдіяльності та соціалізації.

У низці досліджень (1; 5; 3) відмічається, що проблема дитячої агресивної поведінки є вже соціальною проблемою, а не тільки педагогічною чи психологічною, тоді як її ефективне вирішення можливе тільки на основі об’єднаних зусиль всіх учасників навчально-виховного процесу та осіб, які займаються вихованням молодого покоління. Дослідження та корекція агресивної поведінки як психолого-педагогічного та медико-соціального феномену потребує міждисциплінарного підходу, який дають змогу з’ясувати її специфіку та сутність.

Отже, метою цієї статті є розгляд проблеми агресії та агресивної поведінки у молодших школярів на сучасному етапі в теорії і практиці соціальної роботи в навчальному закладі, а також узагальнення соціально-педагогічного досвіду в роботі з агресивними дітьми та підлітками.

Результати дослідження та їх обговорення. Сучасну школу часто називають школою соціального досвіду, яка намагається створити своє соціокультурне середовище, збагачуючи спосіб життя і світу дитини. Саме створення особливого розвивального освітньо-культурного середовища можливе у разі реалізації основних компонентів процесу соціалізації комунікативного, поведінкового, ціннісного та пізнавального через використання основного засобу соціалізації — відносин та установок. Саме сформовані відносини між дітьми формують симпатії чи антипатії до однокласників і дорослих, в результаті яких формується і поведінка школяра в навчальному закладі.

Шкільний клас для молодшого школяра є певним значущим мікросоціумом, в якому формуються соціальні відносини та досвід дитини, проявляються поведінка і характер дитини. З цієї позиції ми і спробуємо піддати аналізу феномен агресивної поведінки у школі.

Для опису феномену агресії в соціально-психологічній та педагогічній літературі використовується така термінологія: агресія, агресивна поведінка, агресивність.

Складність і велика кількість різних проявів агресивної поведінки дитини призводять до того, що у сучасній психолого-педагогічній науці немає однозначного трактування самого поняття «агресія». Кожна галузь наукових знань намагається дати своє визначення, але нас цікавить комплексний підхід до вирішення даної проблеми — особливо як соціально-педагогічної та психологічної проблеми.

На думку А. Реана та Я. Коломенського, «поняття агресія і агресивність несинонімічні». Під агресією автори радять розуміти сукупність певних дій, які завдають моральну, фізичну чи матеріальну шкоду іншому об’єкту; водночас агресивність — це особистісна якість, особливість, яка виражається у готовності до агресивних дій по відношенню до іншого [5, с. 60]. Під агресивністю слід розуміти певну якість особистості, що виражається в готовності до агресії. Тобто агресія є певною дією, а агресивність — готовність здійснити цю дію, певна якість, риса особистості. Тоді агресія, як дія, має цікавити педагогів і юристів, а агресивність, як риса характеру, — психологів і нейрофізіологів. І підтвердження цієї думки можна побачити і в іншому формулюванні цього феномену: агресія — це реакція людини на ворожі дії іншої людини для захисту своєї території чи спосіб позбавитись від власного відчуття невпевненості. В той же час, за психологічним словником (В. П. Зинченко), агресія є вмотивованою деструктивною поведінкою, яка суперечить нормам чинної поведінки і правилам існування людей в суспільстві, завдає шкоду об’єктам нападу, приносить фізичний біль чи викликає в людей психологічний дискомфорт. Тобто автор підкреслює соціально-психологічний та юридичний характер агресії. В роботах Т. Румянцевої і І. Бойко можна знайти підтвердження цієї думки. Автори розглядають агресію як форму соціальної поведінки, яка регулюється в процесі соціальної взаємодії [4]. Саме з цієї позиції розглядатимемо агресію та агресивну поведінку й ми.

Отже, агресивна поведінка є однією з форм реагування на різні неблагополучні в фізичному і психічному сенсі життєві ситуації, які викликають стрес, фрустрацію та виступає механізмом самозахисту дитини.

Аналіз наукової літератури дає змогу виділити основні концепції прояву агресії, якими прийнято вважати теорію інстинкту, теорію фрустрації, теорію соціального научіння, мотиваційну теорію. Представники теорії інстинктів (З. Фрейд, К. Лоренц) розуміють під проявом агресії людські інстинкти, які можуть відігравати як функцію фізичного та емоційного самозбереження, так і функцію зовнішньої чи внутрішньої руйнації в разі виникнення загрози, оскільки поведінкою людини керують два основні інстинкти — стремління до життя (ерос) та стремління до смерті (танатос), які перебувають у постійній противазі один до одного. Водночас негативна енергія танатосу через прояв емоцій має бути спрямована зовні, оскільки вона призводить до руйнування самої людини. К. Лоренц, на противагу цій думці, висунув іншу: агресія є інстинктом боротьби за існування. Агресивна енергя, спонтанно генеруючись в організмі, накопичується протягом певного часу і, досягнувши певного рівня і за умови певного стимулу, «виривається назовні» Агресія в такий спосіб виступає як один із захисних механізмів внутрішнього «Я» дитини та проявляється через зростання тривожності та страху.

К. Хорні вказує, що погляд прихильників теорії інстинктів на прояв агресивної поведінки зводить нанівець усі зусилля суспільства змінити деструктивну поведінку особистості. А. Адлер дійшов висновку, що асоціальна поведінка є наслідком недорозвинення соціального почуття — устремління до прив’язаності, яке регулює соціальну поведінку людини [4].

В основі фрустраційної теорії агресії (Дж. Доллард, Р. Берон, Д. Ричардсон) лежить положення, що «фрустрація завжди призводить до агресії в будь-якій формі. Агресія завжди є результатом фрустрації, а рушійною силою розвитку людської особистості є фрустрація» (Девіантний підліток, 78). Чимало вчених вказують, що агресія є не єдиною формою прояву фрустрації (К. Левін, Х. Хекхаузен), агресія може не проявлятись, коли є конструктивний вихід з ситуації фрустрації (А. Александрова). Ф. Василюк, погоджуючись, що агресія може носити захисний характер, вказує, що водночас агресивність стає набутою рисою особистості, коли стикається з існуючою проблемою потенційної чи актуальної загрози задоволенню базових потреб людини, тобто у разі виникнення кризової ситуації. К. Роджерс, пов’язуючи агресивність з рівнем розвитку самоактуалізації, вказував, що агресивність є психологічним захистом людини з метою збереження самооцінки та є набутою якістю особистості. Інший представник фрустраційної теорії Л. Берковитц зробив припущення, що прояв агресії може бути викликаний наслідками агресивних дій, а сама агресія може виступати у вигляді інструмента дії [1; 3, с. 79] та призводити до ворожого ставлення до інших. А. Басс і А. Дарки розділяють агресію і ворожість, вказуючи, що ці стані неоднакові, не завжди співвідносяться один з одним та не завжди трапляються одночасно. Так, ворожість розглядається як підозрілість і образливість та не завжди призводить до прояву агресії, тоді як напад ярості чи роздратованості є причиною прояву вербальної чи фізичної (прямої чи непрямої) агресії.

Виходячи з такого припущення, можна вважати, що агресія є компенсаторним механізмом порушеної психофізичної чи соціальної функції особистості. В такому випадку агресія буде «доброякісною». За Фромом, доброякісна агресія носить захисний характер та проявляється тільки в момент небезпеки; злоякісна, навпаки, є деструктивною і носить спонтанний характер, активно пов’язана зі структурою особистості.

Низка авторів, аналізуючи проблему агресивності, вважають, що особистість має мати певний рівень агресивності, в роботах І. Фурманова, зокрема вказується, що в нормі агресивність є якістю соціально необхідною [9; 10].

У межах афективно-динамічного підходу пропонується розглянути шляхи виходу з кризової ситуації, яка є причиною виникнення почуття страждання (Ф. Василюк) і базових емоційних реакцій — страху і гніву (І. Фурманов) та прояву агресії. Отже, це: 1) позбавлення від травмуючої дії зростаючої напруги незадоволеної потреби; 2) використання психологічного захисту: ізоляція афекту, приглушення, витіснення, заміщення та заперечення. Типи виходу з афективних ситуацій формує і певний тип поведінки: у разі, коли гнів є домінуючою емоцією, формується активно-агресивний тип поведінки, в ситуації відносного паритету страху і гніву формується пасивно-агресивний тип поведінки.

Н. Левитов пропонує розглядати агресію як певний психічний стан особистості, він виокремлює три компоненти агресії: пізнавальний, емоційний, вольовий. Автор пов’язує пізнавальний компонент зі способом сприймання загрози з боку оточення та виділення об’єкта для протистояння. Слід виділити і вплив способу сприймання на орієнтацію відповідно до ситуації агресивної загрози. Афективна складова представлена агресивними емоціями — гнівом, роздратованістю, злістю і т.ін. Вольовий і емоційний компоненти тісно взаємопов’язані з рівнем самоконтролю над емоційними проявами та поведінки. На думку автора, пізнавальний компонент щільно пов’язаний зі способом сприйняття ситуації, її розумінням, оцінкою загрози, від чого залежатиме і виникнення агресивного стану і сили прояву агресії та застосування засобів агресії.

Виокремлюючи пізнавальний компонент агресії, ми вказуємо на формування агресивного мислення, що активно розвивається під виховним впливом, батьківськими установками та настановами: «Ти сильніший», «Дай здачі», «Вчора ти переміг...», «Скільки над тобою будуть глузувати....». Іншими словами, на формування агресивного мислення, та й самого агресивного стилю поведінки особистості має вплив найближчий соціум. Згідно з теорією соціального научіння А. Бандури, людина набуває агресії через біологічні та соціальні фактори, її вихід здійснюється під впливом низки шаблонів, збуджувальними мотивами, інструкціями. Згідно з цією теорією, в основі агресивної поведінки дитини є форма агресивної поведінки, засвоєної дитиною через соціальне, особливо позитивне, підкріплення чи спостереження відповідного образу поведінки на попередніх етапах соціального розвитку.

Аналіз різних наукових концепцій дає змогу стверджувати, що агресія в дитячому віці може бути викликана причинами фізичного, психічного чи соціального характеру, і виділити певні види агресії, а саме: 1) група за спрямованістю: зовнішня (пряма: на конкретну людину); зміщена: спрямована на соціальне оточення; внутрішня (аутоагресія, самозвинувачення); 2) група за характером прояву: фізична (побиття, погрози), економічна чи матеріальна (руйнування чи знищення речей іншого), психологічна (словесні знущання, прізвиська), змішана [5].

Серед основних видів агресивних реакцій, які найчастіше можна зустріти в сучасній молодшій школі, можна виділити: фізичну та вербальну агресію, образливі прізвиська, псування майна іншого, позбавлення грошей, непряму агресію, аутоагресію, остання часто, як показують наші дослідження, виникає через почуття провини в дитини.

Згідно з думкою Г. Парена, можна виділити дві форми прояву агресії: інструментальну (недеструктивну) та ворожу (деструктивну). І якщо інструментальна агресія має позитивну спрямованість, оскільки спрямована на досягнення мети і задоволення бажання, є здатністю до адаптації та замінюється конструктивними способами досягнення мети, збуджує дитину до здорової конкуренції в оточуючому світі, захисту своїх прав та інтересів, сприяє розвитку пізнання і здатності покладатися на самого себе, то деструктивна агресія носить негативну спрямованість, оскільки в основі її лежить бажання завдати опоненту шкоди і отримати від цього емоційне задоволення. Результатом деструктивної агресії є конфлікти, зниження адаптивних можливостей дитини, зниження вербального спілкування, настороженість та вороже ставлення до оточуючих [3; 6; 9].

Проаналізувавши низку наукових джерел з даної проблеми та провівши низку досліджень, ми виділили ще один вид агресії молодшого школяра — це реактивну агресію, прояв якої спостерігається в ситуації захисту своїх інтересів, задоволенні своїх потреб чи бажань.

Агресію й агресивну поведінку можна помітити, адже це поведінка дитини, на яку постійно звертають увагу батьки і вчителі та самі діти, намагаючись скаржитись класному керівникові про агресивну поведінку однокласника, чи проявляти агресію у відповідь, чи просто уникати агресора. Агресивна поведінка в молодшому шкільному віці проявляється у спалахах роздратованості, неслухняності, гіперактивності, дитячій жорстокості (М. І. Лисина, 1997), спалахах гніву, ярості, брехливості, скаргах на ін. Як показують дослідження останніх років, проявами агресії в молодшому шкільному віці є:

1) агресія як крайній ступінь для задоволення своїх потреб, можливість привернути увагу до себе дорослих. Це трапляється в сім’ях, які у вихованні притримуються абсолютно протилежних стилів від гіпердо гіпопротекції чи при зменшенні уваги дорослого до дитини;

2) агресія, що засвоєна на прикладах поведінки (агресивна поведінка батьків, вплив кінофільмів та ін.),

3) агресія як невміння, нездатність блокувати негативні емоції;

4) агресія як якість особистості;

5) агресія як прояви гніву, злості, незадоволення, протесту.

За нашими дослідженнями, можна виділити ще один її прояв — агресія як самозахист та компенсація втраченого фізичного чи психологічного стану.

Але дорослих найбільше хвилює саме агресія, яка заподіяла фізичної шкоди іншому, а причини її виникнення та психологічна шкода залишається поза увагою вчителів і батьків. Психологічна шкода агресивної поведінки є шкідливою для обох сторін учасників конфлікту. Якщо для агресора це негативне формування самовпевненості у власних силах (сильніший завжди правий), то для жертви — формування низки негативних емоційних станів і реакцій: страждання, страху, гніву, які штовхають дитину на активні дії, спрямовані на усунення причини страждання.

Аналіз літератури надає нам підстави вказати, що страждаюча дитина самодепривується і фруструється, а це, в свою чергу, призводить до формування певного типу поведінки (І. Фурманов, 2002): пригнічено-агресивного, пасивно-агресивного, активно-агресивного.

У межах теорії Е. Берна розглядаються і певні агресивні стратегії, які, як вже вказувалось, розвивають агресивне мислення, оскільки агресор отримує задоволення від фізичного чи психічного домінування над іншими, отримує контроль над ситуацією і провокує появу різних форм маніпуляції іншими, контролю над жертвою. Агресивне мислення орієнтовано на отримання задоволення від агресивних проявів та самозахисту розуму.

Агресія в учнів 7–12 років проявляється в демонстрації сили, непокорі вимогам старшого, домінуванні інтелектуального чи фізичного, чи матеріального типу, що викликає маніпулювання іншими: маніпулювання «помикаючого» типу, маніпулювання «підставлюючого» типу, маніпулювання «засуджуючого» типу.

В основі поведінки дитини, зокрема й агресивної, лежать певні мотиви і потреби, які і визначають активність особистості. Л. Божович (1972) у своїх працях вказує, що під потребами розуміється нужда дитини в чомусь, яка відображається у формі переживань і яка є необхідною для підтримки сталості організму і спрямованості його розвитку. У разі, коли нужда не задоволена, зростає напруженість потреби, спрямованість і зміст якої зберігається та визначає оптимум мотивації. Саме оптимум мотивації і визначає емоційну спрямованість поведінки при задоволенні потреби: адекватність чи неадекватність реакції на ситуацію. Відсутність предмета, можливостей чи перешкод для задоволення потреби викликає додаткове емоційне напруження: страх, гнів, агресію, тривожність. Саме стан тривожності, на думку І. Фурманова, лежить в основі агресивної поведінки, але А. Фрейд визнає, що прояв тривожності і страху в дитини є основою агресії — захисного механізму внутрішнього стрижня особистості [7].

У соціально-педагогічній діяльності агресію часто розглядають в межах поняття норми соціальної поведінки, виділяючи рівневу структуру агресії (О. Реан, 2006), «де основою для відмінностей є кількісний критерій сили агресивних дій чи ступеня агресивності особистості» [6, с. 49], високі чи низькі показники агресії, які можуть бути деструктивними як для самої особистості, так і для оточуючих, що потребує розроблення корекційних та виховних програм.

Разом з тим слід зазначити, що серед основних причин агресивної поведінки молодшого школяра в низці наукових робіт виділяється і група причин соціально-педагогічного характеру: неправильне виховання і неблагополучне оточення дитини: незадоволення потреби в материнській любові, виховання за типом «Крон-принца». У дошкільному віці деякі форми агресивної поведінки дитини не сприймаються оточенням як «погані» і пояснюються як недостатність морального виховання самосвідомості. Педагогічними дослідженнями встановлено, що агресивна поведінка в дітей має свою динаміку і активізується у вікові кризові та періоди емоційної нестабільності.

Таким чином, агресивна поведінка розглядається як набута модель поведінки, в якій агресивність виступає як особистісна риса, сформована в процесі соціалізації дитини і яка здебільшого виступає як механізм самозахисту свідомості.

Причини прояву агресивної поведінки можна поділити на декілька груп — це біологічні, соціальні, медичні, психологічні та педагогічні групи, які тісно пов’язані між собою.



Номер сторінки у виданні: 135

Повернутися до списку новин